Що з домівкою, як ви вибиралися?
Ганна. Домівки більше немає. Будинок вигорів, сусідні під’їзди завалилися, а у нашу квартиру, схоже, буле пряме влучання якогось снаряда. Вибиралися родиною на власному автомобілі одразу, як з’явилася така можливість.
Володимир. В Маріуполі ми жили у власному будинку. В середині березня було три потужні прильоти поруч. Вилетіли вікна, зруйнувало міжкімнатні перегородки та частково знесло дах. Якби будинок не мав арматурної стяжки, мабуть би завалився. 15 березня на нашому перехресті українські військові почали облаштовувати оборонні позиції. Ми швидко зібрали речі й виїхали вп’ятьох на моєму авто в напрямку Запоріжжя. Батькова машина вже була розтрощена. Виїжджали, коли йшов бій.
Андрій. Якщо двома словами, то дому немає. Причому не одного, а трьох. Квартира нашої родини зруйнована снарядами танків окупантів. Впали перекриття стелі та несучі стіни. Із сусідами у нас тепер «загальна п'ятикімнатна квартира». Будинок моїх батьків у центрі міста згорів ущент. Ще одна квартира, де жила мама моєї дружини, також знищена під час захоплення міста рашистами. З Маріуполя ми вибралися на власному авто. Ще першого дня війни я, простоявши в черзі на АЗС понад три години, заправив повний бак, зібрав три сумки з документами й речами та сховав машину в гараж. Певною мірою це й врятувало нашу сім'ю.
Де зараз? Чому залишаєшся саме там?
Ганна. Зараз зупинилися у Львові. Їхали сюди, аби довезти мою сестру з дитиною ближче до кордону, щоб вони могли виїхати.
Володимир. Зараз з дружиною, донькою та батьками мешкаємо у Вінниці. Взагалі ми планували їхати до Львова чи Закарпаття, не думали лишатися у Вінниці. Я почав шукати варіанти, де б зупинитися в Ужгороді чи на Івано-Франківщині. У Львові були захмарні ціни, швидко зрозумів, що ми не здужаємо. За два тижні пошуків підходящих варіантів не знайшлося. Тож лишилися там, де було де жити.
Андрій. На відміну від інших маріупольців, які виїжджали, як кажуть, в нікуди, ми мали мету дістатися до Львова. Тут понад 20 років живе мій старший брат. Місто добре знайоме нам, плюс підтримка родичів – це і стало головним аргументом.
Що з житлом та роботою?
Ганна. З житлом дуже допомогли незнайомі до того люди. Ми з чоловіком знімаємо у них квартиру, за львівськими мірками - майже за безцінь. Більшості людей так не пощастило. Мабуть, саме це тримає у Львові. Роботу знайшла самостійно, за оголошенням.
Володимир. У Вінниці нас прихистили дуже добрі люди, вони надали нам безкоштовно свою порожню квартиру. В ній ми і мешкаємо. В Маріуполі я працював на комунальному підприємстві. Ми повідомили керівництву, хто куди переїхав. Коли у Вінниці організовували гуманітарний хаб, мені запропонували там працювати. Я погодився. Чесно кажучи, особливого вибору і не було.
Андрій. З житлом пощастило. Живемо в однокімнатній квартирі далеких родичів, яка стояла порожньою до війни. Живемо безплатно, що дуже важливо в цій ситуації. З роботою складніше. Дружина – інспектор відділу кадрів одного із маріупольських підприємств - працює дистанційно. Я ж з квітня став безробітним. У середині липня у Львові відкрився Центр допомоги переселенцям. Працюю в ньому, допомагаю таким, як я, маріупольцям адаптуватися в умовах нового життя.
Хто допоміг пристосуватися на новому місці?
Володимир. Ми їхали в нікуди. Знайомих чи родичів у Вінниці не мали. Тому найбільшу допомогу нам надала та сім’я, в якої ми зупинилися. Ми їм безмежно вдячні.
Андрій. Напевно, насамперед сім'я. Саме зараз повною мірою зрозумів, що головне у житті людини – це міцна, дружня сім'я, батьки, брати, сестри, які готові будь-якої миті підставити плече, підтримати тебе не лише матеріально, а головне – морально. Не дати дозволити зневіритися у житті, втратити себе.
Державні програми підтримки. Чи стали вони суттєвою допомогою?
Ганна. Я встигла отримати 6500 грн по "Є Підтримці" та виплати від ООН. Допомогу за статусом ВПО отримала лише один раз. З цього тільки "Є Підтримку" можна вважати для мене суттєвою та вчасною допомогою, бо інші виплати надійшли, коли я вже працювала.
Володимир. Це не було зайвим. Ми не змогли взяти з дому багато речей, тому будь-які гроші для нас були важливими.
Андрій. Спочатку недосконалі програми підтримки тепер набирають сили. Звісно, хотілося б більшого. Насамперед фінансової підтримки переселенців. Допомога у розмірі 2-3 тисячі – це крихітки проти того, скільки необхідно людині для початку життя "з чистого аркуша". А якщо врахувати, що зараз дуже складно знайти високооплачувану роботу, відповідь на ваше питання очевидна.
Пройшло чотири місяці. Ви вже трохи адаптувалися чи досі почуваєтеся не у своїй тарілці?
Ганна. Не адаптувалася. Все навколо чуже, житло не моє, місто не моє, поруч немає рідних. Друзів у Львові в мене також немає.
Володимир. Не знаю, мабуть, ні. Не можу сказати, що я почуваюся тут, наче свій. Розуміємо, що іде війна, і це також впливає на все.
Андрій. Щоб адаптуватися до реалій нового життя, будь-якій людині необхідно від 3 до 5 років. Згодом це, сподіваюся, прийде. Але, чесно кажучи, часом накриває, і накриває дуже серйозно.
Зміна мовного середовища не стала проблемою?
Ганна. В Маріуполі українська мова майже не використовувалась. Але місцева українська не така, яку я звикла бачити в пресі, чути по телебаченню чи в офіційному вжитку. Іноді трохи складно, але це не проблема.
Володимир. Загалом, це не стало суттєвою проблемою для мене. Хоча я не можу сказати, що добре опанував українську, але я намагаюся. Українці мусять говорити українською, я так вважаю.
Андрій. Проблем у сприйнятті та розумінні мови немає і ніколи не було. Звісно, не можна сказати, що я знаю українську мову досконало. Під час розмови іноді складно буває підібрати окремі слова, специфічні терміни. Для нормальних людей питання мови та мовного середовища не повинні порушуватися в принципі. Ми громадяни України і повинні знати мову рідної країни.
Які культурні, соціальні чи інші відмінності помітні у порівняні з Маріуполем?
Ганна. Львів метушливе місто. Ще тут інше відношення до релігії, а люди мають багато забобонів. Загалом суспільство здається більш консервативним.
Володимир. Мені здається, що Вінниця більш охайне місто. Тут завжди чистенько, слідкують за порядком. Але з точки зору інфраструктури Маріуполь був набагато сучаснішим. Загалом люди більш релігійні, коли в транспорті проїжджають повз церкву, всі хрестяться.
Як можна описати ваш стан зараз? На паузі, чогось чекаєте чи, навпаки, готові рухатися далі?
Ганна. Так, я на паузі, але змушена рухатися далі, щоб вижити. Це скоріше інерційний рух, а не спрямований на якусь ціль. Всі дії мають вимушений характер, тому їх не можна вважати рухом вперед. Я очікую, коли щось зміниться, коли настане якась визначеність
Володимир. Я чекаю, що Маріуполь звільнять, і ми зможемо повернутися. Поки наше місто в окупації, будемо у Вінниці.
Андрій. Складно сказати. Рухатися вперед, звичайно, треба. Але, мабуть, зараз я все ж таки більше озираюся назад, ніж дивлюся вперед. Потрібен час, і все стане на свої місця.
Ви стикалися з дискримінацією чи недружнім ставленням до себе як до переселенця?
Ганна. По відношенню до мене особисто, мабуть, такого не було. Але загалом визначення «переселенець» отримує негативне забарвлення. Не завжди, але таке є. Наприклад, якщо десь піймали п’яного переселенця, то це обов’язково підкреслюється. А якщо то був мешканець Брюховичів, чомусь ніхто не каже, що всі мешканці Брюховичів - алкоголіки.
Володимир. Я стикався з таким відношенням до себе, коли шукав житло. Ти розмовляєш з рієлтором, ніби все добре, поки не доходить до питання: “А ви звідки?”
Я працюю з переміщеними особами. Всі, хто до нас приходять, намагаються влаштуватися на роботу. Не в усіх це виходить, але багато людей вже офіційно працевлаштовані. При тому, не всі роботодавці хочуть брати ВПО. Мовляв, сьогодні він тут, а завтра ще кудись поїде. Але ж люди їдуть саме тому, що не мають коштів, аби затриматися на якомусь місці.
Андрій. Поки ні. Можливо, мені пощастило.
Що будете робити, коли звільнять Маріуполь?
Ганна. Я б хотіла повернутися, щоб побачити своїх батьків. Можливо, не жити там постійно, але мати можливість побачити близьких. Поки що ми незрозуміло, чи ми колись побачимося.
Володимир. Не знаю. Всі чекають, що буде відновлення міста. Я на це сподіваюся також. Все ж таки я лишаюся працівником комунального підприємства. Можливо, наша команда буде також займатися відновленням.
Андрій. Звичайно ж, хотілося б повернутися та відновлювати рідне місто. Я впевнений, що пройде трохи часу, і Україна повернеться до Маріуполя.
Що то буде за місто – звільнений Маріуполь? Уявіть, що вертаєтеся в Маріуполь і зустрічаєте людей, які жили в окупації і, можливо, були на стороні ворога.
Ганна. Я думаю, то буде місто-примара. Ті, хто відкрито сприяв окупаційній владі, втечуть або будуть засуджені за державну зраду. Прості люди, що мали радикальні антиукраїнські погляди, мені здається, теж не залишаться в Маріуполі. А от всякі пристосуванці та ті, хто не підтримує жодну зі сторін, залишаться. Доведеться з ними співіснувати.
Володимир. Важке питання. Там зараз всюди беззаконня, кожен робить, що хоче. Так, є люди, які просто не змогли виїхати, але є й ті, хто лишився з певним розрахунком. Вони роблять свої справи і почуваються, як риба в воді.
Андрій. Чесно? Зараз я готовий задушити власними руками кожного, хто пішов служити окупантам. Подібні речі прощати не можна. 2014 році вже прощали. Щоправда, не думаю, що це бажання залишиться, коли ми повернемося до міста. Але закон бумеранга ніхто не скасовував. Божий суд і людський суд таких людей спіткає. У цьому я переконувався неодноразово.
Коли закінчиться війна, що зміниться для вас?
Ганна. Для мене вже все змінилося. Все залежить від того, як закінчиться війна, та скільки життів українців це коштуватиме. Я не думаю, що це буде така перемога, як показують у кіно. Це скоріше буде початком нового складного етапу, де матимемо багато проблем.
Володимир. Деякі зміни вже відбулися. Ми будемо жити з іншими цінностями. Раніше ми вважали, що нам потрібні якісь певні речі, спочатку одне, потім інше. Тепер ми знаємо, що все, що треба, вміщається в одну валізку.
Хотілось би лишитися назавжди там, де ви живете зараз?
Ганна. Назавжди б не хотіла. Поки що мені тут некомфортно. Тепер у мене з’явилася можливість спробувати пожити в різних місцях. Можливо, пізніше я б визначилася. Ми всі хочемо повернутися до Маріуполя, але мені здається, що коли ми побачимо на власні очі, що там трапилося, то захочеться звідти втекти.
Володимир. Я про це не думав. Я не уявляю, як можна жити усе життя в орендованому житлі. Якщо може колись держава реалізує якусь програму відшкодування за втрачене майно, тоді ще може бути. В іншому випадку, я не вірю, що матиму можливість заробити собі на новий дім. Перспективи залишитися у Вінниці назавжди я поки що не розглядаю. Розумію, що війна може затягнутися на багато років, проте вірю, що Маріуполь буде звільнено.
Чи була думка переїхати за кордон?
Ганна. Так, думала. І думала про це ще до війни. Мене багато чого тримало, але зараз ми втратили все, і можемо починати з нуля в будь-якому місці. Проте, поки що нікуди не поїду. В мене є надія побачитися з батьками.
Володимир. Думки були, проте, не думаю, що таке станеться. Щоб їхати за кордон, треба мову знати, а я ще українську до кінця не опанував.
Накриває ностальгія? Що згадується частіше за все?
Ганна. Ностальгія не відпускає ніколи. Пригадую все, що тут можна сказати. Починаючи з того, яка в мене була гарна кухня і як я полюбляла готувати на ній. Згадую свою школу, знайомих людей. Згадую кота, який помер перед самою війною.
Володимир. Так, дуже часто. Я навіть свою роботу пригадую з думкою: "Блін, як було круто працювати!" І сам з себе сміюся після цього.
Андрій. Покажи мені маріупольця, якого зараз не накриває ностальгія. Звичайно ж, згадується рідний дім, море, Піщаний пляж, маріупольська Вежа, тінисті алеї Міського саду, вулиці та вулички старого Маріуполя...
Про що мрієш?
Ганна. Коли ми приїхали сюди, то місцеві питали: "Які у вас плани на майбутнє?" Мене це так дивувало. Які можуть бути плани у людини, яка все втратила? В неї один план – вижити. І все. Зараз я починаю уявляти, яким би хотіла бачити свій новий дім. Я розумію, що це все неможливо, але я все ж таки чогось хочу від життя. Мрію про новий дім. Та про мирне життя.
Володимир. Мрія одна – хочеться миру. Вчора вийшов курити на балкон і побачив, як зірка впала – встиг загадати бажання.
