5 березня. День 10
Ніч минула неспокійно. Рано-вранці, як по годиннику, почалися бої. Здається, що в селищі стає небезпечніше, ніж у місті. Передова менш ніж за кілометр. Снідаємо і десь після десятої виходимо з I. провідати Н. Бо вчора так і не зібралися. Селищні вулиці орієнтовані захід-схід, звуки вибухів і пострілів прокочуються ніби по естакаді та дожинають нас у спину. Доводиться йти, притуляючись до парканів, і озиратися. Нарешті звертаємо вбік. За рогом стоїть хлопець і розмовляє телефоном! Нахабно перебиваємо його - виявляється, на цьому перехресті трохи ловить "Водафон". Чомусь тільки біля стовпа електроопори. У І. - "Київстар", вмикаю свій - лише 4% заряду. Починає завалювати смс про неприйняті виклики, встигаю відповісти мамі І.: «З нами все добре». Намагаюся запустити телеграм, але інтернет дуже слабкий. Усе - телефон вимикається остаточно.
Виходимо на проспект, навкруги багато людей з рюкзаками та валізами. Що коїться? Питаємо перехожих – виявляється, оголошено евакуацію від СК "Іллічівець". Об 11-й звідти поїде автобусна колона, до неї можна приєднатися своїм авто. Тепер не вагаємось – їдемо. На все про все в нас є лише пів години. Біжимо до Н., попереджаємо, щоб збиралися, і в гараж за машиною. Усе поспіхом, в гарячці. За гаражами в балці стрілянина. Лічені секунди вирішити, що покласти в машину. Потім не повернешся. Тепер до А.Ш. Наше рішення заскочило їх – вони засмучені, виглядають дуже розгублено. Їхати з нами не хочуть – «це наш дім, тут наше життя, куди ми звідси?» Розумію. І. пакує кота. Прощаємось дуже швидко, на якісь емоції та сентименти немає часу. Шкода залишати їх самих, разом виживати простіше. Про всяк випадок залишаю їм ключі від своєї квартири та квартири сусіда, які він мені лишив, коли їхав. Відчуття незворотності зростає. Чи побачимось колись?
Летимо на квартиру за Н. Швидко вантажимось. Нас п’ятеро, кіт і повний багажник речей. Для нашої маленької машини забагато. Біля СК "Іллічівець" величезний натовп - тисячі людей і сотні авто. Стаємо в колону. Здається, встигли, відправлення не було. Люди ліплять на автівки аркуші паперу з написом «діти» і пов’язують шматками білої тканини. Робимо те саме. Я йду щось дізнатися. Інформації немає. Над нами сіре важке небо.
З півночі лунають вибухи, з кількох місць здіймаються чорні стовпи диму. Неспокійно, але ніхто не звертає уваги. Біля входу у СК зібралися ті, хто чекає на евакуаційний транспорт. Ніяких автобусів немає, організаторів або представників влади теж. Вештаюсь натовпом, слухаю, про що говорять.
На площу під’їжджає пікап із символікою «Азов». З платформи військовий оголошує, що зеленого коридору немає. Виїзди з міста закрито. Евакуації не буде. Повідомлення про місця збору можуть бути провокацією, тож усім краще забиратися звідси геть. Якийсь час він намагається відповідати на питання натовпу, але скоро втомлюється і відрізає: «Коли буде евакуація чи коридор, вам повідомлять. Усе!» - пікап зривається з місця.
Кілька секунд після того стоїть неймовірна тиша. Усі відчувають одне й те саме - надія пропала. Піднесення від думки, що ми от-от опинимося в безпечному місці, миттєво змінюється на розуміння, що доведеться лишатися в Маріуполі невизначений час. І що наше майбутнє також невизначене, а ця невизначеність має дуже негативну конотацію. Цей стан схожий на ситуацію, коли спускаєшся сходами й не помічаєш останню сходинку. Нога провалюється в порожнечу, від неочікуваного мікропадіння клацають зуби, боляче прострілює поперек, а з рук падає щось крихке і розбивається вщент.
Що це було?
«Коли буде евакуація чи коридор, вам повідомлять» - ЯК?!?! Яким чином нам повідомлять, коли ні інтернету, ні мобільного зв’язку практично немає? Якби зранку не пішли на проспект, то про цю евакуацію навіть не знали б. Що далі? Передусім справді треба звалювати, поки нікому не спало на думку сюди пальнути. Розчавлений, сідаю в машину, їдемо назад. Дорогою помічаю, що виносять наш АТБ - натовп виламав двері. Вивантажуємо речі з багажника, крізь вікна бачу очі сусідів. Проспектом їде поліцейська машина і через гучномовець оголошує: «Зеленого коридору немає. Усі виїзди з міста закриті. Залишайтеся вдома».
Вирішую до А.Ш. не повертатися. По-перше, там уже майже передова, по-друге, якщо буде евакуація, то тут ми про це будемо знати. А.Ш., мабуть, буде думати, що ми поїхали й десь сидимо в теплі та безпеці. У цей час ми переносимо речі в підвал під АТБ. В останній кімнаті ще багато місця. Вона вважається найнебезпечнішою, бо її кут виходить на перехрестя. З ковроліну та старих дверей споруджую лежаче місце. Воно вийшло тверде і незручне. Щось тисне в бік. Але ні на що вже не звертаєш уваги. Залишок дня минає в повній апатії. Уперше ночуємо в підвалі.
6 березня. День 11
Прокинулися вранці від стрілянини з боку ринку "Застава". Ще немає шостої. Згодом прилетіла відповідь. Занадто пізно, щоб застати військових, але саме так, щоб накрити випадкових перехожих. Кілька разів висовуюся у двері – ще летить, треба чекати. Сховище притупляє відчуття тривоги. Головним чином унаслідок звукової ізоляції. Далекі вибухи не чутно взагалі, близькі здаються віддаленішими. Ця ілюзія безпеки значно економить нерви та дарує додатковий час для сну. Вкрай важливі речі, бо серед цього усього зірвати дах може легко.
Ключі від підвалу та головування в руках жінки О., переселенки з Донецька. Вона пильнувала дитячий садочок, виконувала підсобні роботи і, здається, була двірничкою. Ще не стара, але виглядає старшою - важка робота, важка доля. З нею брат-інвалід з манерами зека і маленький син - злодій-початківець. Кладе у кишеню все, що бачить - запальнички, свічки, ліхтарі, цукерки. Наше сховище можна поділити на три відділи. Перший, ближчий до виходу, займають усякі сумнівні особистості. Там курять, п’ють, грають у карти, іноді сваряться. Другий – дитсадок і пенсіонери. Це середня, найбільша кімната, яка вважається найбезпечнішою. З боку вулиці вона прикрита масивним парапетом сходів і має зручні лежачі місця. Тут оселилися здебільшого сім’ї з дітьми та люди похилого віку. Третя, остання кімната найдалі від дверей, а її кут виходить на перехрестя Бахчиванджі–Будівельників. Вона теоретично найнебезпечніша. Тут зібралися ті, кому важко з алкашами першого відсіку та дитсадком другого. У нашому тупику тепло, тихо та темно, як у склепі. Коли заходиш, здається, весь світ разом зникає. Мене це влаштовує.
Стрілянина вгамовується близько дев’ятої. Хочу зробити наше спальне місце зручнішим. Після ночі з I. не відчуваємо боків – все заклякло. Виходжу нагору шукати картон чи щось таке. Збоку будинку виламані двері до складу АТБ. Заходжу всередину - нікого і нічого. Картон - то єдине, що залишилося в супермаркеті. Розграбували склад, торговельні зали та службові приміщення. Звісно, нічого їстівного вже немає. Також винесли меблі, устаткування, вирвали прилади освітлення. З подивом бачу, що вкрали кавовий автомат і навіть касові термінали. Ну, припустімо, якщо колись з’явиться світло, то автомат можна використовувати. А для чого красти касові сканери та монітори? Варвари! Уявімо ситуацію, що життя налагодилося й АТБ вирішило відновити діяльність. Ефективні менеджери побачать, що їм потрібно не просто завезти товар, а з нуля обладнати супермаркет. Це вже зовсім інші витрати. Ми самі собі вороги.
Набрав коробок, виходжу через інші двері. Від аптеки навпроти від’їжджає військовий автомобіль з хрестом, хлопці із синім скотчем на рукавах стрибають у кузов. У відчинені двері кидається натовп, зсередини чутно, як б’ють скло та щось ламається. «Штурм» триває лічені хвилини – аптека порожня – все наче засмоктали пилососом. Оце так швидкість!
Якась поодинока фігура вештається серед уламків. Чую розмову свідків. Аптеку відкрили військові медики, винесли шість коробок і поїхали. Іду назад. У першій кімнаті сховища бачу весь асортимент алкогольної продукції АТБ і батарею аптечного глоду. Хтось із сусідів дає нам флакончик з вітаміном С.
Ближче до полудня відновлюються обстріли, десь о другій знову пауза. І продовжується мародерство, страшне та безглузде. По черзі зламують усі магазини. Крадуть будь-що, навіть очевидно непотрібні речі: купальники та труси-стринги, окуляри від сонця, дитячі портфелі, іграшки й канцелярію, пральні порошки, невідомі ліки. Люди йдуть вулицями, обвішані крамом. Хтось демонструє чудеса людського тіла, тримаючи в руках одночасно два монітори і два системні блоки. Щось шукали навіть у фотостудії. Фото на пам’ять хотіли зробити. Серед шеренги вивернутих з м’ясом дверей у нашому домі виділяються цілі – "Нотаріус". Там лише папери.
У магазині оптики розбили шафу, з неї вивалилися паковання з контактними лінзами, лежать на сходах. Ніхто не бере, мабуть, не знають, що це. Нахиляюся подивитися, може, мені підійдуть, збоку тихий голос: «Скажіть, будь ласка, чи немає мінус шість?» Питає чоловік середнього віку у великих окулярах. «Ось, будь ласка», - даю кілька паковань. «Дякую дуже». Ми чемні мародери.
Комендантська година з шостої. Повечеряли вдома, йдемо у підвал. Остання новина - вимкнули газ. Якась жінка ридає. Нас теж накрило відчуття повного відчаю. Щезло останнє з благ цивілізації. Кам’яний вік настав, будемо жити, як первісні люди. Увечері кілька дуже близьких прильотів. Лежимо і тупо дивимось у темряву.
7 березня. День 12
Зранку світить сонце. Усі повиходили з квартир надвір готувати їжу на вогні. Зараз стало зрозуміло, як багато людей залишилося в місті. Настільки тихо, що в це неможливо повірити.
Поки не стріляють, йду роздивитися навкруги. По ринку були влучання. Стіни павільйонів усі посічені уламками, з асфальту стирчать хвостовики мін. Біля гуртожитків велика черга. Мою увагу привертають три машини з табличками «Діти» на склі. Навколо метушаться люди. Невже знову евакуація? Прямую до них. Водій розповідає, що будуть намагатися виїхати самостійно. Пригадую сусіда С. і «на свій страх і ризик». Чи вдалося їм виїхати? Невідомо. Жахливих історій про розстріляні цивільні машини чув достатньо.
Може, і нам спробувати? Обставини сприятливі, кілька годин жодного звуку. Швидко йду до своїх. Якщо їхати, то негайно. Хто знає, скільки триватиме ця тиша. Н. вагається. Хоче, щоб я запевнив її, що це безпечно. Насправді ми можемо загинути, якщо поїдемо, і можемо, якщо не поїдемо. Так і кажу. Будь-яке рішення зараз однаково ризиковане. Але якщо поїдемо, є шанс дістатися більш безпечного місця. Про село мови вже немає. Дорога на Мангуш перекрита, треба прориватися на Запоріжжя.
Знову швидкі збори - і ми в машині. Біля "1000 дрібниць" розбиті машини, минаємо Terrasport, там гігантська черга людей. Далі через бульвар Шевченка - на виїзд. Трапляється все більше пошкоджених домів, дорога всіяна уламками та перебитими електрокабелями. На кільці бачимо жахливу картину. Порт-Сіті повністю знищено. Величезний ТРЦ згорів до каркаса. Житлові будинки навпроти також вигоріли з першого по дев'ятий поверх. Чиїсь домівки перетворилися на чорні та страшні коробки.
Уперше бачимо такі руйнування і від цих вражень просто застигаємо. Машина котиться по уламках, а я не можу відірвати очей. Ближче до блокпоста дорога просто перерита вирвами.
На узбіччі українські солдати щось копають. Питаємо, чи випускають з міста. Відповідь – ні. Зупиняємося. Їхати до самого блокпоста чи ні? Його вже видно, метрів 100. Біля пункту пропуску стоїть лише один вояк. Поки вагаємося, ззаду підпирають ще дві цивільні машини. З ближчої виходить жінка і йде спочатку до нас, потім до солдата. Ми чекаємо. Ні - проїзду немає. Військовий каже, що в нього наказ нікого не пропускати. Чому, він не знає. Нічого, крім того, не говорить. Розвертаємося, швидко назад, бо околиці блокпоста - небезпечне місце.
Під під’їздом уже горить багаття. Треба і нам кип’ятити воду та щось готувати на вечерю. Наливаю чайник, остання нормальна питна вода. Далі доведеться пити зацвілу воду з бачків, що стояли на балконі місяцями. Біля вогню познайомився з людьми, що живуть нижче від нас. Хазяйка квартири О. виїхала за кілька днів до початку війни. Зараз я пригадую, як вона виносила речі у фургон. Тепер у її квартирі живе сім’я із шести людей. Усі вони перебралися з вулиці Купріна, з висоток, що стоять на західному краю міста. Їх культурно попросили звідти наші військові, пояснили, що там облаштовують вогневі точки - і будинки рано чи пізно потраплять під обстріл. Пригадую, що 6 років тому дивилися квартиру в тих 9-поверхівках, але чогось не сподобалась. Добре, що не купили.
Сусідка знизу розповідає, що її син хворіє на автоімунну хворобу. Хвороба дуже рідкісна, і ліки проти неї особливі, тобто створені спеціально і ні для чого іншого не годяться. Розповідає, як збирала в розбитій аптеці з підлоги розчавлені пігулки, бо без них син помре. Мій брат з онкологією в такому самому становищі, без своїх пігулок довго не протягне. А скільки людей у місті потребують інсулін по годинах?
Учора всі ці життєво необхідні ліки перебралися до домівок отого здичавілого натовпу, який навіть не зможе прочитати назв препаратів. Бидло спочатку розграбувало продуктові магазини й забило свої квартири харчами та алкоголем, потім винесло аптеки та все інше. А такі, як ми, просто дивилися на це. А тепер питання – хто має більший потенціал до виживання? Звичайно, що бидло. Через ці моральні цінності ми просто здохнемо з голоду. Так працює природний добір: сильніший той, хто без принципів.
Вечори минають однаково. Лежимо, скупчившись на твердому щиті, і слухаємо звуки ззовні. Сьогодні майже весь день була незвична тиша. Виходжу подивитися на вулицю крізь причинені двері. Усе залито місячним сяйвом, десь тліє незгасле багаття, більше ніякого світла. Звичайний двір казково перетворився – не впізнати. Час від часу лунають поодинокі постріли. Снайпер? Виходити далі нема бажання.
