Без Криму й дому
У 2014-му Сергій Теліженко втратив і дім, і місце досліджень. Він жив у Луганську, працював у Кримській філії Інституту археології України, вивчав гірський Крим. Сергій, який спеціалізується на добі неоліту й енеоліту, по пів року проводив у археологічних експедиціях на півострові і кілька місяців на Луганщині.
Утратив він і свої колекції. Тисячі знайдених під час розкопок артефактів залишилися або в Луганському обласному краєзнавчому музеї і в Луганському національному університеті ім. Тараса Шевченка, або в Алуштинському історико-краєзнавчому музеї і Бахчисарайському державному історико-культурному заповіднику.
Вивезти вдалося мізерну частину матеріалів, та й ту за щасливим збігом обставин.
— Це ж усе знахідки доби каменю, ось так вони виглядають, — каже Сергій, демонструючи пакет з кремнієвими відщепами, які колись використовували як знаряддя праці.
— Красиві, але всі кам’яні, — сміється він. — Якось у 2013-му, коли я після чергової експедиції привіз на зберігання в алуштинський музей розкопане, мені кажуть: «Ну що ви нам постійно здаєте цей камінь, заберіть щось». І я вивіз колекцію, яку копав на висоті 998 м під Чатир-Дагом.
Тепер вона в Інституті археології в Києві. Волею випадку в Києві опинився і ящик артефактів епохи Середньовіччя з мису Сотера, де Сергій також проводив дослідження.
— Улітку 2014-го я мав їхати в експедицію на Волинь і захопив частину матеріалів зі собою, бо саме обробляв їх. Зараз вони в Національному музеї історії України. Але колекція була значно більшою, ми тоді з розкопок вивезли майже цілу вантажівку артефактів. І всі вони залишилися в Криму. Ящик — то крапля в морі. А все, що зберігалося в Луганську, я втратив повністю.
Тим часом Олександр Бутягін продовжував розкопки після окупації Криму так, наче й не було нічого. Приміром, у 2022-му Мірмекійська археологічна експедиція знайшла важливий скарб — 30 золотих монет з ім’ям Александра Македонського та його брата Філіпа III.
Системний злочин
З 2014 року і по листопад 2025-го в Регіональному центрі прав людини зафіксували понад 1700 дозволів, виданих російською владою на розкопки в Криму.
Тут працювали експедиції Інституту археології РАН, Інституту історії матеріальної культури, Державного Ермітажу, Інституту археології та етнографії Сибірського відділення РАН, Російський науково-дослідний інститут культурної та природної спадщини імені Д.С. Лихачова, Центр реставрації та збереження пам'яток, утворений в окупованому Севастополі Центр високотехнологічної та морської археології «Архайтек» та інші.
Росіяни активно копали в Криму і до 2014 року, отримуючи дозволи через українських археологів. А далі, по суті, навіть не зробивши паузи, працювали собі у старих експедиціях і захопили ті, які раніше очолювали українці, пояснює Оксана Ліфантій. За її словами, дуже невеликий відсоток російських археологів не долучився до цього. І навіть той, хто до 2014 року ніколи не копав у Криму, раптом почав дослідження.
Деякий час, коли була така можливість, Сергій Теліженко відстежував долю стоянок, які вивчав. До чогось росіяни ще не встигли дістатися, ні археологи, ні забудовники. Приміром, до деяких стоянок неподалік від Алушти. А це схоже на диво, зважаючи на темпи забудови Алуштинського району. Тим паче невідомо, чи справді проводять там огляд земельних ділянок перед роботами, як було раніше.
— Бачите, в Криму відбуваються здебільшого так звані рятівні розкопки, прив’язані до великих будівництв. Хоча це в нас вони були б рятівними, а в окупантів вони руйнівні, — каже науковець.
Федеральну трасу «Таврида» на 250 км від Керчі і до Севастополя почали будувати у 2017 році. Тоді на об’єкті працювала спеціально створена Кримська новобудівна археологічна експедиція (Крымская новостроечная археологическая экспедиция). До робіт довелося залучити чимало рук — доклалися науковці числених російських інститутів, кримських установ і навіть представники комерційних археологічних організацій півострова та Краснодарського краю.
На ділянці знайшли понад 90 археологічних пам’яток від епохи мезоліту і до XIX ст. А загальна площа під розкопками становила більш ніж 90 га. У Криму роботи таких обсягів і в такі стислі терміни проводили вперше. Самі археологи, які брали в цьому участь, розповідали, як дорожня будівельна техніка «практически дышала в затылок» і як уночі «в свете фар экскаваторов и тракторов» доводилось досліджували ділянки. Звісно, з використанням важкої техніки, без якої тисячі квадратних метрів швидко не розкопати.
