У вимірі десятиліть – у світі шириться мультикультурність. Дехто вірить, що переможе вона – і національні культури залишаться просто сувенірною екзотикою. Хтось навпаки вказує на посилення націоналістичних тенденцій: у Польщі, Угорщині, та, зрештою, тому ж Афганістані послідовно до влади приходять націоналісти і консерватори. Але поки що саме мультикультурні і демократичні, а не консервативні і національні, держави розвиваються швидше, і якість життя у них краща. А в мультикультурному середовищі національна ідентичність швидко втрачається: інколи навіть уже у першому поколінні. Я цього вдосталь бачив, коли жив у США: чимало емігрантів підкреслено відмовляються показувати, що вони українці. Але навіть у активістів українських культурних центрів онуки, як правило, не говорять українською, і лише коли дідусі та бабусі на свята приводять їх до церкви, то вони сором’язливо стоять у кутку, перебираючи китиці незвичної вишиванки. Тож навіщо розвивати культуру, яка не буде потрібна вашим онукам?
У вимірі життя людини патріотизм тільки заважає. Якщо ви, звичайно, не політик чи інший діяч, який уміє професійно продавати свою любов до Батьківщини. Героям моєї книжки «Помру за Україну (але це не точно)» він шкодить.
Один із них – «професійний» активіст, який через постійні мітинги, збори та іншу патріотичну діяльність – за мову, за ув’язнених побратимів, ніколи не мав грошовитої роботи, і, зрештою, втратив родину. А потім, на додачу, потрапив до російської тюрми, з усіма відповідними наслідками.
Другий – підприємець, який завжди умів будь-яку ситуацію обернути собі на користь, і, в часи Революції гідності, приєднавшись до Автомайдану, завів там собі знайомства, на яких побудував новий бізнес. Але потім, коли прокурор вирішив цей бізнес у нього віджати і запроторив його до СІЗО, то саме автомайданівське минуле найбільше йому в ув’язненні і зашкодило.
Та й сама тюремна система, як виявилося, слабко відрізняється в Росії та Україні. Ти все життя боровся за те, щоб твоя країна процвітала, але тюрма у тебе така сама, як і в колишній метрополії.
Отож, навіщо той патріотизм потрібен?
Один із варіантів відповіді дав на презентації все тої ж моєї книжки Віталій Коломієць, адвокат Яни Дугар та Сергія Стерненка. Він каже, що патріотизм – це перш за все про гідність. І коли твою гідність принижують, нападають на твою державу, зневажають твою мову і культуру – то ось тоді патріотизм і прокидається. Як це сталося в 2013-2014 роках. І тоді питання про те, чи потрібен це патріотизм, уже не стоїть: ти робиш те, що маєш.
А я додам іще один варіант. Як на мене, патріотизм – це також про любов. Якщо ми любимо нашу культуру, нашу ментальність, нашу мову – то хай навіть пройдуть сотні років, нехай навіть будуть біороботи та штучний інтелект... Але нам би було радісно, якби якомога більше ірраціональних шматків їхнього коду мали питомо українські риси.
Наприклад, щоб паролем доступу до коду одного з відомих ШтІнів було "матері його ковінька", а нашим геннотехновдосконаленим нащадкам при високій температурі снилися картини Івана Марчука.
І ця любов, так само, як і гідність, не залишає місця для раціональних міркувань. Ми просто любимо – і все.