Одним з головних архітекторів голландської колоніальної імперії в Азії був Ян Пітерсзон Кун (Jan Pieterszoon Coen, 1587–1629). Паралельно з імпортуванням колоніальних товарів до Європи він створив систему торгівлі ними в Азії. В результаті голландці почали, наприклад, купувати текстиль в Індії, потім обмінювати його на прянощі в Індонезії, далі прянощі — на срібло в Японії або на китайський шовк. Це створило для VOC (Голландська Ост-Індійська компанія, Vereenigde Oost-Indische Compagnie, перша транснаціональна корпорація; важається, що вона заклала підвалини сучасного капіталізму) велику додаткову маржу.
Кун був не лише адміністратором, а й намагався також богословствувати. Власне, він один із перших сформулював деякі засади колоніальної теології, яка виправдовувала експлуатацію одними людьми інших. Постулатом такої теології можна вважати ось цю його фразу: “Не впадайте у відчай, не шкодуйте своїх ворогів, бо Бог з нами”.
Голландці, а до них іспанці та португальці сприймали свою колоніальну експансію як місію від Бога. І ця місія виправдовувала будь-які засоби, навіть неприйнятні з точки зору християнської моралі. Місіонери колонізації вважали себе вищими за мораль. У випадку голландських кальвіністів додатковою мотивацією було ще вчення про передпризначення до спасіння. Це вчення, поширене серед голландців, передбачало, що Бог визначив наперед, кому спастися, а кому горіти у пеклі. І жалю до тих, хто призначений до пекла, бути не повинно, бо інакше це було б сумнівом у справедливості Бога. Чимало голландських колонізаторів вважало себе призначеними до спасіння — тим більше, що швидке збагачення для них саме про це й свідчило. А якщо для цього збагачення потрібно було, щоби загинули цілі народи — то це теж передпризначення від Бога, через яке не слід тужити.
Читайте такожЯк жертва стає злочинцем: Руанда і Конго
Сам Кун демонстрував, як не жалкувати своїх ворогів. З ним повʼязують першу хвилю жорстокості голландців в Азії. Найбільш жорстоким було підкорення Куном островів Банда у 1621 році. У той час лише на цих островах, розташованих трохи західніше від Нової Гвінеї, природно ріс мускатний горіх. Там жило близько пʼятнадцяти тисяч місцевого населення. Після того, як Кун вирішив встановити монополію на мускат, місцеве населення скоротилося до тисячі. Частину було вбито, частину поневолено, частину депортовано, а решта померла від голоду й хвороб.
За два роки до захоплення островів Банда, у 1619 році, Кун захопив і практично знищив місто Джайякарта у західній частині острова Ява. На місці руїн голландці збудували нове місто, яке назвали Батавією — за римською назвою своєї землі. Так вони хотіли підкреслити, що їхній намір — це не просто вивіз сирих матеріалів з Азії до Голландії, а й розширення Голландії в Азію. Батавія стала головною голландською базою для колонізації усього регіону.
Батавія також стала центром широкої мережі работоргівлі в регіоні Індійського океану. Ця мережа там існувала ще до європейців. Зокрема, її підтримували купці з Індійського субконтиненту, Аравійського та Малайського півострова. Араби, наприклад, привозили чорношкірих рабів з берега Суахілі в Африці. Але голландці значно розвинули та розширили цю мережу. Про неї менше знають і говорять ніж про аналогічну мережу в Атлантичному океані. У тому числі у самій Голландії, де більше знають, наприклад, про рабство в Суринамі. Франція, Британія та Німеччина також долучилися до створення індійсько-океанської мережі работоргівлі.
Більшість невільників у цій мережі мала азійське походження — вони були з островів Суматри, Сулу, Сулавесі, Флорес, Роте та Тімора. Багато завозили невільної та напівневільної робочої сили з Індії та Китаю. Також було чимало рабів і з Африки та Мадагаскару. Обіг невільництва здійснювався переважно всередині цієї мережі. Інколи невільників перекидали у трансатлантичну мережу. Наприклад, після скасування у 1863 році рабства в Суринамі, колоніальна влада там зіткнулася із кризою робочої сили. Колишні чорношкірі раби позалишали плантації, а плантаторам було потрібно дешеве, підконтрольне та дисципліноване джерело праці. Вирішено було перекинути у Суринам робочу силу з Яви. Яванців завозили сюди не примусом, а через маніпуляції. Багато з них дізнавалися про умови праці, часто напіввільної, лише коли в них вже не було іншого вибору.
Азійське невільництво було більш градаційним, аніж африканське. Невільники в Індійсько-океанському регіоні могли мати трохи більше свободи, ніж в Атлантично-океанському, що, серед іншого, було повʼязано з більшою расовою різноманітністю місцевого населення. На плантаціях працювали і раби у класичному сенсі — чаттель, і ті, кого можна порівняти з українськими кріпаками. Їх ще називали “кулі”. Вони не могли легко піти з роботи, і за втечу їх карали. Ставлення до них було як до людей третього сорту — хіба трохи краще, ніж до чаттель, але гірше, ніж до вільних робітників.
У домогосподарствах, особливо у столиці, де біля половини населення становили невільники, вони могли бути фактично членами родини, а невільниці часто ставали й конкубінами.
Тут треба нарешті детальніше пояснити етногенез народів, яких голландці колонізували в Азії. Перші люди прибули на Малайський архіпелаг приблизно 40–50 тисяч років тому через Філіппіни з Тайваня. Тайвань також був відправною точкою для розповсюдження людства по всій Океанії. Але тоді ще там не було ханців, які колонізували острів аж у XVII столітті. До того тайванці були подібні до решти жителів Океанії і розмовляли відповідними мовами.
У той час Малайський півострів та острови Борнео, Суматра і Ява утворювали один суходіл, який вчені називають Сундою і по якому перші люди розселилися по теперішній Індонезії.
Вони розмовляли протоавстронезійськими мовами, з яких походить і сучасна лінгва франка Індонезії — так звана Бахаса Індонезія, або просто “бахаса”. Так само й ми інколи про українську мову говоримо просто “мова”. Вона є версією малайської мови. Коли голландці колонізували Малайський архіпелаг, замість привчати місцеве населення до голландської, як це робили британці у своїх колоніях, вони сприяли максимальному розповсюдженню малайської бахаси, і самі її вчили. Тому в Індонезії до цього часу взагалі не послуговуються колоніальною мовою — на відміну, наприклад, від Індії.
З Індії до місцевих народів, які спочатку були анімістами і вірили в духів предків, прийшов індуїзм, а потім буддизм, які стали державоутворюючими релігіями для кількох держав, деякі з яких вважаються навіть імперіями: Шрівіджая на Суматрі, яка також контролювала торгівлю в Малаккській протоці (VII–XIII ст.), та Маджапагіт (XIII–XV ст.).
Поступово релігії з Індії були витіснені релігією, що прийшла з Аравійського півострова. До приїзду сюди європейців у XVI столітті іслам став був головною державоутворюючою релігією для місцевих султанатів: Самудра-Пасай на Сумарті (XIII–XV ст.); Демак на Яві (XV–XVI ст.), що виник на залишках Маджапагітскої імперії; Малакка у відповідній протоці (XV – поч. XVI ст.), який став одним з найбільших торгових центрів світу того часу. Також на півночі Суматри з XVI століття розцвів Ачех, який до цього часу має сильну субʼєктність, сповідує ригористичний іслам та зазнавав найбільше утисків з різних сторін. Індуїзм залишається релігією більшості лише на деяких островах, як-от Балі.