ГоловнаКультура

Боротьба культурних політик і вибухова сила непрочитаних книжок

У вересні в Голосіївському районі столиці демонтували пам’ятний знак на честь дружби Києва і Москви. Цей знак не був рудиментом святкування 300-річчя Переяславського договору. Його встановили не у 1954-му, а значно ближче до сьогодення – у 2001-му, на десятому році незалежності України. На відміну від щербицько-брежнєвської Арки дружби народів, він своєї функції так і не виконав. Стояв собі, доки через 20 років Київрада не прийняла відповідну постанову про демонтаж.

Російсько-українські стосунки довші й давніші, ніж радянська історія. І переважно це історія боротьби культурних політик. Боротьба встановлених і знесених пам’ятників дуже показова тут як спосіб «застовпити» простір, географічний і ментальний. А поза тим, колективна пам’ять визначається — або декларується — саме спільними спогадами, впізнаваними зображеннями, тиражованими монументами. І книжками. Точніше тим, що про книжки (які ми пізніше так і не перечитуємо дорослим розумом) розказують учителі в тисячах шкіл країни. 

Саме на художній літературі і письменницьких біографіях сфокусовані книжки про російсько-українські відносини, які оглядатимемо далі. А також на тому, наскільки ідеологія впливає на прочитання класики й наскільки потужною вибухівкою стають непрочитані книжки.

Пишатися тут нічим, як писав Юрій Шевельов у 1954 році з нагоди вже згаданого гучного святкування ювілею Переяслава в есеї «Москва, Маросєйка» (видана, зокрема, у складі збірки «Триптих про призначення України»). Але й соромитися тут нічого, як продовжував він же. Бо крім великої драми і безлічі особистих трагедій і поразок, також це кількасотлітня історія життєздатності українства.

Фото: kharkiv-nspu.org.ua

У контексті російсько-українських стосунків розвиваються сюжети есею Оксани Забужко «Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емса». У ньому йдеться, зокрема, про зв’язки російського класика Антона Чехова й учасників українського «театру корифеїв». У школі не натякали на український слід у програмному оповіданні «Людина у футлярі», а поза тим, учитель Коваленко дає головному герою Бєлікову прізвисько «глитай, або ж павук», привіт Маркові Кропивницькому. Про чеховське захоплення талантом Марії Заньковецької і очевидний вплив «Талану» Михайла Старицького на всесвітньо відому п’єсу «Чайка» вчителі могли й не знати, як і про те, що Чехов українську мову добре знав і свого часу багато нею читав.

Винесений у назву книги Емський указ, який фігурує у свідомості посполитих як скорбна дата з підручника, отримує тут розлоге культурологічне та історичне пояснення: наскільки масштабною за наслідками стала ця постанова – скасована, до речі, у 1905 році зусиллями української делегації, до якої входила Олена Пчілка.

Фото: goodreads.com

Ще один сюжет – не лише про українську, а й про жіночу життєздатність. Продовження історії українського жіночого руху (найґрунтовнішою працею про націоналізм і фемінізм на українських теренах від 1880-х до початку Другої світової війни подосі залишається «Білим по білому» Марти Богачевської-Хомяк) Забужко ілюструє власними спогадами. Йдеться найперше про Оксану Радиш, пам’яті якої присвячена ця книжка, еталонну «королівну», котра жила, поводилася, виглядала так, як належить представниці аристократичного прошарку, покликаного служити своєму народові. Але також і про онучку адресатки Шевченкових віршів Ганни Закревської, Муру Будберг, знамениту романами з Гербертом Велсом і Максимом Горьким, а також роботою на розвідки кількох країн. Її біографія широко тиражована, – це про неї написана «Залізна жінка» Ніни Берберової, – однак без наголосу на українському шляхетському походженні чи прямому зв’язку з музою національного поета. 

Літературознавчий аналіз теми антиколоніального дискурсу пропонує Віра Агеєва у збірці есеїв «За лаштунками імперії». Її розповідь починається пізніше, ніж шевельовська: не від Прокоповича та Яворського, а від Гоголя та Квітки. Отож, вже у водевілях Котляревського з’являється стереотипний образ «москаля». Квітка-Основ’яненко його усталює – і протиставляє простосердому «хохлові». Такі ж простодушні й Шевченкові красуні-покритки і деякі герої Нечуя.

Фото: Natalia Shnyr

Значно цікавіше викладено сюжет про Лесю Українку, а точніше про середовище її батьків і Старої Громади. Заможні, освічені, багато хто – при посадах, вони вперто розвивали українську ідею. Та й не тільки ідею: налагодили процес книговидання в Галичині, організувавши там своїм коштом друкарню, та передачу примірників до Російської імперії, підкупили петербурзького цензора, придбали газету «Київський телеграф». Експеримент Олени Пчілки з домашнім вихованням дітей – задля уникнення зросійщення – вражає через відсутність підручників, та й загалом належної кількості літератури українською мовою. Так само, як і його результат: добре вдягнені діти на київських вулицях, що розмовляли фактично літературною мовою, такою не подібною на говірку служниць і селян. 

Ця книжка спонукає перечитувати – ні, не класику красного письменства, яка переказана тут так добре, з розлогими цитатами, аж до небезпечної ілюзії на-власні-очі-переглянутого. Тут багато посилань до мемуарів і щоденників: виглядає, що десь за тими лаштунками криється недовхоплене під час шкільної та університетської освіти. Щоденники Євгена Чикаленка, листування Лесі Українки, особливо цікаві в контексті «Білої гвардії» та спогадів про гніздо Косачів-Лисенків-Старицьких мемуари Паустовського, «Зустрічі і прощання» Григорія Костюка , щоденники Довженка та Маланюка і «весь Шевельов». Там ще багато фактів, оптику помічання яких підказує Віра Агеєва.

Не менш цікаве перечитування літературного процесу пропонує Йоханан Петровський-Штерн у книжці «Анти-імперський вибір. Постання українсько-єврейської ідентичності». Зміни ХХ століття торкнулися й українського єврейства. До того єврейські інтелектуали шанували російську культуру і за потреби намагалися використати її як майданчик для кар’єрного успіху. Українська ж культура виглядала для них цікавою, але маргінальною. До того ж клімат у літературному середовищі ХІХ століття не сприяв інтеграції євреїв та українців, попри філосемітизм Івана Франка, Лесі Українки, а пізніше – Володимира Винниченка.

Фото: goodreads.com

Однак від 1920-х ситуація змінюється. Талановиті автори, виходячи із закритої єврейської спільноти, починають приставати до українського середовища. Вивчена українська, відсутність тиску традиції класиків-попередників, безстрашність і жага пробувати нове – все це сумарно робило їх яскравими персонажами процесу, зокрема літературного. Дослідник простежує єврейський слід української літератури від 1880-х і далі, аж до нашого сучасника Мойсея Фішбейна, сумлінно працюючи з архівами, віднаходячи спадкоємців. Так, легенда про авангардну поетку Раїсу Троянкер, яка закохалася у Володимира Сосюру й прибула вслід за ним до Харкова, полишивши мандрівний цирк, нібито вже відома усім зацікавленим «нашими 1920-ми». Йоханан Петровський-Штерн віднаходить її слід у далекому Мурманську, де Троянкер працювала журналісткою, зокрема й у воєнний час, продовжувала писати вірші, вже російською, і закохувати в себе чоловіків. 

Паралельно він розказує нам і нові сюжети про інших письменників, як-от про Григорія Кернера, сина гуляйпільських євреїв-скоробагатьків, який від 1890 до 1910 рр. видав чотири поетичні збірки українською мовою під псевдонімом Грицько Кернеренко. Його вірші увійшли до впорядкованої Франком антології «Акорди», переклади й оригінальні твори друкувалися в «Літературно-науковому віснику». Можливо, саме він ознайомив Франка з феноменом їдишу як національної мови та творчістю Шолом-Алейхема. Слід Кернера після 1910-го губиться. Імовірно, він не пережив бурі війн і революцій. За переказами, на знесеному нині цвинтарі Гуляйполя до 1934 року була могила з прізвищем «Кернеренко». 

Польська професорка Аґнєшка Матусяк у праці «Вийти з мовчання. Деколоніальні змагання української культури та літератури ХХІ століття з посттоталітарною травмою» роздумує про травму як суспільний феномен – і в цьому фокусі розглядає Другу світову війну, Голодомор, Голокост, Майдан як віхи української, а також єврейської, жіночої та чоловічої історії. Прецікавий аналіз сучасних нам фільмів, фотографій, книг, публікацій та культурних подій захоплює вже самою логікою викладу думки, уважністю до деталей та теоретичним підґрунтям. Матусяк намагається увести в український контекст німецьку письменницю Катю Петровську, пояснюючи її відсутність тут «етноцентризмом» науковців і критиків.

Поза тим, переклад роману «Мабуть Естер» мав розголос, однак справді як «зарубіжна література». Написана німецькою мовою в Німеччині для німецького читача, популярна і резонансна в німецькомовному просторі, відзначена західними преміями та критикою і перекладена на добрий десяток мов, ця книжка, вочевидь, до тамтешньої літератури й належить, попри виразний київський слід. Українською літературою текст не робить ані хронотоп, ані місце народження авторки; і в цьому випадку направду жаль, що це так. Втім російська література таки спробувала імперськи впевнено «проковтнути» Петровську разом з її єдиним романом, хоча видавничий анонс про «російськомовну письменницю, народжену в Києві» містив також і ремарку про фінансову підтримку Гете-інституту – чільного промотора німецької літератури у світі. Редакторка німецького видавництва «Зуркамп» Катаріна Раабе означила Петровську як «німецьку авторку з Києва єврейського походження, чия рідна мова – російська», і лише в публікації перекладу цієї публічної промови російський онлайн-ресурс про культуру «Кольта» додав примітку: «українсько-німецька». 

Ще один автор «на пограниччі», про якого пише Аґнєшка Матусяк, — Володимир Рафєєнко. До 2014 року він провадив кар’єру російського письменника. Роман «Довгі часи», якому приділено значну увагу в розвідці «Вийти з мовчання», апелює до Гоголя, Достоєвського і Шевченка; це своєрідне прощання з російським перед написанням тепер уже українською мовою наступного роману «Мондеґрін». В контексті історії вітчизняної літератури така драма виглядає інверсією; але також і питанням до культурологічної дискусії – як з легкістю перекочувати на іншу поличку бібліотечно-книгарського стелажа і що для цього треба змінювати: мову, ідеологічну платформу, середовище?

Фото: Розетка

За висловом Михайла Драгоманова, останнім видатним російськомовним письменником в українській літературі був Гоголь. З історичної відстані ми зараз бачимо, наскільки точне і правдиве це формулювання. Біографії авторів, серед них і тих, хто писав українською на певному відтинку свого життя, раз за разом доводять це твердження. Як-от Марко Вовчок, що увійшла в такий спосіб в історію і по тому цих молодечих здобутків не перевершила. Так само доводять це твердження і хвилі «попутників», синхронні з хвилями «українізації» та посиленням національної ідеї: чи то в часи Франка, чи в 1920-ті, коли підтримка літературних організацій та часописів короткий час була безпрецедентною, чи то після початку російської агресії 2014-го, коли статус російського автора з українською адресою став неоднозначним і потребував пояснень, автокоментаря, а для порядних людей також і зміни висловлювань.

Від редакції: нагадаємо, що ви можете підтримати якісну журналістику та, окрім контенту високого ґатунку, отримати додаткові бонуси. Зокрема — промокод зі знижками на купівлю книг від українських видавництв.

Оксана ЩурОксана Щур, Літературна критикиня
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram