ГоловнаСуспільствоВійна

Маріуполь, точка неповернення. Мої 20 діб війни. Частина третя

Від LB.ua. Ми продовжуємо цикл публікацій щоденників маріупольського журналіста Івана Станіславського, який 20 днів прожив у заблокованому російськими військами місті і записував усе, що відбувалося з ним і з Маріуполем.

Першу частину можна почитати тут. Другу частину - тут

Фотографій автора надалі не буде, оскільки після 1 березня він уже не мав можливості зарядити телефон.

Фото: АЗОВ

2 березня. День 7

Прокинувся рано. Здається, вперше за час війни навіть виспався. Минув уже тиждень, як це почалось, і знову нереальне відчуття часу: оте мирне життя – то була якась інша епоха. Сусід уже десь поїхав. Я побіг додому нагодувати кота та подивитися, що, де і як. Іду не проспектом, а дворами та бічними вулицями. Так легше заховатися від раптового обстрілу. Минув будинок А.Ч. Усе тихо. Біля супермаркету «Обжора» черга на кілька сотень людей. Стоять на відкритому місці, дуже небезпечно. Один приліт поблизу – і постраждають десятки. Біля Дзеркального також натовп. Удома все добре. Кіт став дуже ніжним – з рук не злазить. Він не звик до самоти, любить завжди бути поруч з кимось. Повертаюсь назад. 

У Terrasport ранкова метушня. І. допомагає готувати сніданок на кухні, я долучився до розвантаження провізії. Етична проблема. Тут знаходять прихисток люди, яких позбавили всього, що в них було. А ми відбираємо місце в когось, кому воно необхідніше, ніж нам. У нашій залі І. впізнала свою тренерку. Вона удвох з дитиною, більш нікого. І. жартує, що в неї лишився невикористаним місячний абонемент на фітнес. Тренерка присутня, зал є. Гумор без сміху.

Заряджав телефон у холі, вдалося попереписуватися з К. Він розповів, що ховається з родиною в туалеті. У підвалі їхнього будинку вода, а під’їзд, де є сховище, замикається на ключ. Забігти по сирені неможливо. Поширена історія. Подзвонив мамі, порівняно з тим, що в нас, у Кальміуському районі все спокійно. Була пожежа в супермаркеті, все чутно, але прильотів досі не було.

Фото: Іван Станіславський

Об 11-й згасло світло. Батарея зарядилася лише на 30%. У сховищі є генератор, але його вистачає на кілька лампочок і розеток. Диво! Мені додзвонився А.Ш., розпитував, де ми і як. Запропонував перебратися до них у будинок на Західне. Здається, непоганий варіант. Вони живуть осторонь стратегічних шляхів чи об’єктів і мають свій підвал. Поговорив з І., вона не проти. Вирішили, що Н. з родиною залишиться у Terrasport – тут безпечно і забезпечують їжею та водою, а ми звільнимо місце для когось, кому воно потрібніше. Будемо приїжджати привозити щось додатково. Побігли в гараж за машиною, зібрали якісь речі та харчі і відвезли Н. Потім додому, щоб узяти те, що нам знадобиться в А.Ш. 

Біля під’їзду зустрів сусіда. С. пхає сумки в багажник і каже, що з сином та дружиною буде їхати з міста. Він був на блокпості на Запорізькій трасі, ЗСУ пропускають, але попереджають, що не в курсі, що там далі - на свій страх і ризик. Пропонує їхати разом. Вони рушають за 10-15 хвилин. Треба вирішувати дуже швидко. Розумію, що ми зовсім не готові до цього. Не можемо поїхати, на повідомивши нічого А.Ш. і не взявши із собою Н. з родиною. Мобільного зв’язку немає. Треба поїхати за Н. у Terrasport, привезти додому, щоб вони зібралися, потім поїхати до А.Ш. попередити, щоб не чекали. Не менш ніж година. 

Та ще й оце «на свій страх і ризик». На МІЙ страх і ризик. Тепер я відповідаю за свою та чужу родину. Вирішую не їхати. Лишитися зараз безпечніше, ніж їхати хтозна-куди.

Питаю в С., куди вони прямуватимуть – каже, що не знає. Аби подалі звідси. Нам їхати також нікуди. С. лишає ключі від своєї квартири, в ній є деякі харчі, мішок картоплі. У нас зв’язку немає, тож доїдуть вони чи ні, ми не дізнаємося. Прощаємось.

Фото: EPA/UPG

Ця ситуація вибиває мене з колії. Усвідомлюю, що до цього моменту можливість залишити Маріуполь я серйозно не розглядав. С. уже мав подібний досвід і має інстинкт біженця. Ми - ще ні. Тепер ця думка починає гризти мене зсередини. Ми в оточенні, комунікації, можливо, будуть перерізані остаточно найближчим часом. Перспективи погані - пастка замикається. Якби були лише удвох з І., чи поїхали б? 

Дісталися до А.Ш. Треба серйозно прибратися в підвалі, щоб там можна було комфортно перебувати вшістьох. А.Ш. з дружиною мають двох дітей і ми двоє. За його власним зізнанням, у підвалі речі ще від попередніх власників будинку. 

Поки викидаємо мотлох, десь поруч дуже потужно прилітає, вибухова хвиля трусить вікна, щось сиплеться зверху. Налякані залітаємо вниз, пів години стоїмо один в одного на ногах.

Завершили прибирати – вийшло досить непогано. Місця вистачає, хтось може навіть лежати. А.Ш. – хлопець запасливий: має кілька резервних акумуляторів для ліхтаря, але, на превеликий жаль, не має генератора. Із сусідніх подвір’їв чутно стукіт двигунів – у них є електроенергія. І. постійно переймається за Н.

Фото: EPA/UPG

На вечерю їмо суп і кашу – просто шикарно. Уже після заходу сонця "гради" поцілили поруч з селищем, здається, в електропідстанцію. Надія на швидке відновлення електропостачання згасла. Телефон майже сів, залишилося 5%, заряджати більше ніде. Ночуємо на дивані в залі. Холодно. Постійно чутно залпи, не дуже поспиш. Протягом ночі кілька разів зустрічаємося з А.Ш. біля вікна – гатять з аеропорту та по аеропорту. Бачимо спалахи, інтенсивність бою доволі висока. Сподіваємося, наші від душі насиплють «гостям» із Росії. 

3 березня. День 8

Ранок. Три градуси тепла. Похмуро. Світла та води немає. Виглядаємо у вікно, хмари летять швидко і дуже низько. Це не хмари! Це дим! Схоже, що горить Епіцентр. Чутно стрілецьку зброю. З А.Ш. доходимо висновку, що наші, напевно, мочать якусь ДРГ на вході в місто. Раптом шквальний вогонь з усіх стволів і тиша. Замочили? 

Затишшя. За нагоди потрібно вирішувати побутові справи. А.Ш. йде в магазин, ми з І. – по воду. Дорогою бачимо сліди обстрілу та пошкоджений будинок. Моторошно - ми всі вже в зоні ураження. Влучання зі сходу - це дивно, за логікою, мало прилетіти із заходу. На гуманітарній точці в інтернаті на Зелінського величезний натовп. І. займає чергу, я йду подивитися. З трьох баків два вже порожні, стояти немає сенсу – води не вистачить. Вирішуємо віднести порожні каністри у свою квартиру, а завтра прийти раніше. І. хоче зайти до своєї тітки.

Дорогою кілька разів чуємо свист мін. Уперше так близько – летять над самою головою. Тітка з сім’єю живе на перехресті Зелінського та проспекту в дев’ятиповерхівці з вікнами на захід. Дуже кепське розташування. 

Вони поводяться якось безтурботно, сидять вдома, до сховища не спускаються. Трохи побалакали, йдемо додому нагодувати кота. Вирішуємо забрати його зі собою, щоб не ходити щодня. Бо таке враження, що скоро це стане неможливо.

Пішли по воду – вертаємось з котом. Між технікумом і школою на пустирі лежать уламки ракети "Точка-У". Вигляд цієї штуки шокує нас. Це вона так гепнула учора, і це від неї отримав пошкодження той будинок, що ми бачили раніше.

Фото: facebook.com/pressjfo.news

Тепер усе сходиться - її запустили зі сходу, десь з окупованих територій. Але незрозуміло, у що вони хотіли поцілити. Військових об’єктів тут нема, у школі і технікумі переховуються люди. Великокаліберна артилерія, авіація, тепер ще й балістичні ракети. Залишилася тільки ядерна зброя. Не здивуюсь, якщо ці божевільні зважаться і на таке. 

А.Ш. ще не повернувся. Побіг до магазину – він стоїть у черзі. І. хоче їхати до Н. і запропонувати їм повернутися до нашої квартири. Для І. головне, що так ми будемо ближчими одне до одного. Про те, що у квартирі небезпечніше та потрібно самотужки діставати їжу та воду, вона чути не хоче. Привезли Н. з Terrasport. Самі знову на Західне. 

А.Ш. ще немає. Знову біжу в магазин – він досі там, але вже на касі. Чекаю на вулиці. Чутно літак, черга розбігається хто куди. Вибух десь далеко.

За пів години у дверях з’являється А.Ш. з двома пакетами. Уже десь третя, загалом простояв п’ять годин. Розповідає, як діє система. Світла немає, отже, сканери не працюють. З товаром підходиш до каси, дівчина переписує штрихкод у зошит. Потім гукає охоронця, щоб подивився ціну в залі, та калькулятором накручує 20%. (Мабуть, надбавка за роботу в особливо небезпечних умовах.) І так кожен товар. На одного покупця може піти 10-15 хвилин і більше. У підсумку з корисного куплено тільки молоко. Із приємного – пиво. Ще якісь снеки та солодощі. Більше нічого немає. А.Ш. каже, що вистоявши стільки годин, уже купуєш усе підряд, щоб не було відчуття згаяного часу.

