Пане Ростиславе, чому саме до Чехії ви потрапили на початку 90-х?
Немає відповіді, чому саме сюди. Момент. Це той момент, який ми обираємо або якого не обираємо. Можливо, були такі легкі мрії: от я ніде не був, хотів би десь бути — і раптом пропозиція. Спочатку це була Угорщина, але я там тиждень був і не відчув, що хочу продовжувати.
Я повернувся звідти, але десь нагорі щось уже планувалося, якісь зорі наді мною бігали. І коли я працював в Івано-Франківську на обласному радіо, мене почули чехи. Це був такий енергетичний бум — відкриття якихось альтернативних речей. А на радіо була програма «Пісні за бажаннями», і перед цими «Піснями…» давали короткі мої сеанси. Після цього я дістав пропозицію поїхати до Чехії та вже пізніше дізнався, що на радіо продавали мої крісла за три карбованці — бо тут сидів Прокоп’юк. Отакі веселі історії.
І кожні три місяці чотири–п'ять років я повертався. А потім лишився. І так уже 34 роки.
Так почали представляти українців у чеській спільноті, ще й у такому образі…
Так має бути. Кожен, хто вважає себе українцем, більш-менш мав би представляти Україну — своєю поведінкою, своїм ставленням до чехів і до України. Не треба бути якимось видатним артистом, політиком чи науковцем. Навіть той українець, про якого не знають і не пишуть у медіа, теж представляє Україну. І тому українці мають усвідомити, що коли приходять з українським паспортом, з українською мовою, тим, як поводяться у тролейбусі, трамваї, на вулиці, у спілкуванні з чехами, вони представляють Україну.
Дуже багато українців зараз у різних країнах. Що ще порекомендували б їм?
Лишатися людьми. Важко комусь щось радити — життя складне. У мене ніколи не було на прийомі так багато пацієнтів-українців, як зараз. По-перше, у кожного, хто є тут, хтось є там. І там — це на війні. Вони дуже допомагають, збирають гроші, надсилають. Чехи також. Допомога величезна.
Елементом російської пропаганди називають намір убити клин між тими, хто тут, в Україні, й тими, хто поїхав…
Це не тільки російська пропаганда — це й самі українці, що надзвичайно прикро. Оті диванні експерти, які нічого особливого не зробили, але вирішують долю українців за кордоном. Це плювання такою токсичністю. Воно починається згори й переноситься вниз. Розділити. Поляризація суспільства завжди була вигідна популістам. Це те, що ми сьогодні пожинаємо. Останній приклад — відбір на Євробачення: виграла LELÉKA, яка давно живе в Німеччині. Вона все життя за кордоном пропагує Україну. Чого кращого може бажати Україна? Тож не потрібно робити поляризацію в суспільстві — це ні до чого не веде, це тільки програш.
Ці витоки токсичності, мабуть, ще в тому радянському минулому, коли в наших бабусь забирали паспорти, не давали їм виїхати за межі села, — ота закапсульованість, коли не давали вчити мови й фактично насаджували провінційність?
Від цього треба відкараскатися і забути про радянськість. Оте забирання паспортів у колгоспах, щоб у місто з села не виїхали, — це сьогодні трансформувалося в оте плювання на українців за кордоном. Мовляв, не вчіть нас жити, бо ви за кордоном. Але я знаю — і це тільки те, що я знаю, — скільки українців за кордоном допомагає. Я завжди кажу: не знаю, що я зробив би для України, якби лишився там, куди пішли б мої шляхи. Я знаю, що тут я можу зробити набагато більше для України.
І важливість вивчення європейських мов…
Тому що це доступ до інформації, до людей, до контактів. Завдяки тому, що я тут 34 роки, я спілкуюся чеською, звертаюся до Сенату, до чеської влади, уже три роки веду в бібліотеці Вацлава Гавела дискусійний форум «Україна і завдання». Через цей майданчик пройшли політики, найцікавіші чеські люди, інтелектуали, міністри… Завдяки мові. Так, це чеські гості, я веду це чеською. Але це сигнал, і це дуже велика підтримка для України.
Розкажіть, як почали лікувати від цієї залежності — куріння — і досягли таких великих успіхів, про що свідчать записи в Книзі рекордів у тому числі?
Я сміявся, що не буду збирати рекорди чи записи до енциклопедій, але так воно якось іде. Перші чотири-п'ять років я працював у Чехії як консультант-психолог. А потім з’явилася одна ситуація в Чеському Крумлові: до мене прийшов пацієнт, надзвичайно хворий, курив — і я щось зробив, щось згори надіслалося. І починаю в собі шукати, що я роблю, починаю вивчати.
Розумієте, не буває ваших відкриттів. Буває, що ви піймаєте те, що вже колись було. Ви стаєте носієм тієї інформації, яка вже була, яку вже хтось придумав, яку вже хтось зробив. Так сталося зі мною. І так виник метод, власне, я це назвав «Зворотна реальність». Я ввожу пацієнта в ситуацію, коли він закурив першу сигарету, — оці відчуття, якою вона була — гіркою, неприємною, — я фіксую їх від першої сигарети і вертаю назад. І друга сигарета — вона контрольна, ви її не викурите. Вона погана. Це фіксація, зворотна реальність. Я вертаю в ту реальність, коли людина ще не курила, і повертаю її.
Мій принцип — усе має бути тут і зараз. Коли чуєте від психологів, що маєте до нас прийти хоча б 10 разів і вам буде трошечки легше, — але що, ви змушені будете 10 разів терпіти? Дивіться, коли приходить біль — це секунда. Це мить, момент, okamžik, як кажуть чехи. Це хвилина. Так само цей біль має відійти за хвилину. Він не може відходити роками. І це робота з підсвідомістю. Це зміна у свідомості, зміна тих больових точок — усе.
Але не всі піддаються, так?
У мене зі самого початку, оці 30 років, є умова — ви мусите хотіти. До мене не прийде жоден, хто не хоче. Людина мусить пустити мене до своєї підсвідомості. Якщо вона не пустить, я там нічого не зроблю. Тобто не йдуть ті, хто не хоче — йдуть ті, хто хоче допомоги. І це моє правило.
Чого ми можемо повчитися у чехів?
Можемо повчитися в них відповідальності, гумору, ставленню до себе. Беремо позитив — а в них його дуже багато, я тут 34 роки. Нам би знадобився їхній європейський позитив.
Які зараз актуальні напрями для роботи Українського інституту в Празі, який ви очолюєте?
24 лютого буде два роки існування Українського інституту в Празі. І з Фундацією Пилипа Орлика — це мої партнери — готуємо до цієї річниці дискусійний форум, хочемо вийти до Сенату, організувати там подію. Тому що Україна буде дуже актуальною в разі закінчення війни, відбудови. І до цього моменту Україна залишається завданням Європи № 1. Це ми маємо усвідомити і донести до Європи, до Чехії. І водночас подякувати за ту підтримку, яка була протягом цього часу і яка буде. Тому ми готуємо в Сенаті конференцію «Україна як завдання».
Щоб український голос тут звучав — чекаю, що підтвердять цей термін. Трошки змінюється ситуація і ставлення до нас. Раніше було набагато простіше.
Розкажіть про Український інститут, бо це так важливо — мати такий центр, тому що є певна розпорошеність.
О, власне це головна ідея — зібрати ту розпорошеність. Потім Україна має тривалу і сталу традицію існування в чеському просторі. Це від перших українських міграцій, від того «Щедрика», який тут прозвучав на сцені. Тут був Вільний український університет, який зараз у Мюнхені. Ми торік відзначали 100 років з часу заснування Музею національно-визвольної боротьби України — на нього в 1945 році впала бомба, багато матеріалів було знищено, багато матеріалів у Слов’янській бібліотеці. Власне, після Другої світової війни припинили існування всі українські інституції.
Мрію зробити ще виставку українського авангарду навесні, зокрема, творів Олександра Архипенка. Це новий досвід для мене — сподіваюся, все вдасться.
Ваша недавня виставка в Словаччині називалася «Енергія добра». Розкажіть про неї.
Подяка за добро — це подяка європейським країнам, подяка Словаччині. Хай словаки мають політичне ставлення до України трохи інакше, але людське ставлення — допомога величезна. Це найбільше в житті, що мені повелося, — виставлятися в просторах Братиславського граду. Надзвичайно вдячний. І цей проєкт не був би без Фундації Пилипа Орлика. Спільно вийшло щось неймовірне — величезний зал, 60 робіт, кожного дня день 20–30 людей, місяць виставка, ще й збіглося з датою мого дня народження.
А зараз буде дуже важливий проєкт — 3 березня виставка в Градце-Кралове, де виробляють піаніно PETROF.
Як ви поєднуєте такі, здавалося б, непоєднувані речі? Що дає сили?
Один хлопець мені сказав: «Ростиславе, якби від сьогодні ви геть нічого не зробили, то можете спокійно вмерти — після вас уже лишиться багато». Це дає сили, при тому що ще багато роботи.
Я отримую задоволення від того — поєднувати непоєднуване. Скажіть мені 10 років тому, що я почну римувати, що я повезу вистави в Україну, що я спробую написати книжку, що я з цього щось зроблю, — при тому що кожна вистава інакша, інакша музика. Це щось дати людям і взяти собі. У французів є раз на місяць такий клуб мультифункціоналів. Я представляв себе у Франції в літературному клубі як мультифункціонал. Це, як ви кажете, поєднати непоєднуване. І для мене було важливо в Парижі представити себе. Це мрія поета, як кажуть. Це той мотор, який живить — вас бачать, вас чують, ви маєте що дати, маєте що взяти.
І оця сентенція важлива — з назви вашої виставки — енергія. Енергія зустрічі, енергія комунікації.
Енергія людей…
І слова…
Енергія творчості. У мене багато речей приходять десь згори, в секунду, яких я не програмую. І навіть не намагаюся це робити.
Не боятися своїх емоцій. Просто робити. І робити дуже спонтанні речі. Робити на рівні інтуїції — спонтанне, не боятися живих, емоційних речей.
Днями у Львові відбудеться ваш творчий вечір «Каву п’ють живі». От що б ви сказали про оці важливі речі — цінності життя?
Там є така фраза: коли все стихне — йдеш на вулицю випити каву з тими, хто ще живий. Оце меседж цілої вистави. Для тих, хто живий, жити. А тих, хто неживий, пам’ятати.
Тематика вистави — це більше війна, емоції, переживання. І там трошки спогади, трошки є якась частина лірики. На кожну виставу шукаю інших музикантів — спонтанно. Музиканти кажуть: «А дасте нам ноти?». Я кажу: «Ні, нот немає — є експромт». Емоції вистрілюють із цього всього, я не знаю, що буде за хвилину в цій виставі.
Що ви в собі відкриваєте щоразу, коли контактуєте з людьми?
Відкриваю в собі, що я можу бути іншим, можу щось дати. Кожна людина товче в собі щось нездійсненне. Не товчіть — відкривайте, давайте, воно повертається.
Ви також допомагаєте в Київському госпіталі пораненим?
Я відправляю для госпіталю ліки. Ви знаєте, була раніше така ситуація до повномасштабної війни, коли я тут уже чогось досягнув, тут мене медіа знали, а в Україні ще ніхто мене не знав.
І приїхало раптом телебачення зробити репортаж «Українець у Празі робить диво». І вони питають: «А ви знаєте, що в нас війна?». А я відповідаю за свої слова і кажу: «Так, звичайно». І це був мій шлях до госпіталю. Я бачив наших поранених — він розбитий, склеєний лежить. Я запитую: «Що вам потрібно?». А він: «Та нічого». Коли він у цьому стані — і нічого, — починається залежність. Так що я з тих років і досі — ліки, ліки, ліки…
Що мені дає сили? Робив виставу в Івано-Франківську, в Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника, і ректор обмовився, що їхні студенти воюють. Тож усе, що ми зібрали за виставу, ми дали на фронт цим студентам. І я знову їду, знову роблю виставу, знову будемо збирати кошти.
Психологічна підтримка теж потрібна?
Дуже багато людей з посттравматичними синдромами. А ви знаєте, психологічно важко й тут людям, які чекають. Багато зниклих безвісти, багато сімей не знають про них нічого — це трагедія. А ми ще не уявляємо, яка посттравма нас чекає після цієї війни. Суспільство не готове ані підтримати, ані допомогти, і держава не готова.
Мусить бути державна програма — не має все закінчуватися тільки на фундаціях, добровільних організаціях, на волонтерах. Це буде більша трагедія, ніж збирати на авто, на зброю чи посилати зараз генератори. Тому що це буде трагедія людської душі. Зараз просто трагедія матеріальна, а це буде трагедія душевна. Суспільство має бути готове і знати, хто прийде, як поводити себе з ними. І головне — як допомогти. Прийдуть тисячі ампутованих, не зможуть повноцінно годувати свої сім’ї — це їхнє розчарування.
І інфраструктура не розрахована — немає ліфтів, пандусів…
Потрібна перш за все матеріальна, душевна й психологічна підтримка. Державна програма на це має бути — і держава має про це подбати.
Так що це ще така одна війна буде — душевна війна людини з людиною; тих, які не зрозуміють, і тих, які зрозуміють і не дістануть підтримки.
Важкі часи ще попереду?
Важкі часи ще будуть.
Ваша порада: за що триматися, які опори шукати в нашому турбулентному світі?
Моя рекомендація єдина — перестаньте рятувати світ. Припиніть хотіти допомогти кожному. Створіть рівновагу між дати й узяти. Не давайте всім — дайте тим, хто вам поверне, допоможіть тим, хто про допомогу попросить. По-перше, спасіть себе, спасіть кілька людей біля себе — кілька, не світ. А ті кілька спасуть ще кілька, і ланцюг цього спасіння може врятувати цілий світ — а не ви як одна людина. Будьте з тими, хто вас розуміє, будьте з тими, з ким вам добре. Не старайтеся бути добрим до кожного. Ви — а потім усі інші. Так легше жити.
Важливі слова, до них ідеш довгими роками…
Так, це роками. Я оце прожив 30 років тут, щоб це зрозуміти.
Які свої життєві спонтанності плануєте далі?
Мої плани, як у Наполеона, — великі. Моє найбільше зараз бажання — мати в Празі простір для Українського інституту, простір для українців. Більше ніж 20 українських організацій не мають цього простору. Бути відкритими для чехів, бути відкритими для українців — для цього має бути спільний центр для спільних культур.
Останній український заклад був тут після війни — у 1945–1946-х. Усе це закінчилося, і аж у 2024 році я це відкриваю, хоча держава мала б про це подбати.
Тішуся дуже поїздці в Україну — у цій поїздці будуть нові міста. Будуть вистави, кава, мої емоції. Тільки-но повернуся з України, братиму участь у спільному концерті в Плзні до ювілею Лесі Українки і Тараса Шевченка. Таке щось нове — мене вже як артиста запрошують, не як психолога.
І це нове я приймаю. Іду, відкриваю свою душу. Це така відповідальність за все, що робите. Такі мої нові плани.