На момент великого вторгнення очільник УПЦ МП митрополит Онуфрій перебував на рідній Буковині, але терміново повернувся до Києва і виступив із заявою.
«Коли 24 лютого митрополит Онуфрій засуджував російське вторгнення, це була така шокова заява. Він говорив про гріх Каїна, який вбив свого брата. Тобто для нього це було абсолютно неочікувано, як і для Авеля, якого вбив власний брат. Очевидно, він вважав росіян братами, очевидно, мав якісь сигнали про те, що ніякого вторгнення не буде. Про таке говорили багато спікерів цієї церкви. Звичайно, він не міг не реагувати на розпач тих священників, які опинилися під вогнем, єпископів. Він не міг не реагувати на те, що припиняють підносити ім'я патріарха Кирила за літургією в одній за одною єпархіях. Спочатку в Сумській, потім і в багатьох інших єпархіях.
Усе це було в перші дні війни. Але поступово, мені здається, що священновладдя – я говорю зараз про священновладдя цієї церкви – поступово оговталося, і в їхній риториці знову головним ворогом стали Православна церква України та патріарх Варфоломій», – пояснює новопризначений (у середині грудня) очільник Державної служби з питань етнополітики та свободи совісті Віктор Єленський (перше велике інтервʼю з ним можна почитати тут).
Думку Єленського цілком підтверджує один з найглибших і найкращих українських богословів Кирило Говорун. Цікаво, що це інтервʼю ми записувалися в день, коли до Верховної Ради було подано перший із законопроєктів про повну заборону УПЦ (МП).
І незадовго до звільнення Київської області, яку очільник ПЦУ митрополит Епіфаній з військовими об'їздив майже всю.
Деколи вони діставалися звільнених містечок (тієї самої Бородянки) навіть раніше за Президента, аби підтримати знесилених людей і відслужити перші заупокійні літургії на братських могилах. Епіфаній, як і Зеленський, залишився в Києві, хоч у перші дні війни були повідомлення про намір ворога вдарити по Софії Київській, а його резиденцію – Михайлівський монастир – неодноразово намагалися штурмувати ворожі ДРГ.
Тим часом у більшості храмів УПЦ МП навіть після 24 лютого не припинили поминати патріарха Кирила (заплющуючи очі на те, як він благословляв російських генералів на вбивство українців), не відмовилися від російської мови на службах, часто говорили про «братовбивчу» війну.
Це обурювало передовсім самих священників і парафіян, яких у лавах МП досі сотні тисяч людей – проукраїнських, патріотичних. Не фанатиків «руського міра», а дійсно порядних віруючих українців. Чому вони не переходять у ПЦУ, спитаєте ви?
Питання справедливе, непросте, а тому однозначної відповіді на нього не існує. У кожній ситуації потрібно дивитися окремо. Адже церква – це передовсім про спільноту вірян.
Я це до того, що категорично неправильно рівняти всіх під одну мірку, стверджуючи, ніби в МП всі як один чорти. Ні, це не так. Категорично.
Отак у середині весни Україна дізналася імʼя отця Андрія Пінчука, простого настоятеля храму в селі Волоське на Дніпропетровщині. Саме він ініціював і забезпечив підписи понад 400 колег під зверненням до Вселенського патріарха Варфоломія з проханням засудити Гундяєва судом Пентархії за розпалювання ворожнечі «руського міра».
Так-так, тим самим судом Пентархії.
Проблема в тому, що рідна для отця Андрія УПЦ МП розірвала, як вже згадувалося, спілкування з Константинополем слідом за РПЦ, але жест був радше символічним.
«Нас уже занадто багато, наше священноначалля не зможе просто так ігнорувати нас», – зазначав Андрій Пінчук у спілкуванні з LB.ua.
27 травня у Феофанії (тобто на території резиденції митрополита Онуфрія. Це важлива деталь) відбувся Собор, на якому УПЦ заявила, що вона більше не МП і вичистила зі свого статуту всі згадки про РПЦ.
Рішення Собору готував особисто митрополит Онуфрій, і для багатьох присутніх вони стали абсолютним сюрпризом.
Так, Вадим Новинський і Павло (Лебідь) обурювалися, що розрив з Москвою – це «розкол» і «чим ми тоді відрізняємося від Київського патріархату». А одіозний запорізький Лука погрожував навіть піти геть разом зі всією своєю делегацією (сподіваючись так зірвати кворум).
Свій новий статус УПЦ (типу не МП) визначала як «незалежна церква», посилаючись при цьому на грамоту Московського патріарха Алексія Другого (Рідігера), видану очільнику Київської кафедри Філарету (Денисенку) ще в 1990 році.
Однак те, що спочатку виглядало як прорив і справжній крок уперед, згодом виявилося банальним пшиком.
По-перше, правки до Статуту офіційно дуже довго не публікувалися. По-друге, якби дійсно йшлося про якийсь новий статус, митрополит Онуфрій мав би розіслати очільникам інших церков так звані мирні грамоти. Він цього не зробив досі. І зрозуміло, що вже не зробить.
Але найголовніше не це. А те, що в канонічному праві, якому підпорядковується все світове православʼя, не існує терміна «незалежна церква». Автокефальна, автономна – так, але точно не незалежна (сама собі виписати автокефалію УПЦ не може).
Щодо грамоти 1990 року, то вона дійсно передбачає широкі права в справах управління і адміністрування київської церкви, але це не синонім незалежності.
Таким чином, з канонічного погляду УПЦ (типу не МП) була, є і залишається частиною РПЦ (а митрополити Онуфрій і Антоній (Паканич) – членами Священного синоду РПЦ). І це вам підтвердить будь-який семінарист-початківець.
Собор 27 травня мав на меті:
- дати змогу своїм незадоволеним випустити пару;
- вийти з-під дії закону 2018 року, згідно з яким релігійні організації, чий центр управління розташований на території держави-агресора, мають це відповідно маркувати у своїй назві.
Але не понад те. Усередині верховного кліру настрій панував такий: нехай війна завершиться, і залежно від того, як вона завершиться, будемо розбиратися. УПЦ (типу не МП) зависла в сірій зоні, in the middle of nowhere.
Показово, що реакція Москви на ці події була доволі поблажливою.
Що більше, буквально наступного дня після проведення Собору кримські єпархії заявили, що з його рішеннями не згодні і попросили Москву прийняти їх під свій омофор (у підпорядкування) напряму. У Києві навіть не спробували протестувати чи обурюватися. Від слова зовсім.
***
Протягом літа переходи з УПЦ (типу не МП) до ПЦУ набули масовості (активізувалися з березня). Бувало, що за день одразу по 5-6 парафій. Тепер, наприклад, на Івано-Франківщині залишився один храм УПЦ, на Львівщині – десять.
До 2014 року УПЦ МП була найбільшою релігійною громадою України, нараховуючи майже 12 тисяч парафій. Зараз у неї вже менш як вісім тисяч, у ПЦУ – трохи більше ніж вісім (цифри приблизні).
Не всім в українській владі така динаміка подобалася.
Зокрема, заступник начальника столичного головкому СБУ Юрій Палаганюк прямо вимагав від підлеглих – офіційними листами за власним підписом – блокувати переходи.
Після відповідної публікації на LB.ua Палагнюка за таке звільнили. А от у СБУ почався справжній хрестовий похід проти чортів у рясах (не проти УПЦ МП як такої, наголошую) – власників російських паспортів, колаборантів, зрадників тощо.
Безсумнівно, найяскравішим прикладом є обшуки в Чернівецькій єпархії, де силовики розраховували знайти пропагандистську літературу, а виявили російський паспорт її керівника Мелетія та молоденького хориста в келії його заступника Никити. Ну і «дрібниці» – дитячу порнографію в компʼютерах. Яка мала – згідно з попереднім висновком експертиз – усі ознаки не скачаної з інтернету, а знятої на місці.
За дивним збігом обставин, за два дні до цього, на засіданні Синоду в Києві, Никиту призначили очільником Івано-Франківської кафедри. Тієї самої, де залишився лише один храм УПЦ (типу не МП). Призначили, бо його попередник ще за півтора тижня до великої війни раптово знявся з місця і, нікому нічого не пояснюючи, подався до Москви. Його застерегли.
Здавалося б, після такої публічної ганьби Никита мав би відмовитися від Івано-Франківської кафедри (вже мовчу, що це прописано канонами).
Але де там.
Спочатку фігурант записав відеозвернення, де пояснив, що спав собі тихо-мирно в келії (о сьомій ранку, ага. Монахи зрозуміють), аж туди увірвалися есбеушники, роздягли його, поставили до стінки, і він думав, що все – розстрілювати будуть. А вони просто фотографували.
За деякий час зʼявилася нова версія від нього: ніби був якийсь шум, і він просто вийшов у коридор подивитися (у трусах вийшов, без парамана, який він як монах не має права знімати). А там, коридором, бігав хлопчик-хорист, теж у трусах, бо його щось налякало. І так от вони вдвох туди-сюди бігали, аж поки не натрапили на есбеушників, які — невимовні збоченці — почали фотографувати.
У результаті сам Онуфрій благословив Никиту на Івано-Франківщину, а вже за чотири дні в Лаврі відбувалися урочистості щодо 32-ї єпископської хіротонії Онуфрія. Велике, дуже велике свято, на яке з'їхалися верховні клірики з усієї України. І під час урочистої служби сталася подія, яку трактувати можна виключно в один спосіб. Як падіння хреста з бані Святої Софії рівно за сорок днів до великої війни. Якщо коротко: Онуфрій випадково вилив на себе одну із чаш зі святим причастям. Що для священника вважається не просто поганим, а дуже поганим знаком.
Передувало цьому не тільки висвячення Никити. Ні, якби ж то…
Передувало цьому те, що Священний синод:
– не помітив обшуків у Лаврі;
– не засудив, не розжалував, не позбавив сану єпископів і священників, які стали зрадниками: Єлисея Ізюмського, Аркадія Ровеньківського, котрі втекли до Росії; Луганського Пантелеймона, настоятеля собору з Херсона (за сумісництвом духівника Сальдо, який ще ікони крав в окупованому місті); а також очільника монастиря в Мелітополі – вони сиділи в Кремлі на церемонії «приєднання» нових територій. Синод удав, що просто не помітив їх;
– не засудив, ба навіть підтримав Кіровоградського Іоасафа, що тоді вже мав підозру від СБУ. Туди ж – Вінницький Іонафан;
– не засудив лаврівського Захарію (суд призначив йому особисте зобовʼязання), у якого після служби – «звон плив над Расією». Нє, а шо такоє? Це ж не він співав (щира правда), це якісь непатріотичні хулігани прийшли перед чудотворною іконою поголосити.
Синод зайняв страусину позицію, вдавши, що все це його просто не стосується, а хто думає інакше – «паплюжить святу церкву».
Дуже нагадує, от просто дуже сильно нагадує поведінку Віктора Януковича часів Майдану. Яка, власне, й призвела до тих результатів, які всім відомі.
Логічно, після всіх подій іще голосніше залунали голоси про тотальну заборону УПЦ (типу не МП). Тоді як Україна є секулярною державою, де таке – без прямого порушення Конституції – годі й уявити.
Утім. Латвія – теж секулярна держава. І там заборонили. Так, з подачі самої ЛПЦ, яка попросила державу допомогти їй відсторонитися від Москви, але приклад усе одно надихає.
Наразі у Верховній Раді зареєстровано вже три тематичні законопроєкти, але, повторюся, всі три суперечать Конституції.
Аби хоч якось збалансувати ситуацію, держава ввела персональні санкції проти перерахованих зрадників у рясах, а також проти головного проросійського діяча в УПЦ (типу не МП) Антонія (Паканича), а також Павла (Лебедя) та диякона Вадима Новинського.
Мало того, 1 січня в УПЦ (типу не МП) добігає термін оренди двох головних храмів Верхньої лаври – Успенського і Трапезного.
Монастир ПЦУ поки що квартирується в сусідньому — Федосіївському, але крига, як кажуть, скресла (за часів Кабміну Азарова Київську лавру передали МП у безстрокове і безоплатне користування).
***
Таким чином, напередодні 2023 року УПЦ (типу не МП) заклякла на роздоріжжі. Вона не готова повністю рвати з Москвою, не готова визнавати помилки власного священновладдя, але йдеться давно не про справи релігійні, а національну безпеку.
На додачу до вище перерахованого варто згадати рішення Конституційного Суду (щодо відповідного закону 2018 року) – про необхідність московській церкві змінити назву, аби ідентифікувати свою приналежність до центру управління на території держави-агресора. Звісно, УПЦ (типу не МП) одразу заявила, що її це не стосується і нічого робити вона не збирається. Чим загнала себе у глухий кут ще глибше.
Так, у Церкві ніколи нічого не відбувається швидко, але щось мені підказує, що саме 2023 року доля московської гілки українського православʼя буде вирішена остаточно. А шанси на повноцінний православний діалог і – в перспективі – велике обʼєднання оптимістично зростають.
