На початку вересня Сейм Латвії ухвалив закон, згідно з яким Латвійська православна церква стає повністю незалежною від будь-якої церковної влади за межами держави Латвія, а її статус визначається як автокефальний.
Закон затвердили оперативно та майже одностайно – з моменту звернення президента до Сейму до моменту фінального ухвалення минув менш ніж тиждень.
Сама по собі ця історія є прецедентом. Латвія (як і Україна) є секулярною державою (99 пункт Конституції), тобто церква відокремлена від держави і держава в її діяльність жодним чином не втручається. Життя ЛПЦ, як і всього світового православʼя, регулюється нормами канонічного права.
Тобто держава не може оголосити церкву «незалежною» (такого статусу, згідно з канонічним правом, узагалі не існує). Тим більше – проголосити її «автокефальною» (у випадку ЛПЦ це може зробити або Москва, або Константинополь).
Але фактично так сталося.
Як усе трапилося, як працювали депутати Сейму, що з цього приводу думає сама ЛПЦ, яке майбутнє чекає на неї?
LB.ua вирішив глибоко розібратися в темі, аби зрозуміти: чи може якимось чином досвід Латвії допомогти Україні? Адже на тлі масового виявлення фактів колаборації, зрадництва та посібництва ворогу представників УПЦ (яка типу не МП. Хоча з погляду того-таки канонічного права була, є і залишається складовою РПЦ. Чому – читайте тут) – від рядових монахів до цілих єпископів – значно пожвавилася дискусія про повну заборону УПЦ (типу не МП) на законодавчому рівні.
Як усе відбувалося?
Формально авторство закону належить президенту Латвії Егілсу Левітсу. «Левітс – відомий конституціоналіст, у минулому міністр юстиції, дуже авторитетний у професійних колах», – пояснює LB.ua депутат Сейму, наближений до процесу.
«Лише те, що саме він став субʼєктом законодавчої ініціативи, уже посилило позиції. Чому працювали так швидко? Бо розуміли: якщо занурюватися в деталі, розтягувати час між першим і другим читанням, ми потонемо в дискусіях. А так документ підтримали навіть ті наші колеги, які відомі своєю схильністю до, скажімо так, проросійських позиції», – додає.
Мотивація – захист національної безпеки. «Існує ризик, що керівництво РПЦ в односторонньому порядку може ліквідувати повну самостійність і незалежність ЛПЦ і де-факто змінити її канонічний статус», – акцентується в листі президента до Сейму, де він посилається, зокрема, на дані розвідки.
Особливо підкреслюється, що рішення є виключно юридичним і канонічних питань не стосується (хоча на практиці вийшло інакше).
Як додаткові аргументи – історичні. Мовляв, сторіччя тому ЛПЦ уже мала автокефалію (на жаль, це не відповідає дійсності), а зараз держава просто повертає все на круги своя.
Але насправді ініціатором процесу виступив очільник ЛПЦ митрополит Олександр (Кудряшов).
Джерела в Сеймі це підтверджують (хоча якщо чесно, для будь-кого, хто хоч трішки в темі, це було очевидно просто за формальними ознаками).
«Так, вони дійсно звернулися до нас, попросили їх підтримати. Звісно, ми погодилися взяти на себе цю відповідальність. Процес напрацювання тексту законопроєкту тримали у великому секреті, про це знали одиниці», – зазначає ще один співрозмовник у латвійській владі.
Ого, цікаво. А ЛПЦ це для чого?
Митрополит Олександр (Кудряшов) очолює ЛПЦ з 1990 року. Він і його архієреї завжди займали пролатвійську, патріотичну позицію. Ясно, що Москву це дратувало. Дуже. На владику виливали відра компромату. Найвідоміший випадок – публікація свідчень того, що він був завербований КДБ під псевдонімом Читач. При цьому ступінь співробітництва невідомий.
(«Компромат» – так собі, на трієчку. Знову ж таки, усякий, хто хоч мінімально цікавиться темою релігії, знає: за радянських часів практично кожного церковника, який робив карʼєру, намагалися затягти «в орбіту» (українські архієреї поважного віку не виняток). Зазвичай це була просто формальність. Нічого особливого, йдемо далі).
