ГоловнаСуспільствоВійна

Голоси дітей. Психологічна допомога дітям поблизу лінії фронту

Уздовж лінії розмежування й у прифронтовій зоні на Донбасі мешкає близько 430 тисяч дітей, а всього від війни постраждали близько 580 тисяч. І це тільки пораховані. Близько третини з них мають психологічні проблеми, та постійної державної програми допомоги не існує. Фонд «Голоси дітей» ― одна з небагатьох організацій, що надають допомогу дітям поруч з війною, і спеціалізується виключно на цьому.

У шести містах Донбасу фонд проводить арттерапію, а психологиня проєкту відстежує прогрес дітей. «Мобільні психологи» працюють в інтернатах поруч з війною. Крім того, фонд допомагає родинам на Донбасі, що опинилися в скрутних обставинах через пандемію чи минулорічні пожежі на сході, організовує збір коштів на лікування дітей, долучився до створення українського Музею воєнного дитинства. 

Фонду «Голоси дітей» тільки рік, але історія допомоги почалася значно раніше ― засновниця Лєна Розвадовська однією з перших, ще у 2014-му, почала допомагати дітям на війні зі створенням у Слов’янську центру «Промир», що дотепер надає психологічні консультації. Історія її та фонду ― це, власне, історія проблем дітей на Донбасі. 

Фото: Єлизавета Серватинська

1. Київ ― Світлодарськ 

Сашко, дебелий капелан із чорною щетиною, веде червоний бусик, зсередини обклеєний шевронами.

Шеврони на даху бусика капелана Олександра
Фото: Єлизавета Серватинська
Шеврони на даху бусика капелана Олександра

Той підскакує на кожній вибоїні, і з кожним поштовхом у кабіні здіймається рій пилу. Лєна за півторагодинну дорогу ним надихається ще й як.

Лєна тримає пакунки з фарбами і водночас координує роботу фонду
Фото: Єлизавета Серватинська
Лєна тримає пакунки з фарбами і водночас координує роботу фонду

Від траси, що пролягає між двома областями, і до "ДНР", і до "ЛНР" ― кілька кілометрів через поля. Зліва, якщо примружитися, видно п’ятиповерхівки Первомайська. Справа ― дев’ятиповерхівки Дебальцевого. Світлодарська дуга. 

До війни Сашко, за освітою слюсар, у Слов’янську продавав бізнес-літературу від Amway і християнські книги. Після 2014-го возив гуманітарну допомогу, організовував евакуацію Горлівки, перекривав дахи, започатковував місіонерські школи на Донбасі.

― Лєна? Познайомилися, коли вони з дитячим омбудсманом Кулебою хлопчика якогось забирали з Пісків під обстрілами. А далі, як у пісні ― закрутило-понесло.

Капелан Олександр показує, де окуповані міста
Фото: Єлизавета Серватинська
Капелан Олександр показує, де окуповані міста

Сашко сміється, стишує музику, надіває поверх форми хреста ― блокпост. Лєна позаду, ще з укладкою після вчорашнього заходу в Посольстві Канади в Києві, притримує квітчастий поліетиленовий пакет із аквареллю та гуашшю. Від зустрічі під Пісками минуло вже сім років. Так давно, ніби Лєна жила кілька різних життів.

Життя перше: у Трускавці, звідки хотіла вирватися в Київ. Мріяла про журналістику, але не мала грошей на звичний тоді хабар: мама за шість років назбирала тільки $600 ― вистачило на хімічний факультет. Згодом перевелася на економічний, роздавала листівки, перекладала з англійської, була проєктною менеджеркою. Але все не те ― звільнилася в нікуди.

Життя друге: коли шукала роботу і сказала одній держслужбовиці, розплакавшись: «Я ж не роботу шукаю, а сенс». У 2011-му її запросили прессекретаркою в новостворений офіс Уповноваженого з прав дитини при Адміністрації президента. Лєна не любила дітей і не вміла писати пресрелізи. Та їй видали ноутбук, стільчик у приймальні й зарплату, втричі вищу за очікувану. За нею все переписували, але не звільняли.

Життя третє: коли побувала в колоніях, СІЗО, дитбудинках і побачила, як система доламує дітей. А потім зрозуміла, що права дітей порушують і в повсякденні:

Лєна пише на дошці назву фонду
Фото: Єлизавета Серватинська
Лєна пише на дошці назву фонду

― Я навіть не знала, що й мої права порушували ― вдома, у школі, у соціумі. Мене не били, але думки не запитували, вдома цікавили тільки оцінки, ніхто не захищав, коли мене називали товстухою, я не відчувала поваги ― звичайне пострадянське дитинство. Але мені так образливо стало за себе маленьку!.. Тому я вирішила, що про права дітей треба знати всім і що якнайбільше з них повинні бути захищеними.

У 2014-му в коридорі під кабінетом ночували беркутівці, а Лєна після роботи йшла на Майдан. Коли Янукович утік, його адміністрація ніби зникла. Контракт не продовжували, нового уповноваженого більш ніж пів року не призначали, але Лєна й далі приходила в офіс. Наприкінці року новим омбудсманом став Кулеба, і вони з Лєною поїхали на Донбас, у Слов’янськ. Це була її перша поїздка на схід: 

― Усе диміло. Евакуйовували Дебальцеве, і я була шокована: так багато дітей війни, а ніхто не знає ні точної цифри, ні що робити далі.

Контракт Лєні не продовжували. Тож вона припинила оренду квартири в центрі Києва, продала весь одяг, ролики, на яких мріяла навчитися кататися, ноутбук. Усе її облаштоване життя з ефірами, кулуарами й нарадами розкупили на OLX за 10 тисяч гривень. Друзі вважали її несповна розуму, а Лєна планувала побути в Слов’янську два місяці, зібрати інформацію про потреби дітей і роздати нужденним гроші. Офіційна делегація, з якою приїхала в місто, повернулася до столиці, а вона лишилася ― з однією валізкою та комірчиною під сходами в центрі для переселенців.

«Місяць-два» перетворилися на пів року. Лєні здавалося: їй не потрібна посада, щоб захищати права дітей ― волонтерці довіряли більше, ніж заїжджим чиновникам. Тож вона приїжджала до міста чи села й ішла просто до школи. Казала, що хоче допомогти ― і часто була першою, хто звертав увагу на дітей.

Лєна у VPN-центрі в Світлодарську
Фото: Єлизавета Серватинська
Лєна у VPN-центрі в Світлодарську

― Я, напевно, мала дуже дивний вигляд: під час війни ходила розбитими вулицями й запитувала про дітей, ― каже Лєна. ― Спершу люди просто плакали. Але я відразу давала гроші, купувала ліки, шукала фонди й дитячі табори для конкретних родин ― і мені почали довіряти. Думала, допоможу, кому зможу, скоро війна закінчиться ― і житиму, як раніше. Здавалося, можна себе не жаліти ― це ж ненадовго...

Лєна-з-комірчини зранку читала дітям лекції про мінну безпеку, удень була на лінії фронту, а потім разом із переселенками мила туалети, працювала на кухні й допомагала заповнювати довідки. Не носила шолома чи бронежилета, щоб не вивищуватися над місцевими. Працювала, коли міжнародні місії їхали через небезпеку. Прийшла зима, а Лєна й далі ходила в тонких кросівках із секондгенду. Капелан Сашко віддав їй берці, вона купила ношені лижні штани й куртку хакі.

Коли Лєна зустріла психотерапевтку Таню, що тепер керує центром «Промир», та вжахнулася ― і сказала терміново переїжджати на квартиру, бо допомога треба вже не дітям і мамам, а їй самій. Лєну поселили у волонтерській квартирі в Слов’янську:

― Я вийшла з центру для переселенців ніби хвора, ― каже вона тепер.

Так Лєна відштовхнулася від дна, на якому, виснажена, опинилася. Завела друзів, почала займатися спортом і робити манікюр. Друзі скинулися їй на машину, якою вона проїхала лінію фронту вздовж і впоперек. Берці, куртку хакі й лижні штани Лєна зняла тільки минулої зими ― зібрала всі пожитки та віддала волонтерам. Офіційно зареєструвала фонд «Голоси дітей» і поїхала стажуватися до Сараєва в Музей воєнного дитинства, щоб створити такий самий у Києві.

2. Новолуганське ― Світлодарськ

Ми з Лєною сидимо у тьмяному шкільному коридорі, навпроти ― новий спортзал, на який вона скерувала кошти з програми «Папа для України». Із класу поруч чутно звуки фортепіано ― іспит. У руках у Лєни той самий пакет із фарбами, з альбомами та клеєм ПВА. Сьогодні в Новолуганському перше заняття з арттерапії, яке проводитиме місцева вчителька Людмила Георгіївна. 

Паперу й папок від донорів тут не бракує, а от фарб замало. Людей, що можуть допомагати дітям ― іще менше.

― Я не маю грошей, щоб привезти сюди психологів із Бахмута. А дитина повинна завжди мати доступ до допомоги, ― говорить Лєна, поки ми чекаємо на вчительку. ― Треба шукати місцевих, і тут як пощастить. Я не шукаю саме психологів ― просто людей, що люблять дітей і хочуть їм допомогти. Багато де їх просто немає.

Школа в Новолуганському, ніби шрам. Нові вікна, плакати з мінної безпеки, таблички з назвами організацій-донорів ― і стіна, посічена уламками снарядів.

На стіні школи в Новолуганському, попри ремонт, досі є сліди від обстрілів
Фото: Єлизавета Серватинська
На стіні школи в Новолуганському, попри ремонт, досі є сліди від обстрілів

Плакати в школі
Фото: Єлизавета Серватинська
Плакати в школі

Людмила Георгіївна ― невисока темноволоса вчителька образотворчого мистецтва. А ще зарубіжної й української літератур, історії України та всесвітньої, креслення, праці, технологій. Викладати в Новолуганському більше нікому.

Людмила Георгіївна - вчителька у новолуганській школі, що вперше проводить арттерапію
Фото: Єлизавета Серватинська
Людмила Георгіївна - вчителька у новолуганській школі, що вперше проводить арттерапію

― Учителі виїхали. А хто замість них приїде? Війна ж, ― розводить руками Людмила Георгіївна. ― Досі вчителюють ті, у кого я вчилася.

Людмила Георгіївна уважно оглядає принесені гумки, ручки, альбоми й фарби, книжку-комікс про те, як почуваються діти поруч із зоною бойових дій. Вона вчителює вже 25 років ― у вже закритій школі мистецтв при будинку культури й у місцевій школі, куди її покликали після початку війни, бо забракло вчителів. Зараз на пів ставки працює ще й у школі мистецтв у Світлодарську, та замість семи дітей навчає всіх 25.

Лєна передає Людмилі Георгіївні фабри й альбоми для роботи з дітьми
Фото: Єлизавета Серватинська
Лєна передає Людмилі Георгіївні фабри й альбоми для роботи з дітьми

У кращі часи в новолуганській школі було дві тисячі дітей. До війни ― 600. Тепер ― 197. Людмила Георгіївна і їх не може полишити й не знає, чи буде ще десь потрібною. Із дітьми вона просиджує значно довше, ніж передбачає шкільна програма. Батьки часто не мають грошей навіть на гуаш або 100 гривень на місяць для оплати навчання. Вчителька з дітьми п’ють чай і вечеряють, немовби велика родина. 

― Я тепер розумію, що ми таки одним днем живемо, ― Людмила Георгіївна винувато усміхається та шморгає носом. ― Діти після початку війни так подорослішали.

Плаче, не стримуючись, і довго мовчить, та все ж продовжує, хоч ми вже нічого не запитуємо:

― Ми разом лежали на підлозі, коли тут вилітали шибки… Так і попадали з пензликами в руках. Закривала малюків собою, просто перед дверима цього кабінету, бо і з двору, і зі стадіону ― вибухи. У дітвори ноги від страху відмовляли, їх виносили на руках.

Діти, з якими вчителька ховалася від обстрілів, ще навчаються. Крім школи, у містечку в них немає інших занять. За кілька років, якщо нічого не зміниться, вони поїдуть з Новолуганського. Людмила Георгіївна боїться: ті, хто залишиться, не матимуть роботи і зап'ють. Та каже, що у Світлодарську подекуди й гірше ― там є гроші на наркотики. Новолуганське завжди рятували дачі та городи, але тепер занепали й вони.

Малюнки учнів і учениць Людмили Георгіївни
Фото: Єлизавета Серватинська
Малюнки учнів і учениць Людмили Георгіївни

― Війна добила те, що почало розвалюватися, ― витирає вчителька сльози, щоб діти не побачили.

У клас сміливо стукають, відчиняють двері й забігають ті, хто ще пів години тому складав іспит із фортепіано. На арттерапію Людмила Георгіївна запросила дітей, яким хоче допомогти виразити їхні переживання.

― Потім надішлете фото малюнків у Viber, проведемо супервізію, ― дає останні настанови Лєна.

Арттерапія в Новолуганському
Фото: Єлизавета Серватинська
Арттерапія в Новолуганському

Коли діти сідають за парти, Людмила Георгіївна помітно хвилюється.

― Тут не важлива краса, ― говорить, ― головне малювати те, що відчуваєте. Що у вас на душі, те й малюйте.

Діти, трохи незвиклі до такої свободи, спершу не беруться до пензликів. Потрошки на папері з’являються лінії, мазки, колір ― за кілька днів малюнки вперше аналізуватимуть на супервізії. 

Ми з Лєною виходимо на дитячий майданчик.

― Тут кого не зачепи ― відразу відкривається рана, ― каже Лєна, сідаючи на страшнувату іржаву гойдалку-робота. Цей майданчик кілька років тому їй не дозволив привести до ладу міський голова, прихильник окупантів. Повертаємося до Світлодарська.

Старий майданчик поруч зі школою, який Лєні так і не дали привести до ладу
Фото: Єлизавета Серватинська
Старий майданчик поруч зі школою, який Лєні так і не дали привести до ладу

3. Світлодарськ. Ілюзія відсутності 

Світлодарськ своєю назвою вводить в оману ― світла тут так мало, що видно зірки, про які в містах забуваєш, а з дарів ― хіба що багряно-бузкові заходи сонця над широким плесом водосховища. На горизонті ― труби ТЕС, зблизька схожої на обгорілий скелет. Щоранку повз пропливають лебеді, оминаючи рибалок.

Захід сонця на водосховищі в Світлодарську
Фото: Єлизавета Серватинська
Захід сонця на водосховищі в Світлодарську

Старі вікна готелю «Донбас» над водосховищем зранку бряжчать від звукової хвилі ― вибухи. О п’ятій-шостій ранку, ніби будильник.

Готель Донбас - єдиний у місті, де спиняються працівники й працівниці місій і фондів
Фото: Єлизавета Серватинська
Готель Донбас - єдиний у місті, де спиняються працівники й працівниці місій і фондів

Поміж округлим гупанням за обрієм ― тільки пронизливі серпокрильці.

З вікна готелю Донбас видно окуповані терикони
Фото: Єлизавета Серватинська
З вікна готелю Донбас видно окуповані терикони

На сусідній вулиці Аліса вибухів не чує ― їй звично спати під вибухи. Удень вона ходить до школи, потім ― на театральний гурток, танці або заняття з англійської. Їй 12.

Аліса танцює перед школою мистецтв у Світлодарську
Фото: Єлизавета Серватинська
Аліса танцює перед школою мистецтв у Світлодарську

― Коли почалася війна, я полетіла до тата в Магадан, тому пропустила один рік у школі, ― розповідає Аліса. ― Тато з мамою розійшлися ще до війни, тому він поїхав туди працювати. Після 2014-го вже не прилітав.

Алісина мама померла, тож дівчинка живе з дідусем і бабусею, яка досі працює на ТЕС. Мріє навчатися на факультеті іноземних мов і стати стюардесою. Зайнятися, окрім кількох гуртків, їй у Світлодарську нічим. Аліса каже, що однолітки випивають на закинутому стадіоні, грають у більярд, ходять на турніки. Із міста вранці й удень їдуть три маршрутки. Недарма тут знімали два фільми про Прип’ять.

Нещодавно сцену в парку розмалювали. Колись неподалік було колесо огляду, але тепер місце занепало
Фото: Єлизавета Серватинська
Нещодавно сцену в парку розмалювали. Колись неподалік було колесо огляду, але тепер місце занепало

Дитячі спогади Аліси ― це те саме, що спогади про війну. Показує нам колись неонові літери на будинку культури, школу мистецтв, магазин, у який поцілив снаряд.

У Світлодарську важливо не те, що до тієї лінії кілька кілометрів, а те, що вона вже не тут. Проте це ― тільки ілюзія. 

― Війна триває, але не в гострій фазі, тож приносить постійне виснаження. Тому ми і створили фонд ― це інституційна та триваліша робота. Раніше допомога мусила бути швидкою та матеріальною, але так не може тривати вічно, ― пояснює Лєна, коли ми прощаємося з Алісою.

Аліса гуляє набережною
Фото: Єлизавета Серватинська
Аліса гуляє набережною

Головний принцип роботи фонду ― якраз ставитися до дітей як до survivers ― тих, хто пережив війну: 

― Що довше людина просто приймає допомогу, то більше вкорінюється в позиції жертви. Вимога мати дах над головою справедлива, ніхто не заслуговує на війну, але позиція жертви передбачає, що людина ніяк не може вплинути на своє життя. Ми ж в умовах війни маємо дати їй змогу це зробити, ― каже Лєна. 

Фонд запрацював, поки вона була в Сараєві. За шість років на Донбасі Лєна обросла контактами чи не в кожному містечку й селі, тож достатньо було спитати в чаті, що кому потрібно ― і направити допомогу. Основні проєкти тепер пов’язані з психологічною допомогою, але Лєна хотіла б повторити табори психологічної реабілітації для дітей, які робила в рамках програми «Папа для України», утім донорів для такого знайти складно: ті хочуть швидкий і дешевий результат. 

Та й проєкти від донорів обмежені в часі, а дитина повинна мати можливість звернутися по допомогу будь-коли. Тому команда постійно збирає гроші в соцмережах. Щоб анонімно розповідати про конкретних дітей, використовують не їхні світлини, а ілюстрації, які малює молодша сестра однієї з працівниць. 

― Щодо прогресу дітей звітувати складно, їхня саморефлексія не на «дорослому» рівні. До того ж робота з психологічними травмами може тривати довше, ніж фізична реабілітація, ― говорить Лєна. ― 99% травм війни невидимі: поведінка, спосіб мислення, нервовий тик, алергія, бо ж від хронічного стресу страждає й імунна система. Наші техніки перевірені, але вони не працюють за помахом чарівної палички. У звіті для донорів ми пишемо про кількість консультацій для кожної дитини, її прогрес під час кожного заняття, наприклад, «навчилася відмовлятися від спілкування, що травмує». З арттерапії ми показуємо перший та останній малюнки, додаємо коментар психологині. Але не можна сказати, що ми вилікували травму війни ― ніхто не може зробити це так швидко. Наслідки нашої роботи будуть помітні через роки.

4. Світлодарськ. Арттерапія

Біля готелю «Донбас» паркуються тільки два авто: моніторингової місії та Лєни й Азада.

Азад і Лєна щомісяця разом проводять на Донбасі два тижні, працюючи з дітьми
Фото: Єлизавета Серватинська
Азад і Лєна щомісяця разом проводять на Донбасі два тижні, працюючи з дітьми

Коли вони познайомилися, Азад з колегою починали зйомки фільму про місцевий інтернат, а Лєна знову була близька до вигорання. Азад переконав: повинна працювати з командою і мати зарплату, а не віддавати останнє. Так Лєна стала головою фонду із зарплатою дві тисячі гривень і сторонніми проєктами, а волонтером став уже Азад. Тож тепер вони разом два тижні на місяць проводять на Донбасі з дітьми. 

― Данік! ― махає Азад хлопчикові на велосипеді.

Данік приїхав до Азада, щоб провести зйомки проморолика на водосховищі
Фото: Єлизавета Серватинська
Данік приїхав до Азада, щоб провести зйомки проморолика на водосховищі

Поки Данік під’їжджає, Азад похапцем пояснює:

― Він просто неймовірна дитина. Сім’я живе бідно, а він любить тварин. Тому почав рибалити на водосховищі, половину грошей за продаж улову віддавав мамі, а на решту купував корм для собак. Ми зняли про нього ролик, і люди почали надсилати йому той корм, ― Данік уже зовсім поруч, й Азад коротко додає: ― І цей велосипед йому хтось подарував просто так.

Данік показує місце, де рибалить
Фото: Єлизавета Серватинська
Данік показує місце, де рибалить

Азад називає це «нетоксичною рекламою» на противагу відео, де діти страждають, плачуть і просять про допомогу.

Данік рибалить, щоб мати кошти на підгодівлю безпритульних тварин
Фото: Єлизавета Серватинська
Данік рибалить, щоб мати кошти на підгодівлю безпритульних тварин

Данік гальмує і «дає п’ять». Вони з Азадом рушають на водосховище, аж до самої станції, де місцеві діти купаються в «гарячці» ― так називають відсік для гарячої води зі станції. Ми ж із Лєною йдемо до молодіжного простору «VPN-центр»: на черзі приготування до діагностичного заняття з новою групою. 

VPN-центр розташований у центрі Світлодарська, але тут усе однаково забуте ― різниця між місцинами тільки в гучності обстрілів.

 Оля, координаторка арттерапії в Світлодарську. Переїхала сюди зі Львова, щоб працювати з дітьми
Фото: Єлизавета Серватинська
Оля, координаторка арттерапії в Світлодарську. Переїхала сюди зі Львова, щоб працювати з дітьми

Координаторка Оля, що саме розпаковує фарби, переїхала до Світлодарська зі Львова й оселилася в будинку на околиці. Далі ― тільки мінне поле та фронт. Ночами бачила червонясті спалахи від снарядів ― діти, що приходили на заняття, сміялися з її страху та пахли вареними наркотиками. Звична тут річ. Коли Оля одружилася з військовим капеланом Андрієм, переїхали повіддаль.

― Я познайомилася на християнському фестивалі з дівчиною, що працювала з дітьми у Світлодарську, ― пояснює вона. ― Однієї розмови вистачило, щоб я захотіла приїхати. Думала, на рік.

Спершу їздила Донбасом разом із Лєною ― розвозила допомогу. Потім із місцевими волонтерами відкрили VPN-центр. Ніхто не розумів, нащо це, тож доводилося вмовляти відвідати безкоштовні тренінги чи відпочити. Оля почала координувати арттерапію у Світлодарську торік і сьогодні проводитиме діагностичне заняття. Спілкується з дітьми російською ― когось до українськомовної львів’янки не відпускали батьки, хтось просто не сприймає інформацію українською. Тож поки вони галасують і грають у настільний футбол, Оля перемикається з мови на мову.

До VPN-центру діти приходять помалювати, пограти у настільний футбол, підготуватися до уроків
Фото: Єлизавета Серватинська
До VPN-центру діти приходять помалювати, пограти у настільний футбол, підготуватися до уроків

Андрій, що доти переставляв парти, підходить до гостя. Белькіт гучнішає:

― Ну… в мене є медалі й… грамоти, я прийду… прийду вчити дітей грати у цей… у настільний теніс…

― Так, приходьте! ― спокійно відказує волонтер Андрій. ― У суботу?

― Да-да, прийду в суботу… у мене грамоти є…

Поки чоловік ледь ліпить слова між собою, Нікіта непомітно зникає. На малювання він уже не повернеться. Його тато в суботу не прийде ― за годину він похитуватиметься під VPN, шукаючи в кишенях грошей на ще одну пляшку.

Лєна на таке просто розводить руками ― там, де батьки не хочуть зарадити своїм дітям, вона безсила. Іноді вимагають не психологічної допомоги, а швидкої матеріальної підтримки. Запитують: «А що мені за це буде?». Іноді й на краще, коли вони не розуміють, що «малювання» ― це психологічна допомога, тоді їм на думку не спадає забороняти дитині малювати і натомість вимагати щось матеріальне. Ці нюанси можуть зрозуміти лише місцеві ― координаторки, як Оля, просто необхідні.

Діти малюють афіші для місцевого фестивалю
Фото: Єлизавета Серватинська
Діти малюють афіші для місцевого фестивалю

Тим часом діти заспокоїлися й сіли колом для малювання. Спершу ― афіші для музичного фестивалю. Кольори, блискітки, воскові олівці ― ціла серія малюнків, які потім розвішуватимуть на дошках оголошень, а місцевий п’яничка кричатиме, що це «фашистська пропаганда».

Афіші розвішують на дошках оголошень поміж пропозицій ремонту будинків і заміни вікон
Фото: Єлизавета Серватинська
Афіші розвішують на дошках оголошень поміж пропозицій ремонту будинків і заміни вікон

Та поки що час для діагностики. «Людина під дощем» ― проєктивна методика, що показує, як дитина дає раду з конфліктами та загрозами. Дощ ― символ небезпеки.

― Робимо два малюнки, ― пояснює Лєна, поки Оля роздає аркуші. ― На одному ― просто людина, на іншому ― та сама людина, але під дощем. Як хочете, так і малюєте. Людина може бути будь-якою.

Хтось малює себе. Хтось ― дитину, буцімто з мультика. У когось ― «повістка в армію». Додає блискіток. До когось дощ не долітає. Хтось під ним відразу стає похмурим, хтось ― безпорадним. Лише двоє з десяти малюють парасольку.

Коли діти розбігаються гратися, Лєна пошепки пояснює:

― Парасолька, головний убір, плащ можуть символізувати захисні механізми. І мене турбує, скільки дітей зобразили людину під дощем пригніченою та беззахисною. Це не глибока діагностика, але малюнок і поведінка під час заняття можуть показати, кому варто запропонувати арттерапію.

5. Гірське ― Новолуганське 

― Він зазвичай спокійний, але цього разу намалював закривавлений меч і написав «Сама ярость». А інший хлопчик розказав, що хоче до водосховища покупатися, але не можна через загострення на фронті… ― розповідає Людмила Георгіївна, вчителька з Новолуганського. Раптом зв’язок уривається, та вже незабаром вона знову з’являється у своєму Zoom-квадратику та спокійно пояснює:

― Ви мене чуєте? Нас зараз сильно обстрілюють, тому вибиває інтернет. Якщо я відключуся знову, то просто через обстріли.

― Знайома ситуація, ― так само спокійно відповідає Людмила Романенко, головна координаторка арттерапії у програмі фонду.

Ми сидимо в її квартирі в Гірському, поки Людмила проводить супервізію ― спільну сесію для всіх координаторок арттерапії, де вони можуть поділитися враженнями, результатами дітей, отримати підказки. Врешті ― їм і самим треба бути почутими. Усього є шість локацій: Золоте, Гірське, Нижнє, Світлодарськ, Торецьк, Новолуганське ― й у кожному місті дитина повинна знати, що вона в безпеці, має достатньо фарби, а всі її думки та почуття ― нормальні. І тоді підсвідомість покаже те, що не завжди вдається проговорити.

Людмила мешкає в сусідньому Золотому, де до війни та в її перші роки працювала у школі. Тепер її основна сфера ― боротьба з психологічними наслідками війни для дітей, і саме Людмила курує весь напрямок арттерапії в «Голосах дітей». А ще веде заняття з expressive sandwork і співпрацює з кількома міжнародними організаціями. Таких психотерапевток поруч із фронтом ― одиниці.

Тим часом її дев’ятирічний син Назар складає конструктор LEGO. Він займається танцями, музикою, розмальовує екоторби, прибирає в парку й у дитячій наглядовій раді «Голосів дітей» відповідає за екоактивізм. Ця група радить Лєні й Азадові, на що звернути більше уваги. А ще Назар пройшов усі програми допомоги від своєї мами ― у 2017-му його до нервового тику налякало падіння міни поруч із домом.

Людмила Романенко працює з методом арттерапії з 2014 року і координує її проведення «Голосами дітей»‎ у всіх містах
Фото: Єлизавета Серватинська
Людмила Романенко працює з методом арттерапії з 2014 року і координує її проведення «Голосами дітей»‎ у всіх містах

Людмила працює з арттерапією із 2014 року ― цього її навчили в Києво-Могилянській академії. Із «Голосами дітей» програму почала у вересні 2020-го, згодом за онлайн-семінарами навчила колежанок. Спершу в програмі було 10 дітей, тепер же допомогу отримали близько 100. Метод застосовують у роботі і з дітьми, і з дорослими, але зараз саме з групами молодшого шкільного віку. Інформацію про арттерапію поширюють через батьківські чати у Viber, учителів. Людмила каже:

― Ми бачимо прогрес у поведінці, зміни в діагностичних малюнках після серії занять. До нас звертаються вчительки й кажуть, що «складні діти» стають спокійнішими, а батьки розповідають, що тепер можуть залишити дитину саму в кімнаті. Групова робота дозволяє діагностувати глибші проблеми, тоді з певними підопічними можемо перейти до індивідуальних занять.

Переживання дітей після обстрілів помітні й у малюнках, і в терапії з піском: багато злості, страху, суму. Іноді вони прямо кажуть про користь арттерапії: наприклад, після березневих обстрілів дівчинка сказала, що дуже хоче малювати, щоб стало легше. 

А я згадую слова психологині Ірини, колежанки Людмили, з якою вони зранку разом проводили арттерапію, на якій малювали вибухи, війну і танки:

― Це терапія і для нас. Діти ― це мій світ. Вони дають сили жити з цим далі.

6. Лисичанськ. Мобільні психологи

― Ні, ні, до нас не можна. Карантин і денний сон, ― працівниця центру соціально-психологічної реабілітації зачиняє перед нами двері.

До притулку для дітей не пропустили - нібито через карантин
Фото: Єлизавета Серватинська
До притулку для дітей не пропустили - нібито через карантин

Такі місця скорочено називають «притулками». У Лисичанську ― єдиний у Луганській області, решта лишилася на окупованій території. Місць у ньому замало, і коли їх зовсім немає, дитину просто селять у лікарню. А от проблем ― забагато.

― У нас немає ні потрібного законодавства, ні інфраструктури, ні достатніх дій Мінсоцполітики. Тут усе тримається на працівниках, що віддають своє серце, ― зітхає Лєна, і ми повертаємося до автівки.

Із цим притулком «Голоси дітей» співпрацюють у проєкті «Мобільні психологи». А ще ― з інтернатами в Сєвєродонецьку й Новоайдарі. Минулоріч кошти на програму дали продюсери фільму, який знімав Азад. Тепер же все тримається на фандрейзингу ― на місяць треба 37200 гривень на 10 дітей, що мають по одній сесії щотижня.

Лєна, що до 2014 жодного разу не була на сході, за роки війни об'їздила весь Донбас
Фото: Єлизавета Серватинська
Лєна, що до 2014 жодного разу не була на сході, за роки війни об'їздила весь Донбас

У притулок діти потрапляють після вилучення з родини, де їм загрожує небезпека. Живуть тут дев’ять місяців ― у цей час соціальні служби допомагають родині змінитися, і якщо все гаразд, дитину можуть повернути. Так буває нечасто. А суд у справі позбавлення батьківських прав може тривати до двох років. Тож дитина потрапляє або в інтернат, або в дитячий будинок сімейного типу, яких теж бракує. У притулку проходить адаптацію, це її перше «безпечне місце». «Мобільні психологи» супроводжують дитину протягом цього періоду та продовжують роботу в інтернаті.

Наталія ― жінка з коротким білявим волоссям і яскраво-синіми очима ― одна із психологинь проєкту. Вона ― гештальт-терапевтка.

Наталія - гештальт-терапевтка, що працює з дітьми в притулках та інтернатах
Фото: Єлизавета Серватинська
Наталія - гештальт-терапевтка, що працює з дітьми в притулках та інтернатах

― Тут немає роботи. Люди живуть на мінімалку, ― розповідає про Лисичанськ.

Через війну родини, які здавалися стабільними чи відносно успішними, деградують разом із цілим регіоном. У Лисичанську немає підприємств, окрім шахти, немає молодіжних центрів або дитячих кімнат.

Наталія працює із травмованими дітьми, що пережили насильство. Вона ― мама трьох дітей. Потребу в допомозі і її брак від шкільних психологів бачить щодня.

Перші 10 сеансів з дітьми з притулку чи інтернату ― це розбудова умовного безпечного простору. Травмовані війною, домашнім насильством і залежностями батьків, вони замкнуті, а відкриваючись, починають плакати. Діти перепроживають травму на сеансах ― в арттерапії промальовують страхи й моделі їх вирішення, через метафоричні карти вчаться називати емоції, у психотерапевтичних казках програють ситуації, що травмують, а пластилін навчає неболісного тілесного контакту.

Наталія стає для дітей і рольовою моделлю, і близькою людиною, показує, що життя в небезпеці не є нормою. У людей в обставинах війни немає відчуття стабільності, і діти, що формуються в таких умовах, можуть страждати через це ще десятки років.

― Я вчу виставляти свої кордони, говорити «ні», спілкуватися з іншими. У дітей з'являються бажання й цілі, вони знають, що можна попросити про підтримку. Вчаться називати свої почуття. Тобто «Мобільні психологи» дають шанс змінити життя, бо часто діти з притулку повторюють життєву модель своїх батьків ― і дітей вилучають з уже їхніх родин.

Наталія пояснює, що через війну почалася соціально-економічна деградація регіону, від чого діти страждають ще більше
Фото: Єлизавета Серватинська
Наталія пояснює, що через війну почалася соціально-економічна деградація регіону, від чого діти страждають ще більше

Одна з дівчаток, що проходили арттерапію з Наталією, постійно малювала чотири чорних обличчя. Зміни стали очевидними, коли на прохання зобразити страхи вона сказала, що не має їх, і намалювала родину з чотирьох левів у зеленому лісі. Середовище не змінилося, але змінився її спосіб мислення. 

Такий прогрес у терапії можливий лише після повного курсу: власне терапія починається на восьмий сеанс і повинна тривати хоча б 40 годин, а краще ― рік, щотижня по сесії. Якщо ж робота припиняється, наприклад, бо психолог не може більше приїжджати до дитини, вона може відчути, що її зрадили, а травма лишається непропрацьованою. Перервати роботу може брак фінансування програми або ж повернення дитини в сім’ю, де немає відповідних умов: домовитися з батьками в білій гарячці не вдається.

― Те, що ці діти пережили… Їх били, зачиняли вдома без води, вони жили на вулиці, а війна це тільки підсилила ― більше батьків втрачають роботу, стають залежними і не піклуються про дітей. Казали мені, що не знають, навіщо їм жити далі, ― говорить Наталія. Котяться сльози. ― Коли я вперше їхала з притулку, просто плакала в таксі. Мені хотілося всіх їх забрати до себе. Я щаслива, коли можу хоч трохи їм допомогти.

Щоразу приїжджаючи з притулку, Наталія обіймає та заціловує своїх дітей.

7. Світлодарськ ― Київ 

― Ніколи не знаєш, які можливості для твого героїзму відкриють діти, ― сміється Лєна. Ми сидимо на пуфі перед «VPN-центром», де репетирує місцевий підлітковий гурт. 

На заставці Лєниного телефону ― її малюнок в образі супержінки. Подарунок Азада й друзів. Дивиться на нього й нагадує собі проганяти власну невпевненість.

Від самого початку командою «Голосів дітей» були її друзі й подруги. Вони почали знімати промо, фільм, Лєна збирала історії для українського Музею воєнного дитинства. Коли почалася пандемія, передавали родинам, що втратили роботу, продукти. Та ще до початку роботи фонду в центрі «Промир», який Лєна заснувала у Слов’янську, була сенсорна кімната для дітей, де вони малювали на стінах свої відчуття та страхи.

Діти збираються погратися разом біля VPN-центру
Фото: Єлизавета Серватинська
Діти збираються погратися разом біля VPN-центру

― Я не вдавала із себе психологиню. Але дитині можна допомогти, якщо ти готовий почути її потреби, побачити її гідність, бути поруч, ― говорить Лєна. ― Це особистий вибір.

Людей, готових допомагати, вона шукає у школах, громадських організаціях, серед активних батьків, у молодіжних просторах. Їх мало в будь-якому українському містечку чи селі, та війна поглибила проблему ― багато з них поїхали, а ті, хто лишився, і самі часто потребують помочі. Вони не можуть самостійно створити структуру для допомоги регіонові, адже не вміють працювати з документацією, грантами, звітами. Це вміє Лєна.

До 2017–2018 років вирішували переважно матеріальні проблеми ― на Лєнину пропозицію знайти психолога реагували агресивно, бо «моя дитина нормальна». Та коли фізична загроза минула, стали помітними психологічні прояви. Наприклад, дівчинка у Слов'янську, що у 2014-му раз побачила танк, досі панічно налякана. У когось повністю випадає волосся, хтось боїться спати, в інших погіршується зір, комусь діагностують ПТСР. Комусь насправді значно більше болю завдає те, що тато б’є маму, а не те, що поруч стріляють ― але війна загострює всі переживання.

Дитячий майданчиків у місті обмаль
Фото: Єлизавета Серватинська
Дитячий майданчиків у місті обмаль

― Знищення інфраструктури регіону почало даватися взнаки тепер. До війни мономіста повільно вмирали, але мали вихід і на український, і на європейський, і на російський ринки. Війна все це обірвала, а люди не змогли перелаштуватися, ― пояснює Лєна, чому про психологічний аспект не подумали відразу. ― Гаряча фаза війни закінчилася, а звичних місць роботи, навчання та дозвілля, як-от Донецька, більше немає. Інфраструктури, через яку можна було вирішувати проблеми зі здоров’ям, наприклад, залежності, не існує. Життя ніби на паузі, це постійне співіснування з небезпекою. 

Державних програм психосоціальної підтримки дітей у прифронтовій зоні немає. Серед усіх фондів «Голоси дітей» єдині працюють винятково з цією проблемою. Проте якщо не можуть знайти психолога в конкретному місті чи селі, передають запит іншій організації, що може допомогти. В ідеальному світі Лєни мережу з психологів, що покривала б увесь регіон, мусила б створити держава ― але про це теж не подбали. І її зустрічі та круглі столи, обговорення проблеми з міністрами й послами, листи та прохання результату не дають. Тим часом вона не може взяти нікого на повну зайнятість і дати гідну платню ― донорів цікавить робота з проєктними командами, а не фінансова стабільність організації, якій надто дорого сплачувати повні податки.

За сім років Лєна перестала зважати на війну ― як для місцевих, та стала для неї фоном і легко вводить в оману, що місто «мирне».

Діти звикли до Лєни й Азада, вони стали їхніми друзями
Фото: Єлизавета Серватинська
Діти звикли до Лєни й Азада, вони стали їхніми друзями

У Світлодарську війни не відчувається ― вона видає себе тільки ранковими обстрілами сусідніх сіл. Наразі ж реальна проблема для Лєни ― це відсутність власних приміщень, брак коштів, вигорання волонтерської команди. А справжній результат побачать тільки за два-три роки. Лєна мріє, що на той час мережа фонду покриватиме всі населені пункти вздовж 450-кілометрової лінії розмежування. Як приклад наводить Ізраїль ― завдяки центрам підтримки навіть в умовах війни психіка є сильною, а людина має ресурс.

Саме міжнародний досвід «Голоси дітей» взяли за основу. Перший і головний принцип ― не нашкодити. Навіть коли знаєш, що дитині потрібна допомога, її не можна нав’язувати. Другий ― спершу забезпечити базові потреби, а потім переходити до психологічних. Третій ― мати в команді місцевих, яким довіряють більше і які розуміють контекст. «Чужих» можуть просто не підпустити. Такі принципи працюють у будь-яких зонах конфлікту. Набиратися цього досвіду спершу було дорого ― в Україні фахівців і фахівчинь бракувало, провідні закордонні експерти й експертки могли просити 1000 євро за день тренінгу. Працювали зі спеціалістами щодо Ізраїлю, Чечні, Балкан, Нагірного Карабаху.

Лєна й Азад мріють про те, що мережа фонду покриватиме міста та села вздовж всієї лінії фронту
Фото: Єлизавета Серватинська
Лєна й Азад мріють про те, що мережа фонду покриватиме міста та села вздовж всієї лінії фронту

Але скільки б це не коштувало, допомагати вже дорослим теперішнім дітям через роки коштуватиме дорожче ― і буквально, і метафорично. Адже травмовані діти виростають і роблять дорослі, іноді фатальні помилки.

Коли Лєна говорить про дітей і війну, усе навколо ніби зникає. Вона вірить, що світ працює, як дзеркало ― і посилає в нього любов і готовність допомогти. Хоча вигорала до стану, коли не могла по кілька днів встати з ліжка. Якби не психотерапія, могла б узагалі не отямитися ― тож тепер так хоче цього для дітей.

― У світі відбувається багато страшного, але й у собі, й у дитині треба виховувати переконання, що людина здатна впоратися з усім, ― говорить. ― Психолог не вирішить проблему й не візьме відповідальність на себе, але може навчити, як жити з травмою, запропонує інший вибір. Війна ж насправді ― не найгірше, що може трапитися. Найгірше ― втратити жагу до життя. Діти мають проблеми скрізь, але ось тут ― моя ніша.

22 червня в Києві відкривається Музей воєнного дитинства ― місце, де можна зрозуміти життя дітей поруч із війною.

Публікація створена у співпраці з Transitions та Інститутом розвитку регіональної преси як частина програми на підтримку журналістики рішень.

Оксана Расулова, журналістка
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram