«Нас не шукали, побачити тіло сина нам не дали»
Роман Сімонок був одним з тих, хто в перші ж дні повномасштабного вторгнення за власним бажанням став до лав територіальної оборони. Тоді ця ТрО ще не була оформлена офіційно, дані бійців просто записували на папірцях. Побратим Романа Олександр Асєєв розповідає: «Ці списки передавали кудись далі, старшому. Старших ми знали лише за позивними — Ткач, Подсолнух… Відсутність електронної бази зараз дуже ускладнює процес отримання хлопцями статусу учасників бойових дій».
Олександрові Асєєву близько 70 років. Тож під призов він не потрапляв, утім уже 25 лютого прийшов до військкомату, а звідти — в будівлю ХОДА, де якраз формували тероборону. 25-26 числа прийшли Роман та інші хлопці. Підрозділи формували за районами; хлопці самі формували групи. Ту, в яку входив Олександр, очолював Володимир Градусов, професійний військовий – він загинув під час одного з обстрілів, тож нікому було взяти на себе завдання повідомити про загиблих побратимів їхніх родичів.
Задачею групи була охорона будівлі ХОДА. Під час першого ракетного прильоту 1 березня, близько 8-ї ранку, загинув перший хлопець з групи, Богдан Бадило. Його тіло знайшли відразу, бо знали, в якій кімнаті він перебував. Тіло ж Романа привезли, згідно з записом у журналі моргу, 25 березня.
Того самого дня загинули ще двоє з групи: Сергій Сергієць і Олексій Халімулін.
Батьки Романа – люди літні, за 70. З початком війни вони виїхали до селища в області, тож спершу шукали сина по телефону. Алла Олександрівна, мама загиблого, каже, що обдзвонювала лікарні, а от подзвонити в поліцію або власне центральний морг не здогадалась. Ані працівники моргу, ні представники органів внутрішніх справ не зв'язалися з родиною.
Приїхати в Харків батьки змогли аж 15 квітня. У Харківському обласному бюро судово-медичної експертизи (далі — ХОБСМЕ) судмедекспертка сказала, що так, Романа знайшли — при ньому був паспорт, тому його змогли ідентифікувати. «Паспорт нам віддали, на ньому ще була крапелька крові, — говорить Алла Олександрівна. — А особисті речі: годинник, ніж, телефон — кудись, кажуть, зникли».
Олександр каже: від початку хлопці домовилися, що в кишені кожного будуть паспорт і телефон, тож у разі загибелі зв'язатися з родичами органам внутрішніх справ було б досить нескладною задачею. Власне, сам Олександр відшукав родичів побратима, знаючи лише ім’я та прізвище.
На прохання побачити тіло сина батькам порадили «запам’ятати таким, яким був», а впізнати запропонували за фотографією, зробленою в морзі. Юрист ILF Олексій Харитонов говорить, що «ч. 3 ст. 231 КПК, у принципі, це дозволяє — за умови, що інших можливостей до впізнання немає, наприклад, тіло з якихось причин відсутнє. Інша річ, що в цьому кейсі тіло було, якщо спиратися на те, що батькам сказали в морзі».
А от те, що протокол упізнання взагалі не був складений, зазначає юрист, уже однозначне порушення.
«Ми думали, це кладовище домашніх тварин»
Родина, звісно, планувала забрати тіло Романа і поховати належно, на цвинтарі, до якого батькам було б ближче приходити. Тобто бюрократичною мовою: тіло Романо було впізнане та затребуване, що мали б відобразити в документах.
Та Інга, працівниця моргу, сказала, що, мовляв, не переживайте, «місто» саме візьметься за поховання: як належить, у труні, з окремим місцем. «Вона навіть сказала, що раз він був у ТрО, то ховати будуть на Алеї Героїв, де всі інші хлопці, — розповідає мама загиблого. — Лише тому, власне, я і погодилась. З усіма, то з усіма».
Згорьованій і шокованій родині дали на підпис якийсь документ (ми розраховуємо, що його вдасться знайти через адвокатський запит), яким, згадує Алла, вони доручали право поховання Романа КП «Ритуал». Також їм показали сформований 12 квітня список прізвищ людей, яких мали передати на поховання міським коштом. Там було і прізвище Романа.
Увечері того самого дня (15.04) сестра і друзі загиблого вирішили, що все ж таки поховають Романа самі — там, де це буде зручно родині. 16 квітня батьки зателефонували до моргу, щоб попросити викреслити Романа зі списку на передачу тіл на поховання за бюджетний кошт, на що отримали відповідь, що похорон… уже відбувся. Батьків, родичів на поховання не запросили, сказали, що родина зможе приїхати пізніше на вже охайну могилу.
На цвинтар батьки змогли потрапити лише через три тижні: кажуть, не мали фізичних сил. Самотужки знайти місце поховання не змогли. Їм допомог співробітник – відвів на край кладовища. До ділянки віддаля основної території, акурат за цвинтарем домашніх тварин.
Жодних індивідуальних могил там не було: ряди табличок, напхані за 10-50 сантиметрів одна від одної. Працівник кладовища, який допомагав знайти сектор, розповів батькам, що рили траншеї бульдозерами та закладали туди мішки з тілами, часто один поверх іншого.
Чи маркували мішки іменами — не знає, як і того, чи відповідають таблички реальному розташуванню тіл. Уже пізніше, у вересні, Олександрові скажуть у КП «Ритуал», що на мішках є номери — такі самі, як у книзі реєстрації в морзі.
Олександр говорить: що людей ховали в мішках у траншеях, пізніше в приватній розмові підтверджувала і сама директорка кладовища (посилаючись на те, що повноцінного бюджету на поховання місто не виділило), і чиновник міськради, відповідальний за житлово-комунальний сектор.
«Ми змирилися з його смертю, але не можемо змиритися з тим, що сталося після»
Алла Олександрівна, мати загиблого, ділиться: «Я боюся, що втрачу ще й чоловіка – ця історія зламала його. Так, ми розуміли, що Роман може загинути, і, зрештою, ми прийняли б цей факт – це війна й поклик совісті. Але ж чому йому так мали “віддячити”? Чому закопали в мішку?»
Після того, як Олександр Асєєв почав оббивати пороги міської ради, ймовірне місце поховання Романа трохи впорядкували: насипали невеличкий пагорб, обклали по периметру бетоном. На табличці замість «Роман Сімонок» значиться «Симонюк Р. С.». Але номер — 1417/22 — відповідає тому, який написали батькам у морзі для пошуку. Привести могилу до ладу працівників кладовища попросила, за словами Алли Олександрівни, заступниця директора КП «Ритуал» Людмила Олександрівна Коновалова. Людмила в «Ритуалі» вже не працює, але каже, що ця родина вже їй не чужа і вона обов'язково постарається зробити що зможе, аби виправити цю трагічну помилку.
Як уточнює Людмила Коновалова, було багато родин, які самі відмовилися від поховання близьких. «Були родини, з якими я прямо сварилася, говорила: ну як це ви лишили тут свою стареньку маму помирати і тепер навіть поховати її не хочете? — говорить Людмила. — А з Романом інша історія, хочеться, щоб ця родина знайшла спокій».
У «Ритуалі» ж, кажуть родичі, їм повідомили, що ексгумація нібито можлива не раніше ніж через три роки після поховання. «Мені здається, вони просто сподіваються, що цих трьох років ми не проживемо», — каже Алла.
Утім 13 вересня Олександра й Аллу запевнили в КП «Ритуал», що Романа перепоховають. Але оскільки ексгумація в теплий період року є небажаною за санітарними нормами, перепоховання запропонували на грудень.
«Нічого не працювало»
За законодавством, оскільки при Романові був паспорт, а отже, «відомості про місце проживання особи», завідувач моргу мав розшукати й повідомити батьків. (Додаток № 2 до Правил проведення судово-медичної експертизи (дослідження) трупів у бюро судово-медичної експертизи; Правила затверджено Міністерством охорони здоров’я України 17.01.1995 року).
За тими самими Правилами, якщо тіло не затребували, працівники моргу «зобов'язані письмово сповістити про це органи внутрішніх справ чи прокуратури для вжиття ними відповідних заходів». Яких саме заходів мали вжити прокуратура чи органи внутрішніх справ, у документі чітко не регламентовано, тож чи покладено на ці органи обов’язок розшукувати близьких, можна трактувати по-різному. Та чітко прописано, що керівництво моргу має їх повідомити про наявність незатребуваного тіла.
Працівник моргу Андрій Кісь у розмові з LB.ua та Аллою Олександрівною говорить, що про таку норму (повідомляти органи ВС) чує вперше, хоча в морзі працює вже понад 20 років. Після цього зазначає, мовляв, «та куди ж було передавати, ніщо не працювало — поліція не працювала, прокуратура, РАГСи…». Потім «згадує», що начебто на початку воєнного стану була якась постанова прокуратури, яка цю норму скасовувала (нам з юристами розшукати її не вдалося). Далі говорить про те, що «всі тіла потрапляють до нас лише після запису в ЄРДР, тож так чи інакше інформація про загиблих у органів уже є, і за бажання/необхідності вони можуть зв'язатися з родичами». Зрештою запитує, чому саме керівництво ТрО не розшукувало родини загиблих? З одного боку, це питання теж правомірне, але, нагадаємо, командир групи, до якої входив Роман, також загинув під час обстрілу ХОДА.
Ще один дивний момент у цій історії - тіло батькам побачити не дали. Чому? Тому, що не знали, де воно лежить (а отже, немає гарантії того, що і під табличкою з прізвищем лежить саме він)? Чи на той момент уже був похований?
1 вересня, збираючи документи для дозволу на перепоховання, Алла й Олександр зустрілися зі слідчою СБУ, щоб отримати копію висновку СМЕ про обставини загибелі.
Слідча Наталя Романенко розповіла, що протокол упізнання не складався (як коментує юрист, це однозначне порушення). У висновку судмедексперта про причини й обставини загибелі зазначено, що «якихось документів, цінних речей та інших предметів з трупом не доставлено». Утім, нагадаю, паспорт у морзі батькам віддали. На питання Олександра Асєєва «На підставі чого ж, зрештою, проводилось упізнання?» слідча відповіла: «За документами, які були у нього при собі».
Алла Сімонок говорить, що для свідчень їх викликали в СБУ вже у серпні. Але потерпілими батьків теж на сьогодні не визнали. Юрист Олексій Харитонов зазначає: «Оскільки на кожен обстріл цивільної інфраструктури СБУ відкриває провадження за ст. 438 ККУ “Порушення законів та звичаїв війни”, то в принципі родичі всіх загиблих мають бути визнані потерпілими й отримувати адвокатську допомогу».
У відповіді від Харківської обласної прокуратури (скрин номер 3) зазначено, що в УСБ України в Харківській області здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні щодо подій 1 березня: «Внаслідок зазначеного обстрілу загинула 31 особа, 26 з яких ідентифіковано. У ХОБСМЕ вилучено ДНК-зразки з неідентифікованих залишків тіл загиблих осіб для подальшого проведення відповідних експертиз”.
“На теперішній час у кримінальному провадженні визнано потерпілими та допитано 18 родичів загиблих осіб, їм вручено пам’ятки про права та обов’язки та роз’яснено право користуватись послугами адвокатів. Також встановлено близьких родичів 8 загиблих осіб, які перебувають за межами країни. На цей час вживаються заходи, спрямовані на отримання від них заяв про визнання потерпілими та їх допиту після повернення в Україну.
Поховання неідентифікованих тіл загиблих осіб здійснювало КП ХМР «Ритуал» на території міського кладовища № 18», - йдеться у відповіді.
Чи можна ховати людей у мішках у траншеях?
Закон України «Про поховання та похоронну справу» передбачає лише три типи поховань: поховання в індивідуальній могилі в труні; кремація з подальшим захороненням праху; кремація з подальшим розвіюванням праху (ст. 26). І лише «З урахуванням етнічних, релігійних чи культурних традицій поховання померлих може здійснюватися іншим способом». Жодних братських могил і поховання в мішках у траншеях закон не передбачає.
Цю саму норму повторює і Рішення Виконавчого комітету Харківської міської ради від 30.12.2005 № 1826 «Про затвердження Порядку функціонування кладовищ та інших місць поховань».
А Додаток № 2 Правил проведення судово-медичної експертизи (дослідження) трупів у бюро судово-медичної експертизи має положення (пункт 1.7), згідно з яким «Трупи з моргу видаються для поховання тільки в труні (або відповідно до національних звичаїв), обмитими та одягненими».
Жодної норми, яка дозволяла б масові поховання людей у мішках у траншеях, у так званих братських могилах, у законодавстві та нормативно-правовій базі немає.
Натомість є стаття 2 Закону України «Про поховання…», яка визначає, що таке «наруга над тілом (останками, прахом) померлого»: «вчинення непристойних умисних дій над тілом [...] або вчинення інших дій, що мали на меті зневажити родинну чи суспільну пам’ять про померлого, продемонструвати негативне ставлення до померлого, завдати образи рідним та близьким померлого, виявити зневагу до суспільних, релігійних принципів та традицій в цій сфері». І це вже стаття 297 Кримінального кодексу України.
Як фінансують поховання?
Які асигнування виділяють з міського бюджету Харкова на поховання і яка розрахункова вартість поховання однієї людини, дізнатися поки що не вдалося. 29 серпня LB.ua надіслав журналістський запит до Харківської міської ради з питаннями про те, як саме регламентуються та фінансуються поховання людей, які загинули внаслідок воєнних дій на території Харкова, хто здійснює контроль за дотриманням процедури (скрин запиту — на ілюстрації). Але відповіді досі не отримав.
Інформація про те, в якому обсязі міський бюджет виділяє кошти на поховання «незатребуваних тіл» (це, до речі, належить до повноважень органів міського управління відповідно до ч. 5 ст. 8, а також ст. 16 Закону "Про поховання"), на сайті Харківської міської ради відсутня.
А от прайс на послуги КП «Ритуал» у відкритому доступі є. Зокрема, вартість дерев’яної труни — 2880 грн, перевезення труни з тілом померлого — 2000 грн, копання могили — 2275 грн.
Чи справді перепоховання можливе лише за три роки?
«Норми про ексгумацію лише через три роки (як про це говорили родичам) в законі немає, — говорить Олексій Харитонов. — Можу лише припустити, що в тих, хто це говорить, є інші резони не дозволити ексгумацію. За законом, ексгумація здійснюється в порядку, встановленому Кримінально-процесуальним кодексом, і в межах відкритого кримінального провадження. Тобто суто теоретично це може бути кримінальне провадження, відкрите за фактом вибуху 1 березня, або за фактом нецільового використання коштів бюджету — асигнування на поховання, або ж за фактом такого злочину, як “наруга над тілом”, що прокуратура може зробити стосовно цих масових поховань.
Водночас є норма, яка дозволяє перепоховання за рішенням органів міського управління (згідно зі статтею 21 Закону України «Про поховання та похоронну справу») — так, як це відбувається сьогодні, наприклад, у Бучі. Перепоховання допускається у виняткових випадках, які законодавством чітко не визначені і належать до дискреційних повноважень органу місцевого самоврядування».
Олександр Асєєв розповідає, що «свого часу нам з хлопцями, іншими побратимами, у “Ритуалі” відповіли, що тіло отримати вже неможливо, тому що для цього треба зробити ексгумацію всіх тіл, що лежать у цьому рові, і, звісно, ніхто цього не буде робити».
Власне, питання відповідності тіл табличкам і є одним з найжахливіших у цій історії. Якщо сім табличок увіткнуті в землю букетом, це означає, що як мінімум сім родин не матимуть точного знання про те, де поховані рідні. І чи дійсно там поховано саме сім людей? Чи відповідають таблички тілам бодай приблизно?
Тим часом батьки Романа збирають документи на перепоховання сина. Олександр Асєєв звертався з проханням про дозвіл до різних чиновників: «Після втручання облради процес пішов, у КП “Ритуал” кажуть, що не заперечують щодо перепоховання, але планують ексгумацію на зимовий період за санітарними нормами».
«Не ховаємо нікого, поки не буде ДНК-експертизи»
Приклад того, як може бути по-іншому — центральний морг Чернігова, де керівництво вирішило знайти додаткові рефрижератори та зберігати тіла доти, доки не вичерпаються можливості знайти рідних (попри те, що прямого обов'язку тримати тіла так довго закон не накладає). Морг закликає людей, які не можуть знайти близьких, звертатися до них і повідомляти про особливі прикмети, які допомогли б в ідентифікації.
«Коли тіла почали надходити масово, ми зрозуміли, що далі їх не буде де зберігати, буде просто гора. І тоді знайти і забрати тіло можна буде лише після того, як усе закінчиться, — розповідає Едвард Злепко, завідувач патологоанатомічного відділення центрального моргу Чернігова. — Поставили питання перед силовиками, керівництвом міста, області, підняли волонтерів, бізнес. Люди, які мали рефрижератори, просто надали їх”.
На думку Едварда Злепка, зберігати тіла в одному місці більш обґрунтовано, етично та й фінансово доцільніше, ніж ховати і потім проводити процедуру ексгумації. “Неідентифіковані тіла ми не передаємо на поховання, поки не буде ДНК-експертизи”, – говорить він.
Едвард зазначає, що керівники моргів самі домовилися: одні прийматимуть тіла померлих з лікарень, а інші — загиблих унаслідок бойових дій. Каже, це суттєво спростило логістику. «Молодці і комунальні служби: почали ховати на іншому кладовищі, яке було закрите. Волонтери теж дуже багато допомагали».
Патологоанатом розповідає, що належне поховання загиблих для близьких є критично важливим: «Уявіть, мости бомблять, а люди їдуть по своїх загиблих військових із Сумської області».
***
Якщо історія Романа, судячи з усього, матиме своє бодай якесь цивілізоване завершення (перепоховання), то сотні людей ще чекають на справедливість (поховані — на посмертну, їхні близькі — прижиттєву). Цієї справедливості не буде, доки в Харкові існує кладовище, де сотні людей поховані в незаконний і нелюдський спосіб. Так, сьогодні ресурси всіх інституцій обмежені, а масова ексгумація, ідентифікація тіл і перепоховання вимагає багато часу і коштів. Проте якщо цього не зробити — ми не будемо суспільством, яке дотримується закону та цивілізаційних норм і ставиться до кожної людини з повагою.