Ми разом з вами
Тепер Анастасія добре знає, що означає те «далі». Ось світлина, де вони тримаються за руки. Фейсбук немилосердно підкидає спогади, які знову і знову розбивають серце. А ось знімка, де вона стоїть з плакатом «Поверніть мого чоловіка. Поверніть мені сенс життя». Важко повірити, але ці світлини розділяють лише три роки. Чи цілі три роки. Віра — зневіра, надія — безнадія, спробуй втримайся на ногах.
— А ще почуття провини. За те, що маю можливість їсти, пити, все, що захочу, за те, що поруч рідні, за те, що бачу красу. За все те, чого його позбавили, — каже Анастасія.
Або за те, що опинилась у Щецині й Берліні без нього. Саме там вони планували провести свою літню відпустку. Тихий голос намагається нагадати: це ж було навесні 2022-го, ти рятувала молодшу доньку. Але не дуже допомагає.
Анастасія каже, що вже майже не плаче, антидепресанти працюють. Але й вони дають збій. Пригадує, як у квітні в Монреалі влаштовувала чергову акцію, щоб нагадати про оборонців Маріуполя, яких Росія тримає в полоні. Там не було аж надто багато людей. Але стояли літні канадці, загорнуті в українські прапори.
— Після промови вони почали підходити до мене, — розповідає. — Пригощали шоколадками, давали такі зігрівальні штуки в рукавички, бо було дуже холодно. Питали дозволу обійняти. Казали: «Ви не самі, ми разом з вами». І це мене так вразило. Я трималась-трималась, але сльози самі покотилися. Ми не хочемо викликати жалість чи виглядати жалюгідно, ні. Але підтримка важлива.
Це те, чого не вистачає тут, удома, зізнається Анастасія. У її рідному Кривому Розі акції родин полонених і зниклих безвісти проходять щонеділі. На них переважно всі свої.
— Хто дійсно надихає, то це молодь, яка приходить. І хоч їх небагато, але ці діти свідоміші за багатьох дорослих. Ми стоїмо з плакатами, бачимо, як люди проїжджають повз у маршрутках. Ми хотіли б бачити їх поруч із собою. Це означало б, що вони розуміють, якою ціною мають змогу жити своє життя. І якщо ми раптом припинимо боротися за наших військових у полоні, я маю на увазі не тільки родини, а взагалі всіх, то що ми за суспільство таке? Думка, яку ми намагаємося донести, дуже проста: полон — це не тільки наша біда, вона стосується кожного. Тому що сьогодні це зачепило нас, завтра це зачепить вас. І краще включатися зараз, ніж потім одиноко стояти на вулиці з плакатами. Бо ми на власному досвіді знаємо, як це непросто.
Зберегти життя
Колись Маріуполь став для них точкою відліку нового спільного життя. Артем нарешті перевівся в «Азов», про який мріяв. Покликав Анастасію зі собою, ближче до місця служби, уже своєю дружиною. Вона погодилася не вагаючись. А далі той самий Маріуполь став містом, де їх розлучили.
Усі дні, що вона залишалась у Маріуполі після повномасштабного вторгнення, Артем умовляв дружину тікати: «Місто буде в облозі, це питання часу. Маєш поїхати, бо всі мої думки про те, що ти в небезпеці».
Вона здалася після чергової розмови: «У росіян є списки родин "азовців", вони прийдуть по тебе. Розповісти, що вони робитимуть, аби вплинути на мене? Ти моє вразливе місце, розумієш?».
Того дня, 27 лютого 2022 року, Анастасія вперше в житті сіла за кермо, аби хоча б спробувати вирватися з міста. Усю дорогу руки й ноги тремтіли, долоні пітніли. Мусила зупинятися, аби проревітися. А коли дісталась до знака «Запоріжжя», вийшла з машини та просто кричала. Уже наступного дня декотрі населені пункти, які вона проїхала, окупували російські війська.
«Ти у мене велика молодець», — написав Артем, коли Анастасія нарешті опинилася в безпечному місці.
— Але тоді у Кривий Ріг приїхала моя оболонка. Серце, душа — усе залишилось там, у Маріуполі, разом з чоловіком.
У березні в місті зник зв’язок, а з ним і зв’язок з Артемом. У військовій частині заспокоювали: якби її чоловік загинув, вони повідомили б. А потім почала отримувати з різних номерів смс з його позивним і плюсик. Поки зрештою не побачила: «Привіт, це я. Де ти? Як ти? У мене все добре». Анастасія навіть не повірила, що це від Артема, поки не почула його голосове повідомлення.
— У мене були якісь погані передчуття. Напередодні наснилося, що в Маріуполі впав літак, навколо купа уламків, я ходжу серед них і шукаю чоловіка.
Як виявилось, Артем отримав поранення. Вона дізналася про це тоді ж, від військової частини. Тож він мусив зізнатися, що потрапив у Залізяку (бункер з госпіталем, який розгорнули оборонці на Азовсталі. — LB.ua), що не відчуває ніг, що рану зашили, але через відсутність рентгену шмат міни з тазової кістки дістати не змогли. Наступні 10 днів, поки перебував у госпіталі, вони могли спілкуватися.
— За ним доглядав чоловік, який залишився на заводі після того, як його син загинув в евакуаційному рейсі на гелікоптері. Артем писав, що вдень вони не можуть спати, бо сильно кричать поранені. Знеболювальних не вистачало. А вночі їм не вдавалося поспати, тому що їх бомбила авіація.
Тоді вона отримала єдине фото чоловіка. На неї дивилися втомлені очі людини, в якій вона ледь-ледь впізнала Артема. Коли питала про їжу, то просив не переживати про це, бо «перевага бути пораненим у тому, що є можливість скуштувати мед і солодку воду».
А потім у Залізяку прилетіло й у госпіталі загинуло багато поранених, чимало лишилося під завалами.
— І коли Артем написав, що шансів у них немає, і фактично прощався, я йому відповіла, що мусить берегти нас обох, бо я не житиму без нього жодного дня. Він пообіцяв мені вижити.
Із 16-го по 20 травня 2022-го маріупольський гарнізон покинув територію Азовсталі, виконуючи наказ вищого військового командування. Зокрема понад 900 «азовців».
— Вони отримали наказ вийти в полон заради збереження життя. Але як виявилося, полон не та опція, що може це гарантувати, бо, по-перше, в Оленівці росіяни вбили 50 «азовців» і покалічили більш ніж сотню, — каже Анастасія. — А по-друге, полон — це повільна смерть, тому що там тортури, голод, відсутність належної медичної допомоги. Ми не знаємо, де наші рідні, ми не знаємо, які поранення вони отримали під час теракту. Жодного дзвінка, жодного листа звідти. Ось що насправді означає полон.
Але тоді ще була віра в Женевську конвенцію та три-чотири місяці до зустрічі.
Скільки чекати
Сергій: Давай одружимося після перемоги?
Марія: Звісно!
Сергій: Або коли я повернусь?
Марія: Так!
Сергій: Може, одружимося дистанційно? Ти згодна?
Марія: Звичайно, згодна.
За сім днів після цього останнього повідомлення вони стали чоловіком і дружиною. На весіллі не було гостей і білого плаття в нареченої. Власне, і самого нареченого не було. Тільки відео, на якому Сергій зачитує персональні дані свої та Марії і офіційно оголошує про намір взяти її за дружину. Марія показала його співробітницям РАЦСу і за пів години тримала в руках свідоцтво про шлюб. Хоча, напевно, найбільше хотіла б тримати чоловіка за руку.
Те відео Сергій записав у бункері Азовсталі. А майже за три тижні він опинився разом з побратимами в Оленівській колонії.
— Не можу детально описувати його бойовий шлях. Він боєць полку «Азов», обороняв місто Маріуполь. 16 травня за наказом вищого військового керівництва України вийшов у полон, — каже Марія Алєксєєвич.
Здається, розбудиш її вночі — і вона відтворить ці фрази слово в слово, стільки разів довелося їх озвучити за останні два роки.
Вона небагато знає, що відбувалося з 24 лютого і до того дня, хоча й встигли за цей час одружитися. Чотири роки відкладали цю подію, хотіли завершити навчання. На Сергія і досі чекає університет, аби він склав іспити й отримав диплом психолога.
На момент повномасштабного вторгнення Марія була в Хмельницькому, а він — на базі «Азову» під Маріуполем. Сергій не писав, як потрапив на Азовсталь. Перші два тижні Марія навіть не була впевнена, що він саме в Маріуполі. Так само не знала про поранення, яке Сергій отримав у середині квітня. Скоріше за все, куля застрягла в кістці, бо її так і не змогли вийняти на Азовсталі. Про це їй згодом розкажуть звільнені з полону побратими чоловіка.
Востаннє він написав їй 13 травня, просив не хвилюватися, якщо довго не виходитиме на зв’язок. Сергій і раніше так робив, тож Марія заспокоювала себе: «Ну добре, можливо, він іде на завдання». А за кілька днів з російських пабліків поширилися чутки, що бійці «Азову» здаються в полон.
— Під час боїв у Маріуполі Росія неодноразово так казала, тому я спочатку не дуже в це повірила, — зізнається Марія. — Аж поки не почали з'являтися відео, як наші захисники виходять з Азовсталі.
Сергія вона впізнала на відео вже з Оленівки.
— Тоді почала шукати контакти військової частини, дзвонити їм. Сказала, що я дружина, повідомила, хто мій чоловік. Мені відповіли: «Він евакуйований з Азовсталі 16 травня». — «Як це евакуйований?» — «Ну, це полон. Але він евакуйований».
Кілька разів на тиждень Марія телефонувала або писала Міжнародному комітету Червоного Хреста. На електронну пошту їй поверталося «ми зараз зайняті захисниками Азовсталі, і тому можуть бути затримки з відповідями» — ніби чийсь злий жарт.
Офіційне підтвердження МКЧХ про полон чоловіка вона отримала лише за 16 місяців. Як і Анастасія про полон Артема. Згодом вони дізналися, що представників міжнародної організації не було під час виходу першої групи захисників з Азовсталі 16 травня, на територію заводу ті потрапили лише наступного дня.
Тоді Володимир Зеленський заявив, що українських захисників евакуювали із заблокованої Азовсталі за посередництва Туреччини, Ізраїлю, Швейцарії, Франції та ООН:
«<...> Далі все залежить від того, які зобов'язання на себе брали ООН, Червоний Хрест, Російська Федерація. Що українські військові будуть в безпеці та очікуватимуть того чи іншого формату обміну. Будемо забирати їх додому, це те, що ми повинні зробити з партнерами, які брали на себе відповідальність».
Потім з’ясувалося, що Міжнародний комітет Червоного Хреста сприяв лише безпечному виходу людей безпосередньо з комбінату. І ніколи не гарантував безпеки військовополонених, коли вони потрапили до росіян. А про роль Туреччини, Ізраїлю, Швейцарії, Франції, за словами Марії Алєксєєвич, родинам і досі достеменно нічого невідомо.
— Приміром, у нас були зустрічі з Дмитром Усовим, який безпосередньо брав участь у переговорах щодо виходу наших бійців з Азовсталі. Ми питали його, чи знає він щось про залучення третіх країн. Він тоді відповів, що ні. Ми від себе звернулися до цих країн і ще очікуємо відповіді. Якщо виявиться, що насправді вони не брали в тому участі, то хотілося б отримати пояснення заяв, які звучали, — каже Марія.
На відміну від неї, у червні 2022-го Анастасії пощастить ще раз почути голос чоловіка. За дивним збігом обставин, він подзвонив їй, саме коли поверталася із зустрічі з родинами полонених у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими.
— Він розпитував, коли їх обміняють. Я не мала, що відповісти, бо нам сказали: «Треба чекати». “Скільки чекати?» — «Не знаю, про конкретні дати не йшлося, але сподіваюся, ти встигнеш на дачу на помідори, бо ми їх вже посадили». — «Нам обіцяли — за три-чотири місяці. Встигнути хоча б на виноград».
А наступна звістка — списки поранених і загиблих під час вибуху в бараку виправної колонії №120, куди напередодні перемістили 193 «азовців». Серед них були Сергій і Артем.
Цілодобова робота
Після дистанційного весілля минуло кілька місяців, а Марія і досі міняла в документах своє прізвище на Сергієве. Через повномасштабне вторгнення переоформлення затяглося. Уранці 29 липня 2022-го настала черга податкової. Марія стояла під будівлею в очікуванні відбою повітряної тривоги й уже звично гортала російські телеграм-канали — раптом там знайдуться якісь новини, що стосуються Сергія. Раніше, приміром, їй траплялися відео, на яких вона ловила рідне обличчя. Тож знала, що принаймні в червні Сергія тримали в Оленівці. Саме тоді Марія і побачила інформацію про нібито обстріл колонії. Перша думка: це фейк.
— Потім на російських пабліках почало з’являтися відео з тілами загиблих. Його неможливо було додивитися до кінця. Усі мої думки були про Сергія, про те, де він, що з ним. Натомість жодної інформації, — каже Марія.
Наступного дня росіяни опублікували списки поранених і загиблих під час вибуху. Список загиблих Марія навіть не наважилась відкрити. Знайшла свого чоловіка у списку поранених. Проте бажаного полегшення це не дало, бо питання правдивості інформації нікуди не зникло. Вона зверталася до всіх, до кого могла. Записалася на очні зустрічі в Києві, поїхала в Координаційний штаб, до офісу Міжнародного комітету Червоного Хреста. Але нічого нового не почула, усі повторювали: ви не можете бути впевнені, що вашого чоловіка поранило і чи взагалі він там був. А за кілька днів побачила його на відео з лікарні.
— Було видно, що він дуже схуд, дуже виснажений. Боляче дивитися на кохану людину і знати, що її хотіли вбити. Але водночас мені стало набагато краще. Я знала, що він живий, — каже Марія.
У серпні 2022 року генсекретар ООН Антоніу Гутерреш повідомив, що створили місію, яка встановить факти трагедії в Оленівській колонії. Але вже за п'ять місяців вона припинила роботу, якої фактично не розпочала. Офіційно — бо РФ не надала доступу до місця трагедії та не гарантувала безпеки.
Анастасія так само знайшла Артема в списку поранених.
— Поки я не побачила списки, я просто вила. Мені дитина казала: «Мамо, ти втрачаєш розум». Я не знала, яке в нього поранення, у голові малювала жахливі картини. Щодня моніторила російські телеграм-канали, і на початку серпня мені нарешті трапився телевізійний сюжет з Донецької лікарні. Пам’ятаю, як репортерка сказала, що зараз говоритиме з хлопцем, який так само, як і вона, з Кривого Рогу. І Артем звернувся до мене.
А у вересні він знову потрапив на відео виписки військовополонених з лікарні. Під конвоєм їх вели до автобусів, якими мали доправити назад в Оленівку.
— Він був у гумових капцях, більших на кілька розмірів, у дуже великій куртці з надто довгими рукавами, а в кишені — пляшка води. Це все, що я знаю про чоловіка дотепер, — каже Анастасія. — Тоді нам казали мовчати, мовляв, публічність порушує обміни. Але певної миті я зрозуміла, що не мовчатиму більше жодного дня. Мого чоловіка позбавили волі й голосу, тому я маю бути його голосом і відстоювати його. Я маю робити все, щоб він повернувся.
Десь у цій точці долі Марії і Анастасії перетнулися. Точніше перетнулися вони в чаті, у якому родини постраждалих в Оленівці обмінювались інформацією. Зрештою, це переросло у громадську організацію «Спільнота Оленівки», яка об’єднує 150 сімей. А обидві жінки стали її активними учасницями. Улаштували за кордоном десятки акцій на підтримку полонених (тільки цього року за допомогою української діаспори вдалося провести понад 20 мітингів у 11 країнах) і ще більше в різних містах України, написали безліч листів і звернень, зокрема до міжнародних організацій. Міжнародні зустрічі, брифінги, інтерв’ю. За словами Анастасії, це робота 24/7.
— Але я зможу сказати, що ми добре попрацювали, коли буде результат — наші рідні повернуться, — каже вона.
Зараз в організації бачать для себе три важливих завдання. Нагадувати на всіх можливих майданчиках про військовополонених і шукати нові шляхи повернути їх. Домогтися вшанування пам'яті загиблих під час теракту. І що найскладніше — міжнародне розслідування, аби винних у масовому вбивстві полонених покарали.
Складні задачі
Навряд чи Марія розповідала історію своєї шлюбної церемонії у Варшаві на засіданні ОБСЄ в лютому 2024-го, але точно просила про допомогу:
— Нам потрібна підтримка всього світу, щоб повернути військових додому. Цим людям, які вижили, досі загрожує смертельна небезпека в російському полоні.
У громадській організації «Спільнота Оленівки» докладають чимало зусиль, аби достукатися саме до міжнародної спільноти.
— Я бачу в цьому сенс, бо за два роки після виходу з Азовсталі обміняли лише невелику кількість бійців. І цей тиск потрібен. Хоча б тому, що для таких організацій, як Міжнародний комітет Червоного Хреста, це прямі обов'язки моніторити умови утримання, стежити за тим, чи дійсно Росія дотримується норм Женевської конвенції. Але вони не роблять цього, і ми змушені постійно нагадувати про наших рідних. Тим паче, що навіть міжнародні організації доволі поверхово знають про нашу війну, — каже Марія.
Вона пересвідчилась у цьому в тій поїздці до Варшави, яку допомогла організувати Медійна ініціатива за права людини. Захід присвятили саме теракту в Оленівці.
— У ньому брав участь звільнений з полону «азовець», — каже Марія. — Він розповів деталі, що відбувалося відразу після вибуху, як адміністрація колонії навіть не намагалася надати допомогу, як вони жартували, поки поранені рятували один одного, про жахливі катування в російських колоніях. Я бачила, що багато учасників делегацій країн просто плакали. І після заходу вони підходили до нас і казали, що намагатимуться робити від себе певні кроки для того, щоб засудити Росію за цей воєнний злочин.
Так само родини впевнені, що слід звертатися, зокрема, до Ізраїлю, Туреччини, Франції, Швейцарії.
— Якщо вони і справді змогли знайти якісь важелі впливу на Росію, щоб наші рідні зберегли життя і не залишилися помирати на Азовсталі, то треба знову просити їх про допомогу, — пояснює вона.
Кілька зустрічей на міжнародному рівні Спільноті Оленівки вдалося організувати власними зусиллями та за сприяння правозахисних організацій. Але в цьому вони об’єктивно дуже обмежені. І щоб дійсно лунати на міжнародних майданчиках, потрібна підтримка держави. Рідні постійно звертаються з відповідними запитами до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими та МЗС, аби ті залучали їх до офіційних візитів чи допомагали організувати зустрічі з урядами іноземних країн або політиками. Але за два роки їх запросили тільки до однієї офіційної делегації від України. Це була поїздка в штаб-квартиру ООН і до Міжнародного комітету Червоного Хреста у вересні 2023-го.
— Приміром, ми хотіли поїхати влітку минулого року в Туреччину, — розповідає Марія. — Звернулись із цим до Координаційного штабу і МЗС. І спочатку нам відповіли, що проблем немає, подумайте, до кого ви хочете потрапити. Ми склали список. Далі чекали десь місяць, поки нам не повідомили, що поїздка неможлива, адже всі країни зосереджені на Ізраїлі й до України їм байдуже. Ми знову чекали аж до лютого 2024-го. Повторно звернулися в Координаційний штаб і отримали нову відмовку, мовляв, у нашого посла в Туреччині інші завдання, над якими він працює і не кидатиме справ, щоб домовлятися про якісь зустрічі. Буквально такою була відповідь. І це тільки один приклад.
Узимку громадські організації родин зустрічалися з представниками Офісу президента, Координаційного штабу, ГУР, порушували це питання.
— План продумали, ніби все чудово, але знову тиша. І чесно, я не розумію, чому так відбувається, — каже Марія. — Ми висловили свої думки, прохання, радилися з ними і так далі. Думали, що нас почули, а насправді ні. І мені, наприклад, як дружині військовополоненого, це образливо. Не через те, що я дружина, а через те, що в мого чоловіка може не бути багато часу, поки нас ігнорують. І мені здається, було б ефективніше діяти спільно. Нам кажуть, що зустрічі і так проводять і що на них розповідають про цивільних і військових у полоні, про депортованих дітей, воєнні злочини Росії. Але вся ця інформація подається таким єдиним масивом. А потрібно, мені здається, говорити про конкретні приклади, щоб достукатися.
Так само родини не змогли порозумітися у вшануванні пам’яті загиблих під час теракту в Оленівці.
— Наших рідних відвели в барак за наперед складеним списком і скоїли злочин проти людяності. Це наймасовіша страта військових у полоні. Але й до сьогодні немає офіційного дня жалоби, — зазначає Анастасія. — Довелося створити петицію і збирати 25 тис. голосів, аби хоча б почати розмову про це. А у відповідь почули: це «перевантажує перелік пам'ятних дат». Потім були нові обіцянки, які давали надію, що справа зрушить з місця, але фактично все залишається, як і було.
Зараз Спільнота Оленівки разом з правозахисними організаціями готує подання до Міжнародного кримінального суду саме про кейс теракту в Оленівській колонії.
— Ми, родини, хочемо, щоб винні — ті, хто віддавав наказ, планував і реалізував — були покарані, — наголошує Марія.
Тим часом уже понад рік, як з полону додому не повернувся жоден «азовець». За даними Спільноти Оленівки, в неволі залишаються 120 військових з пораненнями різного ступеня тяжкості, які постраждали внаслідок теракту в Оленівці. 59 з них тяжко поранені.
— Узимку були два обміни, після кожного я зішкрібала себе з підлоги. Бо ти робиш усе, що можеш, стукаєш у всі двері, жодного дня не сидиш на місці, а виходить, що б’єшся, як риба об лід. Він знову не повернувся. І так, руки опускаються. Але потім розумієш, що знищуючи себе, ти знищуєш його. І треба бути сильною, продовжувати боротьбу, бо рано чи пізно вона має привести до бажаного — Артем буде вдома. Тож я не дозволяю собі зламатися.
Анастасія і досі пише Артемові. Двічі на день: зранку, коли прокидається — про плани на день. І ввечері — про те, як день минув.
Донька сміється, що там накопичилося вже на кілька томів і «він муситиме все те перечитувати стільки часу, скільки ти писала».
— Це наш єдиний зв'язок, — пояснює Анастасія. — Я звертаюся до нього і втішаю себе, що він це відчуває.
