Саме тому підготовка Стратегії державної політики щодо ВПО до 2030 року завдання украй важливе. Передусім для конкретних людей і родин, що опинились у дійсно важких життєвих обставинах, і, водночас, для майбутнього української держави. «На виході» українське суспільство має отримати не схоластичний набір рекомендацій, а конкретний план дій і рішень, підпорядкованих єдиній меті – допомогти людям повернутись до нормального життя. В цьому я бачу зміст і сенс цього документу.
Потрібно розуміти, що за статусом внутрішньо переміщеної особи стоїть не тільки факт переїзду, втрата людиною дому, звичного середовища, роботи, соціальних зв’язків та передбачуваності. А й питання, на яке держава має дати чесну і системну відповідь: «Що далі?».
Відтак політика щодо ВПО не може зводитися до банального адміністрування статусу, обліку чи поодиноких виплат. Її завдання значно вагоміше -– допомогти людині знову стати самостійною, відновити нормальне життя, інтегруватися в громаду, працювати, виховувати дітей та планувати майбутнє. Іншими словами, основна мета політики підтримки переселенців – витягти людину з режиму виживання та повернути до режиму нормального життя.
Для Асоціації прифронтових міст і громад (АПМГ) це дуже важливе і практичне питання. Наші громади щодня живуть і працюють із внутрішньо переміщеними особами. Ми бачимо не абстрактну статистику, а реальних людей, які приїхали після втрати дому, евакуації чи повторного переміщення, часто – без чіткого розуміння, що з ними буде завтра. Ми бачимо і навантаження на громади, які мають одночасно підтримувати базову життєздатність, реагувати на безпекові ризики та забезпечувати людям нормальні умови життя.
Саме виходячи з цього досвіду, ми подали свої пропозиції до Стратегії державної політики щодо ВПО до 2030 року.
На наш погляд, головна проблема нинішньої системи в тому, що вона часто залишається фрагментованою. Людина змушена самостійно шукати вихід – окремо оформлювати допомогу, окремо шукати житло, окремо вирішувати питання роботи, окремо розбиратися з доступом до медицини, освіти чи соціальних послуг. У результаті держава ніби формально присутня, але фактично людина часто залишається сам на сам із власною кризою.
Цю логіку потрібно змінювати.
Єдиний маршрут державного супроводу
Державна політика має перейти від моделі «облік і виплати» до моделі «супровід і результат». Не людина має ходити по різних інстанціях і збирати допомогу по частинах – за неї це має робити система. Тобто держава повинна забезпечити супровід людини від першого дня після переміщення до моменту, коли вона досягає стабільності.
Саме тому одним із ключових рішень має стати запровадження єдиного маршруту підтримки ВПО. Це означає, що від моменту переміщення людина потрапляє не в хаотичний набір процедур, а в послідовну систему. Спочатку - первинна стабілізація і базові потреби. Потім – оцінка реальної ситуації домогосподарства. Далі – визначення траєкторії: повернення додому, якщо це стане безпечно можливим, або повноцінна інтеграція в нову громаду. Після цього – індивідуальний план підтримки і супровід до конкретного результату.
«Житло, робота, послуги» – як формула державної допомоги
Але жоден маршрут не спрацює, якщо не буде зрозумілої основи інтеграції. І тут ми виходимо на просту формулу: житло + робота + послуги.
Без житла немає стабільності. Без роботи немає майбутнього. Без доступу до медицини, освіти і соціальних послуг немає нормального життя. Саме тому ці три напрями не можна розглядати окремо – вони мають бути зібрані в єдину систему.
Якщо людина отримала допомогу, але не має де жити – не буде інтеграції. Якщо вона має тимчасове житло, але не має роботи – не буде стабільності. Якщо працює, але не має доступу до дитячого садка, школи, лікаря чи базових сервісів – громада стане для неї не місцем для життя, а лише точкою тимчасового перебування.
Тому, на нашу думку, стратегія має прямо закріпити, що політика щодо ВПО – це не набір розрізнених програм, а цілісна архітектура рішень.
Справедливий і людяний підхід
Окремо хочу наголосити на фінансовій політиці. Сьогодні особливо важливо не допустити, щоб державна логіка щодо ВПО звузилася до фіскального підходу – як скоротити видатки, посилити формальні критерії та обмежити коло отримувачів допомоги. Адресність підтримки важлива, але вона не може перетворюватися на механічне звуження доступу до базових гарантій.
В умовах війни однакові формальні критерії дуже часто не відображають реальної вразливості. Сім’ї можуть перебувати у принципово різних життєвих обставинах, навіть якщо на папері виглядають схоже. Повторне переміщення, небезпека, нестабільна зайнятість, дефіцит житла, наявність дітей, родичів старшого віку чи осіб з інвалідністю – все це має враховуватися при ухваленні рішень.
Тому фінансова політика має бути диференційованою. Вона має враховувати всі вищезгадані обставини, включно з реальними умовами життя, станом ринку праці, вартістю житла і навантаженням на громади. Майнові чи дохідні критерії не повинні автоматично позбавляти людину підтримки без оцінки її фактичної ситуації.
Так само важливо розуміти, що підтримка ВПО – це не просто витрати бюджету. Це інвестиція в людей, які можуть працювати, платити податки, відкривати бізнес, вчити дітей, відновлювати економіку і розвивати громади. Якщо держава допомагає людині досягти стабільності, вона не просто виконує соціальну функцію, вона інвестує в майбутню спроможність країни.
Підтримка ВПО на прифронтових територіях
Особливого підходу в цьому контексті потребують прифронтові території – це принципове питання справедливості державної політики. Громади, які живуть під постійною загрозою обстрілів, евакуацій, нестабільного ринку праці та повторного переміщення, не можуть працювати за тими самими правилами, що й громади в глибокому тилу.
Прифронтові території сьогодні одночасно утримують життєздатність регіонів, приймають ВПО, несуть підвищені витрати на базову інфраструктуру і працюють у значно складніших економічних умовах. Тому для них мають діяти окремі інструменти: вищий рівень підтримки, довші програми, гнучкіші правила верифікації, спеціальні стимули для роботодавців і розвитку місцевого бізнесу, пріоритетне фінансування соціальної та медичної інфраструктури.
Мета не регулювання статусу, а допомога налагодити життя
Окрема тема – статус ВПО як такий. Він не повинен ставати довічним – це тимчасовий інструмент державної політики, а не форма існування людини запрограмована на роки вперед. Тим більше не «ярлик», який навішують на людину, принижуючи її гідність і положення у суспільстві. Наше завдання не утримувати людину в цьому статусі, а допомогти їй вийти з нього через досягнення реальної житлової, економічної та соціальної стабільності.
Але цей вихід має бути не різким, а м’яким і поетапним. Держава не може просто припинити допомогу, бо людина формально перестала відповідати одному з критеріїв. Має діяти логіка переходу: зі збереженням підтримки на певний період, із правом повторного включення до системи у випадку погіршення безпекової ситуації чи повторного переміщення, з винятками для вразливих категорій.
Сильна державна політика щодо ВПО – це не політика збереження статусу, це політика повернення до нормального життя.
Саме так ми бачимо зміст Стратегії до 2030 року. Вона має стати не документом про адміністрування наслідків війни, а частиною політики відновлення країни. Політики, в центрі якої людина, її гідність, її стабільність, її здатність знову бути повноцінною частиною громади, економіки і держави.
Тому що, врешті-решт, питання ВПО, як і питання ветеранів війни та решти категорій – це не лише питання соціального захисту. Це питання того, якою буде Україна після війни: країною нескінченних статусів і тимчасових рішень чи країною, яка вміє повертати людям опору, перспективу і майбутнє.