Невизначеність як метод у стрічці «Повільна машина»

Дебютна стрічка сценариста Пола Фелтена («Зеровілль») та оператора Джо Денардо («IMA NEMA») – яскравий приклад американського незалежного кінематографа, що не боїться експериментувати. Проте, це саме той випадок, коли експеримент стає невдалим – граючись у мистецтво, пара дебютантів дражнить глядача протягом 72 хвилин, однак так і не досягає якоїсь конкретної мети, окрім того, щоб похизуватись синефільськими знаннями.

Кадр з фільму "Повільна машина"
Фото: Київський тиждень критики
Кадр з фільму "Повільна машина"

Після динамічного і психоделічного відкриваючого монтажу, актриса-білявка Стефані (Стефані Хеєс) у розбитому стані шукає спокою в будинку, де купка нью-йоркських артистів займається музикою, та всіляко розважається різними способами – від гри в американський футбол, до різноманітних вечірок. Стефані виглядає серед барвистої компанії гидким каченям – її не цікавлять розваги, що яскраво демонструє вираз обличчя дівчини. Актрису переслідують демони минулого у вигляді алкогольної залежності, невдалих стосунків і чогось по-справжньому зловісного. 

Паралельно Фелтен і Денардо розповідають історію знайомства Стефані з балакучим спецагентом нью-йоркської поліції Джерардом (Скотт Шеперд). Він знаходить сп'янілу білявку без свідомості десь на вулицях Нью-Йорку, рятує і ховає на конспіративній квартирі. З цього моменту Джерард буде з'являтись в житті Стефані частіше, іноді застерігаючи її від поїздок в метро, натякаючи на чи то на теракти, чи то взагалі на теорії змови. За 72 хвилини ці дві історії переплетуться одна з одною, а між тим ще і покажуть десятихвилинний епізод з Хлоєю Севіньї, який ні на що не впливає.

«Повільна машина» – кіно, в якому форма переважає над змістом. Пол Фелтен і Джо Денардно маскують свою історію під трилер, але в "Машині" вистачає і комедії, і драми, а по суті це класичний американський інді-фільм. Режисери віддають данину авангардному кіно, експериментальному театру, а ще таким майстрам як Девід Лінч, фігура якого для цього фільму, можливо, визначальна. Один з фінальних епізодів стрічки, де головна героїня на ходу вигадує казку про фермерського хлопчика та порося, яскраво демонструє творчий метод режисерів. За її задумом це повинна бути моторошна історія з щасливим фіналом. Однак, героїню зупинять ближче до розв'язки, та фіналу цієї казки не дізнається ні глядач, ні сама Стефані, ні її аудиторія. Це явний кивок в сторону Лінча, який славиться тим, що не любить пояснювати свої роботи — якби була воля майстра, він ніколи б не відповідав на питання: «Хто вбив Лору Палмер?». 

Однак, різницю між Фелтеном і Денардо та Девідом Лінчем помітити легко, адже Лінч від початку знає відповіді на свої загадки, просто відмовляється про них говорити. В свою чергу режисери-дебютанти розказують історію, вигадуючи її на ходу. Здається, що сюжет обривається на півслові зовсім не тому, що Фелтен і Денардо не хочуть розкривати всі його деталі, а тому, що завершення історії вони не вигадали, і, скоріш за все, навіть не намагались.

Ціль «Повільної машини» полягає у тому, щоб затягнути глядача в стан невизначеності. Фільм малює реалістичний світ мегаполісу, водночас вкрапляючи в нього типові сюрреалістичні елементи. Наприклад, історія знайомства Стефані і Джерарда є занадто кінематографічною, більше схожою на сновидіння, ніж на щось реальне — спецагент виникає раптово, нізвідки, і також раптово, але драматично зникає з історії. Таке поєднання реальності зі сновидіннями ріднить «Повільну машину» з «Малхолланд Драйвом», до того ж в обох фільмах головні героїні — білявки, у яких не надто виходить з акторською кар'єрою. Більше того, в стрічці Фелтона і Денардо є навіть епізод з червоними шторами — жирний натяк на творчість Лінча. У нього червона завіса завжди була символом ілюзорності, нереальності і потойбічності, та автори «Машини», звісно, помістили штори червоного кольору в кадрі не просто так.

І все ж потужного фільму у режисерів-дебютантів не виходить. Вони вміло наслідують свої джерела для натхнення, але якщо копнути глибше, то за копіюванням можна знайти хіба що порожнечу. В «Повільній машині» немає якогось висловлювання, а сам фільм більше схожий на знущання з глядача, якого дражнять різноманітними інтригами, проте не дають йому хоча б елементарних натяків на розшифровку. Звісно, Лінч, по суті, робив те саме, але автор «Твін Піксу» завжди залишав глядачу хоча б якісь натяки для розгадування власних робот. Фелтен і Денардо лише імітують цей трюк, їх метод в іншому. 

Уявіть собі ситуацію: в гарному ресторані ви вирішили замовити борщ і чекаєте на офіціанта. У ресторані Лінча, скоріш за все, вам подадуть дещо дивний, але смачнющий борщ, який ви більше ніде не спробуєте. Якщо запитати офіціанта рецепт, він загадково зникне, в залі заграє музика Бадаламенті, ну а загадку, як сплатити рахунок доведеться вирішувати самостійно.У підсумку ви вийдете збитими з пантелику, але хоча б ситими, і, можливо, навіть зможете розгадати секрет страви. 

В ресторані Фелтена і Денардо офіціант розповість вам про смачний борщ, потім буде нахвалювати картоплю по-селянськи, а далі почне говорити про компот. Слухаючи клішовану рок-музику у закладі, ви чекатимете на свою страву, не знаючи, це борщ, картопля чи компот. Протягом 72х хвилин своєї їжі ви так і не дочекаєтесь, хоча, можливо, вам її і покажуть. Тому з ресторана доведеться піти заінтригованими але голодними. Хоча, можливо, комусь сподобається і такий досвід.

Автор: Кирило Пищиков.

Інтенсив кінокритиків Інтенсив кінокритиків , Статті учасників Інтенсиву для кінокритиків
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram