Майя стали головними жертвами громадянської війни у Гватемалі. Вони потерпали і від проурядових угруповань, і від повстанців. Наприклад, в регіоні Майя-Ішіль (Ixil) було задокументовано 32 епізоди масових вбивств з боку урядових військ і 4 епізоди — з боку повстанців. Повстанці розправлялися з тими майя, хто, на їхню думку, співпрацював з урядом. Для цього достатньо було відмовити їм у допомозі. А для урядових військ майя апріорі співпрацювали із повстанцями, що насправді не завжди було так.
До цього додавалося те, що серед більшості гватемальців, у тому числі серед військових, залишався поширеним расовий стереотип, що майя — це такі собі дикуни, на яких ніколи не можна покладатися. Цей стереотип так і не змінився з часів конкістадорів. Доходило до абсурду: чимало рядових військових було з майя, і тому жорстокості проти майя серед населення багато хто повʼязував із присутністю майя у війську, хоча рішення про вбивства приймали і відповідні накази надавали командири-креольці. Расові упередження надихнули правих ідеологів на ідею «внутрішнього ворога», ототожнивши з ним увесь народ майя.
Так увесь народ став жертвою чисток, які офіційно визнані геноцидальними. Наприклад, 70–90% сіл уже згаданого регіону Майя-Ішіль було знищено. В деяких селах за раз вбивали по 300–400 людей. Загалом було вбито щонайменше 200 тисяч людей, серед яких 83% становили представники різних племен майя. Це було найбільше знищення майя з часів іспанської конкісти.
Геноцид набирав обертів поступово. Спочатку він зачепив лідерів і найбільш помітних активістів. Які “зникали” непомітно. Але згодом він охопив всіх і перейшов до публічних страт. Такою є типологія майже всіх геноцидів. Кульмінацією геноциду майя стали 1981–1983-і роки, коли Гватемалою керували диктатори Фернандо Ромео Лукас Гарсія (Fernando Romeo Lucas García, 1978–1982) та Хосе Ефраїн Ріос Монтт (José Efraín Ríos Montt, 1982–1983). Зокрема, останній особисто схвалив план “Софія”, за яким майя повинні були бути знищені у гірському регіоні Кіче. Це було частиною його політики «спаленої землі» (tierra arrasada).
На землі ця політика зазвичай реалізовувалася ось як. У базарний чи інший день, коли збирався натовп, армія разом з місцевою міліцією оточувала село. Чоловіків відділяли від жінок і одразу ж забивали. Потім жінок гвалтували. Після чого інколи їх вбивали, а інколи залишали для сексуальної експлуатації. Дітей також інколи вбивали, а інколи продавали на чорному ринку тим, хто шукав, кого усиновити. Ідентичність таких дітей змінювали — подібно до того, як росіяни це роблять з українськими дітьми.
Читайте такожЧому геноцид?
Насамкінець села спалювали. Замість них будували табори (Aldeas Modelo), де вцілілі жили під повним контролем військових. Часто вони мусили там жити разом з представниками місцевої міліції, які їх були вбивали і гвалтували. Тих, хто тікав, переслідували і добивали, у тому числі із застосуванням авіації. Біля 25 тисяч вцілілих переховувалося в горах або джунглях. Дехто — по десять років і більше.
Із близько семи мільйонів населення Гватемали на початку 1980-х майже півтора мільйона стало внутрішньо переміщеними особами, що відповідає пропорціям ВПО і в Україні. Серед гватемальських ВПО від 70 до 90% становили майя. З них 150 тисяч втекло до Мексики, а ще 200 тисяч — до США, де значна їхня частина так і не отримала легального статусу. Тому що американська адміністрація на той час була на стороні гватемальського уряду й відмовлялася визнавати майя як жертв урядової політики.
Серед жертв геноциду була родина Ріґоберти Менчу (Rigoberta Menchú, нар. у 1959 році). Її батьків-селян і брата було вбито, а сама вона вижила і приєдналася до руху за права жінок і соціальні реформи. У 1981 році, коли почалася активна фаза геноциду, вона змушена була тікати до Мексики, де 1983 року, коли активна фаза добігала кінця, вийшла її автобіографія. Ця книжка багатьом відкрила очі на події у Гватемалі. У 1992 році Менчу отримала Нобелівську премію миру. У своїй промові під час вручення премії вона прямо сказала про геноциди, яких зазнали корінні народи Америк. Втім, вона ще не говорила конкретно про геноцид майя.
Діяльність Менчу та її однодумців, а також увага до неї з боку Нобелівського комітету сприяли збільшенню уваги світу до Гватемали, де тим часом намітився прогрес у переході від диктатури до демократії. У 1994 році, завдяки такому прогресу, під егідою ООН було створено Комісію зі з’ясування історичної правди (Comisión para el Esclarecimiento Histórico, скорочено CEH). Її метою був не суд, а розслідування порушень прав людини під час громадянської війни. Це була частина більш глобального руху за “Правду і примирення”, і вона допомогла підписати мирну угоду між урядом і повстанцями у 1996 році.
Читайте такожУкрадена ментальність: як Росія перетворює українських дітей на гарматне м’ясо
У 1999 році було опубліковано звіт комісії під назвою “Памʼять про тишу” (Memoria del Silencio). Там, серед іншого, було зазначено, що понад 90% усіх актів насильства та порушень прав людини були вчинені урядовими військами та місцевою міліцією. Комісія офіційно заявила, що в районах проживання народів майя, зокрема в регіоні Ішиль, армія Гватемали вчиняла акти геноциду.
Разом з CEH значний внесок у встановлення справедливості зробила церква. Іспанці були дуже успішними у наверненні до католицизму місцевого населення — вірніше, тих, хто пережив конкісту. І зараз нащадки давніх майя більш релігійні, ніж нащадки давніх конкістадорів. Церкви у мексиканській Меріді, яка є столицею майянського Юкатану, більш заповнені, ніж церкви в Меріді іспанській. У тому й у тому я мав нагоди переконатися особисто.
Віряни-катехізатори та священники відіграли важливу роль у процесі емансипації майя внаслідок реформ 1944 року. Після 1954 року багато хто з них взяв участь в опорі диктатурам. У цьому вони надихалися так званою “теологією звільнення”. Загалом, ця теологія — про богословські та біблійні аргументи на користь того, чому бідність і нерівність — це погано. Але в деяких випадках залучає й світські теорії, зокрема марксистську, за що її багато хто в Католицькій церкві критикував, зокрема у Ватикані.
Читайте такожЛавра як символ майбутньої Перемоги
Таку критику багато хто у гватемальській армії сприймав як дозвіл на знищення представників духовенства, які розділяли і втілювали в життя теологію звільнення, але в очах правих радикалів були комуністами. Так, у 1978 році невідомими було вбито отця Гермогена Лопеса (Eufemio Hermógenes López Coarchita), який був ревним захисником прав майя. У 2007 році Ватикан розпочав процес його беатифікації.
Так само почався процес канонізації єпископа Хуана Херарді (Juan José Gerardi Conedera, 1922-1998). Він також був прихильником теології звільнення, яку розвивав та втілював на практиці. Зокрема, під час громадянської війни він неприховано критикував диктатуру та її злочини проти корінного населення Гватемали, через що якийсь час був змушений жити у вигнанні. Приблизно у той самий час, коли під егідою ООН було створено комісію CEH, єпископ Херарді, під егідою Архієпископії Гватемали, ініціював власне церковний “Проєкт відновлення історичної памʼяті” (Recuperación de la Memoria Histórica, REMHI). Протягом трьох років тисячі волонтерів, багато з них — майя, за підтримки церкви документували свідчення жертв геноциду. Результатом цього став звіт “Гватемала: ніколи більше” (Guatemala: Nunca Más), який було опубліковано 24 квітня 1998 року. Він містив більш повну картину геноциду, аніж навіть звіт ООН. Через два дні після публікації церковного звіту тіло єпископа було знайдено в гаражі його помешкання в центрі Гватемала-Сіті. Із розчавленим до невпізнання обличчям.
Уряд планував таким чином залякати людей, але це розбудило гватемальське суспільство. Воно почало вимагати правосуддя, і вбивць врешті-решт було знайдено та притягнуто до відповідальності. Організаторами були визнані полковник і капітан гватемальської армії, а виконавцем — сержант. Всі вони отримали по 30 років увʼязнення. У них був і спільник-священник, який отримав 20 років.
До цього процесу військові були недоторкані для гватемальського правосуддя. Після нього доторканим став навіть президент. У 2013 році до 80 років увʼязнення (50 років за геноцид і 30 за злочини проти людства) було засуджено колишнього президента Ріоса Монтта, за якого відбувалася активна фаза геноциду. Але вже невдовзі Конституційний суд Гватемали скасував вирок, посилаючись на «процесуальні порушення». Монтт так і не потрапив до вʼязниці. Він помер у 2018 році, поки його справа переглядалася знову і знову.
Втім, процес здійснення правосуддя не зупинився. У 2025 році були визнані винними у згвалтуваннях три колишні міліціанти. Кожного було засуджено до сорока років ув’язнення. На цій фотографії, яка вийшла у фінал конкурсу World Press Photo у 2026 році, зафіксовані жертви згвалтувань у момент винесення приговору ґвалтівникам.