Коли не спрацювало, в Москві почали обговорювати, як би митрополита поміняти (внутрішні правила таке – з натяжкою – але дозволяють). Формальна підстава теж була – вік поза 75 років (нині владиці 83).
Ну і, звісно, українські події стали останньою краплею. У ЛПЦ вирішили не чекати і діяти на випередження. «Чесно кажучи, якби вони не звернулися, навряд чи ми самі порушували б питання», – погоджуються в Сеймі.
То Латвійська церква вже була автокефальною чи ні? Поясніть нормально
Пояснюю.
У листі до Сейму президент Левітс стверджує: так, була. І посилається на грамоту патріарха Тихона від 1921 року, яку потім підтвердив патріарх Алексій (Рідігер) на початку 90-х.
Але. Тут, як каже мій колега Майкл Щур, є два величезні «алє».
Перше.
Ви знаєте, що я люблю документальні підтвердження всього, тож читаємо. «Преосвященному Іоану, архієпископу Ризькому. По благословенню Святійшого патріарха Священний синод і Вища церковна рада в обʼєднаній присутності мали судження про дарування Православній церкві в Латвії самостійності у справах церковно-адміністративних, церковно-просвітницьких і церковно-громадянських.
Вирішено: беручи до уваги, що Православна церква Латвії перебуває в межах незалежної держави, надати названій Церкві користуватися самостійністю в усіх справах церковно-адміністративних, церковно-просвітницьких і церковно-громадянських, про що повідомити Ваше Преосвященство. Липень 6-9, 1921 рік, №1026».
Такий лист тогочасний керівник ЛПЦ архієпископ Іоан (Поммерс) отримав у липні 1921 року. Яніс Поммерс (до речі, випускник Київської духовної академії) – абсолютно легендарна особистість. Надзвичайно освічений, він проводив масштабні реформи ЛПЦ, значно зміцнивши її позиції.
У жовтні 1934 року був по-звірячому вбитий більшовиками. Попрощатися з владикою на вулиці Риги вийшло понад 100 тисяч людей (що дуже багато для такого міста). Його канонізовано.
Як бачимо з листа, йдеться про право церкви самостійно впорядковувати своє життя. Але не понад те. Слів «автокефалія» та/чи «автономія» тут немає.
На додачу почитаємо лист самого Іоана (Поммерса) митрополиту Єлевферію (цитую за архівами його кореспонденції. – С.К.): «Я користуюсь наданими мені правами, прискіпливо дотримуючись точного змісту формул, виданого мені документа. Не допускаючи ніяких домислів – хоча б навіть у словесному формулюванні – мого канонічного становища. Спокусливих слів типу «автокефалія» і «автономія» не вживаю ні я, ні мої органи (маються на увазі підлеглі. – С.К.). Водночас я, однак, глибоко переконаний, що надані мені права було надано і каноновідповідно, і доцільно».
Тепер друге «але».
Невдовзі після розправи над Поммерсом ЛПЦ ухвалює рішення про перехід під юрисдикцію Константинопольського патріархату.
Ясно, що Московський патріархат цього не визнав («дивно», чи не так?), ну а в 1940-му почалася радянська окупація Латвії, усе ніби обнулилося.
У 1994 році широкі права Латвійської церкви були підтверджені Собором РПЦ. Текст – слово в слово, як у грамоті патріарха Тихона, без змін.
Це важливо.
Таким чином, ми бачимо, що аргументація президента Левітса під час представлення цього закону, мʼяко кажучи, маніпулятивна. Що ЛПЦ ніколи не була автокефальною/автономною в канонічному (оскільки, повторюся, церковне життя регламентується саме канонічним правом, не світським) сенсі. А держава, навіть за великого бажання, проголосити таке не може.
Хіба в Сеймі всього цього не знали?
Знали. «У нас на меті не було поставити церкву собі під контроль. На меті було юридично забезпечити, щоб Росія не могла жодним чином впливати на діяльність ЛПЦ. Оскільки вони самі попросили втрутитися, ми виходили з того, що вони самі знають, як їм краще і як правильно. Звісно, надалі ми в їхні справи теж не втручатимемось і вони самі впорядковуватимуть своє життя. Ну а щодо терміна «автокефалія», то для нас – світської влади – він має виключно загальноюридичне значення, в канони ми не втручаємось», – коментує вже цитований співбесідник.
Якою була реакція ЛПЦ?
У публічному просторі – стриманою. Декілька днів після ухвалення закону ЛПЦ тримала театральну паузу, а потім виступила з лаконічною заявою. Мовляв, ми не тільки святі отці, а й громадяни своєї держави; ясно, що громадяни законослухняні. Тож якщо Сейм говорить так-то й так-то і просить нас до 31 жовтня привести свій статут у відповідність до нових норм, ясно, ми це зробимо.
20 жовтня ЛПЦ провела собор. Одне з рішень – формальне звернення до Москви з проханням про автокефалію.
Адже оскільки, як ми зʼясували, раніше у ЛПЦ її не було, а держава каже, що була, то ЛПЦ просить Москву таку автокефалію надати.
Слід віддати належне митрополиту Олександру, він людина мудра, досвідчена і ду-у-у-уже обережна.
Ясно, що ніякої автокефалії (тим більше – через якісь там рішення світської влади) РПЦ Ризі не надасть.
То що буде далі?
З погляду канонічного права ЛПЦ заходить у сіру зону.
Точно як УПЦ (яка типу не МП). Адже самі вони вважають, що з Москвою розірвано (і ті, і ті), але поки Москва це не підтвердить (вибачте, але світове православʼя влаштоване саме так), формально вони з ними повʼязані.
Звісно, від початку в ЛПЦ це розуміли і такий сценарій їх влаштовує – сидіти на березі, очікуючи поки річкою пропливе… Ну, ви знаєте, що там має проплисти. Адже абсолютно очевидно, що після падіння путінського режиму одна з його основ – РПЦ – у нинішньому її вигляді теж посиплеться.
Тут написано, що перед окупацією Латвія була під Константинополем. Чому б не повторити?
Абсолютно логічно.
Зараз унікальна можливість, щоб ЛПЦ звернулася до Фанару з проханням про повноцінний томос, а отже, про повноцінну (!) помісну церкву. Щоб от раз і назавжди. Як ПЦУ.
«Чи може Фанар теоретично розглянути таке питання? Розглянути – звісно, чому б ні. Але самі ми ініціативу не проявлятимемо, це має зробити сама країна», – пояснює Lb.ua поважний представник Вселенського патріархату.
Згадаймо, що у 2018-му процес організації ПЦУ почався саме з відповідного прохання Верховної Ради до патріарха Варфоломія.
Тут має бути аналогічно.
«Якщо ЛПЦ нас попросить, звісно, ми підготуємо таке звернення, – зазначає наш співбесідник із Сейму. – Але якщо попросить. Тільки ЛПЦ краще знати: хочуть вони мати томос чи ні».
Водночас додає: вже прийнятий закон передбачає ряд запобіжників, і якщо раптом щось станеться, просто взяти й повернутися до Москви ЛПЦ теж не вдасться.
Станом на сьогодні ЛПЦ питання томосу від Константинополя не порушувало. Водночас у сусідній Литві, за інформацією LB.ua, дуже уважно вивчають подібну можливість і, зокрема, відповідний досвід України.
Добре. У Латвії, значить, змогли, а чи прийнятний такий досвід для України?
Повна калька – точно ні. Адже в Ризі було найголовніше – щире бажання очільників Церкви вийти з-під впливу Москви.
Підкреслюю: щире. Так, вони попросили державу допомогти їм – підстрахувати, але почалося все саме з них.
На відміну від ЛПЦ, в УПЦ (яка типу не МП) надали перевагу косметичним змінам, які по суті нічого не міняють.
Так, на соборі 27 травня було оголошено про розрив з Москвою, але відповідні правки до статуту досі офіційно не опубліковані. І, ясно, вже не будуть.
Ідея: якось перечекати до кінця війни (от саме «якось»), а потім визначатися.
Сама ініціатива собору і всіх затверджених там рішень належала митрополиту Онуфрію – для багатьох присутніх це стало несподіванкою. Особливо для головного «яструба» московської церкви в Україні Антонія Паканича. І навіть для тоді ще депутата Вадима Новинського, який щиро обурювався: «Це ж розкол!»
Тобто точно не можна сказати, що персонально Онуфрій займає відверто проросійську позицію. Скоріше намагається балансувати десь над сутичкою. Виходить не дуже – його дії є половинчатими, започатковане не доводиться до кінця, відповідно, проросійські настрої в керівництві УПЦ (підкреслюю: в керівництві, не на місцях) перемагають.
При цьому Кримська єпархія та частина Луганської з рішенням собору не погодилися та перейшли під пряме підпорядкування Москви. Мінімум троє єпископів (!) УПЦ проявили себе махровими колаборантами і втекли в Росію. Четвертого СБУ вже викрила в держзраді, а в ще одного (просто зараз, коли ви читаєте ці рядки) тривають обшуки (перший – Вінницький Іонафан, другий – Кіровоградський Іосаф). Я вже мовчу про монахів, які надавали приміщення для проведення «референдумів», а потім сиділи на «святковій церемонії» в Кремлі; чи батюшок, які працювали навідниками – у прямому сенсі цього слова.
Обурливої реакції на такі випадки ні від Синоду, ні персонально від Блаженнішого Онуфрія не було.
Жодного разу.
Траплялися якісь абсолютно беззмістовні заяви «інформаційного відділу» УПЦ (типу не МП), але вони навіть не були підписані. Якщо завтра вони щезнуть з офіційного сайту УПЦ, ніхто й не помітить.
До речі.
У 2016-му, коли проти Вадима Новинського було порушено справу у звʼязку з можливою співучастю в посяганні на життя митрополита Володимира (Сабодана), тоді вже покійного, на його підтримку зібрався цілий Священний синод. І особисто Онуфрій підписав заяву Синоду.
Ну це так, про «пріоритети».
Захистити Новинського? Безперечно!
Визнати, покарати, засудити, позбавити сану власних колаборантів? Ні, не чули, воно якось само розсмокчеться.
Що із цим робити? Невже Україна не може законом заборонити московську церкву?
Згідно з Конституцією – ні, не може. А Конституцію під час воєнного стану не міняють.
Так, ще в березні до Верховної Ради було подано два законопроєкти, які подібне передбачають. Проте способи, як це пропонують зробити, мʼяко кажучи, недосконалі. Навіть у ПЦУ майже всі (майже – це значить без урахування позиції яструбів) визнають: пряма заборона не просто зашкодить, а спровокує серйозні конфлікти тут і зараз, а в перспективі матиме прямо протилежний ефект (доведено низкою історичних прикладів, зокрема греко-католиків).
І який вихід?
У Кримінальному кодексі України існує три статті, які прописують покарання за держзраду, колабораціонізм і посібництво (насправді різниця там невелика). Але, наприклад, для чиновників чи силовиків (і навіть учителів), які перейшли на бік ворога, зафіксовано більш сувору форму відповідальності, ніж для рядових громадян. Поняття на кшталт «духовний колабораціонізм» взагалі не існує. Тобто коли ізюмський єпископ Єлисей (який потім втік у Бєлгород) з церковної кафедри благословляв «очільника» окупаційної адміністрації, формально він нічого не порушував – юридично довести протилежне буде вкрай важко.
Або коли Україна поверне собі Крим і частину Луганщини, муситиме вирішувати, що робити з єпархіями, які, як зазначалося вище, проігнорували рішення собору УПЦ і попросилися під омофор Москви.
Тож коли СБУ ловить – за характеристикою в.о. очільника відомства Василя Малюка – «навідника в рясі», а в нього в телефоні – листування з куратором, тут усе зрозуміло, він відповідатиме як громадянин України.
Але більшість випадків з попами-колаборантами набагато складніші (примітно, що про аналогічні історії в лавах ПЦУ, греко- або римо-католиків, баптистів тощо невідомо).
До речі. Від початку війни у 2014-му жодного з них не було внесено до санкційних списків. Жодного, вдумайтесь. Уже навіть після 24 лютого. Тут світська влада нічим не відрізняється від керівництва УПЦ (типу не МП), воліючи просто «не помічати» кричущі випадки.
Тож наразі єдиним конструктивним і адекватним сценарієм видається посилення норм Кримінального кодексу і подальша добросовісна робота силовиків.
За інформацією LB.ua, у парламенті відповідні дискусії вже розпочаті. Але чи матимуть вони результат, чи проходитимуть у цивілізованих рамках – велике питання. На жаль, я не впевнена.