Поняття «національний» щодо музеїв, театрів та інших закладів культури з’явилось у вітчизняному законодавстві ще на початку новітньої незалежності України: в указі Президента від 1995 р. та Положенні у додатку до нього. Таким чином, поняття унормували, але не сказати б, що однозначно сформулювали. А втім, чимало наших законів грішать певною розпливчатістю і дають підстави до вельми широких трактувань.
Низка першорядних музеїв, історико-культурних та історико-архітектурних заповідників отримали статус національних невдовзі після підписання указу. Це були заклади, підпорядковані Міністерству культури. Але лишилося ще чимало музеїв з іншим підпорядкуванням, що за своєю значущістю могли претендувати на високе звання, і їхні співробітники та директори не сиділи склавши руки. Боротися за статус їм випало довго. Наприклад, Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького (слово «національний» було присутнє в назві ще до офіційної ухвали) отримав його аж у 2005 році. А Київська картинна галерея (тоді – Музей російського мистецтва) та Музей українського народного декоративного мистецтва – у 2010. Два останні перебувають у комунальній власності. І цей факт дав підстави сподіватися на омріяний статус щонайменше ще трьом музеям, не підпорядкованим Мінкульту: згаданому вище Одеському художньому, Музею історії міста Києва та Музею космонавтики ім. Корольова в Житомирі.
Переваги статусу
Чому низка музеїв країни мріє про статус національного? Бо це корисно для закладу. І престижність звання займає в переліку переваг ледве не останнє місце. Статус – це передусім гроші та важіль впливу на чиновників і спонсорів. У нашій країні фінансування культури відбувається за залишковим принципом – давня неприємна традиція, – тож будь-якій установі вельми часто доводиться «вибивати» не преференції, а доволі звичайні речі. І коли йдеться, наприклад, про ремонт даху, що протікає, музей зі статусом національного в черзі таких самих бідолах випередить звичайні заклади.
У черзі на реставрацію предметів з музейних колекцій національні заклади також мають переваги. Нині держава потроху виділяє гроші на поповнення колекцій, і на них теж можуть розраховувати саме «статусні» музеї. Звісно, національний музей має краще фінансування, ніж звичайний. І, що не менш важливо, заробітна плата працівників розраховується за певним коефіцієнтом і є вищою, ніж у «нестатусному» закладі. Завдяки цьому, окрім психологічного комфорту команди, яка вже не почувається упослідженими злидарями (а саме такими наше суспільство бачить музейників), національні музеї мають можливість наймати до себе фахівців високого професійного рівня і пропонувати їм непогані умови праці.
Утім є один важливий нюанс. Частина українських музеїв підпорядкована безпосередньо Міністерству культури, частина – місцевій (міській або обласній) владі. І фінансування мінкультівського та комунального закладу відрізняється вельми суттєво, навіть якщо обидва при цьому національні – у першому випадку воно вище. Ми ж пам’ятаємо, що у столиці зосереджено чи не найбільше комунальних музеїв з національним статусом. А Київ, як кажуть, не гумовий і його бюджет теж.
Критерії відбору
Чим має вирізнятися музей, щоб претендувати на статус національного? Не сподівайтеся на чіткі визначення – їх не існує. Відповідне Положення, долучене до згаданого Указу Президента, інформує: «Підставами для надання закладу (установі) України статусу національного є: загальнодержавне і міжнародне визнання результатів діяльності закладу (установи); розроблення і практична реалізація ним найважливіших державних програм у гуманітарній сфері; наявність у закладі (установі) визнаних на загальнодержавному або світовому рівні фахівців та їх авторських шкіл чи фахівців з високим рівнем професійної кваліфікації та великим досвідом практичної роботи, що забезпечують вагомі результати в діяльності закладу, а також наявність сучасної матеріально-технічної бази». Це все стосується не тільки музеїв, але і театрів та інших закладів. Та все одно незрозуміло, як вимірюється визнання результатів діяльності музею. Особливо міжнародне – адже вітчизняні музеї майже відсутні на світовій культурній мапі. І що таке вагомість результатів: кількість відвідувачів, публікації співробітників, участь у наукових конференціях, присутність в інформаційному полі чи ще щось?
Закон «Про музеї та музейну справу» в останній редакції подає невеличке уточнення щодо якостей колекцій претендентів, але все одно лишає простір для фантазій: «Музею, що є у державній чи комунальній власності, який має музейні колекції загальнодержавного значення, набув міжнародного визнання і є провідним культурно-освітнім та науково-дослідним закладом у відповідних профільних групах музейної мережі України, у встановленому законодавством порядку може бути надано статус національного музею України».
Отже, музеї-претенденти, обґрунтовуючи свої прагнення національного статусу, хвалилися і хваляться усім, чим можуть: зв’язком закладу з відомими в історії іменами, вдалими виставковими і освітніми проєктами, видавничою діяльністю. І, звісно ж, фондами. За замовчуванням, вони мають бути численними (йдеться про тисячі одиниць зберігання) і містити унікальні предмети та комплекси. Відповідно, претенденти ризикують намалювати ситуацію в рожевому світлі й приховати проблеми, що існують у кожному музеї. А правда може виявитися у неслушний момент і перекреслити всі досягнення. Музей історії міста Києва, подаючи документи на омріяний статус, долучив до них довідку. У ній він відверто повідомив, що вже майже 20 років не має приміщення, яке відповідало б потребам закладу з фондами, що містять близько 290 тис. одиниць зберігання. Тобто за власною ініціативою поінформував про значну проблему, яка може вплинути на оцінку чиновників.
Президент не допоможе
На відміну від критеріїв статусу національного, процедура його отримання цілком зрозуміла, хоча аж ніяк не прозора. Омріяний статус надається указом президента України. Для того, щоб перша особа держави поставила свій підпис на документі, положення вимагає виконати наступні дії: «Клопотання про надання закладу (установі) статусу національного порушується міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади, у підпорядкуванні якого заклад (установа) перебуває, і погоджується із заінтересованим державним органом. Проєкт указу з цього питання подає Кабінет Міністрів України з необхідними обґрунтуваннями і розрахунками».
З цього пасажу не зрозуміло, хто насправді приймає рішення щодо надання статусу, чи існує якась експертна оцінка, але принаймні можна уявити шлях, який має подолати пакет документів музею-претендента. І шлях цей, найімовірніше, буде тернистим.
Прикладом пригод, що трапляються з претендентом на статус національного, є багаторічні поневіряння Музею історії міста Києва. Уперше пакет музейних документів вирушив у плавання міністерськими коридорами ще у 2017 році. І за кілька місяців повернувся з відмовою, приводом для якої стала постанова Кабінету Міністрів 2016 р. «Про ефективне використання державних коштів». Один з її пунктів містить перелік винятків із загальної заборони порушувати питання щодо надання статусу національного новим установам — з метою економії державних коштів. У винятки входять, зокрема, Музей Революції гідності, Музей космонавтики ім. Корольова, Музей коштовного і декоративного каміння. В останній редакції постанови серед винятків фігурує і Музей історії міста Києва. Але потрапив він туди не відразу.
Клопотання про внесення себе в перелік винятків Музей подав у 2018 році, за підтримки київської міської влади. Справа тяглася рік, і нарешті до пункту спотикання внесли зміни – закладу надали формальну можливість отримати статус національного. Тож Музей знову подав на розгляд пакет документів.
Але почалася реорганізація Мінкульту (пам’ятаєте цю спробу злити докупи три міністерства?), потім вона зупинилася, потім змінився міністр. Одним словом, музею порадили подати документи втретє. Нині музейники все ще чекають на вердикт і сподіваються, що нарешті отримають омріяний статус.
Проте ніхто не обіцяв, що буде легко. Звання «національного» за визначенням не може отримати кожен охочий, воно переводить музей у категорію виняткових. А винятковий статус потребує виняткових зусиль. Подивимось, чи під силу вони Мінкульту, який пообіцяв Одеському музею статус національного вже до кінця цього року.