Увечері пили пиво з солоним арахісом, згадували минуле, мріяли, як будемо святкувати закінчення війни. Обговорювали становище на фронтах, перспективи - кухонна аналітика. Тішить, що весь цивілізований світ на нашому боці. Допомога та санкції хоч зі скрипом, але проходять. Росія хотіла напасти на Україну, а по суті отримала війну проти десятка країн і міжнародну ізоляцію. На півночі в напрямку 23 мкр щось світиться. Може, дали електроенергію? (Насправді то горів ТРЦ "Порт-Сіті" і мікрорайони навколо. Зрозумів це пізніше.)

Фото: Маріупольська міська влада

4 березня. День 9

Від ранку чутно артобстріли та знову шквальний вогонь з боку вулиці Флотської. Чекаємо, поки трохи стихне, треба десь узяти воду. Йти на гуманітарний пункт далеко, та доведеться перетинати вулицю Бахчиванджі, де, за відчуттями, також лунає стрілянина. Ідея не дуже.

Припускаємо, що зайшла ДРГ і їх відстрілюють по вулицях. Тож вирішуємо, що краще спуститися в балку на криницю. Довго сперечаємось, чи йти, чи ще почекати, бо якось пауза не настає. Усе ж рушаємо. Зустрічаємо людей з каністрами, кажуть, що треба йти на морський ліцей, там чекати довше, але безпечніше. Підходимо ближче та розуміємо, в чому річ. У балці вже йде ближній бій - лунають черги з АК. Іду вниз трохи роздивитися. 

Хтось підіймається назустріч, я намагаюсь посунутися в бік і на щось наступаю - чобіт. Придивляюся – майже засипане сміттям тіло. Спіймати випадкову кулю тут не складно. Забираємося звідси. 

Пригадую, що на гаражі в мене стоять дві повні каністри по 10 літрів. Тут недалеко – вниз за дві вулиці, але зараз найменша відстань може перетворитися в недосяжність.

Фото: EPA/UPG

Тільки-но вертаємось, прилітає десь дуже близько, уламки вдаряють дробом по даху. Вичікуємо в підвалі як завжди хвилин 20.

Сину А.Ш. сім років. У цьому віці він ще не здатен цілком усвідомлювати, що відбувається. Але дитячий розум засвоює та рефлексує інформацію на свій манер. Його ігри стали фатальними, уявні герої все частіше беруть у полон та вбивають одне одного. З подивом констатую, що, не знаючи самих понять, хлопець моделює ситуації зради, шантажу, психологічного тиску, страти.

Пора виходити. Десь зовсім поруч горить, валить дим і чутно, як тріщить полум’я, поглинаючи свою здобич. За напрямком – мій гаражний кооператив. Машина всередині, а зараз це найцінніше з усього. Транспорт – це і можливість дістати продукти та воду, це і можливість врятуватися. Йдемо подивитись. Передчуття погані. Палає сарай поруч зі сторожкою гаражного кооперативу. Ніхто не постраждав. Пожежники не приїдуть. 

Із сусідніх будинків повиходили люди, дивляться, щоб вогонь не пішов далі. Ніби не піде. Цього разу пощастило. Літній сторож у збудженні розповідає, що саме в цей час колов дрова для буржуйки і його стукнуло колодою. Намагається жартувати. Доповідає, що всі машини цілі, ситуація під контролем. У вогні стріляє шифер.

З А.Ш. йдемо забрати каністри з водою. Знову прилітає. Десь поодаль, але про всяк випадок ховаємось у яму. У цей час думаю, що можна б було поставити машину у дворі А.Ш., але від того нічого не виграю. Так само може прилетіти і туди. Виходимо, прямо перед воротами лежить якась залізяка. Коли заходили в гараж, її там точно не було. Напівкільце діаметром приблизно 10 см, торці наче підрізано газовим різаком. Хотів підняти і викинути її, щоб хтось не проколов колесо - вона загаряча, щоб тримати у руці. Оце так подаруночок з неба. 

Стемніло. Звуки ближнього бою та мінометні обстріли припинилися, але нічну тишу періодично розривають залпи.

Фото: EPA/UPG

 Десь дуже близько, можливо, з балки, стріляють дві гармати великого калібру. Одна – на захід, у напрямку аеропорту, інша – кудись на південь, у бік блокпоста, не Мелекіного. Звук приголомшливо гучний. Постріл, потім шелестіння снаряда, а через якийсь час ледве чутний вибух. На щастя, отвєткі немає. 

З А.Ш. намагаємося проаналізувати, що це означає. А це, вочевидь, означає, що наші війська відійшли з аеропорту і зайняли позиції впритул до західних районів чи навіть у самому місті. Ці висновки засмучують, бо невдовзі може дійти до міських боїв і почнеться м’ясорубка. 

Продовження:

Частина 4

Іван СтаніславськийІван Станіславський, Журналіст (Маріуполь)
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram