Звільнення. Повернення додому
У вересні-жовтні сили оборони України, розвиваючи вдалий наступ на півдні Харківщини, звільнили близько 10% території Донецької області разом з містами Святогірськ та Лиман. Успіхи військових мають не лише величезне символічне значення (це перші міста області, звільнені після повномасштабного вторгнення Росії). Деокупація півночі Донецької області багато що змінила на нашу користь.
По-перше, над Краматорськом і Слов’янськом, фактичним адміністративним центром області, більше не нависає небезпека оточення з півночі. Й місцеві мешканці відразу це відчули – кількість обстрілів міста за останній час помітно зменшилася.
По-друге, регіон отримав ще один коридор сполучення з усією країною через Ізюм та Харків. І це значно спростило логістику як для цивільних, так й для військових. Практично одразу після звільнення півночі області “Укрзалізниця” відновила рух пасажирських потягів між Краматорськом та Києвом. Вперше з квітня цього року, після трагічного обстрілу вокзалу Краматорська.
У самих звільнених містах тривають так звані стабілізаційні заходи. Наші правоохоронці виявляють колаборантів та посібників російських окупантів. Серед зрадників, якими вже активно займаються правоохоронці, освітяни, працівники соціальної сфери, організатори так званого референдуму, самопроголошені “депутати” місцевого “парламенту”. Багато з них втекли. Ще у вересні колишній міський голова Святогірська Володимир Бандура разом з так званим головою ДНР Денисом Пушиліним переконували місцевих мешканців в тому, що Росія тут назавжди. А вже сьогодні він перебуває у розшуку.
Загалом з міркувань безпеки влада не радить місцевим мешканцям повертатися до своїх домівок та навіть ввела додаткові перепустки для відвідування Святогірська і Лимана.
Попри це, мирне життя поволі повертається у звільнені міста та села. Буквально в перші дні там почали працювати українські органи влади та розпочалося постачання гуманітарної допомоги. А вже зараз на звільненій території є мобільний зв’язок, працюють пошта та банкомати. Наразі комунальні служби працюють над відновленням водо-, газо- та електропостачання. А ось з теплом ситуація гірша. Цієї зими повноцінного опалення не буде через те, що зруйновано значну частину житла та цивільної інфраструктури. Крім того, попри зусилля влади з евакуації мешканців, не вдалось уникнути жертв серед мирного населення.
Наразі правоохоронцями вже ексгумовані тіла 131 цивільної особи: 67 чоловіків, 56 жінок, 5 дітей. Ще 6 тіл настільки понівечені, що встановити їх особу та стать просто неможливо. За підрахунками обласної влади, 7 з 43 звільнених населених пунктів області взагалі залишились без мешканців. Це щодо масштабів гуманітарного лиха.
В очікування складної зими
Звільнення півночі області вплинуло й на міста та райони Донецької області, які не зазнали окупації. Крім покращення безпекової ситуації та відновлення залізничного сполучення, ці громади отримали ще й довгоочікуваний газ.
Після звільнення Ізюму вдалося відновити кілька другорядних газогонів та подати газ до Донецької області, газопостачання якої було припинено ще наприкінці травня через активні бойові дії. Це дозволило не лише почати підключати до газу приватні оселі, а й запустити централізоване теплопостачання у 15 громадах області. Ще у 10 громадах тепло планується подавати виключно до об’єктів соціальної інфраструктури.
Але попри ці позитивні новини, влада закликає місцевих мешканців не поспішати з поверненням до своїх осель. По-перше, це поки що не надто безпечно, бо ворог продовжує майже щодня обстрілювати міста області далекобійником озброєнням. А по-друге, ніхто не може гарантувати стабільну роботу систем енергопостачання. Через активні бойові дії область втратила резервні лінії та підстанції. Тому будь-який удар по енергосистемі може стати критичним й зупинити її на тривалий час. Тож може постати питання негайної евакуації великої кількості людей.
До речі, на Донеччині досі триває обов’язкова евакуація. За підрахунками керівництва, зараз в області залишилося близько 350 тисяч мешканців, або 20-25% від тієї кількості, яка була до початку широкомасштабного вторгнення.
Добровільна евакуація розпочалася 24 лютого. Місцеві мешканці, навчені досвідом 2014 року, не стали чекати, коли міста почне обстрілювати артилерія, або їх захоплять окупанти. За перші кілька місяців з Донеччини в безпечніші регіони країни та за кордон виїхало майже половина населення.
Влітку, напередодні важкої зими без опалення, Урядом було ухвалене рішення про обов’язкову евакуацію населення. Під організовану евакуацію потрапили переважно одинокі літні люди, особи з інвалідністю, багатодітні родини та інші вразливі категорії населення.
Крім допомоги з переїздом в безпечніші міста влада взяла на себе розв’язання питань з розміщенням, харчуванням та соціальною допомогою всім, хто зголосився виїхати з області. Зараз внутрішньо переміщених осіб з Донеччини приймають в основному громади Кіровоградської області.
Керівництво громад Донецької області намагається підтримувати своїх громадян навіть в інших регіонах. Для цього по всій країні створюється потужна мережа гуманітарних хабів міст, районів та області в цілому. Започаткувала цю систему роботи з евакуйованим населенням Маріупольська міська рада й зараз в різних регіонах країни працює вже 15 центрів “Я Маріуполь”.
Краматорська міська рада створила два таких центри. Створюють гуманітарні хаби у місцях компактного розміщення переселенців й інші громади. Втім, головна мета створення таких центрів – не лише розподіл гуманітарної допомоги, але й бажання зберегти відчуття приналежності до своєї громади навіть за її межами.
Окуповані території. Зруйновані міста
А ось на окупованих територіях ситуація зовсім не така обнадійлива. Після початку повномасштабного вторгнення вони сильно постраждали від артилерійських обстрілів.
Крім того, більшість окупованих міст відчувають значні проблеми з водопостачанням. Або навіть критичні проблеми, як нещодавно захоплені Маріуполь та Волноваха, де немає ні води, ні електрики, ні тепла. І прийдешня зима там буде вкрай важкою.
Але окупаційні «адміністрації» цим не переймаються і займаються пропагандою та створенням картинки “розвитку територій”. Наприклад, у Маріуполі, де зруйновано і пошкоджено сотні багатоквартирних будинків, з пафосом почали будувати мікрорайон на кілька п'ятиповерхівок дуже низької якості. А в майже повністю розбитій Волновасі під об’єктивами камер ведеться “відновлення” лікарні.
Все, що відбувається на окупованих територіях, можна описати одним словом – імітація. Як і «референдум про приєднання території до РФ».
Фактично 8 років з моменту окупації частини Донецької області місцева «адміністрація» оспівувала цей момент як головну мету, заради якої можна перетерпіти будь-які негаразди. Недаремно весь цей час величезний плакат гуртожитку ДонНУ у самому центрі Донецька прикрашав білборд з написом “Наш вибір – Росія”.
Втім, останнім часом тема референдуму практично не жила в публічному просторі окупованої частини області. До того, значна частина місцевих мешканців навіть вже перестали вірити, що таке “приєднання” колись станеться. Поки 19 вересня спеціально натренована “громадськість” не звернулася до окупаційної влади з “вимогою” провести “референдум про входження до складу РФ”.
Колись цей “референдум”, який підготували за три дні, увійде до книги рекордів Гіннеса як найшвидша імітація волевиявлення громадян. Втім, через поспіх, цю імітацію навіть не намагалися зробити чимось, хоч трішки схожим на дійсність. Наприклад, за результатами “референдуму” намалювали яву понад 97% від кількості виборців, які жили на окупованій території станом на 2013 рік. Ніби й не загинули десятки тисяч мирних мешканців в Маріуполі, Волновасі та інших районах області, які російські військові знищували артилерією та авіацією. Ніби немає мільйонів мешканців області, вимушених покинути свої домівки та переїхати до безпечніших районів України чи світу. Та й самі оголошені результати виборів виявилися ще абсурднішими – понад 99% підтримали приєднання окупованої території до Росії.
Більші показники лояльності до “політики партії” демонструють хіба що мешканці Північної Кореї. Втім, ані це потішне волевиявлення, ані не менш гротескне включення до складу РФ аж ніяк не змінює реальність, в якій розмір території вільної Донеччини залежить винятково о від сміливості та успіхів ЗСУ.
Значно більше занепокоєння викликає те, що Росія бере під контроль окуповані території не лише через спроби формальних анексій, а й шляхом висадки “десанту” російських чиновників для управління.
За даними журналістів, з РФ тісно пов’язані чи не половина керівників вищого рівня у структурах так званої “народної республіки”. Тож, за іронією долі безпосередньо мешканці цих територій мають все менше можливостей для управління територіями. До речі, у складі РФ міста Донецької області фактично втрачають інститут місцевого самоврядування. На зміну обраним міським головам мають прийти голови муніципальних утворень, яких призначає керівник окупаційної адміністрації після формального узгодження з міськими законодавчими зборами.
В очікуванні миру
Але попри окупацію частини території, активні бойові дії та обстріли тилових міст, Донеччина продовжує життя. І живе не лише війною, а й відносно мирним життям. У населених пунктах, хоч трішки віддалених від лінії фронту, місцеві органи влади намагаються підтримувати базовий порядок – прибирають площі, намагаються ремонтувати дороги, пораються з квітниками, розвивають місцевий транспорт та готують до зими школи й лікарні. І ці пусті площі та сквери з квітниками, напівпорожній транспорт який їде знелюдненими вулицями, охайні школи та лікарні залишають дивне враження.
У цій порожнечі є відчуття життя, яке готово розквітнути щойно після перемоги сюди повернуться люди. Але для цього необхідно звільнити всю територію області, покарати колаборантів і гарантувати безпеку. Наразі область демонструє згуртованість у відповідь на найважчий виклик за часів нашої незалежності.
Андрій Романенко, регіональний координатор Національної платформи стійкості та згуртованості в Донецькій області