“Дослідження Криму використовували для підкріплення заявки про німецьку сутність Європи, яка знову має германізуватися”
Маттіасе, розкажіть про історію формування кримськотатарської частини колекції Музею європейських культур.
Більшість артефактів зібрав Ганс Фіндейзен (німецький етнолог, співробітник берлінських музеїв у міжвоєнний період; у 1930-х був членом Нацистської партії та працював у структурах, повʼязаних з СС і міністерством Генріха Гіммлера; після 1945 року намагався повернутися до академічної роботи, працював як незалежний дослідник. — Авт.), разом із дружиною Наташею, у дівоцтві Михайловою, уродженкою Російської імперії. Етнограф, він шукав у Криму готське коріння німців. На той час це був спільний і досить поширений фокус німецької, а також російської етнології. У 1929 році на замовлення музею вчені вирушили до Криму. Ці артефакти придбані цілком легально. Але для збирання колекції залучали місцевих експертів. У Бахчисараї їм допомагав директор палацового комплексу Усеїн Боданінський (кримськотатарський історик, мистецтвознавець і перший директор Ханського палацу в Бахчисараї; загинув у 1938 році під час сталінських репресій. — Авт.). Якби не він, то ця колекція не існувала би в такому вигляді, як зараз.
У 1930 чи 1931 році у Берліні відбулася невеличка виставка, яку супроводжував каталог. Тож деякі з цих предметів експонували — дуже побіжно.
Я з цього почав, бо це важлива ремарка щодо нашої колекції. Сьогодні ми можемо це переосмислити і надати артефактам іншого значення.
Чи поповнювали фонди музею під час Другої світової війни?
Так, але не предметами з Криму. Хоча й звідти була невелика колекція. Її зібрав офіцер німецької армії. Історик мистецтва, він служив у вермахті. Певну кількість кримськотатарських предметів відправили до Берліна, але їхня подальша доля невідома. Судячи з усього, ці артефакти виставляли у Дрездені. Далі їхні сліди губляться. Вони зафіксовані у наших каталогах, але ніколи не були тут інвентаризовані. Можливо, знищені під час бомбардувань, адже це був досить пізній етап війни.
Якщо говорити про Україну, то у той самий час нашу колекцію поповнили також предмети побуту лемків, бойків і гуцулів.
Чи є в історії колекції моменти, які ви самі вважаєте «поворотними» у її інституційному житті?
Як відомо, у Росії та Німеччині ХІХ століття Крим та кримські татари були дещо екзотизовані. Такий собі «схід по сусідству», етнографічно цікавий. А через особливий статус Криму свого часу і частково автономне Кримське ханство —цікавий не тільки німцям, але й росіянам. Багато російських мандрівників, які рушали до Криму, насправді були німцями на царській службі. Відбувалися й перетини між німецькою та російською музейною етнологією.
Далі — уже згадана одержимість германськими коренями. Її дуже інструменталізували для підкріплення заявки про німецьку сутність Європи, яка знову має германізуватися. Тому у 1920-х берлінський музей дуже прагнув отримати предмети з Криму. Музей профінансував зібрання саме через таке зацікавлення, а не з інтересу до кримських татар. Це знання потім стало частиною ідеології.
Завоювавши Крим, нацисти продовжили дослідження, робили заміри серед місцевого населення. Намагалися довести, що кримські татари – імовірні нащадки кримських готів. Півострів сприймали як давню германську землю, тож використовували фольклористику і етнологію для обґрунтування своїх расових теорій. Наша колекція несе в собі цю історію. Важливо про це пам’ятати.
А після Другої світової?
Після 1945 року виникла інша лінія інтерпретації. Насправді: відсутність інтерпретації, бо етнологія була скомпрометована претензіями нацистів на всю Східну Європу. Наука намагалася всіляко відмежуватися від цього спадку. Ігнорували все, що могло про нього нагадувати.
Тож після 1945-го не продовжилися й кримськотатарські студії. На додачу, в СРСР такі дослідження заборонили принаймні до 1970-х. Заборонили також встановлювати зв'язок між депортованими кримськими татарами і їхньою історичною батьківщиною. Був специфічний підхід дослідження місцевої мови. Припинився той академічний обмін, який існував ще у 1930-ті.
Отже, на наукову оптику впливають і політичні умови.
У 1990-ті, від часу повернення кримських татар на батьківщину, зріс інтерес до таких колекцій, як наша. Це відбулося досить швидко. Вже у 1991—1993 роках митці, активісти, дослідники приїжджали до нашого музею працювати в фондах. В Україні експонували живопис Вільгельма Кізеветера (німецький художник і етнограф кінця ХІХ століття, відомий зображеннями повсякденного життя різних народів Європи, зокрема кримських татар. — Авт.) Понад 60 його робіт також зберігаються у нашому сховищі.
Обмін уповільнився після 2014 року, у зв’язку з тим, що низка дослідників залишилися в окупованому Криму. І ці контакти обірвалися.
“Коли кажуть, що Крим завжди був російським, то наш обов’язок як музею — заперечити, бо згідно з предметами, які ми представляємо, це не так”
Зібрання у Берліні — унікальне для Західної Європи. Чому ця колекція настільки важлива?
Багато матеріальної культурної спадщини фактично загубилося у 1944 році внаслідок депортації. Люди не просто покинули дім, вони також залишили культурну спадщину. Звучить трохи драматично, але саме так і є. Джерела свідчать — це задокументовано, — що після депортації у домівки кримських татар зайшли представники російських музеїв і вільно обирали, скажімо, рушники, хустки з орнаментами тощо — для своїх фондів.
Звісно, величезні музеї Москви і Петербурга почали збирати кримські предмети раніше. Тож не всі їхні колекції кримськотатарських артефактів походять саме з цього періоду. Але деякі з них – так. Однак ніколи не згадується, що музейні колекції формувались й в ось такий логічний спосіб. Всю культуру, предмети, спадщину треба відкривати заново.
Чи змінився спосіб опису або подання кримських об’єктів у Музеї європейських культур після 2022 року?
У 2022 році, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, музей виставив один із килимів із колекції. Але він виготовлений в Узбекистані, тож має очевидне походження, наша директорка знала, звідки він, у кого купила і за яких обставин виготовлений. Тож це єдиний предмет із Криму, який переміщений у тимчасову виставку "Детектор руху" (вітрина у фойє музею, яка висвітлює поточні події; коли Росія окупувала Крим, а згодом коли почалося повномасштабне вторгнення, музей виставив на огляд один із килимів. -- Авт.).
“Музейні предмети не говорять, тож треба змусити їх заговорити, представивши якнайбільше точок зору на них.”
Чи відчуваєте ви різницю між «історичною» та «актуальною» відповідальністю щодо репрезентації кримськотатарської культури сьогодні?
Складно оцінювати історичні наративи і надавати перевагу одним над іншими. Ми не хочемо їх змішувати в щось одне, щоб подати «правдиву картину». Це не так працює. Маю на увазі, що ми хочемо включати голоси різних груп, різні точки зору. Але коли йдеться про спірні території, як-от Крим, і також спірну історію, то неуникне — зіткнення зі спірними баченнями минулого. Скажімо, хто є «справжнім власником» цієї землі, і так далі. Думаю, що також важливо подати уявлення про ці суперечливі, конкурентні наративи, не називаючи їх «правильними» і «неправильними», а показуючи як свого роду поліфонічне бачення минулого. Звучить трохи розмито, — або як справді дуже складне завдання. Бо ще є така точка зору, і я її не поділяю, що кожне бачення минулого має право на існування і є по-своєму вірним. Але коли кажуть «кримнаш» і що Крим завжди був російським, то наш обов’язок як музею — заперечити, бо згідно з предметами, які ми представляємо, це не так. Протягом століть тут жили кримські татари, поряд із іншими народами, і це передувало російському імперському завоюванню Криму.
Музей за суттю своєю має нести бачення історичної правди. Спираючись на джерела — які свідчать про те саме. Ми не блокуємо інакші погляди. Якщо хтось стверджує, що Крим належить тільки кримським татарам і що росіянам там немає місця, то я відповів би, що росіяни тут так само присутні, як і українці, болгари, греки, кримські татари, кримчаки тощо. Це мультикультурний півострів. Як і інші етнічні групи, росіяни живуть там давно і також формували багатокультурний ландшафт і культуру Криму. Це теж важливо враховувати. Але я не виправдовую окупацію. Це поза обговоренням.
Завжди проблематично, коли хтось виступає від імені певних груп. Але це не група виступає, а просто приходять якісь люди, заявляють права на певну територію і кажуть: «Це наше». Думаю, це завжди надто просто. Цим претензіям треба протидіяти завдяки багатогранним, обґрунтованим історичним виставкам.
Якою є ваша власна відповідальність як дослідника і представника інституції?
Під час експонування та коментування важливо визнати, що предмети не говорять. Тож треба змусити їх заговорити, у першу чергу, представивши якнайбільше точок зору на них. Існує перспектива, яка може стати нашою точкою зору. Наприклад, я як дослідник не маю жодного особистого зв’язку з цим регіоном. Однак я професійний історик, тож маю власну перспективу. І є наші партнерські організації в Києві, де внутрішньо переміщені особи з Криму зовсім інакше сприймають ці предмети й мають інше уявлення про їхню цінність. Я можу про це прочитати, але не можу відчути. Коли йдеться про такі колекції, таке треба пробувати принаймні охопити.
Чи трапляється, що наратив музею про кримськотатарську колекцію зустрічається з несподіваною інтерпретацією відвідувачів?
Ця колекція не аж настільки популярна. Не можна похвалитися, що до нас щодня приходять люди і розпитують про кримську частину колекції у сховищі. Але думаю, для німецької громадськості 2014 рік справді став поворотним порівняно з тим, як було раніше. Припускаю, що до того справді не було жодного уявлення про кримських татар. І коли бачили ці артефакти, то казали щось на кшталт: «Ну добре, це Орієнт». Або: «Цікаво, ну добре, мусульманська культура, певно, Близький Схід чи Туреччина». На питання: «Це європейське?» — більшість відповіла би «ні». Ця думка змінилася, як на мене. А разом із тим — суспільне усвідомлення, що в Криму є мусульманська і корінна громада.
***
Museum of European Cultures (MEK) — музей, що входить до складу Державних музеїв Берліна (Staatliche Museen zu Berlin) і працює з історією та повсякденною культурою європейських спільнот.
Після анексії Криму у 2014 році, а особливо після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022-му, до Музею європейських культур дедалі частіше зверталися з питаннями про кримськотатарську частину фондів. Попри регулярний інтерес, цю колекцію не експонували повноцінно (за винятком короткої виставки 1930 року) і тривалий час залишали у сховищі.
У відповідь музей розпочав детальніше дослідження зібрання та активізував співпрацю з українськими партнерами. Зокрема, налагоджено контакт із Національним музеєм історії України в Києві та громадською організацією Alem, яка працює над збереженням і осучасненням кримськотатарської культурної спадщини в умовах війни й окупації. Кураторську роботу з кримськотатарською колекцією в MEK здійснюють Маттіас Таден і Софія Ботвіннік. Музей планує виставковий проєкт, присвячений цій колекції, наприкінці 2027 року.
Проєкт «Території культури» виходить у партнерстві з компанією «Перша приватна броварня» і присвячений дослідженню історії та трансформації української культурної ідентичності.