Світ Херсона
Напевно не дуже розумно питати в ботаніка з Херсона, з якою рослиною в нього асоціюється місто. Бо навряд чи отримаєш просту відповідь, як розраховуєш у глибині душі.
‒ Я думаю, що все-таки зі степовими, бо 90% міста ‒ це степ. Але з іншого боку, складно сказати, бо ж степові рослини в Херсоні в маргінальному становищі, залишились хіба десь по околицях. А найбільш поширена, приміром, чужорідна амброзія. Вона на кожному кроці. Якось до мене приїжджав знайомий з Північної Америки. Ми йдемо по Херсону, а я йому кажу: “Ось амброзія, це з Північної Америки, ось злинка канадська, теж з Північної Америки”. Пройшли сто метрів по вулиці і знайшли з десяток рослин звідти. Питаю: “Ну що, почуваєшся, як удома?”. А він: “Так, кругом Америка”, ‒ сміється Іван.
Тим паче нерозумно було це спитати в людини, яка захистила дисертацію на тему рослинності рідного міста ‒ “Урбанофлора Херсона”. Свого часу вона стала першою у своєму роді. Хоча оригінальність ідеї була вимушеною і від початку вивчати процеси пристосування рослин до змін, спричинених людиною, Іван Мойсієнко мав би на території всього Нижнього Придніпров’я. А це на хвилинку ‒ Херсонщина, частина Миколаївської, Запорізької та Дніпропетровської областей. Він чесно протягом двох років намагався.
Але територія величезна, машини немає, грошей на поїздки теж. Тому натрапивши на книгу польської дослідниці Барбари Суднік-Войциковської «Флора міста Варшави», подумав: принаймні ходити по Херсону я точно зможу.
Якщо робота не приносить грошей, то має тішити результат, жартує Іван Мойсієнко. Тут Херсон зі всіма своїми парками, плавнями, залізничними коліями, промисловими зонами, кладовищами і смітниками не підвів дослідника, розкрившись в усій флористичній красі.
Приміром, вдалося зафіксувати нові види не тільки для міста, а і для України та навіть Східної Європи. Здебільшого йшлося про чужорідні. Скажімо, на місцевий бавовняний комбінат привозили сировину з Середньої Азії, а з нею насіння бур’янів, яке проростало на території. Там Іван виявив два нові для України види ‒ перстач прутяний і кардарію алепську. Порти, заводи, залізні дороги ‒ класичні канали, якими проникають рослини-біженці, і йому подобалось вишукувати їх по гарячих слідах.
Війна, яка стає для вселенців зірковим часом, лише підштовхує ці процеси. Думаю, ми побачимо багато нового на Херсонщині, каже Іван Мойсієнко. Але це тема дослідження на майбутнє.
А тоді Херсон здивував не тільки інвазіями, але й рідкісними видами. Червонокнижні дикі орхідеї, комахоїдні рослини, кілька видів ковили, тюльпани, які знайшов у Гідропарку та вздовж річки Вірьовчиної, де любив ходити. Проте найцікавіше спостереження було попереду.
‒ Їдемо ми по Одеській трасі, зупиняємось і на межі Київської та Черкаської областей знаходимо поширену в нас на півдні рослину ‒ волошку сонячну, ‒ розповідає Іван.
Такий рух рослин з півдня на північ ‒ загальноєвропейська тенденція. Вважається, що через вплив людини, території стають більш посушливими, сонце прогріває міста сильніше, в них формується так званий тепловий острів, а вологолюбні види рослин змінюються на посухостійкі.
‒ Але з Херсоном виявилось інакше і про це ніхто не писав. Судячи з усього, в містах з теплової зони відбувається зворотна тенденція, ‒ пояснює Іван Мойсієнко. ‒ Будівлі, зелені насадження навпаки створюють тінь. Плюс ми широко використовуємо полив. І саме місто виглядає більш насиченим вологою, ніж, приміром, асканійський степ. Зрештою, якщо порівняти, наприклад, Київ і Херсон, то перший стає більш сухим, Херсон більш вологим і вони уподібнюються одне до одного.
Іван Мойсієнко теж пройшов цей “рослинний” маршрут: тільки спочатку з півночі на південь, а потім уже вимушено з півдня на північ.
Він народився в Обуховичах на Київщині. Після аварії на ЧАЕС село віднесли до зони добровільного гарантованого відселення. Шукаючи безпечнішого місця, родина опинилась на Херсонщині, де була вже ціла діаспора з рідного села та околиць. Зрештою опинився там і Іван.
Призначений бути біологом
Дуже стандартно запитати в ботаніка, як він став ботаніком, і очікувати романтичну історію про любов до рослин з дитинства. Але Іван мріяв про географію. Після закінчення школи вступав до університету Шевченка в Києві. Проте на іспитах розгубився, не добрав пів бали до прохідного і мусив повернутися додому. Так замість пар в університеті він отримав зміни в будівельній бригаді.
‒ В основному я був на висотних роботах, бо один тверезий з усіх колег ‒ сміється Іван.
На щастя, вчасно підвернувся експеримент: чорнобильцям дозволили вступати на підготовче відділення без двох років стажу і армії. Іван своїх намірів не змінив: хотів у Київ на географію. Та потрапив в Черкаси на біологію. Чиновники з району, які відправляли на навчання, вирішили, що то не велика різниця.
Далі по класиці ‒ торг, депресія прийняття. Зрештою вибір був такий: інститут в Черкасах чи назад у будівельну бригаду.
‒ Оце так я й досі біолог. За мене все обрали, ‒ сміється Іван Мойсієнко.
У Черкасах знайшлися свої принади. Іван долучився до місцевої дружини охорони природи, очолив турклуб. І те, й інше передбачало бажані подорожі. Ще й різна громадська робота на факультеті, весела компанія, пісні до світанку. Часу на науку не залишалось. Але безтурботне життя тривало недовго. Після другого курсу друзі поодружувалися і компанія розпалась, батьки переселилися в Херсонську область.
‒ Мені стало якось так сумно.
І він перевівся в Херсонський державний університет, проклавши шлях з півночі на південь.
А там нічого з того, що мав у Черкасах, не було, крім вільного часу. Тож новоприбулий студент почав їздити в наукові експедиції з завідувачем кафедри ботаніки, професором Михайлом Бойком. Він і запропонував Іванові напрямок — вищі рослини.
‒ Я займався туризмом, був капітаном команди. Ми розкладали намет за 40 секунд. І спочатку в експедиціях мені подобались сам похід, поставити намет, посидіти біля вогнища. А тяга до науки прийшла вже в процесі.
Як апетит під час їжі. Причому в якийсь момент настільки, що в експедиціях він міг проводити по сто днів на рік. Як результат, відтоді він поповнив університетську гербарну колекцію на тисячі видів.
Нині в його колекції понад дванадцять тисяч судинних рослин. А загалом гербарій Херсонського державного унверситету налічує 32 тисячі видів, включно з мохами і лишайниками. Це найповніше сучасне зібрання матеріалів з Херсонщини ‒ літопис того, що де росте, а що швидко зникає.
Краса, що вислизає
“Унікальність природи Херсонщини або не помідором єдиним”. Цю науково-популярну лекцію Іван Мойсієнко придумав спеціально для херсонців, щоб підтримати рідне місто, яке щодня потерпає від війни.
‒ У нас найбільші площі рамсарських угідь (найцінніші для збереження природи екосистеми, пов’язані з водою ‒ LB.ua) та найбільше об’єктів Смарагдової мережі (природоохоронні території європейського значення ‒ LB.ua). Ми єдина область, в якій є два біосферні заповідники ‒ Чорноморський та Асканія-Нова. Ми маємо найпівденніше торфове болото ‒ Кардашинське, найбільший масив відкритих пісків Олешки, найбільшу ділянку цілинного степу Асканія-Нова, найпівденніший рівнинний природний ліс Гілея. У нас є ендемічні види рослин, які ростуть тільки тут, — перераховує Іван Мойсієнко. ‒ А ще ми країна подів і найбільше їх саме на Херсонщині.
У 2018-му Україна запропонувала включити їх разом з грязьовими вулканами, фісташковими рідколіссями Криму та сосновими лісами на крейді в перелік біотопів європейського значення. І якщо грязьові вулкани та фісташкові рідколісся долучили до вже існуючих, то соснові ліси на крейді і поди визнали унікальними для Європи, а отже і такими, які треба охороняти.
Екосистеми, що варті документального фільму Девіда Аттенборо. Частину часу вони можуть функціонувати як озеро, а частину, як дуже сухий степ. У своїй основні вони мають особливі ґрунти ‒ глеєсолоді, в яких концентруються залізомарганцеві кульки органічного походження. В таких умовах здатні вижити далеко не вcі. Тим паче, що в середньому поди у нас заливаються раз на сім років. Що більше, є види, які прив’язані виключно до них.
‒ Приміром, ми знаємо, що є зіркоплідник частуховий, але побачити його можемо раз на сім років. Адже розвивається він тільки тоді, коли під заливає вода. І оцей набір рослин, які можуть одночасно жити в протилежних умовах ‒ і тривалого затоплення, і тривалого пересихання, та не померти, унікальний, ‒ пояснює Іван Мойсієнко. ‒ А тепер питання. Як Ви думаєте, що сталося з нашими подами після того, як їх визнали цінними в європейських масштабах?
Їх розорали. Так сталося, приміром, зі степовим подом “Гарбузи”.
Ботанік Йозеф Пачоський, який вивчав флору Херсонщини і заснував херсонський музей природи, ще бачив рябчик малий, а вже Іван Мойсієнко відніс його до видів, що зникли з території Херсонської області. Так було, поки сім років тому йому на зателефонували вчителі з села Степне з новиною: “Дивіться, що знайшли”. І надіслали фото червонокнижної рослини, яку ніхто не бачив сто років. Вчителі оцінили унікальність моменту, підключили школярів і ті навіть писали по знахідці МАНівські роботи. А Іван Мойсієнко разом з колегами приїхав до них в експедицію. В тому невеликому поді на 152 гектари науковці виявили ще сім рідкісних рослин. Одразу ж почали збирати документи, щоб захистити ділянку та надати їй природоохоронного статусу. Але за кілька місяців ті ж вчителі повідомили, що територію збираються розпаювати.
Аби зупинити це, що тільки не робили. Іван Мойсієнко звернувся в департамент екології області з проханням не допустити розпаювання і створити заповідний об'єкт. Там відреагували: звернулись до Держземгеокадастру з вимогою зупинити приватизацію. Про це писали в ЗМІ, в соцмережах, науковці давали коментарі на телебаченні. Втім не спрацювало.
Під з рідкісними рослинами розпаювали, а восени 2021-го розорали. Єдине, що змогли врятувати природоохоронці ‒ кілька бульб рябчика, які зібрав Віктор Шаповал, нинішній директор заповідника “Асканія-Нова”. Він пересадив їх в Асканії, яка тепер в окупації.
‒ Мене вразило це безсилля державних структур, які нічого не могли вдіяти. Але найбільше я переживав за школярів. Бо з одного боку, я, професор, розповідаю їм, яке величезне відкриття вони зробили і наскільки це цінно. А з іншого боку, вони спостерігали, як це знищили. Як після цього вчити їх любити Україну, розповідати їм, що в нас правова держава, якщо вони бачать, що нічого не вдієш?
І це радше правило.
Заповісти, щоб врятувати
Херсонська область належить до найбільш трансформованих, каже Іван Мойсієнко.
‒ Весь час, що я займаюся наукою та охороною природи, бачу наступ людини на залишки дикої природи. І особливо степів.
Ті, що дали чорноземи, від того і постраждали. Врешті-решт екосистему, яка любить простір, загнали в резервації на круті схили або кам’янисті ділянки. А природними сховищами для неї стали кургани, старі цвинтарі та городища. Не дивно, що науковець досліджує їхню флору теж.
Все почалося з курганів, які виявилися яскравим модельним об’єктом, здатним відповісти на різні питання. Приміром, степи, які раніше були безмежні і переривалися хіба що річками, перетворились на маленькі плями серед моря агроландшафту. Як така ізоляція вплинула на їх біорізноманіття? Вивчаючи це, виявили острівний ефект. Що менший курган, що більше він ізольований, тим він бідніший. Порахували навіть мінімальну площу, необхідну для збереження причорноморських степів. Острівний ефект спостерігався на курганах до чотирьох тисяч квадратних метрів, а на п’яти тисячах зникав. Так дійшли висновку, що це мінімально необхідна площа, аби степ зберігся на ділянці в наступні 150 років.
І доводиться постійно бути на сторожі, щоб відстоювати те, що вціліло, визнає науковець. Він навіть випустив цілу книгу в співавторстві, в якій описані перспективні заповідні ділянки Херсонської області ‒ загалом 125. Але це не межа, сміється Іван Мойсієнко. Є там і кургани.
Якщо говорити про великі заповідні території, то “Кам’янська Січ” ‒ не єдиний національний природний парк, який з’явився на Херсонщині завдяки його зусиллям. На всіх етапах від наукового обґрунтування до промоції, зустрічі з місцевими він супроводжував створення нацпарків “Олешківські піски” та Нижньодніпровський, доклався до появи Джарилгацького нацпарку.
А це завжди складний і тривалий процес. Приміром, на створення тих же Олешківських пісків пішло понад десять. Найбільше зусиль зазвичай треба докласти, щоб переконати місцеві громади. Як правило, знаходяться ті, кому заповідний об’єкт заважатиме. Наприклад, браконьєри, які чинять шалений спротив і поширюють неправдиві наративи. Аргументи противників завжди однакові: “нас туди не пускатимуть”, “там заборонять випасати худобу, ловити рибу, косити траву” та й взагалі це “рейдерське захоплення землі”. Науковці натомість намагаються переконати, що ці території навпаки залишаться спільними для громади.
‒ Нещодавно ми зробили для себе відкриття. Вважалося, що в нас вже немає великих ділянок степів. Хіба 100, 200, 300 гектарів можна знайти в якійсь балці. Але ми працювали на території Буджацьких степів в Одеській області, а там величезні площі, що ми були просто в шоці, як їх не розорали.
Там хочуть зробити національний парк на 12 тисяч гектарів. Документи про створення передали Міндовкілля ще три роки тому, але за рік виявилось, що їх загубили. Комплект подали наново, проте рішення і досі немає.
‒ І це для мене такий великий біль ‒ встигнути створити нацпарк. Тим паче, що самі громади цього хочуть, ‒ каже Іван Мойсієнко.
На питання, кого в ньому більше, природоохоронця чи класичного науковця, він сміється:
‒ Я багатоверстатник. Якщо є якась нова цікава пропозиція, то майже ніколи не відмовляюся. Тому і працюю в багатьох напрямках.
Охорона природи ‒ логічне продовження цієї роботи. Проте є дослідження, які з’являються точно не з доброї волі.
Вдруге переселенець
На 2022 рік у науковця було заплановано чимало проєктів, та всі вони зупинились через повномасштабне вторгнення.
Напередодні вони з дружиною провідували онуку в Києві, дружина залишилась допомогти дочці, він встиг повернутися у Херсон, як все почалося.
‒ Це був величезний шок, що місто майже одразу окупували, ‒ каже Іван Мойсієнко.
Працювати неможливо, війна все витіснила, але й гортання стрічки новин виснажувало не менше, ніж бездіяльність. Тоді Іван разом з колегами домагалися виключення російських науковців з міжнародних наукових організацій. Через Українську природоохоронну групу допомагали національним парками і заповідникам, які опинились в окупації. Приміром, збирали гроші на корми для тварин асканійського зоопарку або на виїзд екологів із захоплених територій.
Він би і довше залишався вдома, проте поруч рідні, мама, сестри з дітьми, яких треба було вивозити. Тому після 48 днів в окупованому Херсоні він зрештою виїхав у Кам’янець-Подільський. З цього і почався його рух на північ.
А вибравшись, чи не одразу повернувся до роботи.
‒ Я звик, що я активний польовий дослідник. Коли так, ти ж не можеш просто раптово зупинитись і все.
Тим паче, що ідею для нового проєкту було видно з вікна будинку, де тимчасово мешкав ‒ товтра “Чотири кавалери”. На космічних знімках Іван означив поле майбутніх робіт ‒ обмалював шістдесят товтр і п’ятдесят з них дослідив. Вони чимось нагадали йому херсонські кургани ‒ такі само острівці природи, оточені полями.
Далі були Змієві Вали, бо згодом родина переїхала в Білогородку. Зрештою, куди їдеш, те і вивчаєш. А там на Змієвих Валах дослідника наздогнав степ. Хоча це й лісова зона, проте вали поросли ковилою волосистою. Звідки вона взялася на рукотворних узвишшях ‒ загадка. На природних ділянках поруч, з яких, власне, рослина і могла би прийти туди, нічого подібного не було.
‒ У мене є дві версії. Або ковила колись все ж росла на рівнині поруч, і її традиційно або розорали, або заліснили. Або, наприклад, ті ж печеніги, коли брали в облогу Білгород, на своїх обозах завезли її з півдня. І, можливо, вона поширилась. Але поки що я не знаю, як довести цю теорію. До речі, історик Андрій Лопушинський знайшов інформацію про те, що у місцевих жителів була повинність дбати про вали. Бо якщо біля валів буде ліс, це погано. Тому дерева і чагарники видаляли. Так само із сухою травою, яку легко підпалити. Отже її треба було викошувати. А фактично це саме ті заходи, які можуть допомогти зберегти наші степи, і відповідь, чому на валах вони такі багаті. Бо виявляється, що в Середньовіччі людина здійснювала такий природоохоронний менеджмент, ‒ сміється Іван Мойсієнко.
Переїхавши на північ, він вже чотири роки досліджує цей регіон. В тому є певний позитив, каже науковець, бо фактично я вже більш-менш знаю флору України і можу працювати в будь-якій частині країни. Ось тобі і омріяна географія.
Але південь все одно залишається якорем.
Вплив війни
Щойно в Херсон можна було потрапити після його звільнення, Іван Мойсієнко був там. Разом з науковцем Олександром Ходосовцевим вони вивозили в безпечне місце гербарну колекцію рідного університету. А в перший день зими 2022-го він з колегами приїхав у Кам’янську Січ.
Фактично з того і почався новий етап в дослідженнях. Ми були змушені вивчати вплив війни на довкілля, каже він.
Відступаючи, російські війська стали в балках Кам’янської Січі, влаштувавши там лінію оборони. Важкі бої тривали більше місяця, тому територія нацпарку була перекопана, забруднена розливами палива, понівечена вирвами та пожежами. Найбільше їх було в 2023-му через обстріли з лівого берега. Тоді площа ділянок, випалених вогнем, у 18 разів перевищувала цифри мирних часів. На додачу з парку вивезли більше восьми тисяч протипіхотних мін і майже тисячу протитанкових мін. Але через дистанційне мінування територія знову і знову забруднювалась.
Сліди війни Іван Мойсієнко вивчав не тільки в Кам’янській Січі. З колегами він досліджував згорілі навесні 2022 року ліси в Чорнобильському заповіднику та Клавдієвському лісництві, де стояла псковська десантно-штурмова дивізія. Щоб показати масштаби пошкодження лісу, вони проаналізували всі фортифікаційні та побутові споруди на території одного з виділів площею 3,8 гектари. Система окопів, капонірів, бліндажів складалась там з понад двох сотень споруд. Здавалося, на ній не лишилося живого місця. Якщо нічого з тим не робити, то ці шрами надовго.
Якщо на Поліссі йдеться про фортифікації хоча би в більш рухомому середовищі ‒ піску, то в Кам’янській Січі російські військові, копаючи бліндажі, нерідко врізалися в самі вапнякові схили.
— Уявіть, є степовий схил, на якому росте десять видів, які охороняються, і тут на цьому місці з’являється яма. Туди потрапляє більше вологи, вона спочатку заросте бур’янами, а в перспективі чагарниками і деревами, які люблять більш вологі умови. Звідти чагарники і дерева можуть розповзатися далі на рівнинні ділянки схилу і зрештою створять загрозу прилеглим степам.
Такі місця треба рекультивувати, пояснює Іван Мойсієнко. В нацпарку план з рекультивації розробили ще в 2024 році. На це Фонд охорони природи навіть запланував кошти, і в парку встигли придбати трактор. Але через безпекову ситуацію, почати роботи не можуть.
Так само в Кам’янській Січі, що розташована на березі Каховського водосховища, він був і після однієї з найбільших екологічних і гуманітарних катастроф цієї війни ‒ підриву Каховської ГЕС.
‒ На той момент оголене русло водосховища виглядало як пустеля. І це було дуже незвично для ока, бо на Херсонщині кругом щось росте. А тут раптом марсіанські пейзажі.
Спочатку навіть не вірилось, що тут буде щось крім порожнечі і пилових бурь, поки природа не почала повертати простір собі. А кожна нова експедиція приносила несподіванки: спонтанне й неочікуване відновлення рослинності, верби, які устелили дно, щільність та швидкість з якою вони росли і те, як просто на очах формувався заплавний ліс.
‒ Восени минулого року ми знайшли там п’ять видів, які охороняються. Тобто не лише ліс відновлюється, а ця заплава, цей Великий луг починає відігравати природоохоронну роль, ‒ каже Іван Мойсієнко ‒ Підрив дамби ‒ це, безумовно, катастрофа і ми поки що навіть не уявляємо масштаби втрат через затоплення в пониззі Дніпра. Але певні види навпаки отримали шанс.
Приміром, ендемік волошка великопридаткова, яка колись росла на прирічкових пісках Дніпра. В 2014 році, щоб віднайти рослину, яку не бачили впродовж останніх 80 років, спорядили цілу експедицію. На рештки популяції ‒ близько 150 особин ‒ після довгих пошуків на узбережжі Іван Мойсієнко випадково натрапив, зазирнувши в сусідній ліс. Власне, вид майже зник через затоплення пісків, на яких він жив, водами Каховського водосховища, і заліснення їх сосною та акацією. І ось вода пішла, піски звільнились і фактично вид, приречений на вимирання, може вижити.
На фоні збитків це хоч якесь світло і надія.
Усе, що лишається
‒ Війна завдала природі на півдні величезної шкоди. Найстрашніші наслідки ‒ коли є пряме руйнування екосистем. Але наразі ми навіть не можемо, приміром, поїхати на лівий берег і подивитися, як там береза дніпровська або волошка короткоголова. Відповідно ми нічого не можемо зробити, жодних біотехнологічних заходів, для відновлення. А що ж тоді можемо? Практично єдиний інструмент, який у нас залишається в сфері охорони природи, ‒ створювати заповідні об'єкти, ‒ Іван Мойсієнко знову і знову повертається до цієї теми. ‒ Бо після того, як війна зупиниться, тоді ж почнеться відновлення, яке потребуватиме ресурсів. Якщо зараз не захистимо цінні ділянки, то потім все це вкриють кар’єри. І насправді варто говорити про кумулятивний ефект від війни. От зараз десь у Житомирській області незаконно перекрили річку дамбою, щоб організувати полив поля. І виявляється, що то фермер, який переїхав з Херсонщини. Те саме відбувається з вітряками в Карпатах. Західні чи північні райони стали більше страждати від антропогенного тиску, бо фактично бізнес змістився туди.
У 2025-му він з колегами підготував обґрунтування для п’ятьох пам'яток природи у Бериславській та Борозенській громадах. Активно працює з Кочубеївською, Калинівською і Нововоронцовською громадами.
А якщо відкрити сторінку Wikipedia про рідне село Івана Мойсієнка Обуховичі, то можна побачити квінтесенцію його підходу. Там перелічені сім проєктів ландшафтних заказників та ботанічних пам’яток, ініціатором яких є дослідник. Хочеться якимось чином підтримати громаду моєї малої Батьківщини, пояснює він. Хоча би своїми знаннями.
Після його повернення на північ Обуховичі стали певно найгарячішою точкою ботанічних спостережень на мапі України. Якщо вірити даним iNaturalist (соціальна мережа для картування спостережень в природі. ‒ LB.ua) – їх вже вісім тисяч.
‒ Коли я жив в Обуховичах, то не знав, що там росте. От ми їли нюньки, а це, виявляється, Scirpus sylvaticus ‒ комиш лісовий. І коли я знову опинився тут, то мені стало цікаво, я почав їздити, вивчати.
Ось що на практиці означає “подивитись іншими очима”.
Так він знайшов там сім видів червонокнижних диких орхідей, і загалом півтора десятки видів, які охороняються. Як виявилось, в околицях багато вікових дубів, які не помічав дитиною.
‒ Я думаю, що можна зробити. Якщо створити заказники чи пам’ятки природи, то це служитиме ідеї збереження, але хотілося б, щоб з того користь мала і сама громада. Це сто кілометрів від Києва, тож вона досить бідна. Була ідея створити регіональний ландшафтний парк, але в Київській області їх не фінансують.
Тому поки що Іван Мойсієнко продовжує дослідження. Нещодавно знову їздив в експедицію і знову цікаві знахідки.
‒ Пам’ятаю, як сказав колегам: “Може ми так наїздимо і назбираємо матеріал на новий національний парк”, ‒ сміється він.
