ГоловнаКультура

«Забуті»: Блукаючи лімбом

«Забуті» Дар'ї Онищенко, що йдуть у прокаті з 3 вересня, розпочинають тему, яка повинна стати однією з основних у нашому кіно найближчими роками. Цей фільм перестрибує вогненне провалля 2014 року, у яке іноді досі зачаровано дивиться наше кіно, та питає, чи є життя після нього, і робить це, розповідаючи історію з сучасного життя на окупованій території.

Кадр із фільму "Забуті"
Фото: Артхаус Трафік
Кадр із фільму "Забуті"

Відносно мирне життя у сірих зонах по той чи інший бік фронту є новою темою для фільмів, які з’явилися в кільватері війни. Хіба що «Донбас» Лозниці та «Погані дороги» Ворожбит частково стосуються цивільного життя, на яке вплинула війна. Але їх більше цікавлять зміни в людях, коли світ навколо стає замкненим і дуже конкретним. Ці фільми зосереджені на мові насильства, нічим не контрольованій владі, нетерпимості та граничних ментальних станах. Тобто це кіно про те, як небагато треба, щоб з очей людини зникло сяйво цивілізованості.

У «Забутих» ми бачимо інший фокус. Це фільм не про лімб, а про людей у ньому, про людей, які відчувають себе покинутими. Вони живуть на окупованій території, їхні цінності абсолютно не збігаються із цінностями, які сповідує чи до яких змушена була призвичаїтися мовчазна більшість. Але головне, що ці герої відчувають – вони не дуже й потрібні батьківщині, від якої їх відірвало війною. Герої «Забутих» теж стикаються з хаосом, побудованим на насильстві та нетерпимості. Проте його головна функція – бути нестерпним фоном для героїв. Не більше.

Величезна різниця між оптикою Онищенко та поглядом режисерів, які знімали інші фільми про війну на Донбасі, призводить до того, що єдиний недавній український фільм, з яким можна порівняти «Забутих», – це «Стрімголов». Меланхолійна мелодрама Марини Степанської теж сповнена туги за кращим майбутнім десь в інших краях. Сюжетний абрис двох цих фільмів навіть трохи схожий. Обидва розповідають про випадковий роман дівчини, яка дивиться в майбутнє і збирається їхати у Німеччину, та хлопця, який неминуче потягне її назад. У «Стрімголов» і «Забутих» принципово різне місце дії. У першому випадку – це рідне для героїні середовище, а вибір на користь еміграції майже дорівнює втраті ідентичності. Герої другого є вже фактично переміщеними особами. Їхня ідентичність не змінилася, і хоча вони нікуди фізично не рухалися, країни, у якій вони жили, там більше немає, хоч і тимчасово.

Кадр із фільму "Забуті"
Фото: Артхаус Трафік
Кадр із фільму "Забуті"

Основна сюжетна конструкція «Забутих» виконана в достатньо традиційному жанрі мелодрами в екстремальних умовах. Героїня фільму – 30-річна Ніна, вчителька української мови в сучасному Луганську. Уявіть собі, наскільки це неможлива професія і цьому місці та часі, і помножте на два. Одного разу вона намагається допомогти 17-річному старшокласнику, якого заарештували за те, що він вивісив на даху школи український прапор. Між ними встановлюється зв’язок – не без гормональних поштовхів з боку хлопця, але все ж ідеологічний. Він і вона бачать та розпізнають одне одного як вогники в суцільній темряві.

Темряву фільмові забезпечує чоловік Ніни на ім’я Юрій. Він не є антагоністом – це звичайний чоловік, який пристосувався до нових реалій і заробляє в каламутній воді транспортуванням контрабандного алкоголю, намагаючись накопичити достатньо, щоб виїхати з Луганська. Юрій – найцікавіший персонаж, але не як особистість, а як технічна конструкція. Левову частину моторошних реалій окупованої території ми отримуємо завдяки йому. Він переконує Ніну ходити на курси підвищення кваліфікації у школу, «щоб світитися» (незрозуміло, що це значить і навіщо потрібно), він веде її на виступ байкерського шоу «Нічних вовків» і таке інше. Тобто саме він спрямовує героїню в локації та події, де вона не опинилася б з власної волі. А от як особистість він узагалі ніяк не реалізований. Щоб наділити Юрія індивідуальністю, Василь Кухарський зробив усе, що зміг і навіть більше, але його герой усіма діями доводить, що він є абсолютно чужою для Ніни особою, яка ніколи з нею не розмовляла, її не знає і зустріла заледве чи не за п’ять хвилин до початку подій у фільмі. Юрій – це такий собі верблюд, який тягне крізь сценарну пустелю необхідний запас гіркої води, щоб підживлювати глядача огидою та почуттям жаху.

Кадр із фільму "Забуті"
Фото: Артхаус Трафік
Кадр із фільму "Забуті"

Інший кут цього трикутника, 17-річний школяр Андрій, більш необхідний фільму, тому й поводяться з ним обережніше. Цей персонаж скоріше недорозвинений, ніж такий, що доведе будь-яку ситуацію до потрібного фіналу. Він теж забезпечує Ніні постійні халепи, однак цього разу вона сама обирає в них опинитися, навіть є їх ініціаторкою, хоча й не може знати, до чого це призведе. Із цим персонажем пов’язаний найбільш дивний сценарний кульбіт фільму. Коли Ніна питає, із чим би він порівняв життя в сучасному Луганську, герой відповідає, що з сексом, який було перервано. Навіть не беручи до уваги те, що це досить дивне порівняння від 17-річного героя, воно ще й безглузде. Ми матимемо змогу згадати цей вираз ще раз у фільмі й оцінити його, але він уперто далі не матиме сенсу і вказуватиме на пряме порушення причини та наслідку. «Забуті» – це не фільм Крістофера Нолана, він не розгортається у зворотному часовому напрямку.

 

Ніна, у свою чергу, є занадто ідеалізованим характером, показово чужорідним персонажем у луганській дійсності, як нам її було показано. 

Але головна проблема героїв «Забутих» – у тому, що їхня цілісність занадто часто порушується через забаганки сценарію. Коли чоловіки в будь-якій незрозумілій ситуації намагаються покохати Ніну, хоче вона того чи ні, це говорить не про них, а про саму Ніну, якій, окрім цього «кохання», не прописали іншого ресурсу в цій спустошеній і погрозливій реальності. Це трохи пом’якшена версія сценарію кіно про війну, де жінка перетворюється на сексуалізоване тіло – розплатитися чи виказати спорідненість вона може тільки собою. 

Кадр із фільму "Забуті"
Фото: Артхаус Трафік
Кадр із фільму "Забуті"

Ця та інші теорії того, чим керуються герої у фільмі Онищенко, рано чи пізно унеможливлюються ними самими. Коли створюєш трьох сценарних големів і наказуєш їм жити своїм життям, розплата буде неминучою. «Забуті» це чудово ілюструють, бо якийсь час фільм створює ілюзію цього життя, а потім ця ілюзія просто розвалюється. Герої «Забутих» тому можуть існувати окремо, але не разом.

В історіях і ситуаціях «Забутих», на відміну від персонажів, відчувається справжнє життя, Онищенко вдається гарно наростити і збагатити середовище, в якому живуть герої. Цей фільм починається із переосмислення справжнього життя – перформансу художниці Марії Куликовської, яка розстрілює власні скульптури, зроблені з балістичного мила. Саме це трапилося в донецькому культурному центрі «Ізоляція», коли бойовики, які захопили його 2014 року, використовували як мішені зліпки тіла Куликовської, що там залишилися. 

Лімб «Забутих» – складний, глибокий і живий, але, на жаль, замість людей у ньому живуть примари.

Сергій КсаверовСергій Ксаверов, Кінокритик
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram