Після гарячої фази
Гаряча фаза російсько-української війни на Донбасі закінчилася у 2015 році. З того часу встановлювали кілька «режимів перемир’я», які регулярно порушували ― зокрема, за останнє півріччя кількість обстрілів збільшилася на 396% порівняно з попереднім. Та попри жертви і поранення серед військових і цивільних ― це інакший масштаб і форма війни, ніж у 2014-му.
Так само змінилося ― чи мусило б змінитися ― висвітлення війни. Проте Наталія Гуменюк вважає, що моменту зміни інструментарію українські медіа не помітили, через що, зокрема, втратили частину аудиторії:
― На початку треба було розбиратися, як працювати з військовими, цивільними, які є питання безпеки, як розповідати про ці події. Тоді виховувалося нове покоління воєнкорів. Але війна на Донбасі стала затяжним конфліктом. Усе змінилося, та ми не домовилися про те, як тепер говоримо про це.
У той самий час медіа загалом змінили стратегію висвітлення конфлікту. Медіа, що в цілому працюють з цією темою, як от «Донбас.Реалії» або «Реальная газета», шукають нові способи розповідати про конфлікт, інші теми й фокуси. Натомість медіа, які не працюють спеціалізовано з конфліктом, почасти відмовилися від його висвітлення.
― Ми перейшли в політичну фазу: переговори в Мінську, дипломатія. Це складно пояснити, ― говорить Наталія Гуменюк. ― Мені здається, з історії висвітлення Донбасу зникли звичайні люди ― і це головне. Втратилося те, як ми працюємо з окупованими територіями і чуємо голоси звідти.
Так само про відчутну зміну в роботі говорить і Левко Стек:
― У 2014-2015 роках ми висвітлювали тему Донбасу з передової. Тоді це було ключовим питанням. Зараз війна не припинилася, конфлікт «тліючий», лінія фронту більш стабільна. Тому ми в «Донбас.Реалії» почали не просто розповідати новини, а осмислювати, аналізувати, прогнозувати.
Слова й помилки
Марія Кучеренко зауважує, що журналісти та журналістки не існують самі по собі, а лиш відображають процеси в суспільстві, внутрішній і зовнішній політиці. Власне, те, якими термінами медіа говорили про війну у 2014 році, було відображенням невизначеності в країні.
― Це були шалені підбори синонімів на кшталт «терористично-окупаційних військ» замість прямої вказівки на російських проксі та кадрових військових. Ми з різних причин уникали називати війну війною.
Наталія Гуменюк додає, що суспільство для формування уявлення про теперішній конфлікт часто використовує рамку попередньої війни ― для України це Друга світова.
― Тут з нами злий жарт зіграв сталінський досвід життя в окупації, що і є головним референсом, стереотипом, ― пояснює вона. ― Через це ми бачимо дискурс про те, що в окупації ― зрадники.
З часом виникла відчутна різниця в тому, як говорять про війну на внутрішню та зовнішню аудиторії ― якщо всередині країни це була російсько-українська війна, то зовні це називали «конфліктом на Донбасі й окупацією Криму». Марія Кучеренко зауважує, що все це результат політики, яку Україна обрала під тиском Росії:
― Це дозволило сформувати хворий і неправильний наратив про те, що окупація Криму і війна на Донбасі ― окремі речі. Але це все російсько-українська війна, яка має різні прояви. Я вважаю значною помилкою підтримувати цей розподіл, але він вигідний Росії, щоб у протистоянні на Донбасі винести свою роль за дужки, а питання Криму зовсім закрити.
Марія Кучеренко вважає, що за роки війни медіа пройшли серйозний шлях у визначенні супротивника ― зникли «та сторона», «вони», «окупаційно-терористичні війська». Натомість з’явилися «окупаційні адміністрації» і більш чітке посилання про російських кураторів. Проте іноді це досі складно сприймається іноземною аудиторією. У такому разі вона радить більш чітко пояснювати контекст:
― Я пояснюю, що промисловість ОРДЛО курує заступник економічного розвитку Російської Федерації, їхню політику визначає Дмитро Козак з Адміністрації президента РФ, що прийшов на зміну Владиславу Суркову, кордон курує ФСБ РФ. Про яких сепаратистів, про яку самостійність йдеться?
Аналітикиня вважає, що медіа при цьому повинні переходити в контрнаступ, не просто реагуючи на інфоприводи, наприклад, статтю про «один народ» від Путіна ― натомість аналізувати структуру управління окупації, права і свободи в Росії, пропонувати інше бачення.
― Я вважаю, ми в цьому серйозно недопрацьовуємо, ― говорить вона. ― І я не радила б відмовлятися від російськомовного контенту ― його треба робити більше, якісним і контрнаступальним. У цьому показовий досвід «Донбас.Реалії» ― вони комунікують у тому числі з аудиторією, що знає російську і цікавиться війною на Донбасі.
Ще одна проблема розмови про війну ― спроби звертатися до досвіду інших країн у конфліктах. Марія Кучеренко наводить висвітлення питання реінтеграції як приклад некритичного погляду на чужий досвід:
― У 2016-2018 роках була хвороблива манія порівнянь з югославськими війнами й інтеграцією Подунав’я. Дуже рідко лише профільні медіа зазначали дисклеймери про різні умови, природу конфліктів, стан країн. Бо адекватно порівнювати війну з війною складно.
Наталія Гуменюк додає, що про інші конфлікти є сенс говорити, тому що є певні характерні універсальні риси ― наприклад, неможливість перейти до реінтеграції, поки тривають бойові дії. Крім того, окремий конкретний досвід може спрацьовувати в інших країнах ― наприклад, схема виплат пенсій або розслідування військових злочинів у війні, де залучені проксі іншої країни.
― Не варто йти в думку, що відповіді немає ― вона є, звісно, інакше нам жити немає нащо, якщо ми не віримо, що можна вирішити щось. Загальні фрази про невдачі створюють відчуття безвиході, перетворюють слова на гасла і штампи. Мені здається, важливо наситити інфопростір розповідями про дуже практичні речі: як отримати свідоцтво про народження або смерть на окупованій території, що робити з політичними в’язнями, ― говорить Наталія Гуменюк. ― Нехай не про реінтеграцію, а про вирішення конфлікту. Ідеться про те, щоб українське законодавство наздогнало сім років війни. Треба бачити конкретні дії за термінами, інакше вони ризикують стати гаслами. І медіа мають бути попереду, інакше з цим наративом вийде хтось інший ― Кремль, українські політики ― і його буде легко девальвувати.
Самоцензура і діалог
Думки, потреби і погляди людей, що живуть в окупації або безпосередньо у сірій зоні, тобто зоні конфлікту, висвітлювати складно. Проте «Донбас.Реалії» і «Крим.Реалії», що є проєктами Радіо Свобода, не втратили можливості працювати на окупованих територіях.
Левко Стек пояснює, що повного інформування про життя на окупованих територіях наразі немає передусім через небезпеку для журналістів і журналісток ― як приклад наводить історії Станіслава Асєєва та Владислава Єсипенка, які працювали для «Донбас.Реалії» і «Крим.Реалії» й обоє опинилися в полоні (Владислав Єсипенко досі перебуває в «СІЗО» в Криму). Прорахунок ризиків впливає на те, чи будуть висвітлювати певну тему.
― Випадки, що вже трапилися, змушують нас усе більше перестраховуватися, ― говорить Левко Стек. ― Журналістика на окупованих територіях абсолютно інша, ніж на решті території України. Можливість знімати там вкрай обмежена.
Інше обмеження для роботи в окупації ― самоцензура місцевих мешканців і мешканок.
― На вірусних відео з Донецька чи Луганська можна почути відповіді місцевих про армію, владу, Україну, які нам, українцям, не подобаються і викликають бурю емоцій. Але людина, що відповідає, наприклад, на запитання про вибори в Україні, ризикує не дизлайком у Facebook ― він чи вона ризикує опинитися «на підвалі». Не варто сприймати все сказане за чисту монету. Я деякі запитання й не озвучую ― бо заздалегідь знаю відповідь. Самоцензура ― це, мабуть, найм’якше формулювання, яке можна вжити щодо людей, які живуть на окупованих територіях і в якийсь момент опиняються перед телекамерами. Я не кажу, що там усі люблять Україну, ні, треба визнати, що значна частина людей злиться, ображається, і, мабуть, це ніколи не вдасться виправити. Але так само треба пам’ятати, що багатьом страшно озвучувати свої справжні думки.
Марія Кучеренко називає ще однією проблемою у висвітленні війни неможливість чути, коли йдеться про чутливі теми:
― До діалогу про реінтеграцію ми ще навіть не підійшли. Тільки-но ми зачіпаємо питання, що є складнішими, ніж факт того, що це наші території і ми їх маємо повертати, тільки-но переходимо до чогось більш предметного і конкретного, на перший план виходить травма ― кожен кричить про своє, ніхто нікого не чує. Наприклад, коли починається розмова про майбутню амністію, перехідне правосуддя, навіть визначення, ким є люди, що проживають на окупованій території сьогодні.
Наталія Гуменюк додає, що розмова про реінтеграцію взагалі з’явилася запізно:
― Медіа віддали цю тему на відкуп політикам, і вже опісля підхопили її. Про реінтеграцію можна було говорити раніше, а тепер ми просто прийняли естафету і реагуємо.
Та й сама ця реакція часто супроводжується штампами й узагальненнями. Марія Кучеренко каже, що це поширено навіть у професійному середовищі ― люди не виходять за межі двох полярних думок. Наприклад, «усі люди на окупованій території заручники, потрібна амністія» і «усі вони зрадники й колаборанти, треба позбавити їх прав».
― Але ці речі значно складніші, ― говорить вона. ― Щоб перейти до усвідомленої дискусії про реінтеграцію, треба зрозуміти, що кожне слово має значення. Світ не влаштований просто, жодна війна не влаштована просто. І ми не можемо говорити про реінтеграцію, лише спираючись на інші конфлікти, бо жодна з країн, які ми беремо за приклад, не переживала настільки затяжного конфлікту з Росією. Рішення не буде простим, але мусить бути нашим ― для цього ми повинні відійти від шаблонів і вже сформованих патернів.
Що далі?
«Лабораторія журналістики суспільного інтересу» серед інших проєктів проводить і соціологічні дослідження. Одне з них, створене спільно з проєктом «Арена» Університету Джонса Гопкінса і Харківським інститутом соціологічних досліджень, пропонує відповіді на запитання про те, що об’єднує і розділяє українців та українок. Його проводили до 30-річчя Незалежності, проте результати мають більш широке застосування.
У дослідженні взяли участь понад 20 фокус-груп, із них чотири ― з тимчасово окупованих територій.
― У запитаннях для груп з ТОТ ми відходили від політичних тем, інакше було б дуже складно говорити, ― пояснює Наталія Гуменюк. ― Але на Донбасі ми побачили кілька цікавих речей.
Передусім вона пропонує виокремити три аудиторії з різними запитами й інформаційними потребами ― загальнонаціональна, люди із зони конфлікту та люди, що живуть на окупованій території. Власне, остання аудиторія має великий запит на нормальність, як це було до 2014-го ― не лише політичну, а й культурну.
― На жаль і на диво, Росія для людей на окупованій території є «вікном на Захід» ― у шоу-бізнес, попкультуру, лайфстайл. Усе модне і сучасне сприймається через російські ЗМІ, ― пояснює Наталія Гуменюк. ― Натомість українські ― це щось політичне, складне, про війну. Тому одна з рекомендацій ― більше говорити і про лайфстайл, і про інформаційні технології, і про здоров’я. Просто для того, щоб Україна асоціювалася з чимось «нормальним». Це головний потенціал для того, щоб аудиторія з окупованих територій прийшла в українські медіа.
Той самий запит на нормальність є і в інших регіонах України. Наталія Гуменюк каже, що дослідження показало ― люди толерантніші, ніж ми звикли думати, і є потенціал до сприйняття інших. Наприклад, люди на окупованій території говорили, що не мають нічого проти пам’ятників Бандері на заході, а на заході говорили про те, що, можливо, для східних областей декомунізація була надто швидкою. Так само по обидві сторони від лінії розмежування людей хвилює, що про них думають «інші» ― чи вважають «сепаратистами», чи впевнені, що всі «бандерівці»?
― Тобто є відчуття, що люди вважають, ніби про них думають гірше, але в дійсності це не так, ― говорить Наталія Гуменюк. ― Це не означає, що треба перекреслювати реальність. Але можна говорити про те, що в окупації є, наприклад, геймери ― має бути нормальність. Люди на окупованій території повинні розуміти, що ми показуємо те, що є насправді, інакше ми втратимо довіру.
З іншого дослідження про конспірологічні теорії зрозуміло, що люди, особливо в зоні конфлікту, не відчувають своєї суб’єктності, можливості на щось впливати ― і це є добрим ґрунтом для конспірології про Сороса і «зовнішнє управління». Наталія Гуменюк вважає, що виправити це можна за допомогою журналістики залучення, що наразі розвивається у США ― наприклад, через прямі ефіри, комунікацію з редакцією.
― Треба показати: журналістика не є чимось далеким, вона може допомогти вирішити конкретні проблеми. Наприклад, транспорт у зоні конфлікту або відсутність сімейних лікарів. Загальні речі ― це добре, але наше головне завдання сьогодні ― взагалі дістатися до тієї аудиторії.
Левко Стек розповідає, що російськомовну програму «Донбас.Реалії» відразу створювали з розрахунком на простіше сприйняття на окупованих територіях. Проте її дивиться і російськомовна аудиторія з РФ та інших країн. Значною перевагою журналіст називає можливість працювати на окупованих територіях ― життя там цікавить аудиторію, і навіть тамтешню. Наприклад, завжди багато переглядів набирають відео про побут у Донецьку.
― Напевно, це місто є символом, ― припускає журналіст. ― А мешканцям окупованих територій цікаво, як їх показують медіа в Києві. До того ж місцевих медіа вони не мають ― це лише майданчики для пропаганди.
Левко Стек каже, що редакція «Донбас.Реалії» має на меті дати аудиторії розуміння, яким є життя в окупації.
― Це не життя, як у фільмах про блокаду. Немає колючого дроту, руїн, голоду ― у Донецьку є стендап, КВН, там жартують над бойовиками, Росією, Україною, святкують випускні, ходять у нічні клуби і їздять на відпочинок. Життя там справді інакше, його навряд чи можна назвати нормальним, але не треба мислити про нього стереотипно. Треба показувати його таким, як воно є, а не створювати альтернативну реальність.
