Перший шок
Карина: О 02:44 24 лютого Юля надіслала мені смс. Текст повідомлення був такий: “Карина, так стріляють, що п***ць. Ми прокинулись і почали молитися. Гатять і по нас, і від нас дуже сильно. Як їхати на роботу, навіть не знаю”.
Я прокинулась десь о пів на п’яту. О 04:53 я їй відповіла: “Ой, а мені не чути”. А через кілька хвилин від ударної хвилі спрацювали автосигналізації. Спитала в Юлі, що там у неї.
О п'ятій подзвонив Олексій (син Карини. — LB.ua), він живе в Києві. Я дуже боюся таких дзвінків – ми в основному зідзвонюємось у певний час. Тому коли побачила виклик на телефоні від нього, зрозуміла, що відбувається щось не дуже добре.
Він сказав: “Путін напав на нас. Яка робота – готуй тривожну валізу”.
Але я все ж таки вирішила піти на роботу. На вулиці не було паніки. Єдине – люди побігли до банкоматів знімати гроші. Усі були навчені 2014–2015 роками. Тоді після прильотів комунальники швидко ремонтували пошкоджені будинки та замінювали вікна. Усі думали, що так і зараз буде.
В офіс я прийшла однією з перших. Потім приїхали колеги – дві дівчини. У них удома залишилися маленькі діти. Гаразд я, стара жінка, а їм навіщо тут сидіти, коли почалася війна?
Я запитала в керівництва: “Що нам робити?” – “Працювати!”
А як працювати у такій ситуації? Ходила по офісу і не могла собі місця знайти. Аж тут десь у місті приліт ракети. У нашому офісі аж вікна захиталася – у нас вони такі великі були, панорамні: якби вибило, то засипало б усіх. І нахр*на мені така робота? Подзвонила керівнику: “Почалась війна, тут сидять матусі, які залишили вдома своїх дітей; коли в місті падають снаряди, у нас вікна дрижать”. Мені керівник цинічно: “То заклейте вікна”.
Після розмови начальник усе ж наказав поставити комп'ютери під стіл, щоб їх не пошкодило осколками, і дозволив іти додому, але попросив залишити когось чергувати. “Ніхто чергувати не залишиться”, – відповіла йому. Дочекалась Юлію, і ми пішли.
У мене вже лягли на диван, узялися за руки. І вона мені каже: “Коли я писала тобі ту есемеску, думала, вона буде останньою”. Вибухи ставали все частішими. У нас почалась паніка. Наступного дня Юля поїхала додому, у Сартану.
Пекло почалося в Сартані
Карина: У перші два дні у нас ще був зв'язок з Юлією, але потім він зник. Я забрала батьків до себе. Вибухи вже було чутно поряд. У нашій робочій групі у вайбері писали, що розбомбили Сартану. Що знищені будинки по вулиці Північній. А там жила бабуся Олексія по батьківській лінії. Мені написали, що бабусю Льоші та тітку мого сина поранено, а його 26-річний двоюрідний брат Іван загинув від падіння стелі – не встиг добігти до підвалу. Мама Івана, Людмила, закривала собою бабусю, бо вона неходяча. Бабусю повезли до лікарні в Маріуполь. Що з нею зараз, чи жива – невідомо.
Ще у 2015-2016 роках у цей будинок тричі влучали снаряди. Навіть “Радіо Свобода”, пам'ятаю, робило репортаж.
Поряд у Сартані проживала моя колега по роботі, її будинок теж знищили. Я запропонувала їм з дитиною їхати до нас.Усе це діялося, а я не знала, де Юля. Від неї не було ніякої інформації.
Напередодні війни мене додали у вайбер-групу “Моя Сартана”. Написала туди адресу: мовляв, хто знає щось про Юлю? Але ніхто не відповів. Так я писала два дні, аж прийшла звістка: вулиця Юлі зруйнована – там майже не залишилося будинків. Це був третій день війни.
Юлія: У лютому я хворіла, була в лікарні. Якраз 23-го мене виписали, і я поїхала додому, у Сартану. Я себе дуже погано почувала, через це не змогла осягнути, що відбувається.
