У 2015 році Анджей Дуда переміг на виборах президента не в останню чергу завдяки втомі. Економіка стрімко зростала, Польща була очевидним улюбленцем ЄС і головним реципієнтом його допомоги. Однак партія «Громадянська платформа» (PO), яка була архітектором цих здобутків, перебувала при владі уже вісім років, а «co za dużo, to niezdrowo» (що забагато – то шкідливо) і президентом став висуванець опозиційної партії Ярослава Качинського «Право і Справедливість» (PiS) – Анджей Дуда.
У 2020-му втома уже грала проти Анджея Дуди. П’ятирічна монополія на владу PiS (партія упевнено виграла парламентські вибори у 2015 та у 2019 роках) поділила польське суспільство практично навпіл: плюс-мінус 50% тих, хто підтримував партію Качинського, і стільки ж тих, хто бажав їй поразки за всяку ціну. Перші віддавали належне партії за успішні соціальні програми (справді успішні – це визнають навіть опоненти), частині виборців подобалася агресивна антиєсівська і антинімецька риторика партії, а також її близькість до Католицької церкви. Другі критикували PiS за схильність до авторитарних методів, згортання демократії в країні та наступ на свободу слова – державні медіа в останні роки своєю агресивною пропагандою до болю стали нагадувати російський офіціоз.
Поляризація виявилася настільки сильною, що понад 85% виборців католицького публіциста Шимона Головні (2 місце у першому турі) і майже 50% виборців ультраправого Кшиштофа Босака (третє місце) у другому турі проголосували за ліберала Рафала Тшасковського, відкритого прихильника «ідеології ЛГБТ», про що чи не щодня нагадував штаб Дуди. Нагадували даремно: ціннісні протиріччя виявились не настільки важливими, як емоційне несприйняття партії Качинського. Чинного президента від поразки врятувала прекрасна кампанія з мобілізації прихильників, яка й забезпечила вищу явку на сході країни й у селах, де традиційно більше виборців PiS.
Тепер у партії попереду щонайменше ще три роки повної монополії на владу – до парламентських виборів 2023 року. Це дозволить уникнути протистояння по лініях президент-уряд та президент-парламент (таке протистояння між покійним президентом Польщі Лехом Качинським та урядом, які сформувала «Громадянська платформа» у 2007 році, мало для країни трагічні наслідки) і сконцентруватися на вирішенні кількох важливих питань.
По-перше, беззмінному лідеру і батькові-засновнику PiS Ярославу Качинському у червні виповнився 71 рік. Як довго він зможе (і захоче) твердою рукою управляти найбільшою партією країни, а заразом і країною загалом (бо президент, глава уряду і спікер Сейму – лише центри впливу у його оточенні) – питання відкрите. У ході виборів до парламенту минулого року сам Качинський заявив, що на наступні перегони партію поведе уже хтось інший. Не виключено, що цим іншим стане Анджей Дуда, якщо, звісно, виграє у внутрішньопартійній боротьбі. У свій перший президентський термін він був слухняним соратником Качинського, однак тепер, на другій та останній каденції бажання грати у свою гру, очевидно, зросте.
По-друге, старішає не лише лідер PiS, а й виборець партії. У другому турі президентських виборів Дуда виграв лише у двох вікових категоріях – 50-59 років і 60+. Серед наймолодших виборців – 18-29 років – його підтримали лише 35%. Тому, в найближчі роки PiS має знайти рецепти і щодо омолодження самої партії, і щодо її привабливості в очах молодих. Почати Анджей Дуда може з власної доньки Кінги, яка на виступі після оголошення результатів виборів відверто потролила батька: «Хочу, щоб ніхто в нашій країні не боявся виходити з дому, бо незалежно від того, у що ми віримо, який колір ми маємо, які погляди маємо, якого кандидата підтримуємо і кого любимо, всі ми рівні і всі ми заслуговуємо на повагу».
