Спершу вдавалося зберігати спокій
24 лютого я працювала в нічну зміну, о четвертій ранку мені подзвонили і сказали, що на Україну напали, бомбардують Київ і Маріуполь. Але на заводі нічого не було чутно. Щойно коли я виходила з роботи, то почула такий сильний вибух, що аж підскочила. Уже була сирена, проте транспорт ще ходив. Удома чоловік сказав, що йому подзвонили та сказали збиратися. Він пішов захищати наш Маріуполь, а я залишилася у квартирі сама. З того дня я його більше не бачила.
У попередні дні крутилося багато чуток, що рашисти нападуть. Чоловік заспокоював мене, казав, що буде щось схоже на те, як у 2014 році. Ми, маріупольці, готові до всього, з Азовсталі багато хлопців пішло захищати Україну. Ми знали, що в нас сильний захист: «Азов», ТрО, морпіхи. Тому спершу вдавалося зберігати спокій.
25 лютого зникло світло, по району почалися обстріли. Я зібрала сумку з документами, потім поїхала про всяк випадок заправити машину. Вистояла величезну чергу на заправці, потім до банкомата. Люди навколо думали, що все скоро закінчиться, ми вірили та сподівалися на це. У ніч на 1 березня в наш будинок прилетів снаряд. Він не розірвався, але врізався прямо у фундамент. Увесь будинок просто підстрибнув. Після цього люди почали облаштовувати підвали, зносили матраци з дитсадка – він уже був розбитий "градами".
У березні вийти на вулицю вже було страшно, ніхто не висовувався зайвий раз, навіть собак не вигулювали. Проте надія, що все от-от скінчиться, не полишала нас.
Моя квартира розташована на першому поверсі. Я боялася, що той снаряд може вибухнути в будь-який момент, стало страшно лишатися вдома. Тому вирішила дістатися подруги та переночувати в неї. Треба було перейти на інший бік алеї, що йде від бульвару до площі Перемоги. Коли я підійшла до алеї, то зрозуміла, що перетнути її неможливо. Величезні сосни були скошені снарядами, а поруч лежали мертві люди. Я звернула в бік площі, вона була вже розбита, АТБ розграбований, на вулицях можна було зустріти поодиноких людей. Біля банку я вперше побачила величезну вирву від вибуху, діаметр її був на дві смуги дороги, це видовище нажахало мене. Я зрозуміла, що до подруги мені дістатися ніяк не вийде. Зв’язку вже не було.
Сідай і молися!
Бачу, проспектом їде машина. Підняла руку, водій різко зупинився, відкрив дверцята і крикнув: "Сідай і молися!" І все. То був таксист, що вивозив свою сім’ю, він кружляв, бо не знав, як їхати, щоб не потрапити під обстріл. По набережній ми летіли на шаленій швидкості, більше машин не було, напевно, тому, що це було вкрай небезпечно.
У місті я згадала: мої знайомі повідомляли, що будуть переховуватися на вулиці Італійській, тому я попросила довезти мене туди. У місті було світло, газ і навіть зв’язок і опалення. Я зустріла своїх знайомих: 70-річну жінку та її сина. Вони заспокоїли, що мають місце у квартирі та підвалі і що я можу лишитися з ними.
Я вийшла подивитися, що є навколо, де можна дістати продукти або воду. Біля того дому на Італійській був відділок поліції. Це було сучасне відремонтоване приміщення зі скляними дверима, за ними стояли дві дівчини-поліцейські.
Чомусь я їх запам’ятала, вони були такі молоді, красиві. Наступного дня у відділок прилетіло щось потужне і його вщент зруйнувало. Я подумала, що, можливо, ті дівчата загинули. Після того я бачила багато трупів, але той момент врізався мені в пам’ять. Так поступово ти поринаєш у весь цей жах.
Наступного дня після переїзду на Італійську ми втрьох вирішили піти на гуртовий ринок за продуктами. Транспорт уже не ходив. Здивувало, що ціни були в принципі звичайні. Ми змогли купити мішок картоплі, цибулі та хліб. Були дуже раді цьому, бо магазини були вже зламані, супермаркети та універмаг розграбували. Тоді, здається, я вперше була біля драмтеатру, людей там було зовсім небагато.
"Ви божевільні, не треба туди йти"
6 березня я вирішила йти пішки на лівий через Кальміуський район. Душа моя залишилася у квартирі на бульварі. Я хотіла дізнатися, що з сусідами, можливо, чоловік приходив додому. Також була надія забрати машину з гаража. Мої нові сусіди не відпустили мене саму і пішли зі мною, бо також хотіли подивитися, що з їхньою домівкою.
Ми дійшли пішки до Центрального ринку, потім до площі Кірова, там нас підвезли до повороту. Усі казали, що ми божевільні, не треба туди йти. На заводі Ілліча дороги були завалені уламками, лежали обірвані дроти, іноді мертві люди. Ти йдеш і не знаєш, куди дивитися, чи вниз, чи вгору. Страшно на щось наступити, а зверху ще ті дроти звисають, наче павутиння.
Обстріли не припинялися, але десь поодаль, нам пощастило. На Мухіні нас знову підібрали та підвезли до самого лівого берега. Район було просто не впізнати: усе розбито та розламано. Будинки попалено. На площі ми з сусідами розійшлись: вони до себе пішли, я до себе. Чесно кажучи, я йшла з надією, що залишуся вдома і в центр не повертатимусь. Це моя квартира, мій дім, мені треба дочекатися чоловіка.
Коли я прийшла, сусіди були в паніці. У будинку скла не залишилося зовсім. Зі сторони моря були влучання у квартири, ушкоджено балкони. Люди вже жили в підвалі, серед них дуже багато сімей з дітьми. Облаштували собі кухні на сходах, але їжі було обмаль. Усе, що я змогла зробити, це слухати їх. Я потрапила туди як свіже обличчя, мене не було чотири дні, а здавалося, що минула вічність. Невдовзі почався жахливий обстріл, будинок хитався. Я зрозуміла, що за машиною в гаражний кооператив я живою не дійду.
Ближче до вечора повернулися мої знайомі, що також ходили дивитися на свій будинок. Їхній район був знищений, вони – шоковані. Машину також не змогли забрати, але знайшли якусь дівчину, що погодилася їх вивезти. Умовили мене спробувати повернутися на Італійську.
На площі ми підібрали ще одну дівчину, нас уже було четверо, плюс речі, і нічого не лишалося, як взяти її на коліна. Біля адміністрації підібрали ще одного підлітка. Їхали вшістьох, машина стала, наче теремок. Тоді в мене виникло відчуття, що додому я більше ніколи не потраплю. Так і сталося.
"Дивіться, парашутисти!"
На Італійській був шикарний великий підвал, у ньому вже переховувалися сім’ї з дітьми та тваринами, але там нас прийняли дуже добре. Проте я не могла перебувати в підвалі – в мене починалася паніка, тому спускалася туди лише раз. То був день, коли авіабомбардування були дуже сильними. Літаки нищили місто весь день.
По воду ми зазвичай ходили на струмок біля дитсадка, в район залізничного вокзалу. Деякий час там було безпечно. Але одного дня перехожі розповіли, що туди прилетів снаряд і загинуло понад 10 людей. Після цього ми побоялися спускатися до струмка, а по воду почали ходити на Драмтеатр.
Одного разу ми стояли в черзі, і раптом хтось каже: "Дивіться, парашутисти!" Усі підіймають голови і бачать літак, а від нього відлітають якісь кульки. Це було чарівливе видовище. Усі так і стояли, поки хтось не заволав: "Це ніякі не парашутисти – це бомби!"
Усі миттю кинулись хто куди. Того разу бомби впали в район Центрального ринку. Мабуть, після цього ми побачили, що перед драмтеатром з’явився напис "ДІТИ". Це були величезні букви, коли ти йдеш, то навіть важко зрозуміти, що там щось написано. Треба було відійти на відстань. Вони з’явилися десь 7–8 березня. Я впевнена, що з літака їх було видно.
"У драмтеатрі було дуже багато людей"
Із 7 березня двічі на день ми приходили до театру, щоб дізнаватися новини про евакуацію. Постійно снували чутки, що будуть автобуси, буде евакуація. Ми бачили, що з кожним днем людей у театрі все більше і більше. Поступово з’явилася кухня і якась самоорганізація. Маріуполь був сучасним містом, з інфраструктурою та брендовими магазинами. Було дивно спостерігати, що біля тієї кухні працювали хлопці в дорогих куртках і фірмовому взутті. Вони всі в сажі, рубають на дрова огорожу ковзанки. Поруч жінка в норковій шубі чистить заморожену рибу, яку привезли волонтери. Одного разу я пішла попросити в когось батарейку для ліхтарика. Мене направили до жінки, що була там координатором. Її звали Женя. Знайшла її, а вона каже, що зараз не може допомогти, бо має йти годувати свою дитину. По суті це була звичайна жінка, яка так само, як і всі інші, чекала на евакуацію з дитиною.
У драмтеатрі було дуже багато людей. Кожного дня біля гардеробної роздавали їжу. Чоловіків майже не було, самі діти та жінки. Я вже не кажу про якусь військову базу – це повна нісенітниця. Одного разу я розговорилася з жінкою, що роздавала їжу, і запитала, скільки все ж таки тут людей. Вона відповіла, що за списками в них 1700 осіб. Це було за чотири або п’ять днів до трагедії.
Вони мали чіткий розподіл на сектори – 2 поверх, балкон, партер і так далі. Переписували людей періодично, тому що чекали на евакуацію і мусили знати необхідну кількість транспорту.
Пам’ятаю, одного разу до ресторану «Нільсен» приїхали три автобуси з дітьми, схожі на шкільні. Я не знаю, звідки вони приїхали. Можливо, дитячий будинок або якась евакуація. Звідти вийшла жінка у військовій формі і сказала: "Приймайте дітей". Ми ходили по приміщеннях і питали жінок, хто може взяти собі якусь дитинку, щоб піклуватися до того часу, поки всіх не евакуюють.
Розмови про це постійно були. Люди вірили, що це станеться, але з кожним днем надія танула, бо розуміли, що ситуація погіршується. Чутки доносили, що автобуси чи то не пропускають, чи то їх знищили.
"Я думала, що збожеволіла"
Нормального зв’язку зі світом у нас не було. Поліція роздавала видруковані на принтері листівки, що Київ тримається, місто захищається – і ми жили цими надіями. Трохи рятувало радіо. До сьомої години вечора можна було впіймати українську станцію, але після сьомої на цій хвилі хтось з кавказьким акцентом повторював: "Здавайтесь або вас знищать". Лунали якісь мусульманські молитви.
Якось я звикло лишилася ночувати у квартирі. Ти лежиш у холоді, чутно, як щось стріляє, літають літаки та вибухають бомби. Це такий стан, коли не можна заснути нормально. Аж тут дитячі голоси співають пісні під музику. Розумію, що цього не може бути: чи це галюцинація, чи сон? А вранці виявилося, що хлопці в гаражі зарядили від акумулятора колонку й одній дівчинці влаштували якусь подобу дня народження. Співали караоке. А я в темряві лежала і думала, що збожеволіла.
Кожен рятується, як може
13 березня ми помітили, що машин біля драмтеатру поменшало. Виявилося, що люди їдуть з міста на власних авто. Точилося багато чуток, розповідали, що, ті, хто їде, гинуть – їх обстрілюють, вони підриваються на мінах. 14 березня ми зустріли хлопця, який сказав, що виїхав з міста з колоною і повернувся. Шлях відкритий.
Ми розуміємо, що машини в нас немає. Як нам їхати? Повертаємося на Італійську – а кількох сімей уже немає. Вони нікому нічого не казали; мабуть, сіли та поїхали. Того дня побачили у вікно, як колона легкових авто їде в бік залізничного вокзалу. На автобуси надії вже не було. Я кажу: "Що далі? Що будемо робити?" Кожен рятується, як може. Біжимо до драмтеатру, там дізнаємося, що завтра, 15 березня, формуватиметься колона на виїзд і можна спробувати до когось прилаштуватися. Наступного дня о пів на сьому ми були вже біля драмтеатру. Щойно прийшли, почався потужний обстріл. Такий потужний, що в машинах вилітали вікна, сипалося скло з драмтеатру, падали ялинки. У паніці ми кинулися до якогось мікроавтобуса, кричимо: "Візьміть нас, візьміть, будь ласка!" Водій відповідає, що чекатиме колону об 11 годині, бо не місцевий, не знає, як виїхати з міста. "Ми покажемо, тільки рушаймо скоріше!" Так ми вирушили в дорогу.
З якого фільму ви втекли?
У бусику були два хлопці, їхня мати і бабуся, ще один хлопець і ми троє. Але в останній момент прибігає ще якась дівчина і кричить, що їде з нами. Виходить, що мені місця не вистачає. Тоді мій знайомий садить мене собі на коліна. Так і їхали весь час 9 людей, а я на колінах. За кермом був хлопець, який отримав права два місяці тому. Мчали, як навіжені, по набережній вздовж моря бачили спалені авто та загиблих людей. На Стрілці підлаштувалися в колону і десь сімома машинами виїхали через селище Моряків на Мелекіне до Бердянська.
Нас урятувало те, що мали достатньо бензину і намагалися їхати без зупинок. Минули 18 блокпостів, я рахувала. На блокпостах стояли… їх і людьми не назвеш. Дивишся, на ньому каска якась, наче з музею, ремінь з радянськими зірками, гімнастерки, галіфе, допотопна рушниця. З якого фільму ви втекли? Це були або дуже молоді хлопці, або вже чоловіки похилого віку. Бачили кавказців, вони були неадекватні. Хлопців роздягали та допитували, ми дуже боялися, щоб нашого водія не забрали.
Часто рятувало, що з нами їхала бабуся старенька. Ми, звісно, почистили телефони, але я переживала, що там могло щось залишитися, а мій чоловік військовий і це небезпечно. Тому взяла телефон у бабусі і на блокпостах казала, що то мій. Це був старезний кнопковий телефон. Нашій людині, якщо покажеш таку штуку, вона не повірить. А окупанти нічого не запідозрили. Це потім я дізналася, що вони крадуть в Україні пральні машини та собачі будки. Що вони наче з лісу вибігли і нищать тут усе від заздрості.
Коли приїхали до Василівки, вже темніло, навколо горів степ. Було дуже страшно, машини не пропускають, зібралася величезна черга. В авто горять габаритні ліхтарі, і це було схоже на величезну червону анаконду, яка не має ні початку, ні кінця. Це був жахливий момент: ми стоїмо під прицілами, нас могли обстріляти в будь-який момент. Ті, хто їхав наступного дня, потрапили під обстріл. А нам знову пощастило.
Вижили – це головне
У Запоріжжі ми розуміли, що треба їхати далі. Страх, страх, знову страх, ти бачиш горе, відчуваєш напруження. Тоді не думали ні про те, що втратили все майно та все минуле життя. Раділи, що виїхали. Вижили – і це головне. У Запоріжжі було все організовано добре, і притулок, і їжа. Наступного дня я вже побачила якийсь просвіт. Пізніше передали, що квартира, у якій я переховувалася, була знищена вночі прямим влученням. Якби затрималася, то напевне загинула б. Знову виникло те відчуття, що смерть була зовсім поруч. Коли дізналася, що сталося в драмтеатрі – це було вже 17 березня, я була у Львові. Я була в істериці, досі бачу цих людей. Коли сказали, що загинуло 200 осіб… Ну як це? Якщо там було три автобуси з дітьми і тільки за списками 1700. Я пам’ятаю, що в тих приміщеннях просто не було вільного кутка. Так, можливо, дехто встиг поїхати, але більшість лишалася чекати ці кляті автобуси, автобуси, яких так і не було.
