«На стіні в моєму кабінеті в Калтеху висить колекція карт Сонячної системи приблизно з 1850 по 1900 рік. На кожній Сонячна система позначена по-різному. Сторінка із зоряного атласу 1857 року чітко показує Цереру, Палладу, Юнону й Весту як «малі планети» разом з десятками інших астероїдів, зображених у «зоні астероїдів» між Марсом і Юпітером. Німецька карта, випущена роком раніше, перераховує всі відомі Asteroiden за датою відкриття без жодних посилань на те, що їх зарахували до планет. Навіть на карті Сонячної системи з Атласу Ренда Макнеллі 1896 року чітко зазначено, що Сонячна система складається лише із Сонця, планет і комет (астероїди взагалі не згадуються), і що існують або первинні планети (їх ми сьогодні називаємо планетами), або вторинні (їх ми називаємо супутниками). На полях моєї карти Ренда Макнеллі зображено, яким би завбільшки було Сонце з поверхні кожної планети. Угорі – величезне Сонце, видиме з Меркурія. Унизу – крихітний віддалений диск, помітний з Нептуна. Посередині показано вигляд Сонця із Церери, Паллади, Юнони й Вести, які досі з останніх сил трималися за право називатися планетами. Сонце здається абсолютно однаковим з кожної із цих чотирьох, оскільки всі вони розташовані на однаковій відстані.
Та зрештою ближче до початку ХХ століття вся плутанина щодо того, що є і не є планетою, вляглася. Я не бачив нічого написаного чи намальованого в цей період, що не розмежовувало б астероїди й планети. У чому ж астероїди провинилися, чому їх вигнали з пантеону? Зрештою, їхній головний гріх, здається, полягав у тому, що їх було забагато в одному місці. Великі планети обертаються навколо Сонця по орбітах, які віддалені одна від одної та не накладаються, а орбіти сотні відомих астероїдів перетиналися й накладалися, та й загалом усі вони рухалися однією великою масою.
Забагато – це скільки? Коли їх було чотири, Сонячна система здавалася стабільною з одинадцятьма планетами – а це тривало близько 40 років, – і ніхто (крім хіміків, які не могли так швидко відкривати нові елементи), здається, не скаржився. Але перспективу нескінченної появи дедалі менших планет, які обертаються фактично на одній орбіті навколо Сонця, було надто складно осягнути. Якогось офіційного голосування чи оголошення рішення не було, але на початку 1900-х усі домовилися, що в Сонячній системі лише вісім планет. Цереру, яка протрималася планетою протягом століття, разом з усіма її меншими сусідами понизили в статусі без протестів з боку жителів Землі.
Визнавши, що Церера та рій інших нових об’єктів принципово відрізняються від планет і їх варто класифікувати по-іншому, астрономи – можливо, ненавмисно, але безумовно відчутно – змінили наукове значення слова «планета». Воно вже не просто означало те, що рухається навколо Сонця й мандрує по небу. Астероїди тепер мандрували роєм; то були зграї піскарів, що плавали серед величезних китів. І цими китами Сонячної системи стали планети.
Про астероїди я знав ще з дитинства. На моєму плакаті на стіні вони видавалися крихітними камінчиками, розкиданими широким поясом між Марсом і Юпітером. А все-таки це вони – метеори — іноді вдарялися в Місяць й утворювали на ньому гігантські кратери. Я бачив зірки, що падали, і знав: вони – крихітні фрагменти астероїдів, які згоряють у земній атмосфері. Можливо, я не знав їхніх назв чи конкретних фактів про них. Можливо, для мене вони не відрізнялися одне від одного. Але від самого дитинства в 1970-х я усвідомив, що різниця між планетою та астероїдом була такою самою очевидною, як різниця між валуном і жменею піску.
Після того як на кілька десятиліть невизначеність і плутанина щодо планет уляглись і в підручниках чітко написали, що існує вісім – тільки вісім! – планет, нарешті відкрили дев’яту. Клайд Томбо знайшов Плутон, зробивши кілька знімків неба й порівнявши їх, побачив, чим ті відрізняються. 18 лютого 1930 року він відшукав тьмяний об’єкт, який кожної ночі змінював розташування. Новий мандрівник! На відміну від безлічі астероїдів (натоді були відомі сотні), Плутон не розташовувався між Марсом і Юпітером – він лежав далеко за Нептуном, як і годилося справжній дев’ятій планеті. Та все ж вона була трохи дивною.
З’ясували, що планета обертається навколо Сонця витягнутою, а не круговою орбітою. Коли інші планети оберталися навколо Сонця орбітою подібною до плаского диска, площина орбіти Плутона була нахилена майже на 20° проти решти. Плутон і вигляд мав інакший. Він виявився таким маленьким, що його й планетою складно назвати. Насправді він здавався «зіркоподібним». Деякі астрономи не хотіли називати Плутон планетою. Може, варто просто назвати його астероїдом? Однак тоді слово «астероїд» утратило своє буквальне значення «зіркоподібний» і звелося до конкретного поясу об’єктів між Марсом і Юпітером. То, може, варто називати його кометою?
Комети можуть рухатися по подовженій і нахиленій орбіті, як у Плутона, але жодну з них ніколи не фіксували так далеко, та й слово «комета» (з латинської coma – «волосся») найперше стосувалося того, якими «розпатланими» вони видавалися на небі. Розпатланим Плутон не був; він нагадував зірку, хоч і рухому. Тож, хоча він здавався інакшим і поводився не так, як вже відомі планети, не існувало іншого способу класифікувати його, тому Плутон визнали дев’ятою планетою, на честь якої назвали елемент плутоній. Протягом майже 70 років так і проіснував цей крихітний самотній дивак на краю Сонячної системи – планета з крижаними шпичаками, планета з такою видовженою орбітою, що та навіть не вміщалася на моєму плакаті на стіні, недоладна крапка в кінці Сонячної системи».