Два роки підготовки
«Помста - це страва, яку подають холодною». Ця заїжджена до нудоти фраза влучно описує дії РПЦ. Александрійський патріархат визнав ПЦУ ще 8 листопада 2019 року. Тоді Москва взяла півторамісячну паузу. І лише під кінець року, на останньому Синоді, виголосила свою відповідь. Розірвання спілкування, викреслення патріарха Федора з Диптиху та виведення російських парафій з-під юрисдикції Александрійського патріарха.
Тоді відповідальним за африканський напрямок призначили єпископа Леоніда. Він має досвід роботи за кордоном, зокрема і співпраці з російським МЗС, і знання мов (грецької, англійської, єгипетського діалекту арабської). За два роки роботи він показав результат – 102 клірики готові приєднатися до РПЦ, що дає можливість розбудовувати власні адміністративні одиниці на Африканському континенті.
Африканський «актив»
РПЦ, здійснюючи помсту грекам, здобула собі доволі проблемний актив. Як казав класик української олігархічної думки: «Це актив? Я вважаю, що це пасив». Чому? Бо є три проблеми: самі священники, їхня мотивація та спосіб їхнього прийняття.
Хто ці клірики? Які в них біографії? Чи не були вони в розколах та в інших християнських юрисдикціях? Росіяни не вдаються в подробиці, проте відвертішими є греки. Ось митрополит Камеруну Григорій стверджує, що ті, хто перейшов – це розкольники-старостильники та вигнані за штат. Те, що заведено вважати церковним маргінесом. Очевидно, Москві справжня канонічна бездоганність не важлива, головне – демонстративно показати опонентові дулю.
Ба більше, під час переходу з однієї помісної церкви до іншої є певна процедура. Треба отримати відпускну грамоту – офіційний документ, такий собі профайл. Це зовсім не бюрократична примха, а важлива річ, встановлена ще канонами першого тисячоліття. За прийняття клірика без такої грамоти мають бути позбавлені свого сану і клірик, що перейшов, і той, хто його прийняв. Це пряма норма 17 правила VI Вселенського собору.
Я більш ніж упевнений, що ці 102 священники не отримували ніяких грамот від Александрійського патріарха. А отже, Москва приймає їх незаконно. Ба більше, сама РПЦ ще 15 років тому, далекого 2006 р. приписала (журнал № 53), що перехід від них до іншої церкви може відбуватися лише за згоди Синоду РПЦ. Ясна річ, Александрійський синод ніхто не питав. Це чергова ілюстрація того, що РПЦ не дотримується навіть власних правил і приписів, а діє виключно задля особистої користі. У діях Москви немає принципів чи чітких норм, є лише власні інтереси, і саме вони, а не якісь там канони, визначають її поведінку.
Однак крім процедурних, є ще питання по суті. Чому раптом африканські попи вирішили піти до РПЦ? Я не думаю, що їм болить за Україну і вони такі принципові фоловери Онуфрія. Я впевнений, що вони навіть на карті Україну показати не зможуть, так само як і вимовити її назву з першого разу. Насправді ж там основною мотивацією були гроші. Треба розуміти специфіку африканських релігійних реалій. У місцевих немає стійких і принципових конфесійних уподобань, відстоювання якихось теоретичних принципів, що було притаманно європейцям довший час. Африканці більш практичні. Для них релігія – це більше прикладне, аніж абстрактне. Це дуже добре описано у спеціалізованій релігієзнавчій літературі. Вони сприймають багато речей буквально і не можуть второпати, чому європейці щось тлумачать буквально, а щось – алегорично. Причому вибірково.
Ця простота та практичність часто переходить у принцип «Чиї гроші, того і віра». Умовно кажучи, у кого кращий соцпакет і гуманітарка, до тієї церкви/конфесії ми і належимо. В умовах тотальної бідності це більш ніж раціональний вибір. Тому знайти сотню кліриків на 5 млн африканських православних, маючи ще й фінансовий гачок, справа не дуже складна.
До речі, як кажуть самі представники РПЦ, перші два-три роки субсидії африканським клірикам платитиме російське МЗС, а вже потім вони перейдуть на утримання з патріархії. Отже, «африканську аферу» патріарха Кирила оплачуватимуть російські платники податків, а потім і «церковні бабусі».
Цікаво, що роблячи ставку на останніх, проросійська Наталія Вітренко на парламентських виборах у 2006 р. агітувала за збереження московського православ’я від чорношкірих. Тепер на гроші бабусь московське православ’я буде отримувати власних чорношкірих священників. Господь Бог має файне почуття гумору.
Бетонування розколу
Теперішній крок – це залиття фундаменту для розколу. Якщо раніше лише були вириті ями, і за бажання їх можна було б засипати, то вчора в них залили бетон. Рубікон пройдено. Точки вороття вже немає. Зайшовши раз, вони вже не вийдуть з Африки. Вони – як ракова пухлина. Лікування тільки одне – хірургія. Тут уже ніяка хімія не допоможе. Чому?
По-перше, РПЦ офіційно назвала Александрійського патріарха Федора розкольником. Два місяці тому так само офіційно висловилася про патріарха Варфоломія. Але в церкві, та і в будь-якій іншій структурі, так не працює. Не було церковного суду відповідної юрисдикції, який виніс би рішення. Та й узагалі не було жодного суду, навіть внутрішнього – ерпецешного. Просто Синод ухвалив рішення. Це якби Кабмін ухвалював судові вироки. Це нонсенс. І узурпація церковної влади.
По-друге, навіть якщо ви вважаєте його єретиком, це не дає права вам створювати паралельні юрисдикції. В історії Церкви єресь не була підставою для створення дубліката ієрархії. Але найбільший провал росіян у тому, що канонічна територія Александрії, на відміну від багатьох інших, затверджена канонами. 6 правило І Вселенського собору описує тодішню (IV ст.) юрисдикцію Александрії як Єгипет і Лівію (у їхніх тодішніх кордонах). Тепер же РПЦ поширює власну юрисдикцію на «Арабську Республіку Єгипет» і «Державу Лівія». Тобто Синод порушує пряму норму вселенських соборів.
Це може бути підставою для скликання патріархом Варфоломієм Синаксису предстоятелів для засудження РПЦ. Але, схоже, Моспатріархію це мало хвилює. Їм уже байдужий проєкт «Світове православ’я». Усе йде до того, що вони будуватимуть світову російську церкву. У них зараз є парафії на кожному континенті: від Японії до Ямайки, від Архангельська до Йоганнесбурга. Вони ладні брати до своїх лав усіх, хто демонструє лояльність, незалежно від того, який канонічний анамнез у кандидата. Вони заходять на інші території, готові включати до своїх лав розкольників-старостильників (тим паче, що РПЦ так само служить за старим стилем).
Що далі, то менше там православного і тим більше російської громадянської релігії. Подивиться на їхній культ Перемоги, який також підтримується церквою. Їхня віра – це російське месіанство, їхня Пасха – це 9 травня, а кафедральний собор – храм збройних сил. На наших очах формується нова етноконфесійна спільнота, яка відокремлюється від православ’я. Вона типологічно буде схожою та Вірменську чи Англіканську церкви – тобто своєрідну національну церкву (очільник Африканського екзархату якраз за сумісництвом очолює Вірменську єпархію. – Авт.). «РПЦ для русских». Водночас вони будуть засуджувати греків та українців за націоналізм та етнофілетизм. Церква переможеного Орвелла.
І недарма «африканську авантюру» буде фінансувати МЗС Росії. РПЦ, помноживши на нуль канонічне право, тепер має можливість заходити на будь-які території. Буде soft power Кремля будь-де, і ніякі норми пристойності вже їх не обмежують. Це цілеспрямована стратегія: ПВК «Вагнер», договір Роскосмосу із Зімбабве, втручання у вибори та підтримка режимів, а тепер і Африканський екзархат РПЦ – це все пунктири однієї прямої. Нас у цій історії цікавить те, що між вірою та державою РПЦ обрала державу. На цьому православ'я Московського патріархату закінчилось.
Чесно кажучи, мене аніскільки такий сценарій не засмучує, оскільки без деструктивної поведінки Москви можна буде навести лад у православ’ї. Провести низку реформ, осучаснити архаїчні практики, створити дієвий кодекс церковного права та адаптувати церковну думку до викликів сучасності. Без московського права вето зробити це буде значно легше.
***
У 2014 р., коли активізувалося українське церковне питання, патріарх Кирило намагався збити його аргументами, мовляв, патріархати мають свою географічну направленість. Константинополь – у межах колишньої Візантії, Антіохійський – на схід від неї, Рим – на захід, а Александрія – на південь. Власний Московський патріархат Кирило прямо називав церквою північних земель. Від учора «патріархові Північних земель» до офіційного титулу можна додавати «і всея Африки». З погляду географії – дивно. Хоча якщо подивитися з іншого ракурсу, то для приборкувача пінгвінів Африка якраз і буде північною країною.
