2014 року Костянтин Бобрик із родиною мешкав у Луганську. Працював машиністом тепловоза. Десятирічний син Артем був школярем; наймолодшому, Олексію, було два роки. Олексій народився, коли Костянтину був 51 рік. «Коли я йшов із візком, про мене казали: “дідусь молодий!” — я гордий, що не дідусь, а батько», — згадує чоловік.
Навколо Луганська влітку 2014 року точились бої.
24 липня Костянтин був на зміні. В кінці робочого дня почув: «Костю, завтра останній поїзд на Донецьк». Прийшовши додому, він сказав дружині Галині, що потрібно збиратись — «рятувати дітей». І відправив сім’ю останнім потягом із Луганська до Маріуполя.
«У зв’язку з нестабільною обстановкою на Донбасі 26.07.14 пасажирські поїзди із залізничного вокзалу Луганськ відправлятися не будуть. Рух пасажирських поїздів у напрямку Луганська обмежено станцією Ясинувата», — оголосили на станції наступного дня.
Їхали до Маріуполя «на два тижні», але ось уже дванадцятий рік не вдома.
«Якщо виживемо, зустрінемось в Івано-Франківську»
У ніч із 23 на 24 лютого 2022 року Костянтин був на зміні. Вдосвіта прийшовши додому, ліг спати. Вранці Галина — контролерка в автобусі — вийшла на роботу; син пішов до школи. Костянтин спав.
Прокинувся від телефонного дзвінка дружини: «Вмикай бігом телевізор!» По телевізору всюди був вогонь і вибухи.
«Ти приїдеш додому, а я йду у військкомат», — сказав Костянтин у слухавку.
Чоловіка за шістдесят до війська брати не хотіли, але Костянтин був налаштований рішуче. «Я подумав: двоє хлопців в армії, а я що, вдома сидіти буду? — згадує чоловік. Двоє його старших синів уже служили — один із 2014 року, інший із 2020-го. — У військкоматі мені сказали збирати речі і відправили до частини прикордонників».
«Батя, йди додому», — сказали Костянтину в частині прикордонників. Пояснили, що мобілізують лише першу і другу чергу, а «60+» тут не потрібні. Костянтин, згадуючи це, усміхається: думали, мовляв, що війна буде як у чотирнадцятому році — «погупають» і все, в Широкине зайде «Азов» і все зачистить…
Коли Костянтин виходив із частини прикордонників, йому зателефонували з військкомату: «Вас не взяли? Тоді приходьте до нас».
О сьомій вечора під обстрілами Костянтин їхати у військкомат не ризикнув — пообіцяв прибути вранці. За вечерею домовився з дружиною: «Якщо виживемо, зустрінемось в Івано-Франківську».
Вранці, збираючись у військкомат, Костянтин сказав десятирічному Олексію: «Ти старший чоловік у родині. Залишаєшся з мамою. Бережи її». Обійняв і поцілував дружину. «Я тебе чекаю, — сказала вона. — Ніколи тебе не прощу, якщо тебе вб’ють».
На зупинці почув розмови людей, які схвалювали дії росіян: мовляв, добре, що обстрілюють, скоро прийде Росія. «Як ви можете таке казати?! — не стримався Костянтин. — Зараз розбомблять ваш міст — і все. Я бачив, як у Луганську було!»
«А-а, то ти українець!» — вигукнув один із співрозмовників і вихопив ніж.
Агресора вдалося вгамувати. «Але я зрозумів, що війна вже почалась тут, у Маріуполі», — каже Костянтин.
У військкоматі Костянтина скерували у 109 бригаду територіальної оборони. Там шістдесятирічний чоловік опинився серед молодших, зовсім недосвідчених новобранців. Для деяких одразу став наставником. «Один вісімнадцятирічний прийшов до мене і каже: “Батя, а як магазин споряджається патроном? А як стріляти з нього?”— згадує Костянтин. — Я міг би й зараз із закритими очима розібрати й зібрати АК-74».
Часу навчатись було небагато. На початку березня російська армія оточила Маріуполь. Почалась майже тримісячна оборона міста.
Оборонялись, відходячи від будинку до будинку на лівому березі річки Кальміус. Іноді мусили ховатися від ворожого вогню в підвалах із цивільними.
У підвалі однієї з багатоповерхівок, згадує Костянтин, тероборонівці застали багатьох літніх людей і дітей. Люди якраз збирались виходити й утікати: бої точились дедалі ближче. Безпечніший сховок сподівались знайти у сусідньому селі Виноградному.
«Там була дівчинка років п’яти, — розповідає Костянтин. — Я дав їй шоколадку. Вона розповіла, що з рідних поряд мала лише бабусю і брата-підлітка. І сказала: “Діду, мені страшно”».
Костянтин спробував заспокоїти дівчинку: «Бачиш, твоєму братику страшно, але він тримається, не показує цього. Візьми його за ручку, будь поруч, нікуди одне від одного не відходьте, і він тебе виведе».
Він розумів, що не може допомогти цим дітям нічим, крім добрих слів і шоколадки. Бригада тероборони мусила відступати далі — до заводу «Азовсталь».
Ворожа бронетехніка наступала, обстрілюючи місто. Одного разу до будинку, де оборонявся Костянтин, наблизився російський бронетранспортер. «Пам’ятаю, що треба було перейти на інший поверх, а командир сказав спалити той БТР, — розповідає Костянтин про свої останні спогади перед пораненням. — Далі нічого не пам’ятаю».
Згодом йому розповіли, що по військових, які намагались знищити російський БТР, бив російський танк. Костянтина завалило; побратими знайшли й дістали його тільки тому, що він застогнав.
«Прийшов до тями весь перемотаний: голова, ноги, рука. Плечей не відчуваю, ребра болять. Командир присів біля мене й питає: “Ну як, діду, живий?” Взяв за руку, ліг біля мене і заснув. Для мене це був важливий момент: значить, я правильно воював. Найбільша нагорода, яку я заслужив… Цей офіцер досі в полоні», — розповідає він.
Лікар із позивним «Димедрол» оперував Костянтина у польових умовах. «Зашивав голову, потім руку, — згадує ветеран. — Оперували без знеболення. Підходить старший хірург і питає: “Ну, що там, мізків не видно?” А я лежу і кажу:”Там мізків із 24 лютого не видно”. Посміялись, зашили».
«Схуд до 55 кілограмів — як чахлик невмирущий»
Костянтин відновлювався після поранення на «Азовсталі». Завод оборонявся до середини травня.
Вранці 17 травня військові, оточені на території «Азовсталі», виконуючи наказ, вийшли і здалися в полон. Серед них був і Костянтин.
Полонених повезли в Оленівку. Дорогою Костянтин чув звуки бою в сусідній Мар’їнці.
Три роки по тому. «Оленівка — це був перший і хай буде останній масовий теракт, масове вбивство наших хлопців»
У таборі на полонених чекав ретельний обшук. «Роздягали догола: дивилися, щоб ніхто нічого не проніс. У мене забрали цукор, сумочку порізали. Добре, що хоч кружку й залізну тарілку залишили», — згадує ветеран.
Барак 7-8, куди потрапив Костянтин, розрахований на дві сотні людей. У ньому утримували понад п’ятсот.
На першу вечерю дали котлети. Згодом стало зрозуміло, що це був «бонус»: звичний раціон — мішанка з каші й відходів. Картопля була за щастя.
«Дружина бачила мою фотографію, яку опублікували росіяни, — згадує чоловік. — Каже, не думала, що до такої міри знущаються. Я йшов на війну з вагою 95 кілограмів, а там схуд до 55 — як чахлик невмирущий».
Щодня когось викликали на допит: де воював, які позиції, в кого які позивні. «Ми як тероборонівці казали, що розвантажували боєприпаси й готували їжу, — розповідає Костянтин. — Один росіянин так і сказав: ”Та що ж таке, кого не запитаєш, — то кухар, то водій”».
Тричі на день усіх полонених перераховували на шикуванні. Спершу полонених охороняли бойовики так званої «Донецької народної республіки», а потім приїхали росіяни — як самі казали, «у відрядження».
В Оленівці Костянтин провів три тижні. 10 червня його викликали; сподівався, що піде на обмін, але виявилось, що це було етапування. В автобусі, роздивляючись знайомі краєвиди Донбасу, які стільки разів бачив із кабіни поїзда, він подумав: «Не дай Бог, везуть у Луганськ. Мене ж там вб’ють».
Автобуси зупинились біля Свердловської виправної колонії №38 у Луганській області. Полоненим поголили голови й оголосили: «Ви потрапили на зону».
Барак, розрахований на сто в’язнів, вміщував дві сотні. Двоярусні залізні ліжка, матрац, білизна. Годували тричі на день, давали хліб і варену рибу. У суботу давали п’ять хвилин на миття, з часом почали видавати мило. Після Оленівки «зона» видалась Костянтину раєм.
Свердловська колонія до війни була «зразково-показовою», при ній працювало борошномельне виробництво, де можна було навіть заробити місцевої «валюти» — сигарет і чаю. Кримінальні в’язні, які, на відміну від полонених, отримували посилки від рідних, ділились харчами з військовими.
Охорона була луганська: «Зрадники. Вони присягали Україні, але залишились працювати там після окупації».
Новин спершу не було. Потім принесли радіо, а за пару місяців — телевізор. «Скабєєву показували», — розповідає Костянтин. Слухаючи російську пропаганду, полонені намагались здогадатись, що відбувається насправді.
Робочий день у колонії закінчувався о шостій вечора. Після цього шикування: співали гімн так званої «Луганської народної республіки», потім — Росії. Якщо хтось порушував правила, всіх карали додатковим шикуванням. «Потім лекція про шкоду куріння, присідання, віджимання», — згадує ветеран. Іноді полонених викликали на допит і били.
З часом полоненим дозволили читати російські книжки: Достоєвського, Тургенєва, Пушкіна. Костянтин читав, «щоб не застоювались мізки».
«Я викинув із голови всі телефони. Ходив і Галинчин номер повторював. Зранку прокручую його разів сто, потім ввечері», — розповідає він.
Галина не знала, що чоловік живий і в полоні. Звістку вдалося передати через товариша, якого обміняли раніше. Завдяки цьому дружина почала отримувати бодай якісь виплати за чоловіка від держави й чекати звільнення Костянтина.
У полоні було важко. «Коли лягаєш спати, не знаєш, що з тобою буде вранці і чи ти взагалі прокинешся, — розповідає Костянтин. — Звикаєш до психологічних тортур: шикування, присідання, роздягання догола».
Не втрачати надію допомагала віра в Бога. «Люди, які пройшли справжню війну, починали вірити, навіть якщо не вірили раніше. Ми вірили, і це нас тримало», — каже ветеран.
Товариші зі Львівщини, які жили в його бараку, організували невелике місце для молитви з іконкою і хрестом. Молились вранці й увечері по десять хвилин.
У чоловіків був військовий молитовник. «Спершу ніхто не хотів, а потім черга була за тим молитовником. Увечері вже людей сорок молилося, — розповідає Костянтин. — Спочатку я знав тільки “Отче наш”, потім і “Богородицю” вивчив. І зараз молюсь. Галина не знає, але я молюсь».
«Ми не кричимо гасла, а просто воюємо»
На початку березня 2023 року на шикуванні оголосили список в’язнів, яким потрібно було зібрати речі. У списку було й прізвище Костянтина. «Ми думали, що знов на етап», — згадує він.
Але, побачивши, що в редакцію приїхала знімальна група російського «Первого канала», Костянтин почав сподіватись, що полонених повезуть на обмін.
72 полонених посадили у вантажівки. На очі натягнули шапки, щоб не побачили дорогу. «В мене шапка трохи відвернулась, і я побачив напис “Таганрог”. Потім дивлюся: злітно-посадкова смуга. Думаю: блін, мабуть, до Сибіру пошлють», — розповідає Костянтин.
Полонених посадили на підлогу в салоні великого літака. Спиратись на стінки заборонили — за це відразу били палицею. До посадки Костянтина вдарили тричі.
«В автобусі думаю: ну все, дупа. Мабуть, приїхали кудись на північ, бо прохолодно надворі», — згадує він. Полоненим наказали дивитись під ноги.
Коли автобус зупинився, вони почули українську мову: «Хлопці, піднімайте голови! Курити хтось хоче?»
Звільнених українців зустріли з прапорами. Видали воду, цукерки, яблука. Повезли в Суми.
У Сумах кожному дали телефон, і Костянтин нарешті зміг набрати номер. «Чую, Галина плаче. Та я і сам заплакав,— згадує він. — Я її люблю і дуже їй вдячний. Не кожна може дочекатися».
Побачити дружину й молодшого сина Костянтин зміг у Львові, куди його послали на реабілітацію. «Поплакали. Потім дві доби гуляли Львовом, ночували в готелі, — згадує він. — А потім головний лікар викликав мене і запитав, чи не хочу я проходити реабілітацію в Буковелі. Я мріяв там побувати! А тут ще й безкоштовно запрошують».
У частині, де служив Костянтин, йому дали відпустку. На запитання, чи може він залишатись у війську, відповіли: «Повернешся, пройдеш ВЛК, потім подивимось».
Та на військово-лікарській комісії Костянтин почув: «Давай, батьку, йди відпочивай». Через вік і поранення його списали з армії.
Реабілітація тривала два роки.
«Галина почала мене відгодовувати, — розповідає він про повернення до цивільного життя. — Біляші, чебуреки, пиріжки… Я потихеньку почав набирати вагу». Костянтин спробував бігати: спочатку двісті метрів, потім чотириста, і нарешті зміг пробігти три кілометри. Так зрозумів, що готовий шукати роботу: «Відчував, що вже засидівся, та й копійка була потрібна». Тепер чоловік працює вантажником-комірником.
Як звільнений полонений, Костянтин отримав одноразову виплату — сто тисяч гривень. Коли він вийшов на пенсію, родина втратила право на виплати для переселенців і опинилась у скруті. Третя група інвалідності чоловіка не дає права на субсидії, щоб менше сплачувати за комунальні послуги. «У Франківську я став у чергу на житло, але коли воно буде…» — каже ветеран.
Тепер його дім — це Івано-Франківськ. Хоча він сумує за рідним містом, де прожив 52 роки й залишив могили батьків, та й за Маріуполем також, майбутнє своєї родини планує тут.
«Рідний Луганськ окупований уже дванадцять років, — говорить Костянтин. — Там виросло ціле покоління, звикле жити в окупації. Ми — тверезі, дорослі люди. Війна така, що ніхто не знає, що буде і коли закінчиться».
«Спочатку ми йдемо захищати свою родину, — розмірковує Костянтин. — Потім — своє місто і державу. Тому що ми знаємо, що без держави не буде ані будинку, ані родини, ані нас. Ми не кричимо гасла, а просто воюємо. Як мої сини».