Коли почули перший проліт авіації, подумали, що це вони просто повз нас ідуть. Може, фотографують місцевість. А коли зрозуміли, що росіяни прилетіли нас бомбити – ми були шоковані. Перший приліт був там, де живуть родичі Карини. Другий – біля училища, там від вибуху на шматки розірвало чоловіка головної бухгалтерки. За перший день на нас скинули сім чи вісім авіабомб.
Ми всією сім'єю залізли в підвал, де провели наступні три дні. Коли бомба впала поряд, нас у підвалі так струсонуло, що треба було щось випити від стресу. З нами була невістка з дітьми і моя мама. Усіх почало дуже сильно трусити. Прабабуся Зіна, моя мати, спитала у правнука: “Льошо, ти змерз?” А він: “Ні, Зіно - це нерви”. Дитині сім років! Інший мій онук, Вітя, плакав.
Крім нервів, було ще дуже холодно. Ми там усі померзли. У будинку повилітали всі вікна. Нам пощастило, що був великий підвал. Потім до нас прийшли сусіди – їхні будинки були знищені, а всі вони у своїх підвалах не помістилися. Усього нас було 13 осіб. Так ми просиділи три доби. Їсти нічого не хотілося. У мене бак, де я робила вино, – з нього зробили туалет. Коли трохи вщухали обстріли, чоловіки виходили на вулицю, дивились, що сталося з нашими будинками.
Ми спустили в підвал два ліжка. Хтось сидів, старі люди й діти могли лежати.
Наступного дня росіяни розбомбили газопровід. Електроенергія також зникла. Зі світла в нас був лише ліхтарик, який передавали одне одному, щоб поїсти та накрапати корвалолу. А так сиділи в темряві. Жах ти відчуваєш по запаху, запаху газу, кіптяви, диму.
На нашій вулиці одного сусіда розірвало. Інший, Сашко, який сидів з нами, вночі пішов перевірити, як його батько у їхньому підвалі, і випадково наступив на нього. Він спочатку навіть не зрозумів, на що він наступив.
Коли я вийшла на вулицю, то побачила великий гейзер. Снаряд влучив у водопровід – і струмінь під напором був вищий навіть за будинки. Пощастило, що батько дуже давно знайшов біля дому джерело, тому вода в нас йшла самопливом.
Телефон сів дуже швидко. Що відбувалось у країні, ми не знали. Десь на третій день приїхали комунальники з Маріуполя і почали евакуювати людей із Сартани. Сказали, що в місті все нормально, працюють лікарні і треба їхати.
Я віником вимела все скло з подвір'я, щоб невістка з дітьми виїхала на машині. Довго не могла наважитися їхати. Не могла залишити своїх сусідів. А тоді таки вирішила, що треба, але ми з мамою не помістилися в евакуаційний автобус. То попросила сусіда забрати нас машиною. Зі собою нічого не взяла, забула навіть документи. Мама як сиділа у фуфайці, двох пледах і куртці, так і поїхала до Карини.
Перший приліт
Карина: До нас приїхали Юлія з мамою та ще одна жінка з роботи з чотирнадцятирічною дівчинкою. Вони були у пледах і куртках, тряслися, усі тряслися.
На той час у Маріуполі ще були вода, світло, опалення. Ми їх усіх розмістили. Це була остання для нас більш-менш спокійна ніч.
Ми жили в Центральному районі міста, на площі Кірова (на перетині проспекту Металургів та бульвару Шевченка. — LB.ua). Перший поверх, вікна виходили і у двір, і на проїжджу частину. Прокинулися від того, що під вікнами бігали автоматники. Почалася стрілянина. В одній кімнаті позакладали вікна матрацами. В іншій закрили жалюзі та приставили шафу. У коридорі зняли скло з шафи-купе.
Сіли в коридорі. Тоді здавалося, що це безпечне місце. Фігня! Правило двох стін у Маріуполі не спрацювало. Бомбосховища в нашому будинку не було, лише звичайний підвал. Там голова ОСББ постелила лінолеум і поставила кілька лавок – от і все бомбосховище. Але потрапити в той підвал дуже важко, там дуже вузький прохід. У сусідньому під'їзді підвал був кращим, і люди з 8-9 поверхів туди спустили дивани. У них бомбосховище було комфортнішим.