Ще одна важлива проблема – пошук Польщею свого місця в Європейському союзі. Тривалий час – з моменту вступу і до 2015-2016 років – Польща була улюбленим дитям ЄС, вона слухняно йшла у руслі усіх ініціатив Брюсселя. У відповідь на подарунки не скупились: за 16 років перебування в союзі, країна отримала з його бюджету 181 мільярд євро, віддавши натомість лише 58 мільярдів. З приходом до влади PiS стосунки різко охололи. Нова польська влада постійно наголошувала, що Євросоюз є геть неефективним утворенням, не здатним адекватно реагувати на кризи. Ярослав Качинський нещодавно заявив, що союз «не має найменшої компетенції у справах, що стосуються виміру справедливості».
При цьому Польща і досі залишається головним реципієнтом допомоги Євросоюзу – але близька, а головне реальна перспектива перейти у статус донора, змушує PiS агресивно атакувати ініціативи Брюсселя.
Про вихід з ЄС, звісно, не йдеться, принаймні на офіційному рівні про таке не кажуть, але можна не сумніватися – польська влада лише посилюватиме антиєвропейську риторику. І не лише з меркантильних міркувань: і сам Качинський, і його партія щиро переконані, що увага Брюсселя до внутрішніх справ Польщі надмірна, а спроби нав’язати полякам «чужі їм цінності» – огидні. І цінності в даному випадку – не просто красиві слова, як вважають українські політики. Коли Дуда говорить про те, що «ідеологія ЛГБТ небезпечніша за комунізм» – він справді у це вірить.
Найкраще ставлення PiS до ЄС ілюструє обкладинка польського консервативного видання «Do rzeczy»: Ярослав Качинський в образі супермена з польським орлом на грудях атакує прапор союзу, б’ючи кулаком по зірці у кольорах веселки. Кажуть, голові партії малюнок дуже сподобався…
Хоч незабаром, можливо, доведеться стати поступливішим: Польща розраховує на чималий шматок від 500-700 мільярдів євро, які ЄС планує витратити на боротьбу з наслідками економічної кризи на континенті. В усякому разі, виконати обіцянки, які Дуда щедро роздавав у ході виборчої кампанії, без ресурсів Євросоюзу буде практично неможливо. І в Брюсселі це розуміють так само чітко, як і у Варшаві.
Окрема проблема всередині непростих стосунків Польщі та ЄС – ще більш непрості відносини Варшави та Берліна. Польща Качинського розглядає себе як природню противагу домінуванню Німеччини у ЄС і всіляко намагається це демонструвати. Накладається і питання минулого: Качинський та його партія вимагають від Німеччини репарацій за ІІ Світову війну, і суми, які звучать у польських медіа, щораз зростають. (Не так давно Ярослава Качинського запитали чи мова йде про 850 мільярдів євро. Глава PiS, однак, не став коментувати настільки фантастичну суму). І хоч ця тема радше спрямована на власний електорат, теплоти у стосунках з Німеччиною вона не додає. Як і достатньо регулярні заяви про те, що Німеччина не повинна втручатися у внутрішньопольські справи. Востаннє про таке втручання особисто заявили Качинський і Дуда минулого тижня, звинувативши німецькі медіа в інформаційні інтервенції та спробі вплинути на вибір поляків.
Насамкінець – кілька слів про проблему нашу, українську. Власне, для Польщі це не проблема, принаймні, не першорядна. А от для України – так. У 2015 році щойно обраний президент Анджей Дуда запропонував своєму українському колезі розширення формату переговорів по Донбасу, до якого мали б бути залучені не лише Німеччина та Франція, а й інші країни ЄС, серед яких і Польща, а також США: «У них могли б узяти участь США, як світова наддержава, з якою мусить рахуватися Росія, і сусіди України, тобто ті, кого безпосередньо стосується те, що там діється. Ми б краще почувалися, якби стороною переговорів була котрась з інституцій ЄС, а не лише Німеччина та Франція». Це була одна з перших зовнішньополітичних ініціатив нового президента і, мабуть, саме тому різку відповідь Києва, що Україна, мовляв, інших форматів, окрім нормандського, не потребує, у Варшаві запам’ятали надовго.
Польща все так же послідовно підтримує Україну у її протистоянні з РФ, її голос завжди на нашому боці, проте певне дистанціювання від теми війни на Донбасі залишається – навіть після зміни влади в Україні. Між тим, зараз Україна сама говорить про необхідність розширення нормандського формату, а тому Києву було б не зайвим згадати про пропозицію Дуди 2015-го року.
