Так сталося, що фестивальна програма проходила на фоні чималих політичних турбулентностей, які сколихнули польське суспільство: саме у день відкриття (22 жовтня) Конституційний суд Польщі ухвалив рішення про те, що переривання вагітності через патології плоду не відповідає конституції Польщі. В той же день на вулиці міст вийшли тисячі протестувальників.
Втім, попри те, що країна-найближчий сусід опинилася на межі серйозного громадянського протистояння, а протести проти посилення закону про аборти мають давню традицію (останній раз ця тема вирувала у політичній адженді Польщі лише чотири роки тому) для багатьох українців суть конфлікту, що вибухнув багатотисячними протестами на вулицях Польщі, є не очевидною. Так само і для багатьох поляків, більшість внутрішніх конфліктів України оповиті серпанком невизначеності. Для того, щоб нам зрозуміти суть культурного протистояння у суспільстві, що точиться у наших західних сусідів, одних лише новин недостатньо – жоден огляд новин не розкриває суті ціннісного та світоглядного розколу, який відбувається в польському суспільстві багато років поспіль. Але у розтлумаченні таких багатоскладових конфліктів може стати у пригоді мова мистецького образу.
Україна і Польща мають спільну історію та близьку географію, при цьому культурна дистанція між нашими країнами є чималою. Для пересічного громадянина України (не)розуміння сусіда обмежується куцим набором стереотипів, сформованих ще радянською пропагандою та народною іконографією, де «ляхи горять в пеклі разом з жидами». З протилежного боку приблизність розуміння сусіда не надто відрізняється. Натомість поступ у подоланні цієї дистанції, принаймні, на рівні узгодження спільного наративу політик пам’яті двох країн, або встановлення конструктивного діалогу задля порозуміння та визнання взаємних провин, відбувається вкрай повільно. Розбіжностями в політиках пам’яті та маніпуляціями історичними наративами вправно користуються сили, зацікавлені у нагнітанні політичної та соціальної напруги в обох країнах.
На запит Українського інституту аналітичний центр «Українська призма» проаналізував сприйняття України у Польщі. У цій аналітичній записці йдеться: «Більшість поляків не знає та не уявляє собі сучасної України. У польських ЗМІ домінують сюжети про історичні конфлікти або трудову міграцію, на кшталт «наші бідніші сусіди приїхали до нас заробити. Туристичний потенціал регіонів поза Західною Україною фактично не розкритий».
Утім, поляки дедалі частіше сприймають Україну не через призму історії чи політичних подій, а через призму української міграції. «Війни пам’ятників» поступово вичерпують свій конфліктогенний потенціал, а соціально-економічна співпраця між Польщею та Україною посилюється.
Цей процес вселяє оптимізм, та втім варто усвідомлювати, що Україну в Польщі часто сприймають як матеріально-технічний і людський ресурс. Водночас це поле, з яким можна і треба працювати. Головним викликом, який постає перед Україною, є утвердження інтелектуального ресурсу — ідей, політик, соціальних практик та мистецтва. Оприявлення тяглої присутності України на території інтелектуального та мистецького життя Польщі – завдання культурної дипломатії.
Україна в культурному житті Польщі
Культурних подій, де представлена Україна у Польщі, чи громадських організацій, які опікуються правами українців у Польщі, є чимало. Регулярно виходять україномовні видання, такі як «Наше слово» чи «Український альманах». Є українські радіостанції, українські школи та культурні центри. Таким чином історично сформована національна меншина українців у Польщі намагається зберегти свою ідентичність. Тому більшість «українських фестивалів» у Польщі досить етноцентричні та «відіграють функцію не стільки промоції української культури, скільки community building». На жаль, ця бурхлива активність частіше працює з законсервованими у часі ідилічними образами України і не завжди корелює з ментальністю та реаліями України сучасної, тієї, що може бути повноправним партнером.
У Польщі активно перекладають та люблять українських письменників. Сергій Жадан, Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Володимир Рафєєнко, Андрій Бондар мають там свою аудиторію, щоправда, з приміткою «у вузькому колі інтелектуалів», що не сильно впливає на сприйняття України пересічними поляками.
Одним з найбільш успішних іміджевих кейсів України в Польщі є щорічний фестиваль українського кіно «Ukraїna!», що проходить у Варшаві та Любліні. Фестиваль засновано польською фундацією Luna Plus та активно підтримується Посольством України у Республіці Польща та Українським інститутом. Фестиваль щороку набирає оберти, а у 2020 році продемонстрував справді сильну програму, що релевантно відображає прогресивні тенденції у розвитку сучасної візуальної культури в Україні.
Важливу роль у формуванні векторів впливу українських проєктів у Польщі відіграють джерела фінансування. Українців у Польщі багато, і цей факт не може ігнорувати польська внутрішня політика у сфері культури. Майже всі такі проєкти до недавнього часу відбувалися за кошти платників податків Республіки Польща, локальних національних спільнот української меншини у Польщі та гранти Євросоюзу. Так, наприклад, проєкт «Мапи страху/мапи ідентичності», реалізований в Україні в 2016 році завдяки SPK (Stowarzyszenie Praktyków Kultury – Об’єднання практиків культури), Міністерства культури і національної спадщини Республіки Польща та професійної мережі EEPAP став, без перебільшення, наріжним каменем для формування нової хвилі українських театральних митців, що почали працювати з напрямом політичного театру та критичного мистецтва. Так само не можна переоцінити значення польської стипендіальної програми Gaude Poloniа, через яку пройшли десятки, а можливо і сотні українських молодих митців і перекладачів.
В розрізі культурних впливів та можливостей матеріальної підтримки саме Польща становила для України ресурс, а не навпаки. І тут існує протилежна диспропорція у порівнянні з соціально-економічним життям: для української культури Польща була «донором», щедро інвестуючи свої матеріальні та людські ресурси в українську культуру.
Утім, слід пам’ятати: підтримуючи українські проєкти, Польща вирішує не наші, а власні завдання. Ось чому важливо, щоб формуванням бренду України перш за все опікувалася держава Україна. Скажімо, над просуванням бренду Польщі в міжнародному полі працює низка інституцій. Найбільш вагомою та помітною в Україні є діяльність Польського інституту, що вже більше 20-ти років працює у Києві. За його підтримки в Україні перекладають, видають та показують сучасну польську драму, запрошують польських учасників на книжкові ярмарки, міжнародні фестивалі, лабораторії і майстерні тощо. Так в українців поступово формується образ Польщі як привабливого, потужного, відкритого до діалогу партнера.
Український театр у Польщі
Держава Україна не так давно усвідомила важливість «м’якої сили» для зовнішньої політики, а головне – почала інвестувати в розбудову державних інститутів, що опікуються іміджем України та налагоджують культурні зв’язки в міжнародному полі. Водночас, в Україні дотепер існує потреба публічної адвокації та розтлумачення функцій інституції культурної дипломатії.
Український інститут, що афілійований із МЗС України і почав працювати із 2018 року, покликаний через мистецтво та культуру розказати світові про сучасного українця, який «on the same page» з міжнародним мистецьким середовищем, цінує та переосмислює свою спадщину і прагне бути рівноправним партнером у міжнародному середовищі. Екстраполяції цих цінностей на сучасний образ країни та українського суспільства не відбудеться без сталої державної підтримки та фінансування. Український театр, оперу і танець потрібно представляти на флагманських міжнародних фестивалях, українську драму ставити у репертуарних театрах, українських митців спонукати до міжнародних колаборацій з польськими колегами. Усе це є питанням національної безпеки.
У 2019-2020 переважна частина театральних проєктів Українського інституту відбувається саме в Польщі. Навіть у «ковідній редакції» та з частковим перенесенням подій в онлайн, Український інститут підсилив участь українського театру на фестивалях у Польщі, що орієнтовані менше на меншину та мігрантів більше - на польського глядача. Це зокрема Міжнародний фестиваль українського театру у Кракові «Схід-Захід», театральний фестиваль «Близькі незнайомі» у Познані. В 2019 «Український тиждень у Гданську» та підтримка присутності українських вистав на театральних фестивалях у Білостоку та Лодзі. Попереду інтеграція українських театральних проєктів в якості сталої програмної складової до загальнопольських театральних фестивалів з міжнародною програмою, таких, як Гданський Шекспірівський фестиваль.
Театр як мистецтво прямої дії має свої особливості впливу. Адже у театрі людина зустрічає людину без посередників. Тому кількісні обмеження охоплення аудиторії компенсуються щільністю контакту з адресатом мистецького повідомлення – театр одразу бачить свого глядача і говорить безпосередньо до нього. Прямий контакт з «невідомим» – хай там як, а саме до такої якісної категорії належить «світогляд сучасного українця» для пересічного громадянина Польщі, – це завжди шлях до подолання ксенофобії, «олюднення» вигаданого ворога, плекання емпатії та співчуття. Театр апелює не до натовпу, а до кожної людини, поєднуючи при цьому інтелектуальне середовище та масового глядача. Так, наприклад, сучасний політичний театр може стати майданчиком (кушеткою психотерапевта) для дискусії з проговорення складних тем.
Хорошим прикладом вибудовування дискусії через театр у ширшому за мистецьке полі змістів став перший перегляд незалежних критичних проєктів українського театру «DESANT.UA», що відбувся у 2017 році у Варшаві в приміщенні Театрального інституту Збігнєва Рашевського (кураторки проєкту Йоанна Віховська, Роза Саркісян). Перегляд не лише поглибив розуміння сучасної України у Польщі, але також допоміг незалежному українському критичному театру артикулювати себе як явищу. Другого перегляду, на жаль, не відбулося. Але генетичну спорідненість до проєкту на рівні кураторства та тематичного наповнення має згаданий на початку огляду фестиваль «Близькі незнайомі» (кураторка Йонна Віховська, арт-директорка Агата Сівяк), що так само сфокусований не на «демонстрації кращих здобутків», а критичному осмисленні та проговоренні теми України у Польщі.
COVID-19 як співкуратор
Цьогорічна едиція фестивалю «Близькі незнайомі» мала за мотто питання, яке свого часу постало під час Революції гідності на Майдані: «Якщо не ти, то хто?». Це питання поляризує програму фестивалю довкола питань відповідальності та (само)поваги. Похідні питання артикулюють куратори фестивалю: Хто має давати надію? Хто має будувати спільноту? Хто має говорити про болюче? Хто має довіряти? Хто має «робити любов, а не війну»? На фоні подій якими вибухнула Польща у день відкриття, мотто фестивалю та питання поставлені кураторками, гідні були знайти органічне відтворення у гаслах протестувальників, які вийшли на вулиці в цей час. Втім, коли починає говорити вулиця, мистецтву складно привернути до себе увагу (за умови, якщо воно не створене у пульсі часу). Політичні обставини стали справжнім викликом та випробуванням на міцність для фестивальної програми.
Другим викликом стали обмеження перетину кордонів між Польщею та Україною. Неможливість фізичного транспортування вистав з України виявилися також цікавою нагодою для дослідження та оприявнення «українського фактору» в актуальному театральному процесі Польщі. Саме тому до програми було включено такі вистави як «Пов’язь» (WIĘZI) української режисерки та драматургині Олени Апчел, створеної на основі її особистих щоденників у Гданському Театрі Вибжеже. На прикладі особистої історії авторка рефлексує про свою культурну ідентичність та говорить про хронічний стан життя «поміж», що притаманний багатьом українцям: поміж Україною і Польщею, поміж сходом і заходом України, поміж громадянською відповідальністю та любов’ю до родини. У 2019 році вистава отримала на 18-му Фестивалі прапрем’єр у Польському театрі в Бидґощі спеціальну відзнаку Студентської театральної резиденції за найкращий дебют.
«Відчуття змішані дуже – коментує Олена Апчел, – з одного боку можливість грати виставу на такому важливому фестивалі – це щира радість. Але з іншого - все в мені вчора прагнуло бути не в театрі, а на майдані у місті, щоб солідаризуватися с польками і поляками у відстоюванні своїх прав і свобод. Для мене фестиваль пройшов під знаком перманентної тривоги і емпатії до всіх тих, хто зараз на передовій змін і боротьби за гідне майбутнє. Є таке відчуття, ніби ці окремі голоси та маленькі людські історії, про які говорить театр, – не на часі. Але разом із тим: коли настане це «на часі»? Втім так чи інакше оця зустріч – людини з людиною – найцінніше. Тривожність підсилюється цим дивним відчуттям збереження дистанції в умовах нового світу: напівпорожній зал, неможливість роздивитися емоції за масками, обережність комунікації. І в той же час – нестримне прагнення близькості, бажання співпережити і співвідчути момент. В умовах масових протестів за вікном після вистави відбулася розмова з глядачами, яка показала, що є заряджена інтенція спільно проатикулювати сенси, критично подивитися на себе і дійсність, почути іншого/іншу, відчути можливість діалогу. Відчуваю, що зараз час максимально зосереджуватися і солідаризуватися з усіма, хто бореться за свої права. І в цій боротьбі театр і міжнародна культурна комунікація на рівні інституцій продовжують бути дієвими інстументами підтримки і діалогу».
У форматі перформативного читання прозвучав текст «ДПЮ». Прем’єра оригінальної вистави, створеної за колективним сценарієм ветеранів війни на Сході України українського драматурга Дмитра Левицького, акторів і актрис харківського театру «Прекрасні квіти» та за організаційної підтримки ГО «Лінія згоди» відбулася у 2016 році. Нова інтерпретація тексту у перформативному читанні польського режисера Якуба Скшивека була створена з інтенцією пошуку мови та форми, якою сучасний польський театр може розповідати про ситуації, що здаються полькам і полякам далекими і навіть чужими – як, наприклад, війна на Донбасі, яка триває вже з 2014 року. До співпраці в рамках проєкту було запрошено українську актрису Віру Попову і акторський колектив Сучасного Театру в Щецині.
Перформативна прогулянка «Ten spacer» («Той шпацер») – це проєкт, створений спеціально для фестивалю київською мистецькою групою PicPic. Важливим аспектом проєкту є обмеження, які визначив Covid-19. Цей формат якнайкраще відображає потенційно перспективні напрями еволюції перформативних форм у часи пандемії. Засновники мистецької групи PicPic активно досліджують та освоюють урбаністичний простір в якості «сцени», працюють з пам’яттю та культурними кодами міста. «Ten spacer» – це досвід міста через жінок. Тут постали питання прав жінок у вимірі гендерному, політичному, суспільному і економічному. Проєкт створений спільно з познанськими активістками руху за права жінок. Співавтор вистави – познанський митець Патрик Ліхота. Маґда Мосєвіч, режисерка-документалістка і громадська діячка, створила документальний фільм про цей проєкт, що буде представлений 26 листопада. А вже 17 листопада розпочнеться показ фестивальних подій онлайн.
Так само як і програма фестивалю «Близькі незнайомі», програма «Українського тижня у Гданську» (цього року відбудеться на початку грудня) створена у співкураторстві з COVID-19. Там буде реалізовано інтерактивний перформанс «Звук безпечного дотику». Спеціально для перформансу 9 українських драматургів створили короткі тексти про відчуття нової реальності, в якій ми всі несподівано опинилися вже майже рік тому.
Другим напрямом системної роботи у «ковідній редакції» в Польщі є довгострокова програма Українського інституту з підтримки перекладу та постановок сучасної української драми «Transmission.ua: drama on the move. Poland». Її мета – запровадити в постійному репертуарі польських стаціонарних театрів українських п’єс та створити умови, завдяки яким українська сучасна драматургія стане органічною частиною польського мистецького простору та свідомості режисерів, директорів театрів, посадовців, які формують культурні політики, глядачів, журналістів і критиків. Адже протягом останніх кількох років у Польщі були зроблені чималі зусилля для презентації й просування сучасної української драматургії. Завдяки роботі перекладачки та кураторки Анни Коженьовської-Біхун та митецтвознавця Андрія Москвіна відбувалися неодноразові перформативні читання українських п’єс, вийшли кілька збірок сучасної української драми. Вже на цьому етапі ми маємо пакет запитів на підтримку реалізації постановок сучасної драми у репертуарних театрах Польщі зокрема від театру ім. Вільяма Гожиці в Торуні, Театру Стефана Ярча в Ольштині, Театру Адама Міцкевича в Ольштині, Повшехного театру ім. Яна Кохановського в Радомі та Театру Нового Кізімєжа Деймака в Лодзі. Ведуться перемовини з Театром Повшехним у Варшаві та Гданським Теаром Вибжеже. Втім активна реалізація програми була сповільнена карантинними обмеженнямивід яких театр напевно потстаждав найбільше з поміж усіх мистецтв.
Напевно, найбільшим надбанням у розбудові довгострокового діалогу з Польщею за цей рік є навіть не реалізовані ініціативи, а випрацювання алгоритму співпрації та дослідження запитів з обох боків. Адже якщо говорити не про культурні коди і мистецькі змісти, а про технічні та юридичні аспекти створення проєктів, Україна має більше ніж скромний досвід реалізації міжнародних культурних програм у державному секторі. Тому на даному етапі наша культурна дипломатія – територія дослідження та проговорення Україною власної суб'єктності. Це вкрай непросто, оскільки немає експертизи та досвіду напрацювань, яким можна було б скористатися. Немає окремого законодавства, адаптованого до потреб культурної дипломатії. Але добре, що ми розпочали цей цивілізаційний рух.