Маріуполь опинився в оточенні в перші дні повномасштабного вторгнення. Усі попередні вісім років російсько-української війни місто тримало східний фронт, проте виявилося практично беззахисним із заходу. Орди загарбників, що сунули з Криму, 27 лютого заблокували Бердянськ і продовжили висування на Маріуполь. 28 лютого колони ворожої техніки перерізали сполучення трасою на Запоріжжя. Кільце замкнулося. Приблизно пів мільйона містян опинилися в пастці, яка для багатьох стала смертельною.
Єдина спроба організувати евакуацію цивільного населення з Маріуполя була 5 березня. На офіційних ресурсах Донецької ОВА з’явилася інформація, що об 11 годині від СК «Іллічівець» та драмтеатру відійдуть колони автобусів, до яких можна буда доєднатися власним транспортом. В той день на зазначених локаціях зібралася величезна кількість людей, але евакуація зірвалася. Неорганізований виїзд з міста став можливим лише після 13 березня через шлях в бік селища Мелекіне. Українські військові залишили блокпост на трасі, а окупанти зайняли його лише через кілька днів. 15 березня влада погоджує евакуаційний маршрут Маріуполь-Осипенко-Токмак-Василівка-Запоріжжя. Власним транспортом та пішки, цим шляхом врятувалися кількасот тисяч людей. З другої половини березня Маріуполь перетворився на пекло.
Кожен, хто зміг вибратися, пригадує що виживання в місті нагадувало блукання навпомацки по неосвітленому лабіринту. В ньому є тільки один вихід і безліч можливостей загинути. Якби ми не перейшли в іншу кімнату… Якби я стояв на кілька метрів правіше… Якби я лишилася ще на одну ніч… Так звучать оповіді тих, кому пощастило. В цьому циклі зібрано історії людей, яким вдалося врятуватися з Маріуполя.
«На чужині постійно щось нагадує про Маріуполь — він назавжди залишиться нашою батьківщиною. Ми іноді їздимо в сусідні міста. Мені до душі Ювяскюля — це ніби обласний центр, там є річка, берег,
місто нагадує Маріуполь, з парками та скверами…
LB.ua продовжує документальний цикл «Урятуватися з Маріуполя». Публікації розповідають про те, що відбувалося в місті навесні 2022 року, через історії звичайних мешканців — жертв
російської агресії.
«Змусили заповнювати анкету. Російський офіцер питає: "Чому в графі, чи схвалюєте СВО, нічого не написали?". Бо це провокаційне питання, відповідаю я. "То ви що, за Україну?" — продовжує він.
"Так", — кажу».
Ганна Левченко з чоловіком Анатолієм мали покинути Маріуполь 21 травня 2022 року. 20 травня вона пішла шукати продукти, а коли повернулася, чоловіка не було. Так зване МДБ ДНР викрало його та
звинуватило в екстремізмі.
«До лікарні було недалеко, скоро опинилися на місці. Перше, що я пам’ятаю, — пошкоджений фасад і дах одного з корпусів. Це був трохи шок. Тоді я зрозумів, що безпечних місць немає».
"Вранці був дощ, удень засвітило яскраве сонце – йти стало ще важче. Ми повзли ці два кілометри годину. Там немає ні лавочок, нічого, ти маєш йти не зупиняючись. Цей шлях чомусь називають "дорогою
життя".
Під час облоги Маріуполя, опікуючись сином з аутизмом, Анатолій Левченко не зміг швидко евакуюватися. Його заарештували за доносом колишніх колег по сцені, які стали колаборантами. Майже рік він
провів у донецьких в’язницях.
«Мені надягнули пакет на голову і сказали: «Це ваш одяг на найближчий час».
8 березня чоловіки з нашого дому розтрощили квітковий магазин поблизу, витягнули квіти й усім роздарували. Моя дружина назвала їх романтиками. Того самого дня, за моїми спогадами, літаки почали
бомбити Азовсталь.
"Уночі в морзі було дуже страшно. Воно й у звичайний час моторошно. А тут темінь непроглядна, гримить невпинно, усе трясеться від вибухів. Ти сидиш під столом, накрившись ковдрою, а о другій ночі
хтось стукає у двері".
Ми підперли двері цеглиною, щоб не зачинилися, і пішли. Тоді тіла людей просто заносили в морг і складали на купу: у кімнатах, коридорі – всюди були трупи.
"Пам’ятаю, що ми йшли всю дорогу по склу. Всюди валялися обірвані дроти, ступити на чистий асфальт було ніде. Я запам’ятала, що уламки стирчали з землі, наче шаблі. Скло падало з верхніх поверхів
і встрявало в землю".
"Коли Маріуполь звільнять, я обов’язково повернусь. Я буду власними руками відновлювати свій дім, згодна на будь-яку роботу — камені носити, фарбувати стіни, все, що завгодно. Але тільки коли
Маріуполь знову стане Україною".
Уже майже не було їжі ані для нас, ані для тварин. Ворожа армія обстрілювала наш район. Ми розуміли, що, напевно, це все. Наші розмови зводилися до того, що ми помремо через те, що не маємо
машини. Це питання днів, можливо, годин.
"Ми дивилися, як горить завод "Азовсталь", літає літак і сипле навколо бомби. Це найстрашніше, бо незрозуміло, коли і куди воно прилетить".
"Там, де ми знаходилися, було неможливо вижити, а ми вижили".
24 лютого 2022 персонал лікарні №4 заступив на чергування, яке тривало 40 діб. Їм доводилося варити їжу на фізрозчині, зламувати аптеки і розтягувати склянку води на добу. Троє лікарів загинули,
точне число загиблих пацієнтів невідоме.
"Ватників у нашому селі вистачає. Багато хто тішився, що прийде Росія. Але активних дій вони не чинили. Проте якби денеерівці приїхали в село і сказали: “Покажіть, хто тут за Україну?”, впевнений,
знайшлись би ті, хто вказав би пальцем".
«Ми відчули вибух небувалої до того сили. У повітрі повисла димка, нічого не видно. Ми кинулися в підвал. Спускаємось і розуміємо, що щось не так – виходу з під’їзду немає. Хтось кричить: «Людей
завалило, допоможіть!»
"Ми стояли в черзі, і раптом хтось каже: "Дивіться, парашутисти!" Усі підіймають голови і бачать літак, від якого відлітають якісь кульки. Чарівливе видовище. Усі так і стояли, поки хтось не
заволав: "Це ніякі не парашутисти – це бомби!"