Поки одне розкопували, інше знищували. За іронією долі, тоді в зоні піщаного кар’єру, з якого російські фірми стихійно добували пісок для траси, опинилися 20 курганів і 450 м² некрополя Артезіан з античними гробницями. На це скаржилися їхні ж співвітчизники-археологи.
Під час будівництва «Тавриди» віднайшли некрополь римського часу Фронтове-3. 332 погребальні споруди вивчали лише сезон. Звідти росіяни вивезли 20 тис. знахідок, зокрема 15 тис. намист. А ще скляний посуд, керамічні посудини, металеві фібули, підвіски, браслети, мечі, які знайшли в могилах воїнів.
— Фактично могильник розкопали за пів року, і вони досі публікують матеріали за ним, — каже Денис Яшний. — Але проблема в тому, що це були надшвидкі темпи. Для порівняння: експедиція в Червоному Маяку Херсонської області за польовий сезон розкопувала три-п’ять поховань. І тут наступне питання: а чи все дістають, чи все вивчають? Так чи інакше, маємо розуміти: те, що розкопали росіяни, ми втратили.
А отже, про якусь частинку минулого ми вже не дізнаємось.
Схожою була ситуація і з будівництвом храмово-музейного комплексу «Новий Херсонес», який росіяни звели за рік і вісім місяців впритул до античного городища «Херсонес Таврійський», ніби поспішали позначити територію, точніше місце, де «после крещения князя Владимира началось укрепление централизованного российского государства», як висловився колись Володимир Путін.
— Таке масштабне будівництво із залученням величезних коштів використовують для створення міфу, що росіяни прийшли, усе швидко й пафосно відбудували/збудували. Так вони прискорюють інтеграцію територій до свого культурного середовища, транслюючи меседж, що це все і так було їхнє, а України тут не існувало, — каже аналітикиня Регіонального центру прав людини Ярослава Семенцова.
Заради «Нового Херсонесу» розкопали 22 га, зруйнувавши багато решток античності різних часів.
— Вивчали її дуже швидко, як для такої пам’ятки. Це навіть не рівень новобудовної археології і грубе порушення методики досліджень, хоч вони і презентували їх як наукові, — каже Оксана Ліфантій. — Ще й оформили в російському законодавстві пам’ятку з 200-річною історією досліджень як нововиявлену. А це вже просто смішно.
Самі росіяни декларували, що під час розкопок знайшли більш ніж шість мільйонів артефактів. Та історія набула великого розголосу в Україні. Але насправді подібних локацій багато.
— Загалом це мільйони і мільйони предметів. Те, що відбувається, не можна порівняти з жодним іншим історичним прикладом. Хіба що з війнами на Близькому та Середньому Сході. Ось тоді пам'ятки могли настільки сильно руйнувати. Але там були незаконні розкопки місцевих жителів, які торгували артефактами на чорному ринку. А прикладів використання ніби як законних методів археології і таких масштабних досліджень культурних нашарувань просто немає. Це безпрецедентний і системний злочин Росії, який активно прогресує, — констатує науковиця.
Вони готові
Новина про те, що перші дозволи на розкопки російського зразка почали видавати і для окупованих частин Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізькій областей, з’явилася минулого року. За даними Регіонального центру прав людини, у 2025-му йшлося про 53 отримані відкриті листи.
Але схоже на те, що наразі мова переважно не про академічні роботи — основний фокус на виявленні археологічних об’єктів у зонах будівельних робіт.
На Всеросійському з’їзді археологів, який пройшов минулої осені, донецький археолог Олександр Колесник, тепер старший науковий співробітник Інституту історії та матеріальної спадщини РАН, розповідав, що так звана донецька влада у 2024 році отримала пів сотні заявок на експертизу в зоні новобудов, зокрема, від Кримського регіонального центру археологічних досліджень, Інституту історії матеріальної культури РАН, приватної компанії «Белгородская археологическая экспертиза», Науково-дослідного центру «Наследие Донбасса», засновником якої він і є.
— Тобто роботи якісь ведуть і гроші заробляють. На Донеччині, в Запорізькій, Херсонській областях активно пасуться кримські (і не тільки) археологи, які беруть відкриті листи і працюють на землевідведеннях переважно під інфраструктуру: залізниці, траси. Про науку там не йдеться, — каже Сергій Теліженко.
Приміром, з 2023 року регулярно лунають заяви про розкопки на території заповідника «Кам’яна могила» в Запорізькій області. Фактично це нагромадження пісковику, у гротах і печерах якого можна побачити малюнки (петрогліфи), які тут залишали люди від часів палеоліту і до середньовіччя. Але на сьогодні підтверджень, що такі роботи проводили, немає.
— З того, що там точно зробили, то це облаштували нову локацію «Скіфський стан». Проклали доріжки, поставили якісь намети, — каже Ярослава Семенцова. — Ми зафіксували ці зміни в ландшафті і під це мали б проводити археологічні розвідки. Бо коли ти щось робиш безпосередньо на пам'ятці, навіть облаштовуєш доріжку, все одно можна натрапити на археологічний матеріал. Якщо такі роботи були, то їх можна віднести до незаконних. Поки що це не систематичні повноцінні розкопки, але такі наміри представники окупаціної влади озвучують.
У Луганській області про масштабні інфраструктурні проєкти особливо не чути, каже Сергій Теліженко. То й роботи для археологічних контор немає, крім якоїсь дрібної. Принаймні моніторинг сторінок так званого мінкульту й місцевих музеїв, який веде науковець, не дає підстав вважати, що відбувається щось грандіозне.
— З великого можу згадати лише тваринницьке підприємство на південь від Луганська. У результаті його будівництва Луганський обласний краєзнавчий музей дослідив декілька курганів, хоча заступниця директора музею казала, що їх там понад десяток. З цього можна зробити висновок, що інші кургани, швидше за все, просто знесли, — пояснює він.
На початку минулого року директор Інституту археології РАН Микола Макаров заявляв, що час для нового вивчення «новоросских земель» ще не настав: «Но мы готовы к этим работам». Адже, як колись писали місцеві ЗМІ, російські археологи вже мають досвід «принимать дела». Проте досвід Криму, на який вони натякали, направду не дуже екстраполюється на новоокуповані території. З кількох причин.
Складна інтеграція
Якщо говорити про наукові дослідження, то поки тривають військові дії, на Луганщині, Донеччині, в Херсонській, Запорізькій областях таких глобальних розкопок, може, не буде, припускає Сергій Теліженко. Це перший фактор.
По-друге, Росія зіткнулася тут з кадровими проблемами. Як показала окупація того ж Херсона, не так багато фахівців побажали співпрацювати з росіянами, каже Денис Яшний. Навіть якщо подивитися на Донецьк і Луганськ 2014 року, то там теж чимало людей виїхали. Так, РФ запустила федеральні програми, аби заохотити молодь їхати на новоокуповані території, але ті не аж так популярні.
Натомість у Криму більша частина музейників перейшла в новостворені окупаційні інституції — музейні установи, заповідники тощо. А місцеві археологи десятиліттями орієнтувалися на Москву.
— На жаль, українська держава після 1991 року мало опікувалася побудовою здорових стосунків з Кримом. Це проявлялося і у сфері культурної спадщини. Наприклад, Республіканський комітет з охорони культурної спадщини не передавав жодних копій облікових документів на пам’ятки до Мінкульту. Начебто і не мав за законом. Але, з іншого боку, міністерство могло б наполегливіше цікавитися. Ба більше, були ситуації, коли в Кримській філії Інституту археології НАН України зберігали повніші екземпляри й копії археологічних звітів, ніж у столиці, — каже Денис Яшний. — Це дуже класно описав Павло Казарін: «Крим — це заповідник совєцького». А от сфера культури була заповідником совєцького в заповіднику совєцького. Не можу пригадати, щоб у якихось кримських музеях хоч якось намагалися налаштувати музейну інклюзію в сенсі включеності Криму в українські процеси. І це якраз те, що дуже відрізняє новоокуповані території. У Криму існував ґрунт для того, щоб його швидко захопити, інтегрувати і децентралізувати.
Навіть ситуація в тих самих Донецькій і Луганській областях, окупованих у 2014-му, має свої нюанси. З одного боку, Росія офіційно не визнавала їхнього захоплення. І до референдуму так звані ЛНР і ДНР користувалися так званим своїм законодавством у сфері культури, яке довго залишалося переважно вписаним в українське. З іншого боку, попри все, наукові й культурні зв'язки з РФ тут були менш вибудувані. Як наслідок, тепер їхня інтеграція у сфері культурної спадщини досить складна на відміну від Криму.
Зі спільного для всіх без винятку територій — є те, що називають супутніми втратами.
Використати, знищити, стерти
З 2014 року Сергій Теліженко працював на Волині, жив у Луцьку, проте і Луганщини не полишав. Навіть думав улаштуватися в обласний краєзнавчий музей, який перереєстрували в Старобільську, але місця там не було. Проте за два роки він усе ж повернувся в Луганську область і спільно з Гельсінською спілкою з прав людини брав участь у моніторинговій експедиції вздовж лінії фронту, щоб з’ясувати стан археологічної спадщини в умовах війни.
Тоді він проїхав Станицю Луганську, Щастя, Новоайдарське, де бачив пошкоджені кургани, які використовували у воєнних цілях, понівечене снарядами багатошарове поселення біля селища Борівське на березі Сіверського Дінця, яке колись досліджував. Подібні експедиції тривали до 2021 року.
— Якщо ту ситуацію екстраполювати на сучасну, то зараз ті самі проблеми, тільки значно-значно масштабніші. Окопи, траншеї, вирви, багато всього, — каже Сергій Теліженко.
Він показує лінії Суровікіна в районі Луганської області на карті з фортифікаційними спорудами, яку створив осінтер Bradly Afrcik.
— Ось тут лінія, тут, тут. Це траншеї, вони десь по два метри завширшки, може, більше. Якщо, наприклад, узяти мапу XIX ст., на якій позначені кургани, і накласти на сучасне супутникове зображення, то можна легко вирахувати, які з них були пошкоджені або знищені. Це, приміром, Біла гора поблизу Тошківки, яка сильно постраждала ще у 2015 році. А ось кургани, один-два. Їх обстріляли.
Поруч мезолітична стоянка, яку Сергій виявив у 2015-му завдяки тим самим вибухам, бо кремені вивернуло на поверхню землі. Кілька курганів, у яких облаштували капоніри.
— Таких прикладів можна навести багато, якщо уважно дивитися на мапи і якщо добре знаєш місцевість. Як луганчанин я можу собі в голові скласти картину про ступінь пошкодженості. Він велетенський, — каже археолог.
Кургани самі по собі є насипом, як і будь-яку висоту, їх використовували, щоб облаштувати або спостережний пункт, або позиції для піхоти чи навіть артилерії. За оцінкою Кримського інституту стратегічних досліджень, з понад 1100 об'єктів культурної спадщини, пошкоджених з 2014-го по 2022 рік, близько трьохсот — це кургани Донецької і Луганської областей. Ще близько сотні постраждали в Херсонській області вже у 2022-му. Фактично всі кургани на правобережжі Херсонщини, вищі за три метри, російські військові використовували в той чи інший спосіб. Позаминулого року, досліджуючи Запорізьку область, у Кримському інституті підрахували, що там під лінію Суровікіна потрапили із 60 курганів.
Так само організація фіксує будівництво фортифікаційних укріплень у Криму з 2022 року. Інтенсивно зводити їх почали після того, як українські військові затопили крейсер «Москва» і здійснили кілька рейдів на кримське узбережжя. Нині лінія піхотних укріплень і капонірів для техніки тягнеться від Ор-Капи, Перекопа до Ахтіара, Севастополя, де колись були поселення греків. Жодних археологічних обстежень на об’єктах із зони інтересів російських військ не проводять.
— З цього ми можемо зрозуміти дві базові речі, — каже Денис Яшний. — Спадщину, яка опинилася в окупації, росіяни або знищують, або використовують для власного гранднаративу, який у них століттями незмінний: православіє, самодєржавіє, народность. А що не вписується в це, просто стирають.
Після окупації Криму Росія почала «реставрацію» Ханського палацу в Бахчисараї, яка призвела до непоправних втрат. Єдиний збережений приклад кримськотатарської палацової архітектури, Велика ханська мечеть, зазнала чи не найбільшої шкоди. Там зняли автентичну різьблену стелю з горіхового дерева, знищили плафон з телячої шкіри, інкрустований золотом, зникла старовинна дерев’яна люстра.
Зникомі артефакти
Куди зрештою потрапляють розкопані росіянами артефакти (або вкрадені музейні колекції), ми можемо дізнатися, тільки коли вони про це розповідають самі, коли публікують статті або експонують на виставках, каже Денис Яшний. Приміром, досі достеменно невідомо, де зберігають колекцію Херсонського краєзнавчого музею.
Якщо говорити про матеріали, знайдені в Криму, то росіяни кажуть, що вони нібито в Криму і залишаються.
— Але чи можна їм вірити? Ні. Я формулював би питання інакше. Чи все вони вивозять? Ні. Чи вони вивозять найбільш знакові речі? Вони вивозять ті речі, які вважають за потрібне вивезти дослідники, що розкопують об'єкти. Ну і класичний приклад — розкопки в Старому Криму 2016 року, коли знайшли керамічний водогін. Його частини напряму потрапили до колекції Ермітажу.
Але найчастіше циркуляція артефактів з Криму відбувається або через реставраційні роботи, коли предмети вивозять до Москви чи Санкт-Петербурга і там вони можуть залишатися нескінченно довго, або через організацію тимчасових експозицій, каже Ярослава Семенцова.
З останній кейсів — виставка в Нижньому Новгороді, присвячена 80-річчю пантикапейської експедиції «Пантикапей. Из прошлого в будущее», на якій експонують зібрання різних предметів з Пушкінського музею, Ермітажу, а також з Керченського музею.
— Для неї з Керченського музею вивезли 55 фрагментів кераміки, яку датують VII–VI ст. до нашої ери і яку вилучили при розкопках у 2014 році. Після Нижнього Новгороду виставка гастролюватиме по інших містах. Чи повернуть артефакти? Не знаю. Можливо, станеться, як з виставкою 2023 року «Золото Візантії», де представили більш ніж сотню предметів з фондів «Херсонесу Таврійського». За публікаціями можна було відстежити, як вона з тимчасової поступово перетворюється на постійну, — розповідає аналітикиня.
— Ми моніторимо ці речі. Але якоїсь миті ниточки губляться, а про повернення експонатів, звісно, ніхто не звітує. Тому втрати підрахувати дуже складно, хоча ми щомісяця фіксуємо, як з різних наших музеїв ці цінності зникають.
Цього року, приміром, у Москві планують провести виїзну виставку цінностей з фондів музеїв Луганщини до дня «воссоединения Донбасса і Новороссии с Россией».
Подібних заходів на території Росії та окупованих територіях справді дуже багато. Експонують не тільки речі з Криму, але й з пограбованих уже після повномасштабного вторгнення українських музеїв.
— Навіть якщо ці виставки нейтральні, без використання чітких формулювань про «вєлічіє» російської держави, вони тим чи іншим чином ніби підтверджують, що Росія має право на демонстрацію цих речей. Хоча це не так, — каже Оксана Ліфантій.
За допомогою виставок Росія не тільки узаконює грабунок, але й стирає географічні прив’язки віднайдених артефактів. Це дуже яскраво прослідковується на прикладі діяльності Ермітажу, розповідає археологиня. За часів Совєцького Союзу вони ще згадували Українську РСР як місце знайдення предмета. У 1990-ті згадки про Україну як країну походження артефактів були в каталогах, але вже ненав’язливо. А з початку 2000-х слово «Україна» просто зникло. Натомість з’явилися розмиті географічні назви, як-от: Придніпров'я, Північне Причорномор’я.
Яскравий приклад — виставка Ермітажу Scythians: Warriors of Ancient Siberia в Британському музеї 2017 року. На ній були речі з території України, вивезені в Росію ще за імперських часів, без вказання, де саме їх знайшли.
— І це така цілеспрямована політика розмиву уявлення про те, звідки походять предмети. Коли я озвучувала це колегам, мені казали, що я просто прискіпуюсь і забагато хочу. А це музейна етика. Щоразу, коли згадують предмет, треба вказувати його точне місце походження і в яких географічних межах він сьогодні.
Поза зоною
Відколи розкопки в Криму та на Луганщині для Сергія Теліженка недоступні, він копав на Миколаївщині, Івано-Франківщині, Рівненщині, в Білгороді-Дністровському, на Арабатській стрілці й навіть поблизу білоруського кордону, на торфовищах. Довелося стати всеїдним, віджартовується він.
— Але це не означає, що в нас більше немає досліджень по Криму, Луганщині чи Донеччині. Науковці їх проводять на тих матеріалах, які є у фондах. Витягуємо з них максимум, — каже Сергій Теліженко.
Приміром, луганська і донецька тематика зараз тримається, зокрема, завдяки потужній антропологічній колекції Інституту археології НАН України та Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Науковці вивчають, як жили катакомбники, племена середньої бронзи. Вони викопували дромос (вертикальний шлях), який вів до підземних кімнат або катакомб, де ховали мертвих. Звідси і назва — катакомбна культура. Або ж є глобальний проєкт Millways, започаткований Литовським університетом, що досліджує, як і коли просо потрапило з Китаю до Європи. Аналізуючи камені на зубах або проводячи ізотопний аналіз кісток людей доби бронзи чи раннього заліза, можна з точністю до ста років установити, коли просо поширилося на території сучасної України, яка виконувала транзитну роль.
— Але правда і в тому, що нам дуже не вистачає даних, які можна було б знайти на нині окупованих територіях Луганщини й Донеччини. Ми маємо матеріали і зрубної культури, і катакомбної, і ямної культури звідти, але вони переважно досліджені в 1970-х, іноді в 1990-х роках. А от свіжих дуже мало, — пояснює Сергій Теліженко.
Поки українські науковці відірвані від археологічних об’єктів, музейних колекцій, росіяни активно публікують дослідження на підставі знахідок з окупованих територій — не тільки тих, які вони накопали самі, а й тих, що знайшли до них, які дісталися їм разом з музейними фондами. І роблять це успішно часом навіть у високоцитованих європейських журналах, визнає Оксана Ліфантій. Адже в науковому середовищі і досі можна почути, що наука поза політикою.
Тим часом українські науковці, які вивчають, приміром, античність, після того як подали статті в якийсь європейський журнал, можуть отримати в рецензії зауваження: «А чому не додали приклади нових знахідок з Криму? Вони ж актуальні». Або збираються їхати на міжнародну конференцію і виявляють, що в редколегії там росіяни.
— Тоді пишуть організаторам, що ці люди порушують законодавство — досліджують у Криму, тоді як українці не мають права брати участь у таких подіях, — каже Оксана Ліфантій. — Наша Академія наук і багато інших наукових установ мають пряму заборону на це. У відповідь отримують відписку, що колеги шановані, вони проти війни. Тобто ти маєш для захисту дисертації брати участь у міжнародних конференціях, маєш публікуватися в журналах, але при цьому зобов’язаний обирати події так, щоб серед організаторів не опинився бодай один росіянин.
На питання, чому Польща наважилася затримати Олександра Бутягіна, який до того вільно пересувався країнами Європи, вона не має точної відповіді. Сподівається, це сигнал, що польська археологічна спільнота вирішила не толерувати таких речей.
— Восени 2022 року я збиралася відвідати велику конференцію в Греції, яку перенесли через ковід. На заході було заявлено дуже багато учасників з Росії, — пригадує науковиця. — Я написала відкритий лист організаторам з проханням не допускати їх на подію. На що отримала відповідь у дусі «наука поза політикою, росіяни — наші друзі, а ви не хочете — не приїжджайте». Тоді саме польські колеги вирішили проігнорувати захід через присутність на ньому російських археологів.
Оксана ж вирішила все-таки відвідати конференцію і порушити там тему незаконних розкопок росіян на окупованих територіях. Тоді учасники заходу погодилися, щоб у збірнику статей конференції не було їхніх матеріалів за знахідками звідти.
— Коли я спитала в колег з інших країн, чому без українців не порушують ці питання, мені сказали: «Це ж ваші території і ваш обов'язок, а не наш. А коли ви порушуєте, ми підтримуємо». Я точно знаю, що якщо Україна системно не буде озвучувати, то це забудеться. Це насамперед наше завдання, де тільки можна кричати про те, що це ненормально. Подібно до того, як роблять щоразу, коли в спортивних змаганнях намагаються протягнути російські команди: піднімати галас, декларувати свою позицію, що це не окей.
Якщо кричати, то почують, погоджується Сергій Теліженко, який підписаний на основні європейські археологічні групи в соцмережах і коментує ці питання, якщо вони виринають. Так само разом з іншими колегами він входить до робочої групи при Генпрокуратурі з питань захисту культурної спадщини.
— Процес іде, потроху розширюється санкційний список. Хоча його можна було б і почистити трохи, принаймні прибрати вже померлих. До того ж прокуратура чомусь поки що не дуже цікавиться Луганською і Донецькою областями, — каже він. — Можливо, через великий обсяг робіт, пов’язаних з Мелітопольським музеєм, зі скіфським золотом, Кримом, Херсоном, до іншого просто руки не дійшли.
Але в тому і проблема, що культурна спадщина досі залишається полем небагатьох, каже Денис Яшний. Не тільки в профільних органах виконавчої влади, але і в кожній силовій структурі кількість людей, які займаються злочинами проти неї, можна порахувати на пальцях однієї руки.