Я знаю, що ви вирішили створити організацію для допомоги дітям політичних в’язнів того дня, коли арештували Сейрана. Як до вас прийшла ця ідея?
Тактика поведінки російських силовиків у політично мотивованих справах у Криму стандартна: люди в масках і зі зброєю вриваються до будинку, лякають дітей, летить скло, ламаються двері. Підсумок один ― діти в сльозах, налякана дружина.
Але що було особливим під час обшуку в нас ― це поведінка моєї свекрухи. Вона сильна вольова жінка, активістка кримськотатарського народного руху, 1987 року в Москві стояла на пікеті і вимагала для свого народу право повернутися додому. Це сталева жінка. Але саме того дня за цієї оболонкою я побачила просто маму, яка за кілька годин втратить сина. Здавалося, я чула, як б’ється її серце. Вона ходила кімнатами, плакала і говорила, ніби відчувала, що по Сейрана прийдуть. Уперше за 11 років нашого з Сейраном шлюбу я побачила, як його мама плаче.
Як тільки за чоловіком зачинилися двері, я подумала про дітей. Вони втрьох стояли заплакані, на руках я тримала 5-місячну доньку. У вухах досі стоїть їхній крик. У таких ситуаціях саме діти найбільш вразливі. З іншого боку, вони ― майбутні члени нашого суспільства, яких треба сформувати, виховати. Важливо не просто замінити тих, кого вони втратили ― важливо, щоб у них не було агресії до системи. Це підштовхнуло мене до думки, що треба щось робити.
На той момент уже були діти політичних в’язнів ― Севастопольська група, Перша бахчисарайська група. У день арешту мого чоловіка серед інших арештованих був місцевий вчитель фізкультури, у якого 13 дітей. Увечері я сіла читати новини і зрозуміла, що тепер дітей політв’язнів сотня. Ця цифра здалася мені колосально великою. Ще до арешту ми з чоловіком відвідували інші родини, де забрали батьків, допомагали їм, опікали. Я не могла про них не думати.
Через кілька днів після арешту я поїхала в університет, де навчалася на аспірантурі. Не знала, як відреагує викладацький склад. Мене здивувало, але вони хотіли допомогти, порадили психологів для дітей. Згодом мені почали приносити допомогу знайомі, передавали через мене, бо я була активісткою «Кримської солідарності» і часто писала про дітей на Facebook. Я розуміла, що родинам треба не тільки матеріальна допомога, а й реабілітація після пережитого. Я зрозуміла, що треба структурувати допомогу і зробити акцент на інтелектуальному ресурсі.
Першу зустріч ми провели у грудні 2017 року. Власник великого приміщення ігрового центру не взяв грошей за оренду, його знайомі бізнесмени безкоштовно нагодували дітей. Після тієї зустрічі ми задумалися про системність.
У яких напрямках ви працюєте з дітьми тепер?
Найперше важливо було відчути і зрозуміти дітей, зібрати про кожного і про кожну дані. Для цього активісти відвідували кожну родину окремо. Ми досі це робимо і називаємо «Майстерня знань» ― педагоги приходять додому до дітей з матеріалами і проводять заняття, бо так можна приділити достатньо уваги дитині.
Діти вчать історію Криму, кримськотатарську й арабську мови, логіку, математику. Для цих дисциплін недостатньо зустрітися раз на місяць, тому ми проводимо онлайн-заняття, тести, діти мають домашнє завдання, мами контролюють процес. Ми не прагнемо замінити собою систему освіти, але для нас важливо розвивати дітей, і їм це подобається. Спробуй тільки не проведи зустріч!
Під час Чеченської війни в 90-х роках кримськотатарські родини приймали в себе чеченських дітей. І зараз ця традиція відновилася ― під час весняних канікул дітей політичних в’язнів запрошували до себе інші родини.
Тепер ми регулярно запрошуємо на наші зустрічі дітей з інших родин, щоб діти політичних в’язнів не стали ізольованими, наголошуємо, що вони такі ж, як решта. Тепер сім’ї регулярно приймають їх у себе на кілька днів. З таких гостин діти поверталися щасливими і говорили, що зовсім не відчували, ніби вони чужі.
Старші говорять, що вже й забули, як це ― рости і з мамою, і з татом. Вони особливо прив’язуються до чоловіків, довго з ними прощаються, плачуть. Так ми намагаємося повернути дітям частину вкраденого дитинства і показати, що вони повноцінні члени суспільства, яке замінює їм батька.
Як діти проходять психологічну реабілітацію в рамках проєкту?
На зустрічах діти отримують можливість виговоритися. Ми ніколи не втручаємося в їхні діалоги, але коли бачимо тривожні сигнали, повідомляємо мамі. Іноді радимо піти до психолога, почати лікування, шукаємо контакти спеціалістів ― іноді діти страждають на енурез, хтось починає заїкатися після обшуків.
Наприклад, моя донька отримала сильну психологічну травму і тепер хворіє на ювенільний ідіопатичний артрит. Їй 10 років. Виявилося, коли натовп силовиків увірвався у дім, її штовхнули і вона вдарилася об стінку. Донька довгі місяці тримала це в собі, не зізнавалися ― розповіла тільки психологам.
З дітьми треба багато говорити, багато слухати їх. Але ми намагаємося їх відволікти від того, що відбувається. Судової хроніки їм і вдома не бракує. Діти ходять і на суди, і в СІЗО ― ми не маємо морального права заборонити їм, бо це можливість побачити тата. Але це складно пережити, тому педагоги годинами сидять з ними і слухають. Треба наводити порядок у їхніх головах і серцях.
«Кримське дитинство» - це ще й платформа, де можна виплакатися. Буває, дітям забороняють плакати на судах і побаченнях, щоб не засмучувати тата, а вдома вони не хочуть плакати, щоб мама не переживала. Але не можна тримати все в собі. Дітям треба виражати почуття.
Як тримаються діти, що стають підопічними «Кримського дитинства»?
Найскладніше було бачитися у квітні 2019 року. Тоді 27 березня відбулися обшуки в 30 будинках і найбільші в історії арешти ― забрали 24 людей. За день до організації додалося 95 дітей. Складно було знайти приміщення, але знайомий чоловіка безкоштовно дав нам у користування свою велику ферму серед гір. На тій зустрічі діти забивалися в куточки і плакали. Ті, чиїх батьків арештували раніше, заспокоювали їх. Ми не втручаємося в такі моменти, просто спостерігаємо.
У чому проявляється взаємодопомога дітей?
Старші слідкують за молодшими, піклуються про них, пояснюють, що тато не помер, він повернеться. На таких зустрічах діти багато говорять про батьків, свій сум, розповідають, що моляться і плачуть. Переповідають, як проходять їхні побачення, як тато обіймає, один хлопчик навіть продумував план визволення тата ― малював схеми, де викопати тунель. Крім того, діти телефонують одне одному, мають спільні чати. Більш «досвідчені» пояснюють, що пізніше, коли тато буде в колонії, до нього можна буде поїхати на кілька днів, він телефонуватиме раз на місяць.
Мене зворушує, що діти піклуються одне про одного, шкодують, хочуть допомагати, віддавати свої невеличкі заощадження. Але я по-справжньому зрозуміла, наскільки вони одне одному рідні, тільки після смерті Муси. За ці шість років ми ховали батьків політичних в’язнів, але ніколи не могли й подумати, що поховаємо дитину. Тоді було відчуття, ніби все завмерло в серцях.
Ми не знали, що робити, тому просто збирали дітей разом, читали молитву, плакали. На спільну зустріч поїхали в ліс, і там пояснювали їм, що, відповідно до нашого віросповідання, Муса став райським метеликом, йому не боляче, його береже Всевишній. Для них це було дуже складно.
Щодо складнощів. Оскільки для дітей так важливо бути поруч і спілкуватися, як ви працювали під час локдауну?
Під час карантину ми проводили заняття онлайн або збиралися в невеликі групи, по 5-6 людей. Без зустрічей деяким дітям було складно, але для моїх, наприклад, карантин став прекрасним часом і вони хотіли, щоб він ніколи не закінчувався ― бо я весь час була вдома. Через те, що я постійно в поїздках, вони певною мірою навіть перестали відчувати мене як маму. І так у багатьох родинах.
Я з головою в цьому всьому ще й тому, що на фоні того, що відбувається, у деяких дітей зовсім зникло бажання вчитися. Це впливає на оцінки. А дітьми політичних в’язнів постійно цікавиться ФСБ, і якщо оцінки будуть низькими, тиснуть ― теоретично можуть навіть забрати дитину, бо мама нібито не справляється. Тим більше, уже сьогодні є меценати, які хочуть оплатити вищу освіту розумним дітям політв’язнів. А небажання щось робити ― проблема не тільки оцінок, а й формування особистості.
Як впливає на дітей той факт, що їхні батьки у в’язниці?
Чоловік у наручниках на підлозі ― це образ злочинця, який діти бачать і на російському телебаченні в тому числі.
Діти не можуть зрозуміти, що ж поганого зробив їхній тато. Бувають навіть випадки, коли представник ФСБ приходив до школи до сина правозахисника і розповідав йому, що тато ― терорист.
З цим терміново треба працювати. Діти мусять розуміти, що їхні батьки ― не злочинці. З цим у нас працюють професійні психологи. Вони пояснюють, що тато - герой, і люди так добре не говорили б про них, якби це було неправдою. Ми маємо ініціативу «Народні гості» ― знайомі і незнайомі приїжджають до родин політичних в’язнів, щоб підтримати. Так діти розуміють, що їхнього тата поважають. Ми прищеплюємо їм думку, що їхні батьки ― герої.
Коли спільнота реагує на проблему, це свідчить, що люди солідарні з тими, хто постраждав. Якби ці чоловіки справді були злочинцями, ніхто не допомагав би їхнім родинам ― дітям важливо це відчувати.
Чим відрізняється ставлення до ситуації дітей з віком?
Що дорослішими стають діти, то їм складніше ― вони глибше усвідомлюють, що відбувається. З 5-6 років це вже складно. Є ті, хто у 8-9 років зациклені на тому, що трапилося ― складають вдома з LEGO будівлю СІЗО, граються у ФСБ. Минають роки, а це в них досі сидить. Є судова хроніка, політичні процеси ― але за ними завжди стоїть інша, окрема людська історія. Про це теж важливо говорити.
Чи можливо підготувати дітей до того, що подібне трапиться в їхній родині?
Ще до арешту чоловіка ми з ним обговорювали, що не можемо повністю захистити дітей, але й бути сліпими кошенятами вони не повинні. Діти люблять, коли з ними спілкуються на рівних, пояснюють.
Коли в Криму почалися перші репресії, ми зрозуміли, що і в наші двері колись постукають. Старшому синові було 7 років, і ми вже показували йому деякі фотографії. Говорили при цьому, що затримали дуже хорошу людину, яка робила багато добра іншим, у нього маленькі діти
Тоді син сам пропонував провідати їх. Після таких поїздок ми говорили про несправедливість, я нагадувала приклади з казок, де є добро і зло. Діти цінують такі довгі розмови.
Але старшому синові я вже пояснюю інакше. Говорю з ним про систему, даю більше інформації. І що далі, то мені важче. 7 липня в Бахчисараї були масові обшуки, які почалися раніше, ніж зазвичай ― о 4 ранку. Я побачила пости про це і вирішила їхати. На вулиці темно, мені самій страшно ― і я розбудила сина. Коротко сказала, що обшуки. І це вперше я говорила так лаконічно. Ми поїхали разом, мовчки. Я зняла обшук, зібрала інформацію, і ми поїхали додому ― так само в тиші. Він тільки сказав, що йому нормально, і що до нього підійшов чоловік і спитав, чи ходить він тепер на обшуки замість батька. Йому 12 років. І ми їдемо ― а мені кричати і плакати хочеться. А з іншого боку, мені було тепло ― бо я не сама.
Коли 16 вересня оголосили вирок чоловікові, я вже нічого дітям не пояснювала ― вони самі все бачили. А за кілька днів син помітив, що я брала собі квиток до Одеси. Спитав, чому. І я чесно сказала, що мені дуже тяжко і хочеться тікати. А він тільки сказав: «Думаєш, тільки тобі тяжко?»
Тепер у нас з’явилися такі короткі розмови ― і для мене це найскладніше. Я теж людина, я не залізна. Я виїхала за межі Криму і, напевно, виплакалася за всі роки ― і ще на перспективу. І я хочу, щоб син знав, що мені буває складно, хоч і говорять, що я дуже смілива мама-активістка.
У травні 2019 року вас затримали співробітники російського окупаційного Центру з протидії екстремізму МВС . Розкажіть, як це відбувалося.
Мене затримали, коли я виходила від свекрухи ― вона живе поруч. Удома була 2-річна дитина, донька з інвалідністю, якій того ж дня треба було робити ін’єкцію. Тож я намагалася не показати силовикам, як у мене всередині все перевернулося. Зустріч з ними ― це завжди очікування найгіршого, очікування, що я вже не повернуся додому. Коли мене заштовхували в машину, я згадувала Ервіна Ібрагімова, якого вже чотири роки не можуть знайти.
Я сказала одному з силовиків, що вдома діти самі, а він здивувався ― думав, вони у свекрухи. Тоді я підколола його і сказала, що їхні служби погано працюють, бо ми вже переїхали. Я вимагала права на дзвінок, і мені дозволили сказати свекрусі, щоб вона пішла до дітей ― нічого більше. Як віруюча людина, я не можу порушувати своїх обіцянок, тож просто сказала, що в мене з’явилися справи ― свекруха навіть не здивувалася, бо я постійно зайнята.
На допиті весь час тиснули ― казали, якщо підпишу звинувачення, то відпустять до дітей. Це моє слабке місце. Але я розуміла: якщо підпишу щось, це показуватимуть на міжнародних майданчиках як доказ екстремізму в Криму
Я відмовлялася і подумки готувалася, що вже не повернуся, думала, як влаштувати, щоб сестра перебрала дітей під свою опіку. Уявляла, як почуватиметься чоловік, коли дізнається. Я дуже боялася, але намагалася не показувати цього.
Але ввечері мене відпустили. Виявилося, що свекруха про все дізналася, коли зайшла у Facebook. Вона злякалася, почала плакати і кричати, це дуже налякало дітей. Ми ще тиждень спали всі вчотирьох, я не могла навіть поворухнутися ― так вони боялися мене відпускати. Потім діти розповідали психологові, що того дня дуже багато молилися і плакали.
Під час розмови ви кілька разів згадували, що не варто в дітях культивувати агресію до системи. І це після того, що вам доводиться переживати. Чому ви займаєте таку позицію?
Ненависть руйнує і шкодить не тільки недругові, а й стороннім і тому, хто її відчуває. На території Росії поширена практика, коли люди пробують підірвати будівлю ФСБ, а підривають себе, нещодавно журналістка спалила себе заживо. Агресією, ненавистю нікому нічого не доведеш ― але станеш об’єктом для системи, проти якої борешся. Така наша реальність. З погляду нашої релігії й історично ненасильницького спротиву, кримським татарам заборонені будь-які фізичні форми тиску, боротьби.
Одна річ ― розуміти, що репресивна система - це зло і не бачити свого майбутнього в ній. Але фізична боротьба зі злом ― це вже зовсім інше. Ненависть робить серця черствими. Люди перестають бачити добро там, де воно є. А я намагаюся навчити дітей навіть на найбільш випаленому полі бачити проросток. Адже навіть під час наших випробувань є стільки добра, стільки прекрасного: випробування консолідували народ, ми розповідаємо світові про проблеми в Криму, є люди, що останнє віддають, щоб допомогти. Таке прекрасне заслуговує бути побаченим. На зло не треба відповідати злом, і наш мирний спротив ― це достойна реакція. Сила слова може побороти навіть фізичну.