Давай почнемо з цієї історії про відмову від ордена. Наскільки я розумію, ти не знав, що тебе подали на нього?
Так, не знав.
Як ти вирішив від нього відмовитися, як на це відреагували продюсери, з якими ти працюєш, і які, думаєш, будуть наслідки?
Думати про наслідки цього демаршу я не хочу. Мені нема коли цим займатися – я знімаю кіно і хочу до кінця року закінчити зйомки.
Мені просто болить за цю ситуацію [з кримінальними провадженнями проти українських кінокомпаній]. Таке вже відбувалося, здається, 2017 року, коли Держкіно заборонило серіали з акторами з «чорних списків» і продакшнам українських фільмів почали приходити листи з проханням надати документи і запрошення в прокуратуру. У вересні цього року історія повторилася. До запрошень ще не дійшло, але багатьом виробникам прийшли листи з вимогами надіслати фінансові документи. Виглядає це як тиск на кіновиробничу галузь. Листи прийшли з Департаменту стратегічних розслідувань при поліції. Думаєш: ну так, кіно – це дуже стратегічна галузь, ледь з колін підвелася, треба її потрясти. 2017 року було зрозуміло, чому – було протистояння між Пилипом Іллєнком і «плюсами», чиїх «Сватів» якраз заборонили. Питання, чому зараз це відбувається?
Там згадана й твоя компанія – «Студія Гармата фільм».
Так, і компаній, яким прийшли листи, багато: це «Трафік фільмз», «Лаймове світло», «Артхаус Трафік», «Пронто Фільм», «Студія «Червоний собака», «Іллєнко Фільм», «Ганзафільм», «Фреш Продакшн Ю ЕЙ» та інші. Так усі зрозуміли, що це стосується виробників, які вже є на ринку.
Між собою ці компанії не пробували домовитися про якусь консолідовану відповідь або заяву про тиск на експертів перед другим туром?
Про заяву не вдалося домовитись. Переважна кількість людей, наскільки я зрозумів, дала відповіді на ці листи і чекає на другу серію. Коли у 2017 викликали до прокуратури, стало зрозуміло, що там у людей немає жодного розуміння, як робиться кіно, які процедури і процеси – вони просто намагаються знайти зачіпку, щоб потім за неї тягнути і використовувати задля тиску.
На круглому столі, який організувала індустрія у вересні, пролунала дуже слушна думка про те, що за нової влади триває дискредитація системи пітчингів і результатів державного фінансування. Артикулюється висновок про те, що нібито всі ці зняті за останні роки фільми – це результат неефективного розподілу коштів.
Саме так. І треба дивитися, кому це може бути вигідно.
Телевиробникам.
Телевиробникам. Коли топменеджер найбільшого телеканалу України починає керувати культурою, це неправильно, тому що ТБ – це комерція, виробництво масового продукту, серіалів, телешоу, і не можна ці підходи переносити на культуру та мистецтво. Не можна людей з телебачення підпускати до кіно. Тому що вони з цього кіно відразу зроблять серіал. Робиш пару маніпуляцій, звинувачуєш усіх у неефективній траті коштів, підтягуєш потрібні тобі структури, і все – країна починає за державний кошт знімати серіали, комедії, а кіно перестає розвиватися. Закривається єдиний шанс в Україні займатися цією професією, закривається важливий канал донесення інформації до всього світу. Я вже мовчу про те, що кіно може деградувати, а то й зникнути як професія.
Цього тижня, як ти вже знаєш, ввели карантин вихідного дня, що означає, що по вихідних кінотеатри будуть зачинені. Ти з «Атлантидою» проскочив перший вікенд, але другого в тебе, по суті, не буде. Чи є у вас якийсь план «Б»?
Про план «Б» треба питати у Володі Яценка, він займається прокатом і просуванням, але ми щасливі вже за результатами першого вікенду. Ми зібрали пів мільйона гривень – це не величезні кошти, але для артхаусного кіно це величезний успіх. Також треба враховувати покази нашого фільму на більш ніж 50 фестивалях і прокат на зарубіжних територіях. Люди дивляться, зали непогано заповнюються. Так, у нас забрали вікенди, але що можна зробити?
Співвласник «Планети кіно» написав, що вони за тиждень, можливо, закриються взагалі.
Це дуже погані новини. І це стосується не тільки кінотеатрів, а й музеїв, галерей, інших закладів, які не працюватимуть у вихідні. Це боляче, тому що є загроза занепаду важливих для держави культурних платформ.
З «Атлантидою» буде друга твоя «оскарівська» кампанія. З одного боку, в тебе тут кращі вихідні дані: нагорода у Венеції, американський дистриб’ютор, присутність у пресі, але – бац – ковід. Як зміниться ваша стратегія? Не поїдете у Штати?
Поки що ми плануємо поїхати – можливо, у середині січня. Ми з Володею про це говорили. Тому я мушу до кінця року завершити зйомки «Відблиску». Але як воно буде, ми не знаємо.
Будемо підлаштовуватися під нову реальність, що вдієш. Можливо, це й непогано, тому що раніше, не в останню чергу, промо перед нагородженням було битвою бюджетів. Коли в тебе багато грошей, ти винаймаєш кінотеатри на 50 показів, влаштовуєш 50 вечірок з кіноакадеміками. А зараз усі покази для кіноакадеміків підуть в онлайн, і треба буде думати про іншу стратегію. Процедура голосування стала більш демократичною, ніж раніше, тож у нас, я вважаю, більше шансів.
Поговорімо про «Атлантиду». Скажу тобі відверто, «Рівень чорного» мені ближчий. «Атлантида» безумно красива і знята неймовірно, але вона, на мій смак, мегаломанська. І мені здається, що ця мегаломанія тобі і твоїм темам не дуже пасує. Але потім ми поговорили з Іваном Козленком про твоє кіно, і він висловив слушну думку, з якою я погоджуюся, про те, що ця масштабність – це відповідь радянському пропагандистському кіно про Донбас, у тому числі «Симфонії Донбасу» Вертова, який прямо у тебе в кадрі присутній. Можеш про це розказати?
Ти дуже аналітично до цього підходиш. Я на це не страждаю (сміється). Я ставлюся дуже емоційно, і аналізу в моїй роботі дуже небагато. Я просто розслабляюся, зосереджуюся на якійсь сцені, дивлюся кіно і чекаю, поки до мене прийде рішення. Потім я записую, роблю реконструкцію того, що я побачив.
Я розумію, що коли я створював сцену бійки на металургійному комбінаті, я закладав дещо: ось вам Вертов, «Симфонія Донбасу» – людина, яка створювала міф, а я зі свого боку його мушу тут зруйнувати.
Скажімо чесно, цей міф уже зруйнований.
Так, і це нормально. Але я намагаюся завжди зіткнути між собою різні образи, щоб з’явилася потрібна енергія. Точно так само я конструював історію з коханням головних героїв. Я розумів, що треба поєднати смерть і любов в одному кадрі. З часом до тебе приходять потрібні сцени.
Тож я ставлю собі прості завдання.
Грати на контрасті?
Так, зіштовхнути різні реальності. На їхньому стику з’являється енергія, і сцена працює. Крім того, я відбираю фона-фактури, котрі вже самі по собі промовисті, інтегрую туди героя, думаю, що ж він може тут робити. Місце підказує, що він може робити, і з цих сцен я вже конструюю драматургійну схему.
Я не критик і не аналітичний режисер, досить емоційно працюю, навпомацки шукаю все на монтажі. Бачу багато на репетиціях як документаліст, потім намагаюся це привести до якоїсь форми і перевіряю, чи це працює. Якщо не працює, то шукаю далі. Я не людина, яка заходить з аналітичної сторони.
І цим твоє кіно відрізняється від «Донбасу» Лозниці, наприклад, який є аналітичним, холодним і навіть цинічним фільмом.
Щодо «Рівня чорного», до речі. Я теж це кіно дуже люблю. Цей фільм більше схожий на мене.
Це те, що я й мала на увазі. Але все ж таки – чому «Атлантида» така велика?
Тому що тут іншого масштабу події. Можливо, тому що бекграунди Маріуполя грандіозні, і ти й твої герої мусять бути на них схожими. Цей простір нав’язує тобі певні рішення. Ти не маєш права його руйнувати, а мусиш прийняти і відтворити його.
На якому етапі з’явилася назва фільму?
«Атлантида» із самого початку з’явилася.
Бачиш, ти відхрещуєшся від того, що ти аналітично мислиш, але назва ця – метафора, концентрат аналізу, який ти провів, перш ніж взятися за цей фільм.
Вона прийшла, мені пощастило. З «Рівнем чорного» так само. Усе найкраще в моїх фільмах з’являється випадково. Головне, це побачити, взяти і використати.
Це мій шлях. Замість того, щоб на початку все придумати, розробити, як Сергій Лозниця робить – він педантично готується, він аналітик. Я – ні.
Я хочу продовжити тему міфу. Ми останні шість років багато говоримо про Донбас, про те, що він міфологізований і нам треба позбуватися стереотипів щодо нього, і йому самому стосовно себе теж. Які були твої очікування, коли ти готувався до зйомок, і чи вони справдились, коли ти приїхав у Маріуполь? Чи тобі треба було проводити свою внутрішню деміфологізацію цієї території?
Я розумів, куди я їду. Я розумів, що там живуть люди, які багато поколінь працювали на тих меткомбінатах, і це зробило їх несучасними, залишило їх у ХХ столітті. Нічого особливо я не очікував, і, звісно, перший таксист, до якого ми сіли, виявився сепаром і «ватником». Тільки армія, яка присутня в Маріуполі, стримує ці сепарські «двіжухи». Якби не вона, я не знаю, що б там було.
Тому в мене немає надій на те, що війна змінить людей. Не змінить. Люди так швидко не змінюються, не перелаштуються на відповідальне життя. Свобода дуже повільно народжується всередині цих людей.
Вона не тільки там повільно народжується, скажімо відверто, ми всі перепрошиті радянськими практиками.
Так, але там особливо. Знову ж таки, нав’язано міф про «Донбасс порожняк не гонит» і «мы вас всех кормим, бездарей», який досі живий. Але це ж неправда.
Мене в Маріуполі приваблювали фактури і тло, металургійні комбінати. Я візуал, я оператор, для мене локація – важлива частина історії.
Але всередину на комбінати вас не пустили знімати, так?
Не пустили, і правильно зробили. Тепер я розумію, що це було правильно, тому що ми там нічого не зняли б, там просто небезпечно перебувати. Про якийсь трюк зі стрибком у чан з розпеченим залізом узагалі не йшлося б. Тому Владлен Одуденко, геніальний художник-постановник, збудував нам меткомбінат на Ленкузні. І ми за 6-7 дублів зняли сцену самогубства.
В одному з інтерв’ю ти дуже різко висловився про суржик, мовляв, це «це рак української мови». Але ж ти документаліст, а суржик – це частина нашого життя, люди говорять суржиком.
Ну то й що. У моєму майбутньому, у 2025 році, люди говоритимуть українською мовою на Донбасі, без російської і суржику. Тому я й вигадав це.
Але все одно суржик – це документальна реальність.
Так, але я знімаю фантастичну історію, і з погляду мови – це утопічне кіно. Але така моя позиція.
Окей, твій наступний фільм буде про 2014-й. Там буде суржик?
Там у мене будуть феесбешники, і я тут мучуся, що їм доведеться розмовляти російською. Тут я не можу через себе переступити, думав змінити героїв, але ні – вони мають лишитися, тож говоритимуть російською. У мене буде тема «Ізоляції» і подібних емгебешних тюрем, я хочу тему тортур порушити, в мене є багато матеріалу.
Це теж буде масштабне кіно за візуальними рішеннями? У тебе там танки у вогні були, пам’ятаю.
І так, і ні. Там головне – душевне спілкування батька і дочки.
Це буде більш особиста історія?
Так. Я намагаюся поєднати там масштабну травму, яка з нами трапилась, з інтимними речами. Знову ж таки, мене тягне до «Рівня чорного», бо я людина досить камерна. Але інколи треба робити масштабні речі, хоча мені й близькі камерні речі. Часи такі. Не було б війни, не було б потрясінь, можливо, я знімав би весь час кіно про стосунки. Але час диктує: знімай кіно про війну, рефлексуй її, вона навколо тебе.
Наразі твоя фільмографія ігрового повного метра складається з чотирьох фільмів, і вона ділиться рівно навпіл: до «Племені» і після «Племені». І в «Рівні чорного», і, більшою мірою, в «Атлантиді» видно вплив цього фільму. Давай про це поговоримо.
Я розкажу, чому так. Перед початком зйомок «Племені» ми просто вирішували, як його знімати, шукали стиль. Для цього мені Мірек слав пачками фільми, а я їх усі дивився: артхаусні, класні, відомі фільми. З того часу я звик і більше нічого дивитися не можу, мені більше нічого не цікаво. Це найважливіший вплив – я для себе відкрив світ артхаусного кіно.
Якщо говорити про візуальну складову, які фільми тоді на тебе вплинули найбільше?
«Слон» Гаса ван Сента, «Біла стрічка» Міхаеля Ханеке, «Незворотність» Гаспара Ное, «Безмовне світло» Карлоса Рейгадаса. Але візуальні рішення я взяв із документалістики.
Сцена, де мама свариться із сином і допомагає йому ремонтувати зварювальний трансформатор – це найкраща сцена «Присмерку», і такі сцени завжди робили мене щасливими. Коли з нічого виникає конфлікт, якось розв’язується – і ти включаєш це у фільм. Мені цікаво це реконструювати в ігровому кіно, тому що тут у тебе більше можливостей, інструментів, ти вільний, робиш що хочеш. Тому для мене це обмеження – місце і статика, в якій ти мусиш знайти мізансцену, яка буде ефективно працювати. Це завжди виклик.
Продовжуючи проводити паралелі між тобою і Слабошпицьким, скажу, що «Атлантиду» можна порівняти з його «Ядерними відходами», але твій фільм зі знаком «плюс», а його – зі знаком «мінус». «Відходи» – про те, що життя неможливе на території катастрофи, а «Атлантида» – про те, що можливе.
Можливо, я просто більше люблю своїх героїв і тепліше до них ставлюся, незважаючи на те, що я їм влаштовую у кадрі досить складне існування.
Можливо, через сцену сексу [можна провести такі паралелі]. Для мене сцена сексу – це завжди виклик. Хочеться так зняти, як ніхто не знімав. Спочатку думав зняти її через тепловізор. Але вона трансформувалась у дві інші сцени.
Чи ти не шкодуєш про те, що не знімаєш «Люксембург» і що нічого у вас з Міреком не вийшло на тому фільмі?
Я не хочу занурюватися в цю історію. У мене було одне бачення цієї історії, в інших людей – інше. Ні, я не шкодую. Так відбулося. Не хочу це коментувати.
Чому я топчуся по цій темі рими зі Слабошпицьким, тому що є ще одна точка дотику. Ти на інтерв’ю після показу на Київському тижні критики порівняв Донбас із Чорнобильською зоною, а це якраз тема Мирослава, як і антропоцен, – із екологічною катастрофою і випаленою людиною територією. Цікаво, що два великих українських режисери, у яких є спільні проєкти, займаються схожими темами.
Порівняння повоєнної території з Чорнобильською зоною як з територією, непридатною для життя, – це логічна метафора.
Мене хвилює тема війни в моїй країні. Пропонуючи тему перемоги у війні, логічно ставити питання, що ж буде далі, яким буде життя на звільнених територіях. Збираючи інформацію, я знайшов матеріали про забруднення питної води на непідконтрольних територіях, про те, скільки часу піде на розмінування, про роботу гуманітарної місії «Чорний тюльпан». З цих складових і вибудувалася історія. Багато глядачів мені казали, що вони про це не задумувалися, і висвітлення цих очевидних наслідків жахає їх. У тому числі й екологічна катастрофа, яка вже відбувається.