Відповідь болюча, але чесна: «Чого я буду платити податки державі, коли знаю, що вона неефективна й корумпована»? Це питання, яке я чую від бізнесу щодня. І це не просто скарга на високі ставки. Це вирок чинному суспільному договору.
Ми опинилися в пастці «економіки виживання». Поки дискутуємо про косметичні зміни в податковому кодексі, підприємці, таланти, креативний клас обирають інші юрисдикції. І не тому, що вони не люблять Україну, а тому, що вони не бачать перспективи, не розглядають податки як інвестиції у власну безпеку та розвиток. При цьому ті самі підприємці сплачують часто вищі податки в інших країнах. Бо бачать і перспективу, і податки як інвестиції.
Нещодавно на ефірі мене запитали чи існує в Україні податкова культура. Звичайно, вона є, але вона деструктивна. Це культура «тихого саботажу», де держава вдає, що дбає про добробут і умови для розвитку, а бізнес вдає, що платить податки.
Ми побудували унікальну систему «горизонтального виживання»: підприємець не платить повністю ПДФО та ЄСВ не тому, що він жадібний, а тому, що він раціоналізує це питання. Він краще підніме зарплату через «конверт», щоб утримати працівника, бо в офіційний спосіб просто вже не потягне цю гонитву зростання зарплат через дефіцит персоналу. Так і працівник вважає, що краще напряму допомогти своїм батькам-пенсіонерам, бо через державне «сито» до них дійдуть копійки у вигляді державної пенсії.
Пора вже вийти з цього замкненого кола. Податки – це не «данина» на утримання бюрократичного апарату. Це наша плата за найм державних інституцій. І якщо ми хочемо збудувати країну, яка стане магнітом для капіталу та талантів, нам потрібна не тільки реформа податкових ставок.
Нам потрібна зміна парадигми: від податків як інструменту контролю – до податків як інструменту стимулювання нашого спільного розвитку. В умовах війни і напередодні великих глобальних економічних потрясінь економічні свободи – це вже не питання мрій, це критична умова виживання країни.
Податковий тупик: Чому «контроль» вбиває «розвиток»
Хтось, можливо, думає, що податкова політика – це про цифри в бюджеті. Але насправді це про стимули. І якщо подивитися на українські реалії без рожевих окулярів, то стає зрозуміло, що наша система налаштована не на зростання, а на віджимання. Держава десятиліттями поводилася як короткозорий акціонер, якого цікавлять дивіденди «тут і зараз», навіть якщо завтра «компанія» збанкрутує.
По факту маємо систему планового збору податків у вигляді відсотку з обороту бізнесу, що дає можливість податківцю тиснути, підприємцю оптимізувати і обом сторонам корумпувати систему. 38% зарплат (по даним моделювання Advanter Group) в тіні. В цілому біля 30% економіки – неофіційний сектор.
По факту ми маємо податкову політику контролю замість політики розвитку. Порівняно з модернізацією ДПС в центрі, на місцях податкова фактично карає бізнес за те, що він намагається бути прозорим.
Ми вже втратили майже 15% ВВП через міграцію українського бізнесу. Це виїзд «мізків», капіталу, ідей, підприємницької енергії. Підприємці їдуть у Польщу чи Естонію не тому, що там низькі податки (часто ні), а тому, що там правила гри прогнозовані.
Там держава – не тільки абстрактна, а й конкретна на рівні місцевих інституцій – сприяє розвитку, реалізації ідей. Бо там податкова – це сервіс, а не каральний орган, який може заблокувати накладні без пояснення причин, просто тому, що «треба виконувати план».
Мені дорікають: реформи не на часі. Але я переконаний, що найкращий час для радикальних трансформацій – це час найбільших викликів. У нас немає десятиліть на еволюцію. Нам потрібен квантовий стрибок.
По-перше ми маємо перезавантажити податкову та митницю – вже є позитивні приклади трансформації інституцій.
По-друге, ми маємо нарешті впровадити податок на виведений капітал. Це фундаментальна річ. Замість того, щоб щороку вираховувати прибуток і сперечатися з податківцями про витрати, ми маємо сказати бізнесу: «Інвестуй у свій розвиток, купуй обладнання, розширюйся – і в такому випадку не плати податок на реінвестований прибуток. Заплатиш лише тоді, коли вирішиш вийняти гроші з обороту на власне споживання». Тоді це розширить податкову базу на споживання.
І третє – радикальне зниження навантаження на зарплати. Наші розрахунки показують: якщо знизити сукупне навантаження до 22% від фонду оплати праці, почнеться суттєва детінізація. Люди вийдуть із тіні не тому, що лякаються перевірок і тиску, а тому, що бути доброчесними стає вигідно.
Тут ще раз хочу підкреслити: доброчесність руйнується невідповідними економічними умовами і тим, що сам «лінійний» податківець, митник, прокурор зацікавлений в тому, щоб підприємець змушений був з ним домовлятися. Тобто питання більше до системи, ніж до цінностей.
Ми настільки звикли до ролі жертви системи, що боїмося навіть уявити: а що, як податкова система України стане найкращою в світі? Не просто «терпимою», а магнітом для інвесторів із Лондона чи Кремнієвої долини. У нас для цього є все – від інженерних мізків до високої адаптивності. Не вистачає лише одного – політичної волі визнати, що стара модель віджила, і нарешті дати свободу тим, хто створює додану вартість і потребує зміни економічних умов для стрімкого зростання.
Держава як «сервіс», а не «наглядач»: Повернення суб’єктності
Десятиліттями наші стосунки з державою нагадували стокгольмський синдром. Ми звикли, що «держава» – це хтось «зверху», хто приходить забрати, перевірити або оштрафувати. Але в сучасному світі така модель – це шлях у третій світ. Крапка.
Пропоную подивитися на це інакше. Податки – це не «данина князю». Це абонентська плата або прайм підписка. Ми, громадяни та бізнес, є акціонерами цієї корпорації під назвою «Україна». І ми наймаємо менеджерів – міністрів, податківців, митників – для виконання конкретних функцій. Для захисту кордонів, для справедливого суду, для створення інфраструктури.
Ми – замовники. Держава – сервіс. І як у будь-якому сервісі, у нас має бути право запитати: «За що я плачу?». Яка якість цього продукту? Чи реалізують ці люди ту візію, про яку ми домовлялися на виборах? Бо якщо її немає, то будь-яка податкова політика перетворюється на безглузде перекладання грошей з однієї дірявої кишені в іншу.
Податкова система майбутнього – це не про відповідальність, персоналізацію, сервісність, непомітність. Коли ти натискаєш кнопку в смартфоні, інвестуєш у свій завод, і система тобі не заважає. Вона стимулює. Вона каже: «Ти створюєш робочі місця? Супер, ось тобі податкове навантаження, яке відповідає планам і рівню розвитку. Ти інвестуєш у розробки? Ми тобі допомагаємо, інвестуємо через зниження податкового навантаження на перших етапах, бо разом з тобою заробимо вже на майбутньому зростанні».
Ця позиція радикальна, але логічна: українська податкова система має стати найкращою стимулюючою системою у світі. Не «такою як у Європі», де податки часто є гальмом для інновацій, а набагато крутішою. Щоб таланти з усього світу – інженери, стартапери, архітектори – мріяли перевезти свій офіс саме сюди. Не лише через героїзм наших воїнів, а через те, що тут найвищий рівень економічної свободи.
Держава як наглядач вже померла в окопах цієї війни. Вона не ефективна. На її місці має народитися держава-платформа. Сервіс, який пишається не кількістю зібраних штрафів, а кількістю доларових (а взагалі — і крипто-) мільйонерів, що сплачують податки в Україні. Бо лише заможний народ заможної країни може дозволити собі ефективну державу, потужну армію та безпеку і субʼєктність.
Економічна свобода – це не приємний бонус, це і наша субʼєктність. І перший крок до неї – визнати, що ми більше не дозволимо ставитися до себе як до об’єктів контролю. Ми – замовники цього майбутнього.
Рецепт довіри: Як вивести економіку з «тіні», не зламавши хребет бізнесу
Коли я чую від чиновників, що бізнес треба «притиснути», аби він почав платити, я бачу фундаментальну помилку в розумінні людської природи. Ви не змусите людину любити систему, яка її обкрадає або принижує підозрами. «Обілення» – це не про батіг і штрафи. Це про математику, поведінкові зміни і довіру.
Сьогоднішня податкова система на фонд оплати праці – це податок на створення робочих місць. Це абсурд. Ми караємо підприємця за те, що він дає людям роботу. І що ми отримуємо? Конверти, ФОПи-замінники та постійний стрес для обох сторін.
Але є інший шлях. Наші розрахунки та поведінкове моделювання, які ми в колі провідних економістів обговорюємо роками, показують чітку цифру: 22%. Це той психологічний та економічний поріг сукупного навантаження, нижче якого тінь втрачає сенс. Коли сукупний податок стає зрозумілим і посильним, ризики роботи «всіру» стають дорожчими за саму сплату податків.
Це і є момент істини: бізнес обирає легальність не тому, що «посвятішав», а тому, що це стає раціонально вигідним, безпечним і правильним. Це і є «рецепт довіри». Держава робить перший крок – радикально знижує навантаження і спрощує правила. Бізнес відповідає взаємністю – виходить з тіні. Якщо ми приберемо ці «палки в колесах», ми побачимо вибухове економічне зростання.
Довіра – це вулиця з двостороннім рухом. Держава має перестати бачити в кожному підприємці злочинця, а бізнес має побачити в податках не «втрачені гроші», а інвестицію в країну, де хочеться ростити дітей. Це не утопія. Це єдиний вихід, якщо ми не хочемо залишитися країною, яка експортує лише сировину та людей.
Податки як інвестиція в нашу суб’єктність
Переконаний, що Україна – це не про бідність. Ми – неймовірно талановитий, адаптивний і крутий народ. Просто подивіться, як наші інженери та підприємці за лічені місяці створюють цілі індустрії з нуля під обстрілами. Уявіть, на що здатна ця енергія, якщо прибрати з її шляху абсурдні перепони та дати їй справжню економічну свободу.
Наш новий суспільний договір в частині податків має бути простим і чесним: податки як інвестиція у майбутнє. Це не «штраф за успіх», а спільна інвестиція в країну-магніт. Країну, де податкова система – найкраща у світі, бо вона непомітна для тих, хто творить, і стимулююча для тих, хто масштабує.
Наша безпека нерозривно пов’язана з нашим економічним зростанням. Це не паралельні процеси – це єдина умова нашого виживання. Тільки багата держава може дозволити собі найкращу зброю, найкращу медицину та найкращу освіту.
Україна має стати найкращим місцем на планеті для народження ідей, запуску бізнесу та реалізації творчого потенціалу. Це і є наша Візія. Ми більше не маємо права грати в «хованки» з державою. Ми маємо стати її свідомими замовниками.