Мені надягнули пакет на голову і сказали: «Це ваш одяг на найближчий час». Посадили в машину. Допит почався вже в дорозі. Питали, що я робив у театрі, що писав, хто такий? Це були оперативники МДБ ДНР, так звані. Пізніше досвідчені сусіди по камерах пояснили, що отакі оперативники – це нижча ланка всього апарату. Вони не слідчі, не ведуть справ, тупі і жорстокі особистості. Мають заарештувати, обшукати та провести первинний допит. Ніяких деталей про мене вони не знали, тому питали будь-які нісенітниці. Тут розрахунок на те, що людина не очікує візиту, її хапають зненацька, вона в стресі і може сказати щось таке, що потім використають проти неї.
– А маріупольські греки як?
– Що "як"?
– Ну вони – зрадники?
– У сенсі?
– Ну вони ж націоналісти.
– Хто? Маріупольські греки? Та ні, вони проросійські здебільшого.
– Дивно, у нас інша інформація.
Склалося таке враження, що вони начиталися радянських методичок і думають, що маріупольські греки – це те саме, що кримські греки.
Із питань я здогадався, що вони хотіли знайти в мене вдома комп'ютер. Під час обшуку помітили роутер, а тепер намагаються зрозуміти, чому немає компа. Я готувався до виїзду і передбачав подібну ситуацію. Тому завчасно вигадав легенду. Домашній комп'ютер розібрав і роздав сусідам по частинах. Окремо жорсткі диски, окремо все інше.
– Де комп’ютер?
– На роботу відніс, – збрехав я.
Ми поїхали на роботу, в театр «Terra Incognita» (власний проєкт, який Левченко заснував після звільнення з драмтеатру. – Ред.). Я чітко знав, що там уже немає ні комп'ютера, нічого, тому без остраху повів їх туди. Під час боїв у приміщенні театру (він розташовувався у підвалі) переховувалися люди, вони зламали двері й жили там. Наш театр трошки розмародерили, але таке життя було тоді.
Я з’їв карточку пам’яті з телефона
Куди ми поїхали далі, я не знав, бо в машині завжди був з пакетом на голові. Я не бачив, але міг здогадуватися. Вочевидь, ми опинилися десь у Приморському районі, схоже, це був якийсь пансіонат на узбережжі, біля порту.
Там я з’їв карточку пам’яті з телефона. Українські сім-картки ми давно повикидали. Бо знали: якщо під час перевірки знайдуть її, буде погано. Але лишилася карточка пам'яті, на неї я фотографував розбомблений Маріуполь. Якщо цю картку знайдуть і побачать кілька сотень знімків руйнувань, для мене це буде зле. Я попросився до туалету, якось витягнув цю картку. Куди її дівати? Я її з’їв.
Мене допитували чотири рази. Їм було цікаво, як я став головним режисером, кого знаю з волонтерів, з патріотів, про що спілкувався з військовими, з поліцією. Я відповідав: «Ну так, це ж театр, вони приходили на урочисті події й таке інше».
– «А ви український націоналіст?» – прямо отак і запитували. А я корчу дурника: «А що таке націоналіст?»
У тому пансіонаті я провів кілька годин, того ж дня мене повезли до Донецька.
Погрожували вбити сім'ю, а мене розстріляти
Везли мене інші оперативники, один за вимовою явно був росіянином. Їхали довго, я так думаю, що якимись об’їзними дорогами. Його обличчя я не бачив, бо знову був у пакеті. Я постійно просив, щоб його зняли, спека, дихати було неможливо, а ще в мене тиск піднявся. Але вони сказали, що це "не положено". Росіянин намагався натиснути.
– Ви зізнавайтеся зараз, що співпрацюєте з СБУ.
– Я театральний режисер. Навіщо я СБУ?
– Ми зараз приїдемо, тоді зрозумієте, навіщо. Я вашу заяву бачив.
– Заяву? І як вона виглядає?
– Ну як. Написано від вашого імені: «Я укладаю контракт із СБУ». І ваша фотографія.
Тут я зрозумів, що мене намагаються взяти на понт. Коли це не спрацювало, росіянин почав погрожувати, що вб’є сім'ю, а мене розстріляє, якщо не зізнаюся.
Коли приїхали до Донецька, була десь сьома чи восьма вечора. Мене привезли до школи, де колись було Контрольно-ревізійне управління, в ній МДБ влаштувало собі філію. Завели в якийсь кабінет, схоже, він раніше належав якомусь керівникові, бо на стіні висів величезний портрет Ющенка. У кабінеті сидів оперативник МДБ. За командою треба було дивитися в підлогу, пакет не знімати. Раптом він каже: «Бачив? Можеш підняти пакет з очей, подивись». Пам’ятаєте, як школярі розмальовують портрети в підручниках, роблять з класиків піратів або чортів з рогами та борідкою? Отаке саме.
Я питаю: діти розважались, чи що? «Ні це ми», – каже він. Я не втримався й аж хрюкнув від сміху.
Було написано, що методів психологічного та фізичного тиску до мене не застосовували
У тій школі вже почали конкретно бити. Кричали «говори! говори!» і дубасили по спині. Що конкретно вони хотіли, щоб я сказав, незрозуміло. Відкривали й показували щось в інтернеті: «Смотри! Смотри!» Я прекрасно розумів, що за запитом «Анатолій Левченко» багато чого гуглиться.
– О! Спектакль «Слава героям», ми зараз тебе за цих героїв уроємо!
Я їм пояснював, що розповідати мені нічого: «Я не військовий, я не розвідник, що ви від мене хочете?» Мені стало дуже зле, тиск піднявся ще більше. Кажу: «Хлопці, знаєте, чим закінчиться? Я тут зараз здохну, і все».
Врешті я підписав протокол, який до ладу не прочитав, бо ззаду хтось бив мене по спині палицею. Пам’ятаю, було написано, що методів психологічного, фізичного тиску до мене не застосовували. Це в них фраза постійна.
Пізніше мене возили до тієї школи на допити ще кілька разів. Під час одного слідча показала два доноси, написані на мене, і додала, що це не всі, є ще. Вона закрила те місце, де був підпис автора, і дала подивитися. Я встиг прочитати кілька речень, там були описані речі, які насправді відбувалися в період моєї роботи в драматичному театрі. І це було те, що називають «внутряк», тобто такі факти, про які знають тільки в колективі, невідомі публічно. Я впевнений, що автор доносу – один з акторів, навіть зрозумів, хто саме. Але поки не маю залізних доказів, прізвища не називатиму.
Ізольда
Після допитів у школі мене відвезли до сумнозвісної Ізоляції, вулиця Світлий шлях, 3. На жаргоні її називають Ізольдою. Це буцім заклад тимчасового утримання. У СІЗО, за законами ДНР, можна сидіти роками, а в Ізоляції офіційно до 60 днів, потім тебе мають віддати під суд. Але фактично вони можуть без кінця продовжувати термін. Були люди по 5–6 років там сиділи. І поки там сидиш, офіційно навіть не підозрюваний, а просто затриманий, потім це перебування до строку не зараховується.
Про Ізоляцію я, звісно, чув багато страшилок. У 14-му і пізніше людей там убивали, морили голодом, катували, словом, жах. Коли я там був, в Ізоляції били та катували, але вже не вбивали, наскільки я знаю. Колись це було промислове підприємство, камери розташували в адмінбудівлі. Якісь там були кабінети раніше, на лінолеумі лишилися сліди від столів і стільців.
Завели мене до камери десь о першій ночі. Оскільки я не сидів, то в мене перше питання: як себе зараз поводити? Казати «добрий вечір в хату» чи не казати? Мене завели, стою я в пакеті, чую, хтось каже: «Мужик, пакет знімай, сідай. Їсти будеш?» Звісно, почали розпитувати: де взяли, сам звідки і так далі. Також новачкам пояснюють правила поведінки.
О шостій ранку гуде сирена, ти прокидаєшся. Більше лягати або сідати на нари не можна. Є тільки маленька лавочка, на якій можна сидіти по черзі. У камері є стіл, за яким їдять, якщо ти покладеш руки чи голову на нього, тебе будуть бити, заборонено.
Відбій о десятій. Годинників немає, час дізнаєшся за сонцем. Коли сонце заходило рано, ми що тільки не робили, щоб не заснути. Страшенно хочеться спати, а не можна, бо відлупцюють. Коли відчиняються двері камери, усі мають повернутися спиною до входу та надіти пакети на голови. Потім доповісти: ПКТ номер 8 (ПКТ, приміщення камерного типу), 7 ув’язнених.
У камері в нас було 7–8 людей. Місця вистачало, бо стояли триярусні нари, розраховані на 16 осіб. Усередині ми мали унітаз – це шик взагалі. У СІЗО, наприклад, уже була реальна параша – просто дірка в підлозі.
Але постійно була проблема з водою. Як і в усьому Донецьку, воду дають раз у три дні. Тобто помитися, попити – це проблема. Раз на тиждень, щоп'ятниці, баня, давали постільну білизну. Годували нас з військової кухні. Їжа не дуже добра, перловка якась, але це не була баланда. Тобто на Ізольді, можна сказати, ще пристойні умови порівняно з в’язницями та СІЗО.
Знайомство з мером Мангуша
Люди сидять замкнені, їм хочеться знати, що відбувається зовні, то вони розпитують у новеньких про все. У камері я розповів, що був на фільтрації, мабуть, звідти інформація прийшла і мене заарештували.
– А де ти був на фільтрації?
– У Мангуші.
– І як там?
– У Мангуші війни не було. Там світло, газ, магазини працюють, краса. Мабуть, мер у Мангуші постарався.
І раптом хтось каже: «Ага, це я».
Так я познайомився з Володимиром Караберовим, мером Мангуша. Колишнім, звичайно. З вигляду характерний грек – ніс сливою. Йому 60 років, він наскрізь хворий, видалена підшлункова. Але, звісно, якщо ти голова адміністрації, то мільйонер у доларах. А як інакше? Він розповідав, що мав елеватори, сільгосптехніку, багато автотранспорту та всяке інше.
У перші дні війни доручив секретарці опублікувати на фейсбук-сторінці райадміністрації, що вони радо вітають російські війська. Потім усіляко допомагав окупантам: транспорт давав і все, що треба. Пишався, що особисто знає Олега Моргуна (полковник, в.о. начальника Маріупольського управління МВС, що перейшов на сторону ворога у 2014 р. У 2023-му призначений головою окупаційної адміністрації. – Авт.) Караберов думав, що все чудово. Через місяць до нього приїхав Моргун і каже: «Слухай, треба в Донецьк поїхати, познайомити тебе з начальством, можливо, з Пушиліним зустрітися. Ну ти ж розумієш, ти був український, тепер треба тебе якось легітимізувати». Караберов сказав: «Ок, добре!» Узяв зі собою трилітрову банку чорної ікри, сів у "гелендваген" і поїхав у Донецьк.
Приїхав до Міністерства доходів та зборів, до самого міністра. Щось побалакали, міністр йому пояснює, що його мають перевірити через МДБ і все таке, ну, словом, формальності. «Йдіть просто з оцим офіцером». Караберов зауважив, що машину залишив відчиненою, треба б замкнути. А офіцер йому: «Уже немає твоєї машини». Ось і все, він опинився на Ізоляції. Зрадників ніхто не любить.
Тоді Караберов зрозумів, що попав конкретно. Йому сидіти що там, що там. Після того, як він на ФБ-сторінці опублікував те вітання, СБУ повідомила, що Караберову висунули звинувачення в держзраді. Він був розчавлений, ночами плакав.
Хто попадає на Ізольду
Там я зустрів знайомого, якого по Маріуполю знав. Він приходив до нас у театр, а його дружина була хореографом у палаці культури. Жінка встигла виїхати з Маріуполя, а він ні. Річ у тому, що він за контрактом у ЗСУ працював будівельником. Але в ДНР це, звісно, неважливо, хтось стуканув. Коли він приїхав з останнього допиту, я запитав, що в нього. «Така-то стаття, 15 років, завтра переводять у СІЗО». Я не знаю, що з ним далі сталося.
Ще з нами в камері сидів Бодя. Пацан з Луганської області, 18 років, зливав есбеушникам інформацію про розташування військового транспорту. Йому поголили частину голови – це ніби схоже на гребінь півня. Хто сильно репетував, того ще й зеленкою фарбували. Це такий метод знущання. Тому що ти петушара, тому що ти укр. І ще йому заборонено було сідати впродовж дня, завжди стояти. Коли я потрапив туди, він стояв уже понад 60 днів. Якось у нього просто ноги відмовили, він упав – прибігли охоронці, били, доки не підвівся. Крім хліба і води, його нічим не годували. Ми намагалися підтримувати, але це було складно.
Сашка Гашиш – третя ходка, наркоман, але насправді дуже хороший хлопець. Звичайний кримінальник, не більше того. Він купував наркотики, але товар виявився з України. І тому це вже політична стаття. Отак.
Потім до нас закинули Альоху. Цікавий персонаж. Переконаний денеерівець, працював у Міністерстві вугільної промисловості, здається. Його обов’язком було збирати інформацію про всякі підприємства та подавати керівництву. Раптом ці дані знайшли в Україні – і Альоху взяли по держзраді. На Ізольді його сильно били струмом. Він не зізнавався, не говорив того, що від нього хотіли почути. Скільки він був у нас, кожен день його возили вечорами на допити з тортурами. Коли він повертався, ми бачили, що до його кайданків дріт прикручували. Це тапіком називається – ТП, абревіатура "телефон польовий". Дріт прикручують на кайданки, а можуть на яйця чи до рота, і крутять генератор. Там невелика напруга, тобто убити не можна, але, кажуть, боляче дуже. На щастя, на собі я це не відчув. Попри все, Альоха топив за ДНР. Періодично ми говорили на цю тему, у камері нікуди не дінешся. Я питав: «Льохо, ти мені можеш пояснити: тебе ця влада посадила, а ти за неї тут усе одно топиш?» Він відповідав, от натурально як у 37 році. Типу, Сталін взагалі правий, а на місцях, звісно, непорядок коїться. "Це просто помилка, зі мною розберуться, а ви всі зрадники, фашисти".
Двоє чи троє людей було атовців, що воювали в 14–16 роках. Один був з-під Волновахи, один з Маріуполя, ще один контрактник. Хтось із сусідів стуканув, і їх загребли, що вони із ЗСУ. Стандартна історія. Їм шили співпрацю з терористичною організацією. Тобто ЗСУ вони називали терористичною організацією.
Між камерами ми спілкуватися не могли. Уся інформація – що почуєш через коридор або що охоронець скаже. Із сусідніх камер ми чули крики. Розуміли, що когось катують. Випадково дізналися через жінку, яка розносила баланду, що там українські військові, чоловік з дружиною. Вони не зізнаються, їх і не відпускають. Ізоляція – це територія МДБ. Там усі були зрадники з погляду ДНР.
Тюремні розваги
Усередині камери атмосфера була нормальна. Хто хотів – спілкувався. Книжки були, дуже цікаво, що з екслібрисами, це значить, їх у когось конфіскували. Читали, обговорювали. Раз на день нас виводили на прогулянку. Це так званий дворик 6х6 метрів, 5 хвилин ти просто ходиш по колу. Ось і все.
Щоб ми не сумували або як покарання, наглядачі вигадували всілякі речі, схожі чимось на армійські приколи. Тримати небо, наприклад. Ти береш подушку, на витягнутих руках тримаєш її над головою і так стоїш. Здається, це фігня. Але спробуйте постояти так хоч п'ять хвилин. Руки у вас відваляться. Я стояв дві години, зле стало так, що я впав. Це ми залетіли, коли інструктували новенького, як себе поводити, щоб не попасти під охоронців. Один з них стояв біля дверей і все почув.
Побиття – це взагалі для наглядачів така собі щоденна розвага. Вони заходять: «Шо, режисер, бл@дь, даігрался, бл@дь». Дістає дубинку – і починається. У камерах працює відеонагляд, без звуку, ми так зрозуміли. Якщо порушуєш режим, то це помітять і відразу відлупцюють. А можуть і просто так. Ну, захотілося йому дубинкою помахати.
Обвинувачений
16 червня мені висунули обвинувачення за статтею 328 КК ДНР ("возбуждение ненависти либо вражды, а равно унижение человеческого достоинства"). Судячи з розмов на допитах, вони мали претензії і до моєї театральної діяльності. Але якось перевести це в статтю їм не вдалося.
– «Слава героям» – це про що спектакль?
– Про ветеранів.
Ну, це ж справді так.
Словом, вони сконцентрувалися на моєму фейсбуку. Пам’ятаєте, були такі картиночки, що імітували стиль фантиків від жуйки «Love is». У мене була така опублікована в стрічці, там пара дивиться на Кремль у вогні. І підпис: «Любов – це дивитися в одному напрямку». У протоколі було написано: «Левченко призывал к поджогу московского Кремля». Смішно? А це 7 років ув’язнення. Запиратися, щось доводити було безглуздо.
У мене був адвокат від ДНР. Я бачив його двічі. Першого разу – коли мені висунули звинувачення, другого – коли мене випустили. Його ім’я Акопян Валерій Вардкесович.
Коли я вже в СІЗО сидів, мене питають:
– А в тебе хто адвокат?
– Акопян.
– Ой, бл…..!
Адвокати там декоративні всі. Але й серед них є такі, що мають погану славу. 16 червня мене привезли на оголошення підозри, пів години ми зображали якусь юридичну діяльність. Я питаю в них:
– А як я опинився в ДНР? Я не перетинав кордон. У мене паспорт України, я громадянин України.
– Ну і що? – дивується слідча, дівчинка років 25, можливо.
Тоді адвокат підвівся, підійшов пояснити їй щось. Потім уже, в СІЗО, коли все-таки випросив кодекс, прочитав, що, згідно з їхніми законами, з іноземцем по-іншому все це має бути. А з їхньої точки зору я іноземець – у мене український паспорт. Але оскільки у них усіх, як правило, три паспорти: український, ДНР і російський, то все це по цимбалах.
Отже, мені висунули звинувачення, і офіційно почалося слідство. Тоді ж мене перевели в СІЗО на вулицю Кобзєва, 5. Відчинилися двері камери: «Левченко, з речами на вихід». В Ізоляції я пробув з 20 травня по 16 червня. Тільки в СІЗО я побачив, що таке справжня в’язниця. Там було все: щури, воші, таргани в їжі та таке інше.
Продовження історії - Частина 3.