На розі моєї вулиці, Данилевського, і проспекту Науки вже кілька років майже щодня сидить жіночка, яка продає квіти. 9 вересня наш район, Задержпром’я, вперше обстріляли — та навіть не сумнівайтеся, що за півтори години після того, як на Данилевського прилетіло, вона, як завжди, сиділа там. За 50 метрів від неї прибирали бите скло, обрізали гілки дерев. Перехожі купували квіти.
У принципі, це головне, що вам треба знати про життя у Харкові.
Ми є заручниками географії: час підльоту ракети з Бєлгорода до Харкова, говорять офіцери сил ППО, – 43 секунди. Це час, за який жодна з наявних систем оборони не здатна елімінувати загрозу.
І очевидно, що Росія мститиме Харкову за контрнаступ. Так само, як уже багато місяців мстить за те, що навесні 2014 року тут не вдалося встановити «народну республіку».
Щодня ми розбираємо завали, прибираємо скло битих вікон і — купуємо айстри, купуємо пізню полуницю, гуляємо в парках. Життя прагне відстоювати себе, ті маленькі звички, з яких складається.
Того самого 9 вересня в храмі Іоанна Богослова отець Віктор Маринчак вінчав пару: вона цивільна, він військовий, який відпросився на кілька годин. Приліт відбувся просто посеред вінчання. Бите скло взяли на себе важкі килими, якими на холодний сезон у церкві завішують вікна. Замкнені двері в пів тонни вагою прочинилися і зачинилися знову. Дочка отця Віктора, поетка Наталка Маринчак, розповідає, що військовий глянув на вікно, глянув на годинник і сказав: «Ну, продовжимо, бо мені за годину вертатися на війну». Наталка подивилась на тата, якого без порізу зачепило уламком, і пішла підмітати скло. Приліт був метрів за десять від ґанку. Ще одна сцена, яку, побач ми у серіалі, назвали б надто надуманою — таких багато в ці дні. Через день до церкви знову прилетіло. Пошкоджено двері, дах, побито багато шибок.
Слухаю Наталку, стоячи біля нашої улюбленої кав’ярні на Задержпром’ї. Наступної хвилини залітаємо в підвал — гепнуло десь досить близько. Уже за кілька хвилин Наталка їде забирати з університету тата (отець Віктор — викладач, мовознавець). Я сідаю працювати — і вдруге за добу в області щезає світло.
Що ж, схоже, час і на нові звички — на додачу до тих, які ми вже й так маємо з 24 лютого.
Зайве казати, що кілька днів ми перебуваємо в напруженій ейфорії. Зайве й уточнювати, що для нас, слобожанців, усі ці назви, які що кілька годин з'являються в новинах, мають свій, особливий щем. Так, у мене під Куп’янськом живе мама подруги, на Кремінець я їжджу плакати і радіти, в Ізюмі ми робили фестиваль, з Гоптівки починалося моє волонтерство, а в Великому Бурлуку живе прогнозист-покруче-Арестовича — байбак Тимко.
Але за ейфорією бриніла тривога. Уже після масованого обстрілу центру серед білого дня (близько 14-ї) в п'ятницю було зрозуміло, що мстити росіяни будуть активно — але як саме?
10 вересня ми плакали й танцювали, писали друзям на фронт: «Візьміть, будь ласочка, Старобільськ! І ще заявка на ДАП!» — «Пара днів, сьогодні Ізюм!» — відписували вони.
11 вересня о 19:55 у мережі з'явилося відео від підрозділу «Хартія» про вихід на державний кордон у Гоптівці. О 20:01, на третій день п’янкого захвату від нашого контрнаступу, в усій області несподівано стало темно. По телеграм-каналах пішла інформація, що блекаутом захопило і ще п’ять: Донецьку, частково Запорізьку, Сумську, Дніпропетровську та Полтавську. Як потім виявилося, ще й частину Бєлгородської та Воронезької.
Коли світло згасло, я саме закінчувала розбирати шафу, щоб відправити речі в Полтаву: там у ляльковому театрі базується центр допомоги тимчасовим переселенцям, куди щодня приходить по допомогу мінімум пара сотень людей, переважно з Харківщини. Зараз їм потрібен теплий одяг.
Перша думка після блекауту: так, у лікарнях дизель-генератори є, це я точно знаю ще з весни. Генератори НСЗУ внесла в список вимог до контрактованих медзакладів ще 1 квітня 2021 року, під час епідемії ковіду, разом з кисневими трасами. Тоді в багатьох лікарнях було обурення, мовляв, навіщо ці додаткові витрати. Аж от, виправдали себе.
Додаткові генератори цьогоріч передавали фонди — я й сама весною заповнювала заявку для донора від «Пацієнтів України».
О 22:22 про генератори написали місцеві телеграм-канали з посиланням на Максима Хаустова, директора Департаменту охорони здоров’я: «У разі потреби запаси палива поповнятимуть, першочергово забезпечуються реанімації».
Нічого, де ми, волонтери, могли б знадобитися, здавалося, не було, тож запаливши свічку, я знайшла електронну книгу (дивом заряджену), та й сіла собі читати Ольгу Токарчук. Моторошно стало вже десь за пів години — було не просто тотально темно, було до мурашок тихо. І холодно — бо ж увечері за вікном десь +7, а обігрівач — електричний. Пішла набирати в усі хазяйновито накопичені пластикові баклажки воду: насосні станції працюють теж від електрики, тож у деяких районах вода почала щезати. У нас на Задержпром’ї не щезла, лише набула добре знайомого з лютого рудуватого кольору.
ТЕЦ-5 горіла кілька годин на площі 1 тис. км2. Денеесники на фотографіях виглядали натурально як стародавні боги, що стоять очі-в-очі з розбурханою стихією. Я думала: «Холера, як шкода, що не встигли привезти з Німеччини цистерну, на яку наша почесна консулка ФРН зібрала кошти серед представників німецької і польської АНК». Додаткові цистерни пожежникам треба аж горить (кхм), бо в більшості місць, де вони зараз працюють, про доступ до гідрантів не йдеться. А ще їм треба тягачі, контейнери, шланги (і бодай трохи спокою).
Комунальні служби області творили дива: якісь «лампочки» засвітилися в телеграм-каналах уже о 21:28, першою – з громади в Богодухові. У мене електрика з'явилася о другій ночі, тож я встигла ще годину подрімати, проспавши опівнічний обстріл сусіднього району. Через сон думала про морозилку: «А от заморожену полуницю я їм не пробачу».
Насправді цілісність запасів у морозилці для людини, позбавленої постійного прибутку (а нас тут таких, м’яко кажучи, дофіга) — це досить важливо.
«Красноград! Лозова! Сахновщина! Бабаї!» — перекличка районів зі світлом виглядала так, ніби натхненний учитель географії дав класові нове завдання — після вчорашніх ейфорійних «ІЗЮ-У-У-УМ! Люди, Вовчанськ!!! Козача Лопань!!! Ваня, та вони ж на Бурлук ідуть!!!»
Люди, яких блекаут застав у метро, чалапали по тунелях пішки. Вечірні тролейбуси зупинились. Поїзди затримувались. Приміські електрички зранку теж відмінили (як мінімум до станцій "Лихачеве", "Зміїв", "Лозова" та "Харків-Сортувальний").
Деяким людям почали надходити смс-повідомлення з незнайомих номерів на кшталт «Привет, а у тебя свет есть?». Правоохоронці просять на такі повідомлення незнайомців не відповідати, оскільки це можуть бути провокації — уточнення даних.
Станом на 9-ту ранку електро- й водопостачання в Харкові й області відновили на 80%.
12 вересня близько першої дня Харків знову жорстко обстріляли. Географія прильотів широка: взагалі, останні тижні обстріли працюють, як у російській рулетці, і ми вже жартуємо, що ладні перебратися з центру на Салтівку. Наш район до останньої п'ятниці вважався нестріляним, але от уже й ми маємо частково побиту школу та кілька будинків з потрощеними вікнами та балконами.
Інтернет ліг, унеможлививши роботу; мобільний зв'язок лагав (гальмував. – Ред.). Не працював електротранспорт, з виттям мчали швидкі — уперше з весни в мене було таке гостре й тривожне відчуття війни. У деяких районах разом зі світлом зникла вода.
Я ходити містом не ризикнула: останні тижні на зміну весняно-літньому куражу поїздок у різні райони несподівано прийшов страх, й інколи він мене блокує. Подруги, які ходили центральними вулицями, кажуть, що в кав'ярнях сиділи люди, а от магазини й аптеки були зачинені — не працювали касові апарати.
Електропостачання в більшості районів повернулося за кілька годин, але якось уже без нічної переклички і загального відстежування. Другого разу вже вважай звичка.
Подекуди, щоправда, ні світла, ні води немає досі (станом на 21:40).
Трохи висновків із цієї доби:
Мої контакти в системі охорони здоров'я говорять, що в цілому до поточної ситуації — як до кількості поранених, так і до блекаутів — лікарні та шпиталі готові. Є запас перев’язки, необхідних ліків, важливо — крові (а втім, останню просять потроху здавати, щоб не утворювався дефіцит). Є, знов-таки, генератори. Але, кажуть, додаткові будуть не зайві, як і запаси дизельного палива — тож просять контактувати з великими донорами, перш за все міжнародними.
Поки що незрозуміло, як буде вирішуватись узимку проблема з опаленням — адже пошкодження ТЕЦ означає зникнення не лише світла, але й гарячої води. Уже зараз просять обігрівачі УФО на станції стабілізації — в наметові медичні пункти на лінії фронту. Для лікарень і шпиталів просять купувати додаткові ковдри та соляні грілки (останні дуже знадобляться й на фронті). У зв'язку зі збільшенням кількості пацієнтів — мікрохвильові пічки та мультиварки, їжу довгого зберігання та швидкого приготування.
І, як усі ці місяці, ще довго актуальними будуть потреби хірургії і травматології: апарати зовнішньої фіксації, спиці, шовний матеріал, ВАК-апарати, електрокоагулятори.
Що ж до того, як варто підготуватися самим мешканцям, трохи порад: вони банальні, але часто забуваєш саме про очевидні речі.
Отже, запас великих товстих свічок (наче очевидно, але я от виявила, що в мене лише одна). Непогано б мати настільну лампу, яка заряджається від розетки і потім якийсь час світиться автономно. Або ліхтарик, а краще і те, і те. Два-три павербанки, які варто весь час тримати зарядженими. Ще існують батареї, які можна зарядити від розетки або від сонця, однієї вистачає на те, щоб зарядити (залежно від її об'єму) телефон, планшет чи навіть ноутбук.
Багато хто вже з літа замовляє собі так звані пічки-буржуйки. Дорожчий, але й безпечніший для житла варіант — булер’яни. Як ставити буржуйки посеред квартири — я поки що не розумію.
У домі має завжди бути запас води: і питної, і технічної.
З настанням холодів варто тримати в рюкзаку комплект термобілизни і теплих шкарпеток — ви не знаєте, де вам доведеться ночувати, якщо обстріл або блекаут не дадуть вам дістатися дому до комендантської години. Я всю весну носила в рюкзаку тактичну аптечку (і в поясній сумці турнікет), поживні батончики, пляшку води, павербанк, косметичку з базовими засобами гігієни та білизною. Улітку розслабилась і перестала (крім турнікета). Думаю, що даремно.
Під час блекауту були перебої з мобільним зв'язком, тож я радила б мати картки різних операторів.
А от з неочевидного додам: маленькою я дуже любила відключення світла, бо тоді я вмощувалась у тата під боком і ми довго грали при свічках (точніше при каганці, зробленому з вати й олії) в буриме: віршували рядок за рядком про все на світі. Минуло вже три десятиліття, а це досі один з моїх найтепліших спогадів.
Тож запасаймося терпінням та необхідним у побуті; вигадуймо розваги для найменших, щоб темрява їх не стресувала, а була просто розвагою; вірмо в ЗСУ та донатьмо тим волонтерським організаціям, яким довіряємо.
Про що думаю, дописуючи ці рядки, напередодні ночі, яка може бути теж повною «несподіванок»? Чесно кажучи, про санмашини: ту, яку ми купили з Мар'яною Савкою і яка от зараз летить на Курахове, і ту, яку нам ще треба купити для однієї бригади на Херсонщині. А головне — про відео, на якому усміхнений бородатий український військовий стоїть біля таблички «Громадська приймальня міської ради» у… Святогірську!
Білі мої святі гори, їй-богу, потерпимо і блекаути, і багато що ще, аби тільки вас повернути. Якомога б меншою тільки кров'ю.