ГоловнаСуспільствоВійна

Кола на воді. Як працюють діалогові групи з людьми з непідконтрольних територій. Частина 1

Діалогові групи під час конфліктів і війн ― невеликі спільноти, побудовані на довірі, куди входять люди з різними, часто протилежними політичними поглядами та позиціями. Ці проєкти можуть тривати роками і навіть десятиліттями, а учасники й учасниці переважно мають стале ядро, до якого приєднуються новачки. Заради їхньої безпеки робота таких груп непублічна. 

В Україні діалогові групи з’явилися майже одночасно з початком війни, що є особливістю ― зазвичай такі процеси починають після завершення конфлікту або його переходу в заморожену фазу. Українські групи збирають учасників з підконтрольної, а також з непідконтрольної території, де люди роками живуть в іншому інформаційному просторі, насиченому російською пропагандою. LB.ua розповідає про одну таку групу.

1. Тривожні стани

Екран комп’ютера чорний, як і ніч за вікном. Ми з Жанною спілкуємося у Skype, камеру вона не вмикає ― каже напівжартома, що остерігається чи то прослуховування ФСБ, чи то мене. Я ж остерігаюся того, що вона може сказати.

Зі свого містечка поруч із Донецьком у 2014 році Жанна виїхала на чотири місяці ― спершу в Маріуполь, потім у Дніпро. Сподівалася, що ненадовго. Її бабця не захотіла покидати дім, мама не поїхала без неї ― і Жанна повернулася до сім’ї. 

До 2014-го працювала в соціальній сфері, потім ― на «гарячій лінії» і як психологиня. Коли в «ДНР» заборонили всю психологічну допомогу, крім «державної», перейшла в соціальну організацію. Керівник розповів про тренінг, і Жанна разом з колегами погодилася. Про те, що це буде діалогова група, вони не знали.

― Ми не відразу зрозуміли, що відбувається, навіть коли сіли в коло. За моїми відчуттями, напруга почала наростати відразу. Навіть не через теми, а через окремі репліки. Наприклад, що війна ― це наш вибір, що всі, хто хотів, виїхали. Люди не зіштовхнулися із цією ситуацією і чомусь вирішили, що це так просто ― покинути все і поїхати, щоб бути «хорошими» для інших. Щоб хтось зрозумів, що я добре ставлюся до України, я повинна покинути свій дім? Чому я маю виправдовуватися, що не ходила на «референдум», щоб мене прийняли до цього кола? Чому запитують, що для мене мир, якщо я вже пояснила: «коли не стріляють»? Чому говорять у групі українською, а поза нею – російською, і я почуваюся чужою? Може, вони й працюють з постраждалими, але не знають на власному досвіді, що таке обстріли. А для нас це боляче і складно. 

Та від участі вона не відмовилася. По-перше, з цікавості. По-друге, це була можливість виїхати на підконтрольну територію і дихати вільніше. 

Фото: Ростислав Кузик

Про обмеження Жанна знає багато. У рамках роботи групи вона проводить опитування на непідконтрольній території і запитує єдине: «Як ви ставитеся до реінтеграції?» Вона запитує про це під час особистих розмов зі знайомими, щоб звучало невимушено, а не як пункт із дослідження ― інакше їй загрожує небезпека. 

― Відповіді різні. Але всі кажуть, що від них нічого не залежить, тому не бачать сенсу думати про це. Бояться говорити, я боюся запитувати. Можливо, хтось боїться і в мене запитати. Відкрито свої думки в нас не висловлюють ось уже сім років. Від цього ― тривожні стани, ― говорить Жанна.

Попри те, що вона має більше інформації про Україну, їй теж страшно. Не знає, кого в разі реінтеграції переслідуватимуть і за що саме ― наприклад, за російські паспорти (Олексій Резніков ― у недавньому минулому міністр з питань реінтеграції, а зараз міністр оборони ― запевняв, що Україна не буде застосовувати жодних санкцій за російські паспорти до мешканців окупованих територій). Каже, що відчуває, ніби чекають не на людей, а на території ― за гаслами про неподільність країни лишаються труднощі з оформленням документів, подоланням блокпостів і скасовані цьогоріч штрафи за вимушений в’їзд до України через Росію. 

― Чому не намагатися показати, що ми такі самі громадяни? Про нас говорять, але наше ставлення не цікавить. Це розчаровує. Не бракує прикладів, коли люди повертаються і кажуть, що в Україні немає справедливості. Але і тут для мене ніякої справедливості немає. 

Жанна готова говорити про справедливість і страх ― але не про військових. 

― Для мене вони не герої, бо стріляють в інших. Я чую постріли за вікном. Як я можу хотіти в країну, яка може мене вбити? І так само я ставлюся до військових тут. Вони теж кажуть, що захищають, але їх героями не називатимуть ― це подвійні стандарти.

На неокупованій території їй лячно: фантомно боїться затриматися на вулиці після 22:00 (часу оголошення комендантської години), остерігається поліції, соромиться, що не вміє користуватися касою самообслуговування і карткою, тривожиться, коли треба обирати, бо ж від такого відвикла ― якось хотіла купити крем у магазині, але так і пішла з порожніми руками, простоявши біля переповнених полиць. 

― Я почуваюся кошмарно, незручно. Хочеться швидше повернутися в більш безпечне місце, де все знайоме.

Про те, що в тому «безпечному» місці, ніби слон у кімнаті, стоїть Росія, вона мовчить. Допоки я не запитую. Голос її враз стає принишклим: 

― Щодо участі Росії в цьому? Я ще не сформувала ставлення. 

Мені і гірко, і радісно, що в цю мить ми не бачимо одна одну.

2. Діалог

Діалогові групи, до однієї з яких входить Жанна, невидимі і буквально, і метафорично ― це не публічні події, про їхню роботу говорять зовсім нечасто. Причин є кілька: небезпека для учасників і учасниць, упередженість до формату, відсутність чіткої державної політики щодо мешканців і мешканок непідконтрольних територій.

В Україні нечисленні діалоги на різні теми існували і до 2013 року, проте поширився формат саме після Революції Гідності. Це невеликі, переважно модеровані та фасилітовані спільноти людей, що перебувають по різні сторони того чи іншого конфлікту ― як фізично, так і світоглядно. Діалог має на меті знизити рівень напруги та насильства між сторонами, дати майданчик для вільного вираження думок, сприяти порозумінню або ж пошуку рішення для завершення конфлікту і можливих спільних дій.

Фото: Ростислав Кузик

Правозахисниця Альона Луньова тривалий час працює з негативними наслідками війни в Україні. Вона вважає, що публічна розмова має велике значення. 

― Є відчуття, ніби адмінмежа і лінія розмежування перетворилися на стіни і люди не спілкуються, ― говорить вона. ― Зустріч з іншою думкою може бути травматичною. Але потрібно говорити, адже позиція іншої людини не зникне, якщо її не помічати. Ми ніби прагнемо залишити за дужками людей з іншими поглядами й хочемо повернути з окупації віртуальних українців, що ховають прапор під подушкою. Але треба бачити реальних людей, що лишилися на непідконтрольних територіях. Ми живемо в різних наративах, але треба шукати спільну мову. 

Альона Луньова каже, що діалог важливо вести саме з власними громадянами й громадянками на непідконтрольній території. Вона пояснює, що попри визнання Україною цих територій окупованими та заяви про агресію Росії, попередній розгляд матеріалів прокурором Міжнародного кримінального суду встановив, що на сході паралельно існують міжнародний (зовнішній) і неміжнародний (внутрішній) конфлікти. 

― Внутрішній конфлікт не означає, що це громадянська війна, ― пояснює Альона Луньова. ― Це означає, що в цьому беруть участь громадяни України, хоч і підтримувані Росією. На фокус-групах на непідконтрольних територіях ми побачили, що заперечення цього сприймають як позбавлення суб’єктності і вибору. Люди ― не біомаса, яку захопила й направила Росія. 

Сценарій майбутнього треба проговорювати, переконує Луньова. Адже люди по обидві сторони лінії розмежування повинні розуміти, що на них чекає і як є зараз. Натомість зараз спілкування зводиться до гасел. 

― Діалогові групи є звичайною практикою, це частина розбудови сталого миру, ― говорить вона. ― Рано чи пізно всі приходять до діалогу. Досвід Балкан показує, що непроговорене нами наздоганятиме наших дітей. Тож нам доведеться починати цю розмову. Так, є зовнішній ворог, що не відпускає нас, проте треба говорити з нашими громадянами ― бо якщо ми самі з собою не розберемося, ніхто за нас цього не зробить. 

Діалоги можуть використовувати і під час внутрішніх, і під час зовнішніх конфліктів. Подібні групи є, наприклад, між Азербайджаном і Вірменією, Ізраїлем і Палестиною. Так само їх проводять у межах країни – наприклад, між Грузією та Південною Осетією. Іноді цей інструмент використовують для врегулювання конфліктів чи непорозумінь усередині владних структур, між місцевими чиновниками й активістами, між людьми, що мають спільний історичний досвід. 

Діалог, про який йде мова в цьому матеріалі, не має на меті припинення війни – зрештою, це залежить не від цих людей. Проте він покликаний проговорити взаємні страхи, стереотипи, можливі сценарії майбутнього, що в тому числі має на меті допомогти розібратися, і як Україні говорити з людьми з непідконтрольних територій, і які є настрої та думки на неокупованих територіях.

3. Група

Групу, до якої входить Жанна, у 2019 році створила громадська організація, що працює з біженцями. Проте Анастасія, кофасилітаторка, що допомагає групі знайти спільну мову, має досвід роботи з темою Донбасу та Криму. Діалоги ― це розмови в безпечному колі людей, які довіряють одне одному достатньо, аби сказати щось на зразок: «я не люблю українських військових», «я не розумію, про що йдеться, коли говорять про перемогу», «я плачу податки в ДНР», «я чекаю на реінтеграцію».

― Ми не ведемо групу до певного результату, ― говорить Анастасія. ― Ми ведемо її до здатності бачити те, що зазвичай не потрапляє в поле зору. Через особисте спілкування люди сприймають інформацію, якій не повірили б у медіа. 

Уперше 16 учасників та учасниць, що психологічно, юридично та гуманітарно допомагають постраждалим по обидві сторони від лінії розмежування, зібрали в Полтаві. Розмова тривала шість днів. Анастасія каже, що було складно, попри встановлені групою правила. Наприклад, домовленість говорити не про «підконтрольні» чи «непідконтрольні території», а про міста (Одеса, Дніпро чи Донецьк) сприяла зацікавленості плином життя там, проте не вберегла від емоційно складних розмов про те, що таке перемога і чи варто її боятися людям, що зараз живуть в окупації. 

Згодом кілька людей з непідконтрольної території переїхали на підконтрольну. А дехто відмовився продовжити участь уже після першої зустрічі ― формально через роботу, та Анастасія припускає й інші причини: 

― Та жінка говорила: «Живеш собі в Донецьку, і тільки тут усе розумієш». Вона вперше виїхала з непідконтрольних територій для участі у групі. І щодня тут відчувала, як погано там. Можливо, їй і з цим, і з темами було надто складно. 

Проте для людей з непідконтрольних територій діалог усе ж є можливістю проговорити замовчуване, дізнатися більше про Україну й обговорити взаємні стереотипи на кшталт «російську мову в Україні ненавидять» або «в Донецьку самі бандити». А ще він показує, що про них не забули. За допомогою груп також можна дослідити, як працює пропаганда, якого захисту прав люди потребують і яких сигналів очікують від України.

За результатами першого циклу зустрічей створили «Капсули» ― мандрівну виставку, де головним експонатом була різьблена ікона майстра з Луганська, що її ще до війни привезла учасниця. Темою ж став вихід за межі звичної «капсули» спілкування й уявлень про інших. Тепер група, проводячи другий цикл зустрічей, працює над коміксом про діалоги і над мапуванням настроїв щодо реінтеграції.

― Головне запитання: коли йдеться про десятки мільйонів людей, що може зробити купка з 20, яка ще й працює непублічно? ― повторює Анастасія мої слова. ― Так, це мало в масштабах країни, але діалоги спроможні поширювати свій ефект далі ― ніби кола на воді. Наприклад, через мистецький підхід. Діалог треба не так для припинення бойових дій, як для мінімізації насильства і відновлення контактів у майбутньому. Там лишаються наші громадяни, як би банально це не звучало. Навіть якщо між нами буде стіна, ті території фізично нікуди не зникнуть. Те, як говоритимуть про війну, впливає і на те, наскільки тривалим буде мир. 

Поміж іншого, на зустрічах обговорюють сценарії майбутнього ― свого та регіону. Група з болем визнала: перетворити лінію розмежування на умовну стіну та не вирішувати дилем простіше, бо ж зникає фактор невідомості. Анастасія каже, що в людей з непідконтрольних територій низький горизонт планування, їм складно думати про майбутнє, і вони не відчувають, що мають вплив. Почуваються покинутими й Україною, і Росією. Не відчувають, що державі потрібні вони, люди, а не тільки території. Тож група працює на унормування контактів, без яких ані співіснування, ані реінтеграція неможливі. Не робити цього, поки тривають бойові дії, означає втрачати людей, переконує Анастасія.

― Що далі, то складніше буде вибудовувати контакти з тими, хто не воював, не підтримував активно окупацію, бо в нас різні інформаційні простори й інституційні процеси, ― пояснює вона. ― Ще до закінчення бойових дій можна розробляти законодавство (цей процес уже триває. ― LB.ua), навчати правоохоронців, проводити гуманітарне розмінування, пояснювати людям на непідконтрольній території, що на них чекає. Колись це вийде за межі діалогових спільнот на широкі кола. І це не просто надія ― це бачення держави, що ж після війни. Якщо не готуватися, буде значно гірше. 

Анастасія каже, що навіть під час затяжних конфліктів є можливість для відновлення контактів. Наприклад, як це відбувається в Молдові, де між країною та невизнаним Придністров’ям продовжується торгівля. І нагадує, що СРСР, спадкоємицею якого є Росія, таки виводив війська з країн Східної Європи ― теоретично це можливо і тепер. 

За результатами роботи групи формують рекомендації для політичних рішень ― проводять адвокаційну кампанію в Міністерстві реінтеграції, надають інформацію для створення стратегії реінтеграції, звітів для міжнародних організацій. У групі переважно немає людей з юридичною чи політологічною освітою, проте вони мають страхи, бажання та мрії ― те, на що мусили б опиратися закони та заяви політиків.

Фото: Ростислав Кузик

4. Еклектика

― Виявилося, у житті можливо багато такого, про що ніколи й не подумали б, ― Алла скрушно хитає головою. ― Це все чиста еклектика. 

Так вона говорить про заслуженого артиста України, що в перші ж місяці окупації прийняв звання «заслуженого артиста республіки» ― але роками ставив українські вистави й не знімав з фасаду вивіски «український». Так говорить про знайому, що нібито ніколи не пробачить «зрадників», які виїхали, а сама гостює у дітей у Києві. Так говорить про комбатантів з автоматами в закладах культури ― більше їй, звиклій до мистецьких кіл, ходити туди не хочеться. 

Та формулювання «чиста еклектика» пасує й Аллі. Літературна українська, яскравий одяг і стільки прикрас, що для інших було б надмір. Востаннє була на Донбасі майже рік тому ― додому їй не можна. У 80-х киянка Алла вчителювала в новому мікрорайоні, працювала в дитячому таборі, де зустріла майбутнього чоловіка Геннадія. Його перевели в місто на сході країни, куди згодом подалі від ЧАЕС приїхала й Алла з сином. Своє життя там називає «польотом»: і поїздки в Польщу для торгівлі, й активізм, і бізнес, і мистецтво. Чоловік займався бізнесом. Напередодні 2014-го «стишилися» і почали здавати нерухомість, чекаючи на світлу та забезпечену старість. 

А далі в місті перевішували стяги, йшла російська техніка, а її улюблений парк «охороняв» юнак у гумових капцях і з ПЗРК на плечі, щоб «збивати літаки укрів».

― Я розраховувала, що все скінчиться, ходила на перемовини, комусь телефонувала, ― пригадує Алла. ― Думали: техніка зайшла, але через домовленості її виведуть. 

Синьо-жовтий прапор висів на її балконі до «проголошення республіки». Син примусив зняти, щоб не поцілили у квартиру. Алла тихцем сховала його в кабінеті й кілька тижнів не виходила з дому. «Розкам’яніла», коли загинув знайомий, який перейшов на бік Росії. Ховали «героя республіки» бучно ― український драматичний театр, «козаки» з шаблями, військовий салют. То була демонстрація, хто тут хазяїн. Алла не загадувала, чи надовго, тільки зрозуміла: вже, сталося. 

Хотіла перечекати за містом, але область чимдалі провалювалася у прірву «республіки». Через місяць із сином поїхала до Києва. Згодом виїхали чоловік і майбутня невістка. Думали, на два тижні. Частину заощаджень віддали армії. 

Місто лишалося в окупації, але вже у вересні Алла й Геннадій повернулися ― каже, хотіли відновити нажиту за 30 років нерухомість. Через два тижні невгамовна жінка вже реалізовувала гуманітарні проєкти від міжнародних організацій. Так тривало два роки, поки дозволяла «адміністрація». Від пропозиції продовжити роботу з російськими організаціями Алла відмовилася. Покликала додому сина з вагітною дружиною. Раз на два місяці їздила до Києва. Спершу через блокпост, потрапляючи під обстріли й у черги, де сусіди кляли Україну, потім ― через Росію. Довше, дорожче, але спокійніше. 

Приїжджала жінка на підконтрольну територію з кількох причин: провідати маму, взяти участь у міжнародних проєктах, а з недавнього часу ― на зустрічі діалогової групи. 

5. Страх

Спогади Алли про першу зустріч не кращі, ніж Жаннині: попри те, що всі між собою не зналися, сіли в коло окремо ― з підконтрольних і непідконтрольних територій. Дівчина навпроти Алли, дивлячись на неї, сказала: «Я не розумію, нащо нам ті території і люди, якщо за 5 років вони нічого не зробили, щоб повернути Україну». Аллі хотілося піти ― каже, ці слова були як удар. Певно, людина, що їх озвучила, ніколи не жила в місті, де на кожного цивільного є хтось з автоматом, каже вона. Та річ не тільки в цьому: 

― Мені не хотілося б так думати, але, напевно, я єдина в групі з непідконтрольної території мала таку чітку позицію, ― Аллі помітно боляче говорити. 

По інший бік уявної лінії в групі опинилася Олена. Вона, психологиня з Дніпра, до війни не мала знайомих з Донбасу, та у 2014-му приєдналася до колег, які створили мережу допомоги для переселенців і військових. Коли роботи з переселенцями стало менше, їздила до міст поруч з лінією фронту.

― У 2014 році я працювала на роботодавця, що мав офіси на непідконтрольній території, ― пригадує Олена. ― Треба було зрозуміти, чи виїжджатимуть працівники і чи потребують допомоги. HR-спеціалісти не витримували лавини емоцій, тому це робили ми, психологи. Мої очікування були апокаліптичні ― уявляла, що там уже випалена земля і калюжі крові. Виявилося, мої страхи були перебільшеними. Там лишилося людське життя, з його складнощами й особливостями.

― Мабуть, чіпляння за дрібниці ― одна з характеристик зневіри у своїй здатності почати все спочатку. Знаю історію бабусі, яка не захотіла переїжджати з Донецька, бо має там квартиру на 100 квадратних метрів і дешеві комунальні послуги. Іноді люди не обирають, бо не бачать вибору ― ніколи не виїздили за межі свого села, нічого не знають про світ, не здатні вийти на вулицю. А всередині свого дому все зрозуміло. Волосся від такого дибки стає, але це не стосується політики чи світогляду, це нормальна реакція на стрес, ― говорить Олена. ― Деякі люди опираються на зовнішній ресурс ― для когось це буквально стіни своєї квартири. Я почала читати про це і зі здивуванням побачила, що за будь-якої війни деякі люди ніби вкопувалися у свою землю. Це вибір, хоч від цього й несолодко. 

Її родина й сама жила в очікуванні, що війна прийде в Дніпро. Вона підшукувала надійні підвали і знайомилася з колегами в інших містах, щоб у разі чого переїхати. Її чоловік теж не лишився б ― він і зараз з відразою ставиться до людей, що не виїхали. Не спілкувався з ними, не був поруч із фронтом.

― Легше жити, коли є «чорне» і «біле», а не враховувати, що там теж люди, їм боляче, вони не сволота, вони стараються жити, ― з сумом каже Олена. ― Коли я розповідаю колегам про діалог, їх увага тримається кілька хвилин ― почуте відрізняється від їхніх уявлень, і вони втрачають цікавість. Думають, що там усі «рогаті», і їм дивно чути, що це просто люди.

Дівчинка, якої не було. Що не так з історією про «втечу з Горлівки через мінне поле»

Алла з тих, хто обрав лишитися. І їй, і чоловіку вже за 60 ― починати щось нове для них не на часі. Попри це, Алла вимушена вже майже рік жити в Києві ― знайомі з «правоохоронних органів» попередили, що краще їй не повертатися. Родина до Києва не переїхала. Алла каже, статус «ВПО» для них принизливий. Спершу вона переконує: лишилися, щоб зберегти нерухомість. Та насправді причина не тільки в цьому:

― Я не погоджувалася з чоловіком, але розуміла його: він казав, що це не наша війна і головне ― зберегти себе. Неправда, що всі, хто хотів ― виїхав. Є різні обставини. Життя є життя, навіть на непідконтрольних територіях. Його якість ― інше питання. Але тут було моє становлення як громадянки, як особистості, тут я робила ціннісний і людський вибір, стала зрілою. І я не можу покинути це місто, бо тут частина мого серця, моєї душі, мого розуму, моїх поглядів і моєї любові. Як це звідти вирвати?.. Можливо, у 30 я ще змогла б, але не тепер. 

Коли вона поверталася з «великої землі», ще кілька днів звикала до інших продуктів, грошей, черг до банкоматів і кас, комендантської години, відсутності української мови, неробочих уночі ліфтів і бігбордів з місцевими «політиками». Аллі буває страшно, хоч з перспективи українських заяв і законопроєктів ці страхи є необґрунтованими: 

― Я охороняю свою власність, але боюся, що це через сплату податків мене визнають колаборанткою. Я не хочу, щоб мене позбавили права голосу. Я ідеалізую, звісно. Але коли повернеться українська влада, я готова відповідати за «співробітництво» і доводити, що ніяк не шкодила Україні. Тут бояться, що в разі реінтеграції всіх примусять говорити українською, й не знають, для кого буде амністія. Страх може лишатися все життя, але не повинен бути попереду людини, як є зараз.

6. Мрія 

У групі обговорюють, яким може бути майбутнє ― якщо просто підтримувати контакти, якщо російські війська підуть, якщо цього не дочекатися. Пропонують уявити, що між людьми виросте нездоланна «стіна». Аллі навіть думати про це фізично боляче:

― Я не можу. Я дуже чекаю на реінтеграцію і сприйму повернення української влади як свято. Так, це буде кострубато, складно, боляче для багатьох, але я вірю, що ми пройдемо через це і це станеться ще за мого життя. 

Вона знає, що в її місті лишилися ті, хто так само цього чекає. Її родина. Знайомі митці. Працівниці закладів для молоді. Діти, яким вона, читаючи лекції на синьо-жовтому фоні, давала читати книги українською. 

Жанна теж говорить про реінтеграцію як про щось цілком імовірне: 

― Я думаю, шанс на реінтеграцію є. І багато хто теж так думає. Найімовірніше, так і буде. У нас думають: так вирішать між собою Америка й Росія, а Україна буде не проти. У людей не запитуватимуть. Ми, як не дивно, слідкуємо за новинами в Україні, хоч і не завжди за хорошими. Іноді в кафе або на дзвінку з мобільного лунає українська музика. Люди кажуть, що їм байдуже і тут уже буде Росія ― але якщо вони слідкують за новинами, то на щось усе-таки сподіваються. Навіть якщо самі цього не визнають. 

Свою родину вона готує до цього, розповідаючи про спілкування з людьми з підконтрольної території. Так вони бачать, що це безпечно. Жанні хотілося б повернутися в часи, коли вони були вільними і не боялися говорити. 

Той спектр ставлення до України, який показують Алла, Жанна та решта групи, навчив Олену «ділити людей не за географією, а за готовністю діяти». Побачила тих, з ким у повсякденні й не говорила б. Упевнилася: коли стосується війни, лінія розмежування точно проходить не по карті. І навчилася не ототожнювати себе з державою і її помилками, коли йдеться про біль тих, хто зазнав війни. 

У групі говорять передусім про співіснування, й Алла на прощання каже мені:

― Цілісність України і жодного особливого статусу для «ДНР» і «ЛНР» ― це мої «червоні лінії». Але я можу зробити перший крок, зрозуміти, не поділяючи поглядів, зробити можливим співжиття начебто непоєднуваного, наблизитися. І це заслуга діалогів.

Оксана РасуловаОксана Расулова, кореспондентка LB.ua
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram