27 лютого. День 4
Стає очевидним, що ми воюємо не з державою, а з терористичною організацією на кшталт ІДІЛ. Нездатний завдати військових поразок супротивник бомбить селища, школи, дитсадки та розстрілює автобуси з цивільними. Це скоріше війна світоглядів. Не треба валити все на Путіна, натискає на гачок не він. Зараз нас просто заливає цим лайном. Але до цього потрібно ставитися так, як ставиться сантехнік до забитого унітаза. Здається, буде актуальна ізраїльська модель: на війну - як на роботу і на роботу - як на війну. Майже не сумніваюся, що все це надовго. Швидкої поразки не сталося, але й швидкої перемоги не буде.
У Маріуполі знову загострилися дві проблеми, які потрібно було розв'язати давно. Ще у 2014-2015 рр. стало зрозуміло, що в місті може виникнути дефіцит питної води та хліба. Те, що тече з крана, годиться, тільки щоб город поливати. Тож усі залежні від баків, що розставлені по аптеках і дрібних магазинах. Сьогодні велика частина малого бізнесу зачинилася, і по вулицях тиняються люди з порожніми баклажками. Так само зачинені мініпекарні. Хлібозавод давно в руїнах. Десяте за величиною місто в Україні забезпечити себе хлібом і водою не в змозі.
Вранці Н. з родиною пішла додому, але майже відразу повернулася. Тільки вони прийшли до своєї квартири, як було сильно обстріляно територію ТТУ – це під їхніми вікнами. Чоловік Н. ходив на залізничний вокзал - хотів дізнатися про евакуаційний поїзд до Львова. Він громадянин Еквадору, і його консульство пообіцяло допомогти виїхати за кордон. Здається, вчора поїзди ще ходили, але окупанти перерізали сполучення в районі Волновахи. Схоже, вони втрьох залишаться у нас.
Переймаюся, що відсутнє нормальне сховище. Упевнений на 100%, що воно знадобиться. З торця мого будинку якийсь бізнесмен викупив підвальне приміщення під магазин, сам, схоже, зник. Замок збили, принесли палети та кілька килимів. Дверей фактично немає, світла та резервних виходів також - ні сісти, ні лягти, але краще, ніж нічого.
Лівий берег просто знищують. Луплять "гради" зі самого ранку, тривалість обстрілів може сягати 10-15 хвилин. Короткі перерви - і знову. Зі Східного та Сартани евакуюють людей. Розселяють по санаторіях (знаю, що заселили «Чайку») та гуртожитках. Наші три гуртожитки біля ринку заповнили мешканці Сартани. Їх легко впізнати – з пустими очима, хтось перебинтований, хтось у сажі.
Із селища Західного прислали фото, як готують коктейлі молотова. Молодці! Але не знаю, чи згодяться, бо таке враження, що все вирішить артилерія. Ані мастила, ані бензину в мене в гаражі немає. Хіба що в бензобаку. Вирішив, що зливати його на коктейлі - дурня. Ввечері пішли чутки, що з Єйська на Маріуполь летять бомбардувальники і треба застосувати світломаскування. Згасло вуличне освітлення. Незабаром знову увімкнули. Що, вже не летять?
Шок! Російські війська захопили Бердянськ без спротиву, місто ніхто не захищав! Це як розуміти?! Жодної офіційної реакції з цього приводу. У мера все як завжди добре.
Урядові канали транслюють про бої під Мелітополем. Маріуполь у халепі. Можемо опинитися в оточенні найближчими днями!
28 лютого. День 5
Схоже, вже почалися бої на західних околицях, можливо, десь в районі Агробази. Маріуполь потрапляє в кільце. І знову жодної офіційної інформації про те, чи щось робиться, щоб уникнути оточення. Це мовчання страшне. Навіть такий військовий «знавець», як я, розуміє, що оточення – майже завжди поразка. Ясно, що усі ресурси йдуть на оборону Києва, бо саме там вирішується доля всієї країни. Але ми потрапляємо в смертельну пастку, і це відчуття домінує.
Інтернет працює погано, мобільний зв’язок також нестабільний, щось дізнатися стає все складніше. Зранку хотів йти здавати кров. Підбив на цю справу В.Д., навіть знайшов донорську книжку. Це мав бути мій 41 раз. Тільки-но відчинив гараж, подзвонив В.Д., каже, в той бік зараз краще не їхати. В.Д. у штабі цивільної оборони, їм передали сигнал небезпеки. У соцмережах пишуть, що ніби десь на 17 мкр ворожа ДРГ. Так, уже чую вибухи з тієї сторони. Вертаюсь додому. Спробую завтра. Вимкнули світлофори.
Нарешті сховище під сусіднім домом, те, яке в офіційних списках, відчинено. Зайшов подивитися. Це великий підвал уздовж усього будинку. Колись тут був магазинний склад. Зараз над ним АТБ. У підвалі усякий мотлох, дерев’яні віконні рами, багато старого ковроліну. Це добре - його постелимо на бетон. Усе покрито шаром пилюки. Підвал складається з кількох великих кімнат, тут відносно тепло, нормальні двері, є можливість облаштувати туалет, доступ до комунікацій. Допоміг протягнути світло та під'єднав розетку. По периметру двох кімнат тягнеться бетонний парапет заввишки 40-50 см. На ньому можна сидіти і навіть облаштувати лежачі місця. Принесли свої каримати та ковдри. Порівняно з підвалом у нашому будинку це просто п’ятизірковий готель.
Поки не стемніло, пішов провідати дідуся. Дорогою зателефонував брату. Його життя залежить від ліків, і він розуміє, в якому вразливому становищі опинився. Брат як зажди в доброму гуморі, попри все. Але в його гуморі додалося більше чорноти, ніж зазвичай.
Район АС-2 щільно забарикадований. Проспект Миру в районі ринку "Славутич" та АТБ завалений вантажівками, старими автобусам, насипами шлаку та бетонними блоками. Повсюди наші військові. Невже саме тут вони готуються до вирішальної битви за Маріуполь? Стоять купками розмовляють, наче нічого не відбувається. Крізь ці позиції туди сюди вільно ходять мешканці. Діда вдома не було. Сусідка сказала, що він у магазині біля дому. Знайшов його у черзі. Стоїть маленький, сивий, з порожньою каністрою для води та пакетом. На ньому моя стара затерта шкіряна куртка. Кажу йому, що води в продажу ніде немає, треба йти в гуманітарний пункт - у дитсадок на Зелінського. Трохи побалакали. Хоче купити будь-що з їжі, каже, що запаси в нього є. Дав йому один батон з тих, що дивом купив у Дзеркальному.
Увечері згасло світло, а з ним зникла вода в кранах. Мабуть, знеструмлено насосні станції. Упродовж дня бігали до підвалу кілька разів. За сигналом тривоги Н. з дитиною збирається дуже довго. Сенсу від такого переховування мало. Ночувати вирішили вдома. Хоча страшно. Прильоти потужно чутно не тільки зі сходу, але й із західних околиць. Українська влада почала переговори зі злочинцями. Ганапольський слушно зауважив, що поразка в цій війні може викликати хвилю реваншизму, стати для Росії чимось таким, як Перша світова для Німеччини. Складається якась патова ситуація, тобто програємо, навіть коли переможемо. Завдання цілого світу зараз засвоїти уроки історії та зробити політичні наслідки для Росії схожими на наслідки Другої світової для Німеччини.
1 березня. День 6
Перший день весни. Проте погода ніяк не весняна. Цього року не пощастило. Пам’ятаю, у 2017-му вже наприкінці лютого було 10-15 тепла, а навкруги зеленіла трава. Сьогодні похмуро та холодно. Доводиться надягати на себе все що можна. Кажуть, у деяких районах електропостачання вже відновлено. Мер героїчно доповідає, що ремонтні роботи ведуться. У нього такий вигляд, ніби він сам лагодить ті лінії. Ходять чутки, що він давно втік із Маріуполя. Спитав знайомих з міськради. Відповідь: «Він у секретному сховищі, розташування якого не розголошується». Схоже, справді втік. У соцмережах гуляє ролик, як голова Дніпрорудного виходить назустріч танкам окупантів. Оце я розумію мер.
Зі світлом зникли й сирени повітряної тривоги. Завжди вважав, що ці системи повинні бути автономними, бо який від них тоді сенс. Помилявся. Пішов пройтися, більшість магазинів зачинені. Зустрів А. з театру Terra Incognita, каже, що у них у залі зараз сховище, багато людей. А.Л. лишився у себе вдома, в центрі. Дивне відчуття часу. Фотографував у них виставу минулого тижня, а здається, що це було дуже давно, як мінімум кілька місяців тому. У квартирі Н. на МЖК залишилося багато води та харчів, потрібно буде туди сходити, бо щось купити стає все складніше. Ранок і день минули більш-менш спокійно. Обстріли десь здалеку. Приготували їжу, сиділи вдома. Після обіду прильоти стає чутно дедалі ближче. Напруження зростає. Сидимо напоготові, щоб бігти у сховище.
Вечір, майже стемніло. Прилетіло зовсім поруч, так близько ще не було. Я вибіг першим, бачу двері сховища замкнені, біля них люди. Як так можна! На сходах зустрічаю сусіда С. Каже, що відвіз своїх у сховище Terrasport, бо тут не зрозуміло, хто і коли відчиняє той підвал. Запропонував відвезти туди й нас. Погодилися, бо що робити. Відчуття, що може вже прилетіти в будинок.
У Terrasport працює цілий хаб для потерпілих і біженців. У великих спортивних залах на матах розміщено сотні людей з Сартани, Східного та інших знищених районів. Керує усім Жека на прізвисько Тренер. Хлопець середніх років, працював тут до війни тренером. Зібрав усіх новеньких у холі, щоб пояснити правила. Є імпровізована кухня, душові, приходить гуманітарна допомога від волонтерів і навіть своя варта. Записалися з С. на чергування. Проте потім виявилося, що це не на цю ніч, а на наступну. Де ми будемо завтра?
Якась жінка скаржиться, що червона ікра на бутербродах не справжня, а імітована! Атмосфера гнітюча. Хтось мовчки дивиться у стіну, хтось реве на весь голос. Дуже багато дітей. Перед нами якась бабуся з відсутнім виглядом тримає на руках немовля. Спостерігаю за ними вже якийсь час. Вони сидять дуже тихо і майже не рухаються, немов скульптура. Очі її спрямовані на мене, але вона нічого не бачить. Здається, вони тільки удвох, у цього немовля немає мами. Нам відвели два мати в останньому залі. Колись з футбольною командою приходив на фітнес саме в цей зал. Запам’ятав мотиваційні гасла на стінах. Знову відчуття, що це якісь несправжні спогади, фантомні.
Тут є електроенергія, поставив телефон на зарядку. С. каже, що й у нас уже відновили. Добра новина. Вистояли чергу, взяли чай, розмовляємо. Парадокс міського життя - мешкаємо у квартирах навпроти кілька років і майже нічого один про одного не знаємо. С. з Донецька. Мав свій бізнес. У 2014 все накрилося, він переїхав до Маріуполя, почав з нуля ту саму справу. Кілька років розкручувався, ніби пішло на лад, купив квартиру. І знову те саме! Чи зможе він здолати цей шлях ще раз? Схоже, сам він у цьому дуже сумнівається. Але людина в безвихідному становищі може стати надлюдиною. Нема іншого вибору.
Спимо в підвальному спортзалі. Тепло, навіть душно. Дуже багато людей, вільних місць немає. Обстановка токсична. Хтось постійно гризеться між собою, то в одному кутку, то в іншому. Якомусь хлопцю, щоб заснути, потрібно чути білий шум. Біля нього поставили телевізор. Через це здійнявся скандал. Якась жінка кричить, що зараз збожеволіє. Та всі вже тут божевільні, чого кричати? Сюди не долинають звуки вибухів згори, тому, попри все це, вдається розслабитися.
Далі буде.
Продовження: