Отже, ця війна може або «зламати шию» режиму (за визначенням Годжеса), або надати Путіну можливість краще підготуватися до нової великої, ще більш руйнівної та більш кривавої війни. Та дозволити захопити половину Європи – бо саме такий порядок денний у диктатора.
Показово, що під час візиту до Києва у воєнному квітні прем'єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон визнав, що широкомасштабна війна Росії проти України з ракетними та авіаційними атаками стала можливою внаслідок занадто млявої та в цілому неадекватної реакції Заходу на вторгнення Росії в Україну 2014 року та захоплення нею Криму. Але й досі немає остаточної впевненості, що звірства російських фашистів у Бучі на Київщині (та й у багатьох інших містах України, зокрема в Маріуполі, де загиблих цивільних від 10 до 22 тисяч) стали справжнім водорозділом у цій війні. Хоча саме після ознайомлення з «результатами діяльності» путінських лиходіїв західні партнери почали промовляти в побажаннях Україні слово «перемогти» замість «вистояти».
Так чи інакше, готується новий етап кривавої війни, вже охрещений «Битвою за Донбас». Ворожі угруповання, як кажуть, на низькому старті…
«Битва за Донбас»: визначальний етап війни
Відновлення наступу російської сторони є «неминучим». Такі прогнози озвучив Північноатлантичний альянс 12 квітня. Зокрема, заступник генсека НАТО Мірча Джоане від імені військово-політичного блоку зазначив, що є ознаки «неминучого вступу у другий етап цієї війни, вже дуже кривавої. Ми входимо в другий етап, складніший, відмінний за характером від першого етапу, на значно ширшій території, як на сході, на Донбасі, так і на півдні, в бік Криму і Маріуполя».
При цьому він додав, що відновлення бойових дій матиме військову складову, набагато ближчу до класичної війни, «а не до того, що ми бачили в перші шість тижнів війни». У зв’язку з цим чиновник запевнив, що країни НАТО продовжуватимуть підтримувати Україну в протистоянні з російським загарбником, нададуть більше броні, більше обладнання, більше можливостей.
«Якщо в першій частині війни ми всі бачили Javelin і протитанкову зброю, то ця друга частина війни буде відрізнятися за якістю, інтенсивністю та послідовністю, тому природно, що ми допомагаємо Україні підготуватися», – зазначив представник керівництва НАТО.
Тобто в НАТО визнали: битому угрупованню Путіна фактично дали можливість оговтатися – занадто повільним прийняттям і втіленням рішень про посилення України зброєю.
Чому таке визначення фахівців Альянсу? Напевно, через упевненість, що раніше побудована ешелонована оборона унеможливить «активну, мобільну оборону» з використанням компактних високоточних озброєнь, як під час першого етапу війни. Водночас українські вояки добре розуміють небезпеку втягування в лінійні протистояння, коли малі контактні бої та застосування москітних стратегій ведення війни будуть неможливими. Тому готують свою відповідь, яка, скоріш за все, буде мікс-тактикою, що поєднуватиме й те, й інше. У такому разі українській армії вкрай необхідно мати так звані важкі озброєння, які дозволять завдавати противнику уражень на різних рубежах: на відстані 100 і більше км; на відстані 20-40 км; безпосередньо під час бойового зіткнення, тобто 0-5 км. Тож актуальність отримання західної військово-технічної допомоги зростає на кілька порядків.
Якщо відверто, то рахунок йде вже на години – що та коли партнери з НАТО зможуть оперативно передати Україні. Нині не найкращий час оцінювати дії українських сил оборони, але обмеженість уражень колон російських ЗС, угруповань і скупчень техніки ворога (включно з бойовими кораблями) на великих відстанях, на упередження, скоріш за усе, свідчить, що керівництво ЗСУ просто береже таку ударну зброю. Бо її не так багато. Але факт вдалого ураження 13 квітня береговим ракетним комплексом РК-360МЦ «Нептун» розробки ДККБ «Луч» флагмана Чорноморського флоту РФ ракетного крейсера «Москва» мав приголомшливі наслідки. По-перше, підтвердив високі спроможності вітчизняної армії та вітчизняного ОПК: 186-метровий крейсер з повною водотоннажністю 11 280 тонн де-факто був збитий двома високоточними ракетними пусками. По-друге, це надзвичайно важливий «ракетний маркер» на майбутнє – фактичне підтвердження вагомості ракетного щита-меча стримування агресії. Нарешті, натяк Заходу, що Україна здатна стати потужним партнером і справжнім форпостом західного світу.
До речі, не тільки ураження крейсера перелякало РФ. Нагадаємо, з 11 квітня Міністерство транспорту РФ узялося за забезпечення взаємодії з МВС та ФСБ через побоювання партизанської війни на власній території, зокрема, руйнацій російської залізниці. Такі епізоди стрімко перекинулися з території Білорусі (там було зафіксовано аж до 80 випадків) і вже фіксують на території РФ. Так само, як і велика пожежа у прикордонних регіонах поблизу Бєлгорода – на місцевій нафтобазі і складах боєприпасів.
Українська розвідка каже й про наявність паніки в сусідніх регіонах РФ. Звісно, це не великий масштаб. Але в Силах спеціальних операцій (ССО) ЗСУ без вагань заявляють про готовність і доцільність переносити військові дії на територію ворога. Серед іншого варто згадати, що в Мелітополі «невідомі» почали знищувати окупантів і вже ліквідували близько 70 осіб. Насправді це «рух опору в дії». І практичне підтвердження того, що затверджена рік тому Стратегія воєнної безпеки (тобто нова воєнна доктрина), де прописано всеосяжний принцип організації оборони, діє. Не армія, не сили оборони, а весь народ України рішуче став на захист держави – це справжня вітчизняна війна проти російських загарбників.
У той самий час ситуація в Маріуполі справді критична. Об’єднання підрозділів 36 окремої бригади морської піхоти з полком «Азов», попри втрати та полон частини вояків, дещо посилило оборону Маріуполя. Однак відсутність вільного людського ресурсу, необхідного для цієї ж «битви за Донбас», унеможливлює ефективну деблокаду Маріуполя. Та й сама ділянка фронту навколо Ізюма та Слов’янська, де російський ворог намагається створити передумови для оточення угруповання українських ЗС, залишається небезпечною. Однак позиційну війну українські захисники впевнено виграють: практично щодня знищують колони ворога, підривають техніку та інфраструктуру, скорочують чисельність особового складу, захоплюють знакові трофеї.
Варто наголосити, що саме чисельні прояви героїзму українських армійців значно підштовхнули західних партнерів діяти на підтримку України і не нехтувати побажаннями української влади.
Однак спочатку про позиції ворога.
Уже не таємниця, що путінський режим має помітні проблеми, передусім з людським ресурсом. Генштабу РФ непросто здійснити поповнення своїх добряче пошарпаних угруповань. Хоча 13 квітня західні джерела поширили повідомленням про намір Путіна зібрати для «битви за Донбас» вп’ятеро більше вояків, ніж в силах оборони України, цей намір вкрай складно виконати.
Так, точно відомо про значні проблеми з оперативним резервом, який має забезпечити масований наступ на позиції сил оборони України. З обіцяних Башаром Асадом 40 тисяч сирійських найманців прийшло навряд чи більше від однієї тисячі – The New York Times повідомляла про прибуття першого контингенту з приблизно 300 сирійських найманців. Не стало переломним відтягування військ з окупованих територій Грузії та зі 102-ї військової бази у Вірменії. Навіть тригодинна зустріч з васальним Лукашенком, здається, нічого не дала – самопроголошений президент Білорусі побоюється, що стане мішенню для своїх же силовиків. Та й 15-20 тисяч необстріляних білорусів заледве чи справді посилення для російського Генштабу.
Тож єдині реальні розрахунки Кремля - на приховану мобілізацію. Наприклад, 12 квітня з’явилася інформація про перекидання до України так званих добровольців – зокрема, у Ленінградській області сформовано батальйон чисельністю приблизно 400 осіб. Складається він винятково з військовослужбовців, які мають бойовий досвід. Близько 7 тис. вояків Кремль набрав на раніше окупованих територіях Донбасу. Скільки буде всього, сказати важко… Але от щодо мотивації, то тут проблем у Росії ще більше.
Наприклад, 11 квiтня СБУ оприлюднила перехоплені розмови ворога, які свідчать про доволі глибоку демотивацію російських військових. Зокрема, російські окупанти в Україні відмовляються йти в наступ та саботують накази керівництва, а в деяких підрозділах нерви окупантів узагалі здають – вони на межі бунту.
Здається, не в останню чергу зростанню розчарування російських загарбників сприяють й прискіпливі розслідування раніше скоєних злочинів і неочікуване зіткнення з наслідками глобалізації світу, коли сучасні технології дозволяють ідентифікувати військових злочинців. Тепер багато хто з них побоюється як помсти українських захисників, так і готовності російської влади «відправити їх на утилізацію» на полі битви.
Дещо дивною виявилася й поява командувача воєнної кампанії – генерала Олександра Дворнікова, якого називають «сирійським різником», зокрема, за звірства та використання хімічної зброї. Військові фахівці не впевнені, що це рішення Кремля здатне кардинально змінити ситуацію з управлінням військами – воно, як продемонстрували півтора десятка філігранних розгромів під Чорнобаївкою, вийшло з ладу.
З технікою також не все гаразд. Розгорнуті в Білорусі рембази РФ мусила передислокувати на власну територію. Однак вони явно не встигають забезпечити війська в повному обсязі. Російський танкопром «Уралвагонзавод» повністю зупинився через відсутність комплектуючих. Державне оборонне замовлення в РФ не виконується – ГУР Міноборони оприлюднило відповідні документи про це. Відомо, що РФ переходить до більш застарілих озброєнь. Наприклад, розпаковує вже застарілі крилаті ракети Х-35 і Х-59 (що мають дальність ураження 280 і 250 км). 13 квітня українські зенітники збили ворожий штурмовик Су-25 із радянського парку літаків. До речі, він став 300-ю, ювілейною повітряною ціллю зенітних ракетних військ, яку збили від початку широкомасштабного вторгнення в Україну.
Ба більше, фахівці зафіксували, що технологічна деградація вимушує війська РФ переходити на китайські дрони – оскільки «орлани» не вирішують наявних проблем, в РФ почали використовувати китайські квадрокоптери. Крім того, нещодавно виявилося, що російські окупанти почали використовувати на наявних «орланах» фотокамери Canon – цей факт дуже здивував українських вояків.
Впливовий The Atlantic Council 14 квітня означив три головні проблеми ЗС РФ: логістика, управління та морально-бойовий дух військ. І якщо логістику РФ може суттєво покращити за рахунок підтягування необхідного ресурсу з території окупованого Криму, то призначення генерала Дворнікова керувати кампанією навряд чи можна вважати вирішення питання управління. Що ж до морально-бойового духу, то травма першого етапу цієї війни невиліковна – так вважає більшість аналітиків.
Нарешті, вже є й результати санкцій. Наприклад, керівник Центру військово-правових досліджень Олександр Мусієнко переконаний, що Росія більше не може продовжувати свої програми виробництва гіперзвукових авіаційних ракетних комплексів «Кинджал». «Росія фактично позбавлена доступу до ключових елементів, які необхідні для модернізації та виробництва сучасного озброєння», – переконаний Мусієнко. Що ж, якщо це буде підтверджено, то ситуація стане на крок ближчою до перемоги України.
Отже, підготовка до визначального етапу війни свідчить про певну виснаженість російської армії та намір компенсувати проблеми морально-бойового духу масованими атаками й ракетним домінуванням. Однак оперативність дій західних держав може відчутно сплутати карти Кремлю – це саме та історія, коли мотивований багаторазовою безкарністю за скоєні злочини Путін може витягнути пікову даму.
Західна реакція. Чи виявиться вона вчасною?
Тим часом Захід також готується до другого етапу війни. Передусім найбільш послідовними є США та Велика Британія. Уже на початку квітня впливове видання The Guardian виступило з досить різкими попередженнями західних партнерів. Та мимоволі розкрило таємницю: лише у квітні західні країни почали тихо перетинати накреслену ними ж межу – щодо виключно оборонного характеру зброї, яку вони дають українській армії.
«Питання в тому, наскільки великим буде перехід Заходу до постачань наступальної зброї. Також надзвичайно важливо гарантувати, щоб постачання критичного військового обладнання продовжувалися й підвищувалися», – окреслював проблему колишній голова військової розвідки Великої Британії Філ Озборн.
Видання влучно повторило те, що багато разів казали українські політики й військові, зокрема президент Зеленський. Тоді ж стало відомо, що Чехія вже відправила десяток радянських Т-72, а також артилерійські гаубиці і БМП-1. Але допомога вважалася сумнівною – за оцінками компанії Oryx, українська армія станом на початок квітня втратила в боях 94 танки. Тож розпочалися жваві дискусії, ключовими тезами якої стало не дозволити Путіну до 9 травня досягнути «успіху, про який можна заявити» – передусім власному суспільству.
І, здається, прориву було досягнуто. Спочатку саме Британія запевнила в наявному рішенні передати Україні потужні протикорабельні комплекси (можливо, станом на 13 квітня така зброя вже була у складі ВМСУ, бо деякі експерти припустили, що саме британські системи допомогли українським аналогам розібратися з крейсером «Москва»; однак триматимемо інтригу до певного часу).
І от США 13 квітня оголосили про відправлення додаткової партії ПТРК Javelin – на додачу до іншого пакету обладнання на 300 мільйонів, до якого вже входили ракетні системи з лазерним наведенням APKWS і дрони-кілери Switchblade 600, які здатні вражати ціль у радіусі до 80 кілометрів і можуть замінити втрачені турецькі TB2 Bayraktar.
А вже 14 квітня стало відомо, що в рамках пакету допомоги на суму 800 млн дол. Збройні сили України отримають 11 гелікоптерів Мі-8/Мі-17 радянського виробництва, 18 гаубиць калібру 155 мм і 40 тисяч боєприпасів до них, 200 американських бронетранспортерів М113, 500 ракет ПТРК Javelin і 300 баражувальних дронів Switchblade.
У свою чергу почалися «прориви» й у Європі. Саме після рішення Лондона надати протикорабельні комплекси 13 квітня в парламенті Норвегії заявили про необхідність передати Україні сучасні системи протиповітряної оборони NASAMS (з дальністю ураження 20-40 км) та новітні норвезькі протикорабельні ударні ракети Naval Strike Missile (з дальністю ураження цілей до 185 км). Це надсучасна зброя, яку важливо передати Києву саме до початку активної фази битви за Донбас. Крім того, 13 квітня також стало відомо, що й німецький парламент погодив постачання Україні важкої військової техніки.
Це лише ключові повідомлення про допомогу, головний зміст яких – встигнути надати її вчасно.
Гарантії безпеки для України: між реальністю та ілюзіями
Чи може Кремль повернутися до ідеї захоплення столиці та інших великих міст України? Авжеж, будь-яка слабинка або гальмування «колективного Заходу» в наданні Україні адекватного інструментарію для боротьби з потужним ворогом одразу буде використано для просування вглиб України. Путін добре усвідомлює, що тільки захоплення України здатне відтягнути момент його усунення від влади та й позбавлення фізичного життя. Смерті і втрати влади він боїться до дрижаків, тож буде тиснути на овече російське стадо до кінця. Але під Києвом вже облаштовуються нові рубежі оборони на випадок наступу російських військ. З урахуванням помилок у підготовці оборони перед початком масштабного вторгнення в лютому.
Військові аналітики кажуть, що другий московський похід на Київ малоймовірний. Хоча виключати його не можна. У найгіршому сценарії можливий вихід РФ до Дніпра. Та й то лише за певних умов…
Скоріш за все, російська армія зосередиться на тому, щоб зафіксувати здобутки, тобто на прокладанні сухопутного коридору до Криму. Саме це посилило б позицію Москви на переговорах про перемир’я. Але для цього Путіну треба ще взяти Маріуполь і спробувати влаштувати там 9 травня. Якщо Маріуполь удруге після 2014 року виявиться кісткою в горлі Путіна, той може вдавитися. Бо і так наближається до позиції underdog, а в РФ цього не пробачать.
Але чи може реалізація найкращого для України сценарію стати відразу переможною? Наприклад, у разі очевидної поразки кремлівської армії? Переважна більшість фахівців у галузі безпеки слушно вказує на те, що перемогти такого ворога як Росія, військовим шляхом малоймовірно. Хіба що кількість загиблих має перевершити відмітку 60-70 тис. Бо справді потрібна зміна політичного ладу, щонайменше ліквідація режиму Путіна. То що може бути після перемоги сил оборони України?
Звісно, це залежить від того, яка це перемога. Найбільш яскрава та беззаперечна означатиме вихід на кордони 23 лютого. Бо широка контрнаступальна операція є надскладною справою і може відбутися лише за умов потужної підтримки всього Заходу – як військово-технічної, так і політичної? У разі ж швидкого усунення Путіна від влади дійсно можуть порушувати питання повного очищення всієї України від російських окупантів. В іншому разі – стіл переговорів і перенесення центру ваги в політичну площину. Тож зовсім не виключено, що в результаті активного гарячого етапу війни йому на зміну прийде такий самий етап низькоінтенсивних бойових дій, як у період з 2014 по 2022 рік. Чи можна дотиснути режим московського диктатора в такому разі? Насправді можна й потрібно. Але якщо за це візьметься весь західний світ, із його санкціями, обмеженнями та ізоляцією Путіна? І якщо будуть враховані всі помилки останніх восьми років – у сфері гарантій і подальшого переозброєння самої України.
Саме час зазначити, що багато хто з партнерів уже зараз каже про небажання поступатися інтересами. Є мовчазний спостерігач Китай, є Індія, яка тихо погоджується купувати нафту РФ, є Іран та Північна Корея, є й досить дивні європейські гравці… Наприклад, введення нафтового ембарго всією Європою для російського чорного золота – це, як порахували економісти, 47% того, що зазвичай реалізує РФ. Але й цей крок нині виявляється проблематичним. Саме тому путінські слуги наполягають на паритетних умовах на переговорах, щоб дати Москві маневр у майбутньому тиснути, наприклад, на Францію та Німеччину й отримувати право вето, якого її хочуть позбавити. Сфера дипломатії – небезпечне поле…
Тож зовсім не дивно, що Пентагон уже ретельно вивчає, за рахунок якої довготривалої допомоги можна узяти російського звіра в облогу та загнати в пастку. Наприклад, днями американське військове відомство провело консультації з восьма найпотужнішими оборонними компаніями США, серед яких Raytheon Technologies, Lockheed Martin Corp, Boeing Co, Northrop Grumman, General Dynamics і L3Harris Technologies.
Розрахунки Вашингтона пов’язані з формуванням далекоглядної виваженої стратегії боротьби, хоча досі навіть Байден не повторив слова Рейгана про те, що «ми переможемо, а вони програють». Його польська промова містила емоційний вислів про те, що Путін має піти, але Білий дім потім довго відхрещувався від неї.
Тому є думки, що війна Росії проти України може тривати роками. Це, зокрема, сказав голова Об'єднаного комітету начальників штабів Збройних сил США генерал Марк Міллі, виступаючи в Комітеті Палати представників у справах збройних сил. Як вважає Міллі, російське вторгнення в Україну створило «небезпечний історичний поворотний момент… Я вважаю, що це затяжний конфлікт, який вимірюватиметься роками. Не знаю, чи можна говорити про десятиліття, але кілька років – це точно. Я думаю, що США, НАТО, Україна та всі союзники і партнери, які її підтримують, будуть втягнуті в це протягом тривалого часу».
Це цікавий і непростий поворот – свідчення, що кожна країна, яка грає на світовій арені, буде дбати передусім про власні інтереси. Переконливим доказом цього є очікування західними країнами результатів перших тижнів війни та відверте здивування здатністю України протистояти потужному ворогу. Уже після цього з’явилися постачання зброї і шалена думка: а може, таки за допомогою України дотиснути режим вкрай небезпечного для всього світу Путіна. Справді, Україна зробила головне – довела не тільки здатність бути на мапі світу, але й досягати своєї мети. Віра в Україну з’явилася в Заходу після того, як ця віра виникла в самої української нації. Напевно, тому колективна інтуїція українців підказує: 9 травня 2022 року в Путіна буде зіпсоване (та й не тільки українців, судячи з темпів повернення посольств до Києва).
Наступний бій – за створення потужної, розвиненої України, яка буде більш привабливою для світу, ніж була Росія. Україна має неосяжний потенціал. У тому числі оборонний. Влучні пуски «нептунів» символічні (а є ще багато потужних, надсучасних технологій) – вони надихають на те, що Україна здатна перемогти, навіть якщо тернистий шлях вимірюватиметься роками.
Ця війна, незалежно від формальних результатів «торгу за гарантії», має примусити робити висновки. Зокрема, головним з них має стати твердження: ключова гарантія для України не у столицях інших держав, а у власній. Україна має велику кількість сучасних технологій, які на певних напрямках не поступаються західним. Йдеться про нові передові рішення у створенні смертоносної автономної зброї. А саме: в Україні вже на фініші розробки тактичних ударних безпілотників - як гелікоптера, що може оперувати роєм безпілотників, так і низки баражувальних боєприпасів, тобто дронів-камікадзе. Є потужні проєкти оперативно-тактичних та оперативно-стратегічних, не гірших, за турецькі Bayraktar TB2 та TAI Anka. Вже є й наземні роботизовані комплекси, з них створено перший підрозділ ЗСУ – до речі, з елементами впровадження штучного інтелекту. Є потужні засоби радіоелектронної боротьби, які, як виявилося, дещо кращі за захоплені трофейні комплекси РЕБ ЗС РФ. Є й проєкти ЗРК, які можуть виявитися не гіршими за американо-норвезький NASAMS, який так просив президент Зеленський.
Уже нині можна повторити висновок, що асиметрична сила використання відносно недорогих оборонних технологій в Україні діє. І війна цей процес відчутно пришвидшила. Потрібне розумне переозброєння та посилення оборонного потенціалу! Таке, де будуть максимально використані потужності партнерів, але не ігноруватиметься потенціал власного оборонно-промислового комплексу. Бо тільки українські рішення в галузі безпеки і оборони здатні зробити Україну гарантовано непохитною.
