Розпочнімо з висновків щодо Синоду.
Висновок може бути тільки один: наші синоїдали – вони завзяті космонавти.
Не без цього.
А якщо більш конкретно, можемо просто пройтися по тих рішеннях, які були прийняті, і стане зрозуміло, що Синод ніби й намагається розв'язувати проблеми… Але тільки ті, де ситуація вже явно затягнута і дуже незручна для Синоду. Це не про спів у Лаврі, не про митрополита Павла (Лебедя) і не про митрополита Іонафана Єлецьких, якому вже вручили підозру.... Як почитати заяву Синоду, то Іоан ледь не герой для УПЦ і для України, там таке формулювання.
Мені цікаво, як це сприймають рядові священники та парафіяни УПЦ (колишньої МП), там і досі залишається багато патріотичних людей. Чому – я не розумію, але це окрема історія.
Більшість вірних і священників розчаровані рішеннями Синоду. Очікували, по-перше, чіткої проукраїнської позиції, її там не було. По-друге – засудження колабораціонізму згідно з канонічними правилами церкви. Нагадаю, що канонічні правила – така собі церковна конституція, що є обов’язковою для виконання всіма членами церкви. Окрім усього, є таке правило, що зрада своєї держави є суворим канонічним злочином перед церквою; ті, хто так робить, мають бути вигнанні із церков. Навіть не мають права більше заходити до церкви, а мають молитися на вулиці і — зі слізьми — просити вибачення у всіх, хто заходить у храм молитися (тут йдеться про «Книгу правил святих апостолів, святих соборів вселенських і помісних і святих отців». У розділі «Канонічне послання святого Григорія, архієпископа Неокесарійського чудотворця» знайдемо 8 правило. — С.К.).
На жаль, це не про нашу церкву. Я вже неодноразово казав, що УПЦ зараз переживає найсуворішу канонічну кризу за весь час свого існування. Більшість канонів ніхто й не знає, вони ніяк не використовуються, і канонічне право не здійснюється в УПЦ. Зараз дві мети, для яких використовують канони: перша — постійно доводити, що ПЦУ – неканонічна церква, а друга – патріарх Варфоломій – нехороша людина.
Розчаровані не тільки ваші вірні та духовенство, а все українське суспільство. На цей Синод було багато надій. Ясно, нічого революційного, але ж бодай щось.
Я просто нагадаю нашим читачам останні, найбільш кричущі випадки. У митрополита Кіровоградського Іоасафа – численні обшуки, у Вінницького Іоанафана – обшуки і підозри. Ізюмський Єлисей і Ровенський Іосиф покинули кафедри та втекли до Росії. На урочистостях щодо «приєднання нових територій» у Кремлі сиділи митрополит і ще два попи – з Мелітополя та Херсона.
Фактично Синод про перших двох узагалі промовчав, якщо не брати ту скандальну заяву. Двох наступних тихенько відправив на спочинок, ніби нічого й не сталося і їхня заміна – справа суто технічна. Про трьох останніх теж ані слова.
Чому? Це ж суперечить інтересам самої УПЦ, яка ніби не МП.
Наскільки мені відомо, важливий Собор, що відбувся 27 травня у Феофанії, готувався особисто митрополитом Онуфрієм.
Я уточню для читачів: Феофанія – резиденція митрополита Онуфрія, тобто захід проводився на його території.
Так.
Митрополит Онуфрій не просто готував Собор 27 травня, а й відсторонив від процесу митрополита Антонія (Паканича), який є головним провідником усіх промосковських наративів в УПЦ, є «смотрящим» від Кремля і від Кирила (Гундяєва) в УПЦ.
Але нещодавно всіх вразило фото з Мюнхена, як я розумію, чи з якогось іншого міста в Німеччині, на якому сидять за столом Вадим Новинський, митрополити Онуфрій, Антоній (Паканич), інші ієрархи і жваво щось обговорюють. Після цього фото все стало зрозуміло – в нашій церкві вже не очікували приємних сюрпризів.
Так от, за моєю інформацією, нинішнє засідання Синоду готував митрополит Антоній (Паканич). Ба більше, за десять днів до він навіть припинив виконувати основні свої повноваження, аби вчасно впоратися з підготовкою.
Коли ми у вузьких колах про це дізналися, стало остаточно зрозуміло, що, можливо, з митрополитом Онуфрієм якісь кадрові питання й узгоджувалися, але загалом те ганебне мовчання – як і ті ганебні слова, що лунали під час Синоду – результат роботи «промосковської партії» в УПЦ.
У принципі, я погоджуюся. Коли стало відомо, що Синод проходитиме в Лаврі, усе стало зрозуміло. Але я хочу, щоб ви пояснили нашим слухачам і читачам, чому Паканич має такі широкі права, а митрополит Онуфрій дозволяє йому це?
Я не маю відповіді на це питання, це може бути виключно гадання на гущі, от я, чесно, не знаю. Я не можу цього зрозуміти. Усе ж таки митрополит Онуфрій має важелі для того, щоб обмежити вплив митрополита Антонія Паканича на внутрішньоцерковні справи. Це зробилося раз у житті, під час підготовки собору у Феофанії. 27 травня. Зараз так само, можна сказати, митрополит Антоній знову на коні, він готує, він робить, він проводить, от і все.
Дуже чекаю, коли СБУ виявить у нього російський паспорт, який у нього був, принаймні у 2009 році точно, не знаю, як зараз. Хотіла обговорити також кадрові рішення, які стосуються вже згаданих вами митрополитів Іоасафа і Іонафана, Кіровоградського і Вінницького відповідно. У першого СБУ проводила масові обшуки не один і не два рази, йому вже було вручено підозру, в другого поки що тільки обшуки, але, я думаю, підозра там також не забариться. Чому їх персонально не було засуджено, а Іоасафа взагалі з Кіровоградської єпархії переведено на Київ? На нижчу посаду, але поза тим?
У нас узагалі в церкві є, я про це казав, таке порочне правило… Це стосується не тільки УПЦ, це взагалі стосується всіх православних церков на пострадянському просторі або навіть ширше – всіх, хто якимось чином залежав або залежить від РПЦ…
Так от: якщо ти єпископ і вчинив найсуворіший, найстрашніший карний злочин, ми тебе здавати не будемо. Якщо ти навіть такий зробив злочин, який взагалі ніяк не поєднується з християнським життям і з православною церквою, ми тебе здавати не будемо. Єпископи сьогодні – це вузька каста, яка відірвана взагалі від церкви, відірвана від церковного життя. Це люди, які живуть у більшості своїй в золотих клітках і вони підтримують одне одного, бо розуміють: якщо піддати суду хоч одного з них, то, можливо, потім прийдуть і за іншим. От і все. Тому вони до останнього намагаються, навіть, наприклад, з тим самим Іоасафом…
Близьким другом Паканича, я додам.
Усе ж він втрачає – майже ніде не буде служити, в нього припиняються якісь фінансові потоки, але це деталі. Звісно, покарання мало бути іншим. Але Синод звершив його таким чином, що для загалу це виглядало практично як підвищення – «о, вже до Києва поїхав».
Узагалі-то, історія з Іоасафом дуже цікава. От подивімося: Іонафану вручили підозру, але його не відсторонили, він не поїхав вікарієм на київську кафедру. Іоасафу не вручили підозру, але він поїхав. Я думаю, це моє припущення, що в Іоасафа під час обшуків знайшли набагато більше, ніж у Іонафана, і це була, можливо, просто його якась, знаєте, обіцянка, що він складає повноваження, їде і звільняє кафедру. Інакше я не можу пояснити, що відбулося. Бо я знаю історію сходження Іоасафа на кіровоградську кафедру, він дуже-дуже довго добивався того, щоб стати єпископом, і зараз так просто написати заяву і піти (формально він написав заяву за станом здоровʼя. — С.К.)? Ні.
Отче Андрію, на початку я зазначала, що ви стали відомим на всю Україну після того, як ініціювали збір підписів, звернення до Константинополя щодо необхідності засудити Кирила Гундяєва судом Пентархії. Це звернення підписало більш як 450 священників УПЦ (колишньої МП, а тоді ще просто МП), і ви говорили в інтерв’ю для «Радіо Україна», що «нас уже дуже багато, таких рядових батюшок, які обурені, і у вищих ієрархів не вийде нас проігнорувати». Скажіть, чим завершилася історія зі зверненням, чому ми не маємо новин з цього приводу вже так довго?
Ми досі очікуємо якоїсь реакції від Константинопольського патріарха Варфоломія і його Синоду. От буквально нещодавно ми бачили таку реакцію Александрійського патріархату на події в Африці (рік тому РПЦ намагалася створити на канонічній території Александрійського патріархату таке собі «церковне ДНР» – анексувати і заснувати там свої парафії. Причина – визнання Александрією ПЦУ. – С.К.) – вони розірвали відносини з РПЦ і позбавили сану митрополита Леоніда, праву руку патріарха Кирила, який всім цим займався. Думаю, це перший дзвіночок, що Константинопольський патріархат починає рухатися в бік засудження патріарха Кирила. Але я вам і тоді казав, і зараз повторю, що немає в церкві такого правила, що от надіслали звернення і його мають розглянути, умовно, протягом 30 днів. Тож ми чекаємо, що Синод Константинопольської церкви розгляне його, коли вважатиме за потрібне.
Хотіла б поговорити про нинішній статус УПЦ, яка є колишньою МП. 27 травня в Києві на Соборі було ухвалено рішення вилучити зі статуту всі згадки про зв'язок з Російською православною церквою. Після цього вищі ієрархи УПЦ заявили, що вони більше не МП, і дуже ображаються, коли про це зараз згадують. Але ці правки до статуту досі не опубліковані. Також митрополит Онуфрій не розіслав представникам автокефальних церков так званих мирних грамот – про зміну статусу УПЦ, хоча мав це зробити. Усе це наводить на просту думку: історія зі статутом – маніпуляція, реальних змін насправді немає. Ну а з погляду канонічного права УПЦ була, є і залишається частиною РПЦ.
Мені складно з вами не погодитися. Я є, мабуть, одним з головних апологетів собору у Феофанії 27 травня і вважаю, що він був проривним. Але з огляду на те, що правки дійсно не були опубліковані, не були розіслані мирні грамоти, не було відновлене спілкування з Константинопольським патріархатом, з Александрійським, з іншими церквами, з якими Українська православна церква розірвала контакти ще якийсь час тому, коли вона була частиною Московської патріархії… З оцього всього я можу зробити тільки один висновок: собор у Феофанії готувався виключно для окозамилювання Української держави та українського суспільства. Ніяких змін не було, нема і не буде. УПЦ як залишалась, так і залишається і назавжди буде залишатися структурним підрозділом Московської патріархії, буде виконувати всі замовлення Московської патріархії, буде розповсюджувати всю літературу, яку присилають або друкують на замовлення Московської патріархії або ФСБ, буде проводити і надалі антиукраїнську політику, як це відбувається зараз — може, і неофіційно, але на місцях я багато знаю таких прикладів. Наприклад, у нас на Дніпропетровщині є один храм, де 24 лютого випивали на святковій трапезі після служби за перемогу Росії і казали: «нарешті прийшли асвабадітєлі».
Дуже просте питання, суто обивательське: що із цим робити?
Я не знаю. Розумієте, для мене особисто УПЦ – це не тільки оці продажні митрополити. Для мене це ще багато добрих священників, з ким я виріс, багато вірних людей, з якими ми разом долали путь до Христа. Багато викладачів, які мене вчили і які зараз підтримують у тому числі мене. Багато людей, які себе ідентифікують як вірних Української православної церкви і намагаються зараз щось зробити для того, щоб УПЦ усе ж відірвалась від Москви і стала на шлях Христовий. Але…
На тлі цих усіх подій кількість переходів з УПЦ до ПЦУ значно виросла. Якщо раніше, ще до 2014 року, за чисельністю УПЦ МП була найбільшою релігійною організацією в Україні, то нині це вже ПЦУ. Цифри приблизні, але в ПЦУ зараз більш як 5 тисяч парафій, а в УПЦ (колишньої МП) менш ніж 5 тисяч.
Ні-ні. УПЦ втратила загалом з початку війни 600 парафій. А після 2018 року це майже тисяча парафій перейшла або була переведена — зазвичай ці два терміни використовую разом, через кому — до ПЦУ.
Порахуйте Крим, порахуйте Донбас.
Ну, якщо так рахувати — без Криму, без Донбасу, то можливо. Мені зараз це складно порахувати по єпархіях.
Якщо вже зачепили питання Криму, то нагадаю: кримські парафії не визнали рішень собору 27 травня, і буквально наступного дня була їхня спільна заява про те, що вони воліють залишитися під омофором, під командуванням – світською мовою – Москви. Буквально за декілька днів зібрався Синод РПЦ у Москві – і, звичайно, вони радо прийняли кримські парафії до себе. На засіданні цього Синоду останнього я очікувала якоїсь реакції на цю подію, бодай якоїсь…
Дуже гарне запитання, дякую вам за нього. Я розкажу, як мала вчинити українська церква згідно з канонічним правом. Ці всі єпископи і митрополити трьох єпархій кримських і єпархії Ровеньківської (це Луганська область) зрадили своїй присязі, яку давали на вірність Українській православній церкві — перейшли до РПЦ. Якщо брати суто церковні закони, то Синод мав їх відсторонити і призначити на всі ці кафедри нових єпископів, тимчасових керівників. Зрозуміло, що ці нові єпископи не змогли б доїхати до своїх кафедр, але був би, по-перше, дуже важливий знак для самої УПЦ; по-друге — правильне канонічне рішення. По-третє, це показало б усім іншим єпископам, митрополитам, що Синод УПЦ не буде миритися з колабораціонізмом у своїх рядах. Ну і головне, четверте: завтра Україна звільнить ці території, зрадники побіжать до Ростова, і мають же бути підготовлені єпископи, які зайдуть і облаштовуватимуть життя цих парафій. У тому числі парафій у Криму і Ровеньках, де священники і парафіяни залишилися відданими Україні і просто чекають на перемогу. Яка б це була підтримка для них!
Я вам скажу більше, пані Соню, ви зараз будете сміятися, митрополит Лазар Кримський, який зрадив своїй церкві УПЦ, який показав своїй церкві дулю і сказав «а я піду в РПЦ», оцей митрополит Лазар досі є постійним членом священного Синоду УПЦ. За своєю посадою мав на останньому Синоді теж приєднатися, розв'язувати питання, голосувати тощо. Він, звісно, цього не робив, але коли на Синоді (це точна вже інформація, інсайдерська) хтось із членів запропонував виключити митрополита Лазаря хоч би зі складу Синоду – це ж узагалі позорище позорне – навіть на це Синод не пішов. Бо митрополит Лазар – це такий «руській мір» у кубі, як його виключиш?
Ну, насправді я не дуже подивована, тому що митрополит Онуфрій і його права рука Антоній Паканич досі є членами священного Синоду РПЦ. Вони дійсно не їздять туди останнім часом, навіть не підключаються по зуму, але це все є офіційно, це все є на сайті РПЦ. Я їх точно не виправдовую, але, можливо, причина в тому, що механізм виходу не прописаний.
І погоджусь, і не погоджусь. Те, що механізм не прописаний — може, й так. Але якби правки із Собору 27 числа опублікували, це означало б, що Київська митрополія дійсно повідомила Московську патріархію про те, що вона виходить з підпорядкування і не буде брати участь у будь-яких там синодах, соборах і так далі. Можу тільки здогадуватись, чому це не робиться і чому навіть зараз РПЦ і її очільники, її спікери вважають УПЦ своєю складовою частиною і продовжують себе поводити так, ніби нічого не відбулося.
Наостанок поговорімо про майбутнє. Власне, почнімо з майбутнього Лаври. Точаться розмови про те, що лаври – їх три, я нагадаю: Києво-Печерська, Почаївська та Святогірська – варто повернути в користування державі. У кожній із цих трьох лавр трішки інша юридична ситуація, але загалом це укладання довгострокових договорів оренди, які Кабмін у принципі може розірвати. За деяких нюансів, але може. Як ви думаєте, чи відбудеться це найближчим часом? (Розмова записувалася ще до відповідної заяви президента Зеленського. — С.К.).
Ні. Я впевнений на сто відсотків, що українська влада, вона все ж боїться впливу УПЦ, вона страшиться якихось таких рішень, які могли б дуже сильно ускладнити існування УПЦ. Вона от тільки-но зараз провела обшуки в найвпливовіших митрополитів-«русмірівців», причому не долучивши до цього списку головного провідника всієї промосковської політики УПЦ, митрополита Антонія Паканича. Тому ні, я не вірю в те, що якось зміниться статус Лаври. Думаю, в це не вірить ніхто — ні митрополит Онуфрій, ні члени Синоду, ні, звісно, наш славний «герой» УПЦ, від якого вся церква горить соромом, який вже від церкви, знаєте, відвернув мільйони людей, наш відбитий митрополит Павло Лебідь, який є очільником Києво-Печерської лаври. Він теж у це не вірить, ніхто в це не вірить. Бо цього просто не буде.
Ну, я вірю.
На сьогодні держава занадто слабка, на мій погляд, щоб робити такі кроки.
Подивимось, подивимось. Пане Андрію, ми знаємо, що Україна є секулярною державою — не втручається в справи церковні. Це прописано в Конституції, яку не можна змінювати під час дії воєнного стану. Однак ми також знаємо, що у Верховній Раді зареєстровано вже декілька законопроєктів щодо законодавчої заборони Української православної церкви колишнього Московського патріархату. Подібне відбулося в Латвії, однак там сама церква виступала фактичним ініціатором таких змін. Що ви думаєте, чи може бути знайдено якісь обхідні шляхи для того, щоб законодавчо врегулювати цю ситуацію сьогодні?
Ну, по-перше, я не бачу в цьому законопроєкті, чесно, того, що він якось суперечить Конституції (йдеться про останню ініціативу – від «Європейської солідарності». – С.К.). Розумієте, відсторонення церкви від держави – це не означає, що церква взагалі існує за своїми законами. Держава все одно має видавати, складати нормативну законодавчу базу для всієї релігійної спільноти. У нас після… Що церква відсторонена від держави, тому церква живе за своїми законами, їй начхати на державу – це така профдеформація після Володимира Ілліча Леніна, який першим ввів таку ідею. Ні, в жодній європейській країні немає такого релігійного безладу, як в Україні, в жодній. У будь-якій країні є законодавство, яке регулює, в тому числі фінансове, яке регулює церковні фінанси. Ця прогалина законодавча, яка є в Україні, стосується не тільки УПЦ, а взагалі всього релігійного життя, вона має бути якось опрацьована. Має з’явитися перелік релігійних законів, які регулювали б життя релігійних спільнот в Україні. Ще раз: це не тільки про УПЦ, це про будь-яку релігійну діяльність. По-друге, я не розумію в оцьому проєкті, який внесла «Європейська солідарність», там знову, що церкви, які мають….
Керівний центр на території держави-ворога, держави-агресора.
Або пов’язані. Так УПЦ скаже: у нас он був Собор у травні, ми не пов’язані.
Але в цілому я впевнений, що Верховна Рада не проголосує ці закони. Подивіться, що відбувалося, коли намагалися забороняти УПЦ на теренах окремих обласних рад. Проголосували західні обласні ради, на території яких УПЦ узагалі майже не представлена або представлена дуже кволо. От зараз буде голосування у Вінницькій обласній раді, воно буде симптоматичним, бо у Вінницькій області, по-перше, є Іонафан, по-друге, є велика, дуже велика кількість парафій УПЦ і певні депутати обласної ради Вінницької, вони все ж якось пов’язані з УПЦ. Зараз точиться боротьба, Вінницька єпархія, вона намагається якось захиститись, розіслала всім депутатам звернення. Це буде симптоматичне таке голосування. А з іншого боку, є голосування в Полтавській обласній раді, яке було провалено, і вони не заборонили.
Насамкінець філософсько-провокативне запитання: чи ще не надумали переходити до ПЦУ?
Ні. Не буду коментувати, ні. Посміюся, і все.
Не підтримую, але розумію.