Стрілянина, на щастя, тоді швидко скінчилась. Це просто їхав танк, і хлопці не зрозуміли, наш чи російський. Але злякатися ми встигли.
Потім колега з дочкою поїхала до батьків, яких поселили у гуртожитку: тоді евакуйованих із Сартани поселяли в гуртожитки. От ми і залишились ушістьох: я, Юлія з мамою, мій чоловік Володимир і мої батьки.
Після 28 лютого почалися постійні обстріли та бомбардування. Подзвонила колега, її чоловік працював у “Сільпо”. “Сходіть у “Сільпо”, – сказала вона. Там ще можна купити хліб і продукти, поки цей магазин взагалі існує”.
Юлія: Ми пішли за продуктами удвох. Купили чотири буханки хліба, сир, молоко, йогурт. Але на полицях уже майже нічого не було. Тоді лупили в основному по околицях. Центральний район розташований у низині, і вибухи відлунювали, ніби поряд.
Першого березня зникло світло, але газ ще був. Ми зрозуміли, що може статись так, що нічого буде їсти. Тому на сковороді зробили сухарі, великі та маленькі. Маленькі ми відразу з'їли, великі ще залишились.
Карина: Тоді ж, 1 березня, у наш район влучив перший снаряд. Бомба поцілила в багатоповерхівку та школу – частини не стало. У будинку поруч вибило вікна. Тоді ми пішли в коридор між квартирами. Сиділи й молилися.
Байдужість і мародерство
Карина: На той час комунальні служби вже не працювали. За перший тиждень війни один раз вивезли сміття, і все. Розбомбили підприємство “Комунальник” – і вже ніякі служби не працювали.
Увечері другого чи третього березня зникли газ та опалення. У квартирі стало дуже холодно, десь градусів п’ять тепла максимум. Сніг у приміщенні не танув. Ми не розуміли, що робити далі.
Мій чоловік сказав: “Усе буде нормально, готуватимемо на мангалі”.
Наступного ранку люди у дворах узялися розпалювати багаття, щоб готувати їжу. Ми з Юлією пішли шукати цеглини, аби облаштувати мангал. Не знайшли, вирішили вибити з паркану біля магазину в нашому дворі.
Спочатку зробили мангал під балконом, але люди порадили перенести, бо від обстрілів скло могло посипатися в їжу.
Військові рекомендували домовитися і готувати їжу по черзі, щоб не було скупчення людей і росіяни не стріляли по нас. Люди під’їздами почали кооперуватись. Хтось розпалював мангал, хтось варив їжу, хтось тримав вогонь.
На багатті ми для баб і діда варили супи, макарони та крупи. У тих, хто намародерив продуктовий магазин, попросили борошна. З нього приготували коржики, типу як хліб.
У цей непростий момент кожен вів по-своєму. Поліція кудись поділась, військовим було не до того, і в місті почалося масове мародерство. Причому це робили місцеві жителі. Розбивали магазини з продуктами, одежею та побутовою технікою. У центрі міста не залишилось жодного магазину, який би не пограбували.
Хтось один розбив вітрину магазину – і деякі люди ніби оскаженіли: тягли холодильники, пральні машинки. До сусідки підійшов один і питає: “Вам пральна машина не потрібна?” Вона аж дар мови втратила, а потім відповіла: “Нащо мені пральна машина, якщо в мене ні води, ні світла, а може, і дому не буде”.
Ще приклад: стоїть учителька, у неї дитячий рюкзак новий за спиною і мітла. Я в неї питаю, як можна у своєму місті грабувати, вам же тут жити. Вона мені відповідає: “Як можна?” І стоїть з рюкзаком і мітлою, яку тільки-но вкрала.
Записка сину
Карина: Десь із 2 березня в мене повністю розрядився телефон. Доти я економила батарею, щоб надсилати сину Олексію есемески, що ми живі, яка в нас ситуація. Я писала повідомлення, але не могла відправити. Просила людей надіслати повідомлення, але в них була така сама ситуація. Тоді вирішили написати на аркуші паперу повідомлення і передати через тих, хто намагався якось покинути Маріуполь. Я благала кожного відправити цей лист.
Потім ми просили передати лист трьом людям: Льоші, його другу, який живе у Тернополі, та сину Юлії, аби хтось із них надіслав іншим інформацію, що ми живі.
Лист передали лише 15 березня, коли першим людям вдалося виїхати з Маріуполя.
Нове укриття
Карина: Близько двох тижнів ми жили у своїй квартирі, готували на багатті, топили сніг на воду та ховались у коридорі. Але все кардинально змінилось 17 березня. Перед цим уже почалися сильні вуличні бої. Ми вже не один день чули, що в місті працює бронетехніка. Десь підбили наш танк, і його відігнали до нас у подвір’я. 17 березня його знищили – у нас повибивало всі вікна. Ми з Юлею вийшли на сходову клітку, а там стоїть хлопець з палицею. Я питаю: “А що у вас?”, а він мені: “У мене від квартири нічого не залишилось, немає навіть двірних отворів, моя квартира повністю стерта”.
Ми вийшли на вулицю і побачили, як люди з валізами тікають зі своїх будинків. Почали розпитувати, куди вони йдуть. Виявилося, військові сказали йти на вулицю Куїнджі.
Скажу чесно, ми до останнього не вірили, що наш район братимуть у кільце, намагалися залишатися вдома до останнього.
Зрозуміли, що треба робити те саме, що й усі навколо – тікати. Узяли продукти, воду, теплі речі та документи. Зібралися дуже швидко, мати плакала, не хотіла полишати квартиру.
Іти довелось дворами, повз кілька будинків, щоб не потрапити у м’ясорубку, яка почалася на центральній вулиці. Там у нас був провулок і вихід на відкриту місцевість, але там усе горіло і була стрілянина.
Ми з Юлею несли теплі речі, мій чоловік тягнув батьків. Коли вийшли на відкритий простір, у батька відмовили ноги. Я намагалась зупинити автівки, щоб хтось підкинув до вулиці Куїнджі. Але всі авто були переповнені. Якась жінка везла свого батька на візку із супермаркету.
У цей час у небі з’явилися російські літаки – почалося бомбардування. Я побачила насип біля дороги. Його зробили, щоб танки не проїхали. Ми кинули на цей насип батьків і прикрили собою. Було дуже страшно. Я благала їх: “Пройдімо ще кілька метрів до якогось будинку”. І ми все ж таки дійшли до чотирнадцятиповерхівки, де на першому поверсі був офіс компанії “ДТЕК”.
Юлія пішла далі і знайшла нам перше укриття. Це був будинок, який першим постраждав на вулиці Куїнджі. У нього влучила ракета, тому в центрі будинку була величезна діра. Місцеві дозволили зайти в під’їзд. Я з батьком залишилася на вулиці, бо ми не змогли затягнути його в підвал: лягли біля шин, з яких у дворі зробили клумби. Зоставатися там довго не було сенсу, тож ми ходити від під'їзду до під'їзду, шукаючи якесь стабільне укриття.
Через дорогу стояв будинок під номером 96. Під бомбардуваннями та пострілами ми з Юлею перебігли до нього. Побачили, що там кращий підвал, залишили свої речі, повернулись за батьками, перенесли їх – там ми провели наступні три доби.
«Склянку окропу на день ми ділили на шістьох людей»
Карина: Ми спустились у цей підвал, і Юлія побачила там знайому дівчинку з Сартани. Сартанське братерство нам допомогло. Нам виділили місце, а для наших батьків з дощок і вибитих дверей зробили ліжко, дали плед. Я, мій чоловік і Юлія сиділи на стільцях. У підвалі було вогко, брудно й темно. І ти от сидиш, плачеш і не знаєш, що тобі далі робити.
Там було багато людей. Хтось – із перших днів війни, уже встиг облаштувати окремі кімнати. Дорогою ми розгубили їжу, залишися самі сухарі. Завдяки цим людям із Сартани ми отримували їжу та воду. Я не знаю, де вони брали ту воду, але нам давали склянку окропу на день. І ми ділили її на шістьох людей. Ще нам давали миску супу. У нашому раціоні був коржик хліба та невідомо звідки взятий шматок сиру. Але їсти зовсім не хотілося.
У мого батька погіршилося здоров’я. До війни в нього був інсульт, потім він перехворів на коронавірус, а ця темрява і постійні вибухи, звичайно, погіршили ситуацію. У нього стрімко почала розвиватися деменція з усіма відповідними наслідками. Мій чоловік його якось стримував. Було дуже незручно перед іншими людьми, які жили в цьому підвалі. Ми намагалися їм пояснити ситуацію. Це ж був не наш будинок.
Наступного дня в цей будинок влучили з танка чи "град", точно невідомо – він загорівся. Чоловіки самоорганізувалися, узяли в людей ключі і кинулися ганчірками гасити пожежі, щоб дим не потрапив до підвалу.
Потім влучили в будинок №94, і до нашого підвалу попросилися його мешканці, деякі з дітьми. Але їх не пустили, не було місця. Пустили тільки дітей.
На ранок четвертого дня загорілися перші поверхи: дим пішов у підвал – і ми почали задихатися. Бабусь і дідуся вдалося витягнути, більшість речей ми покинули.
Надворі побачили картину, як у Сталінграді: знищені будинки; усюди рвуться снаряди; навколо вирви різного діаметру – від маленьких, по пів метра, до таких, що в них поміститься велика вантажна автівка. І ми маленькими перебіжками дісталися до будинку через дорогу – це був єдиний відчинений під'їзд в околиці. У ньому ми просиділи теж три доби.
“Я бачила з вікна, як знищили будинок, у якому я прожила все життя”
Карина: У цьому під’їзді нас прихистили небайдужі молоді люди – Льоша і Лєна. Ми дуже сильно їм дякуємо. У цьому будинку вони єдині, хто нас прийняв і допомагав нам.
Вони приносили їжу, їм було не шкода для нас склянки води. Усе, що вони готували собі, те готували і нам. Проблема була в тому, що в цій багатоповерхівці був такий підвал, що в нього треба було спускатися майже рачки, тому ми перший день провели просто у під’їзді.
Маму Юлії поклали в кімнату для дитячих візків, а самі вп'ятьох сиділи біля ліфта. Згодом один чоловік дозволив сісти до нього в перегородку(коридор між квартирами. – LB.ua). Там був дуже сильний перетяг, тому що в його квартирі не було ні вікон, ні дверей.
Тієї ночі на диво не сильно лупили, втім наступного дня росіяни взялися бомбити нас ще дужче, ніж до цього. Вікна цього будинку виходили на мій дім. Десь по обіді він почав горіти. Спочатку дев'ятий поверх, тоді восьмий. "Добре, що не перший", – думала собі. Потім п'ятий і шостий на моєму стояку. А тоді росіяни почали просто вбивати ці будинки. Якщо щось не було горілим, вони туди стріляли. Якщо було хоч якимось дивом ціле віконце, вони його знищували. Так я побачила з вікна, як знищили будинок, у якому я прожила все життя.
Потім власник квартири, де ми ховалися, натягнув на вікна чорний тент. Не знаю, де він його знайшов. Я просила його іноді визирати – подивитися, що з моїм будинком. Але розгледіти хоч щось було неможливо, усе було в диму. Навіть не можна було зрозуміти, де саме твій дім. Так ми і сиділи, доки не прийшли наші військові і не сказали, щоб усі спускались у підвал.
А там був не підвал, а більше як теплотраса. Люди там на трубах постелили матраци. На багатті готували їжу, навіть не виходили на вулицю, все було в кіптяві. У них був склад води і круп. Мабуть, коли розтягнули продукти у “Сільпо”, яке було поруч, то частину сюди принесли.
Ці люди нікого до себе не пускали, але прийшли військові – і вони зголосились пустити жінок і дітей. Я залишилась з батьком і чоловіком у під'їзді.
Прийшли росіяни
Карина: Увечері до нас прийшла жінка із сусіднього під'їзду. Її дім горів. Щоб не згоріти, прийшла до нас. Не знаю чому, але ми всю ніч розмовляли і сміялись. Навіть спати не хотілось, просто душив сміх.
На ніч ми замкнули двері під’їзду. Уранці у них гучно загрюкали. Чоловік відчинив – це прийшли росіяни. Вони сказали повільно підняти руки, відкрити усі двері. Почали перевіряти документи. Наказали спуститись у той підвал. Коли всі пішли, один – мені: “А ви, жіночко, залишайтесь тут”.
Я дуже злякалась: “Нащо я вам?” – і стою біля підвалу. “Зараз будемо ходити по квартирах, робити зачистку, а ви будете відчиняти двері”. Мабуть, хотіли зробити мене живим щитом. Я їм кажу: “Відчиняйте двері чим хочете, я з вами не піду. Можна мені у підвал?” І вони мене таки відпустили.
Вони ще питали у мене, чи є тут військові. А звідки мені знати, що можна говорити у таких випадках, а чого не можна. Сказала, що не знаю. Вирішила, що краще просто мовчати і вдавати недоумка, щоб відчепилися.
Росіяни не дозволили нам виходити з цього підвалу. Приставили до нас конвоїра. Це був молодий хлопець з Донецька, звали його Андрій. Він нам сказав, що якщо спробуємо вийти, то він нас застрелить.
По маленькому ми ходили в банку. По великому нам вдалося з ним домовитися хоч якось ходити в туалет. Спочатку ходили біля ліфта, потім у розбиту квартиру на першому поверсі. Але щоб добратись до таких туалетів, треба було бути дуже швидким. Бо вікон, а десь і стін у тій квартирі не було. А зовні вуличні бої. Не хотілося, щоб застрелили. Тому в основному ми ходили в пакети для сміття. Потім викидали.
Наступного дня цей конвоїр десь подівся і прийшли вже наші військові. Але ми зрозуміли, що треба звідси точно тікати, бо ще пара ударів – і цей будинок повністю завалиться.
Евакуація
Карина: Це вже було 24 березня, і ми почали виходити. А доріг у місті як таких вже й не було – лише перемішані між собою дерева, залишки будинків, згоріла техніка, скло. Підійшли до військових і запитали, куди нам іти, щоб вийти з міста. Вони сказали, що прикриють нас. З нами ще сім’я із сусіднього будинку вирішила виходити. Вони жили на дев’ятому, а щоб поїсти, спустилися на восьмий. І в цей час був приліт – повністю знищило сходову клітинку. Пощастило, що будинки були впритул один до одного. Вони зробили дірку у стіні, перейшли в інший будинок і змогли спуститися в підвал. А тоді і в цей підвал був приліт. Їм пощастило, що вони змогли вижити. Їм навіть собаку вдалося врятувати.
Юлія: Нам показали, куди йти, але треба було перейти дорогу, за яку точились бої. Щоб це зробити, нам знадобилось цілих п’ять спроб. Тільки дійдемо до дороги – бум-бум, поруч вибухи. З третьої спроби дійшли до згорілого будинку. При цьому ми буквально на собі тягли батьків. Дійшли до певної точки, бачу – дим, стрілянина. Частину вулиці видно, частину – ні. Знову назад.
Усе навколо горить. Ну от підеш туди. Але ж там може бути ще гірше. Почали сваритися, вирішувати, хто візьме на себе відповідальність і поведе всіх. Вирішили рухатися в бік району Новоселівка (між проспектами Металургів і Будівельників. — LB.ua). Розпитали людей навколо, куди вони і звідки йдуть, щоб зрозуміти, де більш-менш безпечно.
Окольними стежками вийшли на територію, яку контролювали росіяни. Там обстрілів на той час не було. Зустріли людей. “Йдіть до лікарні №17”, – порадили вони, там нібито безпечно. Дорогою зустріли лікаря. Сказав, що 14 днів робив операції і просто йде додому. Потім зустріли медсестру, вона теж скерувала на 17-ту лікарню чи на Новоселівку. Нібито там забирають, вивозять людей.
Карина: Іти було дуже складно. Наші батьки два кроки зробили і сіли, два кроки зробили і сіли. Потім і в мене не стало сил. Я сама ходжу з паличкою, але тоді бігла. У звичайний час ця дорога зайняла б хвилин 40, але тоді це було 3-4 години.
Навколо вже було багато техніки з латинською літерою “Z”, коли вони повз нас проїжджали, ми від них відвертались, щоб вони нас не пристрелили.
Там теж продовжували стріляти, літали літаки, було чутно вибухи, але люди ходили спокійно. Мене вразило, що я побачила знайому жінку з нафарбованими губами. Натягнула собі на обличчя шапку, щоб мене не впізнали. Бо ми були повністю брудні, у мене почала гноїтись нога. Ми не могли відмити від сажі руки. На мені було сім теплих кофт, жупан, тепла підкладка та куртка. Я була замотана у шалики, а ще на голові була шапка, яка постійно лізла на ніс.
На Юлії було три куртки, дві пари штанів. Мама моя була в халаті, куртці чоловіка і чоботах мого чоловіка.
Юлія: У нас були пошкоджені слизові, бо ми надихалися диму. У моєї мами досі якісь висипи, а в Карини далі облазять руки.
У Новоселівці я вирішила всіх залишити і пішла у розвідку. Побачила автомобіль з червоним хрестом. Підійшла до водія і попрохала: “Ми тільки-но з підвалу, з нами три літні людини, заберіть нас звідси, будь ласка”. Він сказав, що через Володарськ вивезе нас у Запоріжжя. І ми зрозуміли, що можемо бути врятовані.
Я повернулась до своїх і сказала, що нас заберуть.
Карина: Ми підійшли до будинку, де на нас чекав волонтер. Він роздавав гуманітарну допомогу. У нього був мікроавтобус. Крім нас, він узяв ще кількох людей – усього 17 осіб. Ми проїхали десь 80 блокпостів. Сто метрів проїхав – блокпост, сто метрів проїхав – блокпост. На кожному нас зупиняли. Перевіряли документи. У водія питали, чому він у бронежилеті. А він казав, що йому нічого приховувати. Перевірили наші телефони, в основному в чоловіків. Хтось не хотів пропускати, а потім пропускав.
Юлія: До Бердянська і від Бердянська якийсь час у Запорізькій області були лише російські блокпости. На нашому блокпосту з нами заговорили українською мовою – і ми видихнули.
Акліматизація
Юлія: Під вечір ми приїхали до Запоріжжя, у великий центр для переселенців. Там зареєструвались. Було багато їжі, ми давно стільки не бачили. Хочеш – їж, хочеш – пий. Одяг дали. Чекав автобус, який відвіз до місця ночівлі.
Ми особливо не поїли, бо не дуже хотілося. Поїли нормально вже на місці ночівлі, але в темряві, бо світломаскування. Там нарешті вдалося помитися.
Уже вранці нас привезли на вокзал, де посадили на потяг, і ми поїхали до сина Карини, Олексія, у Вінницьку область.
Карина: На Вінниччині нас дуже добре прийняли. Коли я йшла оформити допомогу від ООН, запитала в чоловіка, як пройти до ЦНАПу, і сказала, що я з Маріуполя. Він дістав з гаманця гроші, всі, що в нього були, і віддав мені. Я просто на місці розридалася.
Прийшла туди, де надавали допомогу, і сказала дівчатам-працівницям, що я з Маріуполя. А вони теж з Маріуполя.
За кілька днів нам вдалося знайти на Вінниччині роботу. Нас прийняли дуже добре. Дуже вразило те, що ми ще навіть не почали працювати, а наші майбутні колеги, які й не бачили ще нас, зібрали і передали для нас гроші.
Хоч на Вінниччині відносно тихо, але відчувається напруга і страх. Люди не знають, що буде далі. Якщо у 2014-му тут працювало все, не було вибухів і прильотів, то зараз щось працює, а щось – ні.
Я не сплю ночами. По-перше, це не мій рідний дім. Страх у мене, навіть якщо їде автомобіль з сиренами. Коли я бачу під вікнами мішки з піском, солдатів зі зброєю, у мене починається істерика, я починаю тихо плакати. Коли була на Вінниччині у 2015-му, люди на вулиці були більш бадьорими і веселими. Я дуже вдячна людям, які вивезли моїх дітей з Києва, і тим людям, які нам тут допомогли і дали місце, де можна жити.
Вдячна тим людям, які дали одяг, їжу. Учора наші бабці вийшли на вулицю посидіти, а сусіди принесли огірки, яблука, картоплю. Усім дуже дякуємо.
Втрати
Карина: Цифра в п’ять чи десять тисяч загиблих у Маріуполі, яку наводять у міській раді, на мою думку, значно занижена. У кожному дворі є загиблі, померло дуже багато дітей.
Біля кожного під'їзду – могила, де люди поховали своїх близьких. У мене була подруга, яка продавала косметику, і перед війною поїхала у Мексику. Вона довго не могла знайти своїх батьків. Лише через кілька тижнів додзвонилася до сестри. Від неї дізналася, що батько загинув. У місті немає жодної сім'ї, де не було б загиблих.
Юлія: Дуже багато людей ховали біля власних будинків. Та й навіть не біля будинків. Коли ми виходили на вулицю, бачили біля трамвайних колій хрести. Усі саморобні. Трупів ані солдатів, ані мирних мешканців ніхто нікуди не вивозив.
Сусід вийшов з дому, а через 20 хвилин пролунав вибух. Ми так і не знаємо, чи дійшов він додому. Його так і не знайшли - ні живого, ні мертвого. Ми чули про мобільні крематорії, що людей спалюють, щоб замести сліди вбивств, але, на щастя, не бачили.
Що далі
Юлія: Жити вдома, мабуть, вже не зможемо, навіть якщо місто звільнять. Я поїхала б подивитися, що з моїм будинком, і поїхала б. Щось, може, взяла б на пам’ять.
Якщо нам хтось дасть гроші на відбудову і там буде Україна, то я готова повернутись і сама брати участь у відбудові. Звичайно, хочеться додому.
Якби не війна, я жила б у Сартані. Я могла поїхати куди завгодно. У мене сестра живе в Іспанії. Але я не можу довго бути за кордоном, завжди тягне додому, в Україну. У мене там залишилися собаки Шарик і Тайсон, кішка Барселона. Я за ними дуже сумую, сподіваюсь, їх люди годують. Наш народ до тварин ставиться краще, ніж росіяни до людей.
Карина: Жити на кістках людей я не хочу. Повернутись у Маріуполь я не зможу. Там нічого не залишилось. У мене тепер навіть фотографій сина немає – всі згоріли. Уся історія мого життя залишилася там.
Повернутися можна, якщо буде відбудова. Але питання, яка сторона буде це робити. Я не хочу жити в незрозумілій для мене країні. Хочу жити у своїй Україні. Я нікого не просила робити те, що вони зробили. Вони просто залишили нас ні з чим. Моїм батькам 76 і 82 роки, мені 57, де мені голову прихилити? Мені не 16-18 років, що я можу почати життя спочатку. Мені вже скоро, на жаль, треба буде ховати батьків, а де їх ховати?
Юлія: Я хочу вірити, що в нас будуть сили і нам допоможуть наші союзники. Щоб вигнати росіян з нашої землі і щоб вони отримали те покарання, на яке заслуговують. Хочу, щоб Україна була цілісна, така, як вона була ще до 2014 року.
Карина: Коли ми сиділи в підвалі, я не розуміла, навіщо це все. Для чого нас знищують, чого вони від нас хочуть. У чому винні ті немовлята? Я не розумію, як можна стріляти по мирних мешканцях, яка від нас їм загроза?
Я не знаю, чим це закінчиться. Але я прокляла того, хто все це почав, і всіх його родичів. Я хочу, щоб він бачив, як його родичі та близькі, якщо вони в нього є, мучились, а він нічого не міг зробити. Як мучились усі поранені. Як моя сусідка, яка стекла кров'ю, бо в неї влучив осколок і їй ніхто не зміг допомогти.