Пане Амбасадоре, прийміть мої найвищі шанування!
З великим інтересом ознайомився з Вашим інтерв’ю. Дякую Вам за нього та за готовність відкрито порушувати складні питання українсько-польських відносин.
Дозвольте поділитися кількома рефлексіями щодо висловлених Вами думок.
Ваше запитання на початку інтерв’ю — «Чому саме зараз?» — дуже перегукується із засновком допису польської історикині Елі Квецінської. Дозволю собі його навести:
„Do tej pory istniała w ukraińskiej armii niepisana reguła, żeby nie nazywać jednostki imionami UPA, żeby nie drażnić zachodnich partnerów”.
Поважна історикиня, я переконаний, уміє користуватися пошуковими системами і тому легко могла б переконатися, що згадане нею «неписане правило» насправді ніколи не існувало. Про це свідчать укази Президента України щодо присвоєння українським військовим підрозділам почесних найменувань імені полковника Євгена Коновальця, генерал-хорунжого Василя Кука та генерал-хорунжого Леоніда Ступницького, видані задовго до присвоєння Навчальному центру Сил спеціальних операцій імені Героїв УПА.
Переконаний, що і Ви, як людина, яка добре розуміється на українських реаліях, знаєте про сотні вулиць українських міст і сіл, а також про численні школи та інші установи, які мають власні назви, пов’язані з боротьбою за українську незалежність першої половини ХХ століття. Вони з’являлися на карті України протягом десятиліть, поступово витісняючи радянську окупаційну топоніміку та символічний простір.
Хотів би Вас також запевнити, що попри дійсно неспростовні факти корупції в найближчому оточенні Володимира Зеленського, не варто автоматично пов’язувати їх з Указом Президента України №440/2026 та розглядати його як інструмент відновлення політичної підтримки глави держави.
Зверніть увагу на стійку і тривалу практику присвоєння українським військовим підрозділам почесних найменувань як з метою відновлення історичних традицій українського війська, так і за успішне виконання бойових завдань під час захисту територіальної цілісності та незалежності України протягом останніх дванадцяти років. Лише за час каденції Володимира Зеленського на офіційному сайті Президента України можна знайти близько сімдесяти таких документів.
Водночас одна з висловлених Вами пропозицій видалася мені справді слушною. Йдеться про ідею присвоєння українському військовому підрозділу почесного найменування на честь Симона Петлюри та маршала Юзефа Пілсудського. Дозволю собі розвинути цю думку.
6 грудня 2025 року 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України вже присвоєно почесне найменування імені Симона Петлюри.
Якщо Президент Республіки Польща дійсно виступить з такою ініціативою від імені польської держави, то справа, гадаю, буде за малим.
Я чомусь вірю, що наше військово-політичне керівництво буде готове перейменувати доблесну 152 окрему єгерську бригаду на українсько-польську окрему єгерську бригаду імені Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського. Адже ми просто не зможемо відмовити тим, хто зі зброєю в руках з гаслом «Не сміє бути в нас страху/Nie ma miejsca na strach» стане пліч-о-пліч із нами проти спільного одвічного ворога.
Тож не лише українці, а й наші польські брати мають щось із «цим зробити». Принаймні, якщо послідовно застосовувати висновок, сформульований Вами в інтерв'ю «Відомостям». Заради нашого спільного майбутнього в об’єднаній Європі, а не під російським імперським чоботом.
Прийміть, пане Амбасадоре, запевнення у моїй глибокій повазі.