Я міг отримати 10–15 років ув’язнення
Я сидів, наче муха, і ніяких перспектив опинитися на волі не було, мене чекали суд і колонія. У травні заарештували відповідно до статті 328 їхнього кодексу ("возбуждение ненависти либо вражды, а равно унижение человеческого достоинства"). За нею можна отримати до 7 років. У жовтні викликали ознайомитися, що порушено провадження ще згідно з двома статтями: 325 ("публичные призывы к осуществлению экстремистской деятельности") і 231 ("публичные призывы к осуществлению террористической деятельности"). За їхніми законами, ти маєш право ознайомитися зі справою, а потім її передають до суду. Але ніде не прописано, скільки те ознайомлення триває. У камері були люди, які сиділи під «ознайомленням» по кілька років. Та якби таки дійшло до суду, я міг отримати 10–15 років ув’язнення.
Я розумів, що це все фікція, і не втрачав віри. Навсправжки готувався до суду, написав промову на чотири сторінки. Вивчав документи та кодекс. З’ясував, що кілька років тому Конституційний суд Росії визначив, що таке "заклик до екстремізму та тероризму". Якщо застосовують цю статтю, то заклик має виглядати як фраза «Я закликаю підпалити Кремль» чи «Ходімо палити Кремль», а не просто картинка у ФБ. Я розумів, що це можна використати. Тож готувався виступати і доводити, що в моїх діях не було складу злочину. Постійно пам’ятав, що мене чекають син і дружина; знав, хто я; і був упевнений у своїй правоті.
Десь після Нового року сусіди, які поверталися з допитів і спілкувалися зі слідчими, заговорили про цікаві речі. 30 вересня ДНР стала Росією, а це означало, що карний кодекс ДНР утратив чинність, усі провадження мали дотримуватися кодексів РФ. Цей перехід спричинив багато збоїв у всьому механізмі.
Зі мною в камері сидів донецький юрист, знайомі передали йому новий кодекс. Законодавство ДНР виявилося таким самим, просто суворішим щодо покарання. За законами ДНР, стаття 328 кримінальна, а закони РФ за ту саму статтю під час першого застосування до особи передбачають лише адміністративну відповідальність. У січні за допомогою того юриста почав писати клопотання на ім’я прокурора, попросив звільнити мене. Клопотання повертали одне за одним як неправильно оформлені, я переписував. Термін розгляду – до 30 днів.
«Левченко, на вихід»
Як дізнався, що мене випускають? 9 березня охоронці зайшли до камери: «Левченко, на вихід». Як правило, кажуть збирати речі, а мене вивели без них. Тож я і не підозрював, що йду на волю. Уже слідча, коли мене побачила, сказала: «Зніміть з нього кайданки, я відпускатиму його». Була третя година. Дружина пізніше мені розповіла, що їй зателефонували ще о 10-й ранку, повідомили, щоб мене забирали.
Якщо за законом, то мене мали відпустити ще в жовтні. Слідча розповіла, що їй ніколи було займатися цим. «Ну вибачте», – промовила вона.
Як правило, із СІЗО не видають жодних паперів. Але хлопці з камери поклали їх на дно сумки, а охоронець просто не додивився. Ще я забрав пакет, який мені надягнули на голову під час арешту у травні, носив його на голові все ув’язнення. Жартома називаю це своїм музеєм: папірець про дактилоскопію, рублі, картку "Фенікса" ("денеерівський" мобільний зв'язок. – LB.ua) і пакет.
Я не бачив Маріуполя 10 місяців
Зазвичай ти виходиш із в’язниці, а в тебе немає грошей, немає нічого. Роби, що хочеш. Але мені дуже пощастило, бо саме цього дня знайомий мав привезти передачу. Раз на місяць він приїздив на машині свого родича. Слідча зателефонувала дружині, коли той уже поїхав. Аня зв’язалася з ним у дорозі. Отже, приїхав він десь о 10-й ранку і чекав на мене майже до 17-й. Того дня обстріляли Волноваху, їхню машину не пропустили далі, до Донецька він добирався на таксі. Назад ми їхали так само. Удома були вже затемна.
Я не бачив Маріуполя 10 місяців. Коли у травні через усе місто їздили на фільтрацію, були шоковані – побачили, що воно вщент зруйноване. Будинки, у яких я колись бував, перетворилися на руїни, на вулицях багатометрові вирви. Це – жах. Багатьох споруд просто не стало. Оце мене вразило. Був будинок – бац, порожнеча. Зник будинок навпроти мене – влучила бомба. Багато років я бачив його щоразу, коли виходив на вулицю. А зараз – пустир, видно протилежний бік проспекту, це збиває з пантелику.
Ставлення сусідів до мене було різним. Одна жінка весь час допомагала дружині. Коли мене забрали, родина лишилася без грошей, не було світла, води, магазини майже не працювали. Вона написала характеристику мені, що давно там живу, що нормальна людина і ніякий не фашист. Дехто із сусідів перестав вітатися. Це не був страх, вони справді вважали, що я зрадник батьківщини. Хоча ж ніхто не знав точно, за що мене взяли. Знали, що забрало МДБ, і все, але цього достатньо. «Він проукраїнський козел, ми з ним розмовляти не будемо».
– О, привіт, а де ти був?
– Їздив до пансіонату відпочивати.
– Я знаю, де ти був. Чого ти брешеш?
– Ну як знаєш, то чого питаєш?
Ніякої справи не було
Мене відпустили під підписку про невиїзд. Мовляв, вільний, але слідчі дії тривають. Я розумів, що поки є ця підписка, то нікуди рухатися не можу, бо спокійно впаяють іншу статтю. Наприкінці квітня підписку зняли, але справу ще не закрили. Стало ясно, що рано чи пізно зможу поїхати. Тоді потроху взявся відновлювати роботу свого театру «Terra Incognita» на новому місці. Почав збирати гроші та людей, що раніше працювали зі мною. Я з Маріуполя, ще один хлопець з Ірландії, хтось з Києва, з Кропивницького.
Мав постанови про порушення кримінальних справ за статтями 325 і 231, за логікою, мусив би одержати постанови про їхнє припинення. Але таких документів так і не дочекався. 14 жовтня слідча порушила ці справи за карним кодексом ДНР замість РФ. Хоча не мала на це права, за це їй вліпили догану. У середині червня вона сказала мені про це. Протоколи, що складу злочину немає, були переписані заднім числом.
– Забудьте, справи не було, тому й паперу про її припинення теж не буде.
– Стривайте, а якщо я кордон буду перетинати?
Тоді вона відкрила якийсь реєстр, де видно заборони на переміщення – мого прізвища там не було.
– Ви нічого не кажіть, ніякої справи на вас не було.
Тоді попросив повернути речі: конфісковані сім-карти, телефон. Хоча знав, що цього не буде. Усе, що вилучають в ув’язнених, розходиться десь по руках. Ніхто нічого не повернув.
Ми можемо їхати
Стало очевидно, що можемо їхати, утім потрібен російський паспорт – перетнути кордон псевдореспубліки з українським не вийде. Щоб отримати, знадобилося півтора місяця. Це відносно швидко, можна сказати. Звісно, довелося пройти багато бюрократії: черги, папери, дактилоскопія. Мій син Артем – невербальний аутист, і всі отакі процедури закінчуються з ним однаково. Він не розуміє, що від нього хочуть, і починає кричати.
Паспорти ми оформлювали в Бердянську, бо там це зробити можна було швидше, ніж у Маріуполі. Я показав посвідку і попросив, щоб нас провели поза чергою. Нам відмовили. Невдовзі Артем заголосив – і нас таки пропустили. Жінка, що реєструвала, спитала: «Він же у вас не розмовляє, як він складатиме присягу?» За їхніми правилами, кожен, хто отримує паспорт, має виголосити клятву: «Я урочисто вступаю в російське громадянство…»
Тоді я кажу: «Жіночко, а у вас, у Росії, є люди, що не розмовляють – німі? Як вони присягу складають?» Врешті, ми просто розписалися, а цю гидоту промовляти не вимагали. Однак знаю, що в Маріуполі змушували читати її вголос.
Почав з’ясовувати, яким маршрутом можемо потрапити в Україну. Зв’язувався зі знайомими і питав у всіх. Спершу думали виїжджати через Прибалтику. Потім вирішили через Росію – до Грузії, звідти в Туреччину і через Європу в Україну. Весь час шукав способи, як дістатися з одного пункту до іншого, бо проїхати без пересадок весь маршрут неможливо. Коли шукав транспорт до Грузії, один волонтер спитав: «А чого ви збираєтеся так складно їхати? А Колотилівка?» Отак я дізнався, що на межі Сумської та Бєлгородської областей є перехід в Україну з Росії. Дивно, але про цей КПП ніде не написано, ще є один такий у Білорусі. Вони можуть тимчасово закриватися, через обстріли, але потім знову працюють.
Мені не хотілося, щоб узяли знову
Ми місяць збирали речі. Ледь не кожного дня складали сумки, а потім розбирали. Бо виявлялося, що занадто важко і треба щось лишати. Нас попередили, що на переході Колотилівка треба довго йти ґрунтовою дорогою. Я купив кравчучку на дебелих колесах, бо знав, що тягти все це мені, ніхто не допоможе. Розуміли, що те, чого зі собою не візьмемо, доведеться потім купувати, а грошей у нас обмаль. Урешті вийшло чотири важкі сумки.
Через телеграм за допомогою однієї громадської організації найняв водія. Перевізників у Маріуполі багато, аби гроші були. Якби не допомога друзів і волонтерів, це коштувало б нам 130 тис. рублів, таких грошей ми не мали.
Вирушили з Маріуполя о 7-й вечора, їхали через Новоазовськ, повз Ростов, Шахти, проїхали Бєлгород. У Колотилівці були о 9-й ранку 21 липня. Про КПП розповідали багато страшного, казали, що ретельно перевіряють і можна засипатися там, де не очікуєш. У телеграм-групах попереджали, що дивляться телефони – феесбешники добре знаються на цьому. Недостатньо просто видалити щось – однаково можуть побачити. Вичищали повідомлення, контакти, усе, що можна. Щойно вийшовши з в’язниці, не хотілося, щоб узяли знову.
Людей того дня було близько сотні. Водії, які постійно курсують, сказали, що це багато. Ми приїхали о 9-й, а проходили КПП тільки о 14-й. До самого пункту все рухається згідно з чергою. Ми стояли як усі, бо ніхто не погодився пропустити. Артем у мене такий, що йому треба кудись або їхати, або йти. Стояти і чекати він не може. Я взяв його під руку, і ми взялися ходити біля того пункту. Саме почався обстріл, Артем дивився на мене, а я морозився, не зважав, щоб не злякати його. Було кілька прильотів неподалік. А ми поставали, дивимося на корів і сміємося з них. Отак гаяли час з 9:00 до 13:30.
Коли вже проходили КПП, Артем улаштував страшну істерику, тому в нас майже нічого не дивилися. Поглянули сумки: «Ідіть скоріше». Ми бачили, що в якогось хлопця перевіряють ноутбук, потім його вивели під збройним конвоєм. А нам пощастило. Наступного дня Колотилівку закрили, і перехід не працював до 2 серпня.
Виникло відчуття, що ця історія скінчилася
Між російським та українським КПП треба здолати два кілометри пішки. З російського боку тобі кажуть: «Отуди йдіть і нікуди не звертайте». Ти йдеш, а обабіч дороги лежать міни, і думаєш: «Та яке там звертати». Колись дуже давно це була асфальтована дорога – автотраса з пунктом пропуску. А зараз сіра зона: не заходять ні росіяни, ні українці. Дорогу перекопали, усе засипано щебенем, просто йти важко, а тут ще й речі.
Вранці був дощ, удень засвітило яскраве сонце – стало ще важче. Ми повзли ці два кілометри годину. Там немає ні лавочок, нічого, ти маєш йти не зупиняючись. Цей шлях чомусь називають "дорогою життя".
Раптом побачили попереду якусь вежу, а на ній майорів український прапор. Тоді відчув піднесення. Зупинилися. Хоч були виснажені, та попросив дружину взяти телефон – записали коротке відео. Я Аню знаю, зазвичай вона послала б мене. Але відчуття були дуже сильні в усіх. І я зняв це відео.
На нашому боці КПП називається Покровка. Стоїть невеличка будка, наче автобусна зупинка, там сидить військовий, водичку п’є. Ти йому: «Слава Україні!» А він: «Здрастуйте». Питає: «Чи всі з групи?» Коли всі дійдуть, телефонує в райцентр, Краснопілля, звідти виїжджає автобус, забирає.
У Краснопіллі вже можна попити та поїсти, також там діє центр перевірки: дивляться документи, телефони й усе інше. На українському боці перевірка ретельніша. Проходиш декілька кабінетів: поліція, прикордонники, СБУ. Тебе фотографують, заносять кудись дані, потім перевіряють. Щоразу документи і телефон. Питання одні й ті самі: "Чого їдете? Куди їдете? Що робили в окупації? Як потрапили в окупацію? Чи працювали на окупантів? Хто вас віз?" Черги, черги, черги. Людей багато, триває то кілька годин. Одному офіцеру пояснив, хто я і звідки. Виявилося, в нас спільний знайомий, який також військовослужбовець зараз. Він йому зателефонував, це допомогло пройти все швидше.
З Краснопілля ми поїхали в Суми, де знайомі зняли нам квартиру. Тільки в Сумах обійнялися і сказали: «Фу-у-ух». Наш синок заснув, купили щось поїсти – це було щастя. Щойно тоді виникло відчуття, що ця історія скінчилася.
Я мав бути більш принциповим
Для себе зробив кілька висновків. Єдиний раз у житті пошкодував, що не маю авто – могли б виїхати, усього цього не сталося б. Також треба було ще раніше піти з державного театру. Багато тих, з ким конфліктував, зараз співпрацюють з ворогом. Головним режисером треба було не так м’яко поводитися, а бути більш принциповим. Люди, які не показували своєї позиції, оті, що казали «какая разница», вони їли державні кошти, а нічого не робили з того, що мали робити насправді.
Ця війна розпочалася не зараз. Десь ми розслабилися. У Маріуполі було багато «ждунів» і серед мешканців, і серед влади. Упевнений, що вони вплинули на те, що зараз Маріуполь окуповано. Більшість із них отримали те, чого варті: мізерні пенсії, дорогі продукти та місто-руїну.
Зараз буду з однодумцями відновлювати театр «Terra Incognita» в Кропивницькому. Розробили проєкт, збираємо кошти на нього. Хочемо витягнути декого з Маріуполя, а декого переконати повернутися з-за кордону, щоб працювати разом. Один наш актор у полоні, про нього також пам’ятаємо. Почав писати п’єсу про свій досвід, мав дуже багато часу на роздуми. Упевнений, ми зіграємо її.
Якщо ви хочете підтримати Анатолія Левченка, допомогти його сім'ї чи посприяти відродженню театру «Terra Incognita»:
UAH – 5375 4141 2423 7610
EUR – 5375 4199 1276 8189
USD – 5375 4188 1433 9776