Меланхолія та турбота: Рецензія на фільм «Дні»

23 жовтня на Київському тижні критики відбулися покази нового фільму Цай Мін-Ляна «Дні». Ця стрічка складається з протяжних кадрів та демонструється без субтитрів. Проте боятися не варто – «Дні» допоможуть знайти комфорт в усамітненні, не вдаючись до вербалізації. 

Кадр з фільму "Дні"
Фото: Київський тиждень критики
Кадр з фільму "Дні"

Тайванському режисеру за майже тридцять років у кіно вдалося вполювати золотих левів, срібних ведмедів та інших коштовних звірів, які мешкають на європейських фестивалях класу “А”. Окрім кінозалів, роботи Мін-Ляна можна досліджувати й у галерейних просторах. Візуальна мова автора – це не епатажний вигук, а виважене та лаконічне висловлення; це легкість, яку він опановував від початку кар’єри. Якщо “Дні” будуть вашим першим досвідом із режисером, спершу може здатися, що проекцію поставили на паузу. Але то лише ілюзія, бо кожен кадр насправді сповнений ледь помітним рухом. На екрані завжди живуть: люди, рослини чи звуки. 

Один чоловік – той, що старше – приїжджає до мегаполіса. Він ходить до лікарів та гуляє містом, намагаючись подолати тілесний дискомфорт. Паралельно ми бачимо іншого чоловіка – того, що трохи молодше. Він займається домашніми справами та працює на ринку. Обидва чоловіки зустрічаються в готелі – старший платить гроші, молодший виконує секс-роботу. На перший погляд, два персонажі не мають нічого спільного, хіба що однаково перебувають на самоті.

Молодший чоловік миє продукти. Потім він ці продукти готує на вечерю. Він приймає душ. Він їсть. Він спить. Ми спостерігаємо за рутинними процесами, не до кінця розуміючи: це документальні кадри чи ігрові? Але згодом критичне сприйняття поступається емоційному. Те, що відбувається на екрані, стає простором, в якому глядач може заховатися від буденної метушні. Істотна тривалість кадру дозволяє увазі поступово розсіятися, а думкам пуститися берега, блукати без точки призначення, аж доки стрічка лагідно не нагадає про своє існування новою склейкою.

Старший чоловік намагається подолати біль, з яким живе не перший день. Він звертається до мануальних терапевтів. Чоловік, лежачи на масажному столі, стає схожим на химерну істоту. Зі спини стирчить на акапунктурних голках мале вугілля, схоже на грозові хмари, які зайнялися та почорніли. Тліють та осипаються крихтами. По той бік екрану глядач може відчути фантомне тепло на власній шкірі. Ми чекаємо, сподіваючись, що чоловіку полегшає. Але біль нікуди не зникає. Ось чоловік крокує денними вулицями, зливаючись з натовпом. Хоч він і відчуває дискомфорт, виглядає надзвичайно спокійним. Тіло бунтує і ниє, проте це відбувається не вперше – звичний стан, не більше. 

В деяких кадрах шуми починають домінувати над подовгу незмінним зображенням на екрані. При цьому зовнішні подразники зазвичай винесені за межі екрану. Режисер пропонує сфокусуватися не на чомусь конкретному, що відбувається довкола. Натомість, можна придивитися до героя та пережити цей момент разом із ним. Відчути вологість повітря на власній шкірі. Прислухатися. Злива. Дощові краплі розбиваються об вікно. Вологе листя на деревах. Вітер. Цикади. Почули? Закрийте очі. Десь далеко розчиняється в галасі вулиць ледь чутна мелодія музичної скриньки.

Здається, що це фільм про самотність – до моменту, коли чоловіки нарешті розділяють між собою присутність в кадрі. Їхня взаємодія не потребує слів. Вона базується на довірі та дотиках. Вони не шукають шляху, яким можна втекти від себе. Запропонувати склянку води, подарувати крихітну музичну скриньку на пам’ять, вийти на вулицю та разом поїсти у фастфуді через дорогу – з маленьких жестів складається ідея фільму. Виявляється, що це просто історія про турботу. Про себе, про простір та про людей, які в цей простір потрапляють.

Це історія про глядача – фільм пробачить вам сторонні думки та асоціації. Цай Мін-Лян не змушує брати на себе відповідальність – глядач може завершити перегляд рівно тоді, коли зрозуміє, що взяв від цієї стрічки достатньо. Побуде наодинці з героями, розглядаючи контекст середовища у відбитках на склі. Дізнається, як звучать дотики, після яких залишаються вм’ятини від подушок та синці від масажу. А якщо додивиться до кінця, то зможе відчути, що давно так ніхто не піклувався, як це робить стрічка “Дні”.

Авторка: Поліна Яковлева.

Інтенсив кінокритиків Інтенсив кінокритиків , Статті учасників Інтенсиву для кінокритиків
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram