«Війна завжди була поруч»
Усі попередні вісім років війна завжди була поруч. Її можна було почути, а іноді навіть побачити з вікон багатоповерхівок мікрорайону Східного. Широкине гриміло ледь не кожного дня. Проте за кілька тижнів до 24 лютого все почало нагріватися. Особисто я вважав, що нічого не станеться, усе буде гаразд. Але 23 лютого усвідомив — скоро почнеться. Не можу пояснити, це щось інтуїтивне, ти дивишся соцмережі, новини, спілкуєшся, а потім воно складається разом.
24 лютого було дивне відчуття: розгубленість, метушня, повне нерозуміння, що робити. Я вважав, що все має початися з Маріуполя, але лунали вибухи в Рівному, у Львові, Києві, Харкові. Як це можливо? Це ж так далеко від лінії зіткнення. Незабаром ми усвідомили, що це наша нова реальність. Я мотався по місту, допомагав друзям. Потім пішов у магазин — купив пачку рису, свічки та воду. Але все це так і лишилося у квартирі. Того вечора я поїхав до мами на Пентагон (неофіційна назва мікрорайону Маріуполя) і більше не повернувся. Пригадуючи цей день зараз, розумію, що це були якісь дурні хаотичні дії. Ти носишся, наче курка, по колу, майже беззмістовно.
Наш будинок розташовувався у приватному секторі неподалік від пологового будинку. Там жили моя мама й бабуся, котрій було 90 років. Питання про виїзд ми навіть не порушували, бо їхати було нічим. Тому я лишився, кинути їх самих не міг. 25 лютого зникло світло. Того дня були перші прильоти по району. Ще поодинокі постріли, зараз я сказав би, що нічого страшного. 2 березня вимкнули газ, а 3 березня зник мобільний зв’язок. Відтоді почалися прильоти, котрі було не тільки чутно, але й видно.
«Якоїсь миті ти просто перестаєш реагувати на все це»
З часом почало прилітати поряд. Невдовзі ми зрозуміли, що біля 30-ї школи точаться бої. Там було гучно, і звуки наближалися. Спершу авіацією атакували 47-му школу, а потім пологовий будинок. Ми нікуди не виходили, тільки слухали. Переховувалися у звичайному погребі, де зберігають консервацію. Це було ніяке не сховище, якби щось прилетіло в будинок — нас поховало б. Але ми розуміли, що якщо зменшуємо свої шанси на загибель хоч на кілька відсотків, то треба це робити. Найважче було переносити в підвал бабусю. Кожного разу спускали її та діставали, бо вона не хотіла залишатися сама. Ця процедура займала багато часу, так багато, що майже втрачала сенс. Але ми це робили.
За якийсь час нам здалося, що помітили в обстрілах певну закономірність. Одного дня обстрілюють нас, а наступного — якесь інше місце. Хоча зараз я думаю, що це було хибне припущення.
Це дивно, але з кожним днем, хоч стає дедалі небезпечніше, твоє особисте почуття небезпеки знижується. Якоїсь миті ти просто перестаєш реагувати на все це. У мене щось смажилося на вулиці, під обстрілами я вибігав з підвалу, щоб перевернути їжу. Ти не можеш допустити, щоб їжа згоріла.
Це при тому, що з їжею та водою в нас було не так уже й погано. Приватні будинки загалом краще підготовлені до таких форс-мажорів. Ми мали бочки, у які збирали дощову воду, була технічна вода. Мали якісь запаси їжі. Поруч з нами був склад з продуктами, з нього я поцупив мішок сухофруктів, він нас виручав. Але насправді їсти не дуже хотілося. Постійний стрес і повно клопотів. Щоб якось відірватися, я рубав дрова.
«16 березня мене поранило»
Був напрочуд тихий день, зранку ніяких бомбардувань. Я подивився на годинник, думав, чи починати готувати обід, чи, може, зарано. Вирішив зачекати. Пішов до сусіда, який вже розпалював багаття. Пам’ятаю, про щось розмовляли.
Потім, як це показують у кіно, раптово все сіре перед очима. Опритомнюю від власного крику: я розумію, що кричу, але свого голосу не чую. Відчуття таке, ніби несподівано вдарили великою колодою.
Я спробував бігти, але відразу ж упав. Зрозумів, що не можу — щось із ногою. Обстріл тривав, сусід побіг ховати сім’ю в підвал, а я поповз за гараж, щоб якось укритися. Усі наступні снаряди полетіли далі, тільки перший влучив у наше подвір’я. Вони вирішили вистрілити по нас чи це просто промах? Не знаю, що це було. На наше щастя, снаряд не був потужний, адже прилетіло за метрів три-п’ять, але нас не повбивало. Це вже диво.
Десь за п’ять хвилин обстріл закінчився. На допомогу підбігли рідні й сусіди. У мене був відкритий перелом лівого стегна, опіки й пошкоджене вухо. Сусіда теж трохи поранило — побило ногу уламками. Вирішили, що поїдемо до 1-ї міської лікарні. Ходили чутки, що вона працює.
Сусід сів за кермо власного авто — стояло поруч, побите, але пощастило, що вціліли колеса й воно завелося. Мене на ковдрі запхали всередину, примотали дошку до ноги, щоб якось зафіксувати. Мама поїхала з нами. Увесь цей час я був абсолютно у свідомості, мабуть, через вибух адреналіну. Пам’ятаю, як кричав: «Дайте мені закурити, зараз доїдемо, все буде добре!».
Це, напевно, була найстрашніша подорож у моєму житті. Дорогою я роздивлявся, що діється навколо. Тоді я вперше усвідомив, як сильно розбите місто. Будинки, які бачив сотні разів, тепер стояли чорні. Усе в руїнах. Це було приголомшливо.
Ми повернули на вулицю Маміна-Сибіряка. Лобове скло машини було розбите, і що під колесами, ми майже не бачили. Невдовзі на швидкості наскочили на електроопору посеред дороги, зупинилися. Дивлюсь у вікно й бачу український танк, а навколо вибухає і горить. Уже прощалися з життям: ми ж застрягли посеред дороги, а поруч бій іде!
Мама працювала листоношею. Двоє перехожих впізнали її та допомогли зіштовхнути машину з перешкоди. Завдяки такому щасливому випадку ми рушили далі. На перехресті біля району Мухіне зустріли український блокпост, пояснили, що їдемо в лікарню, і нас пропустили.
«На лобі написали моє прізвище»
До лікарні було недалеко, скоро опинилися на місці. Перше, що я пам’ятаю — пошкоджений фасад і дах одного з корпусів. Це був трохи шок. Тоді я зрозумів, що безпечних місць немає. Удома вважали, що десь має бути краще. Насправді про те, що діється в інших районах міста, ми майже нічого не знали.
У лікарні виявилося дуже багато людей. Мене витягнули з машини, одразу прийняли. На лобі написали прізвище й ім’я, щоб ідентифікувати в разі чого. Сусіду зробили якісь перев’язки й уколи — він повернувся додому. А ми з мамою залишилися, вона доглядала мене й допомагала весь час. Спершу мені зібрали якусь тимчасову шину на нозі, а наступного дня зробили операцію. Травматологи встановили апарат зовнішньої фіксації, це дозволило уникнути ампутації.
Умови були дуже жорсткі. Між обстрілами, без рентгену, електрики вони зуміли встановити цей апарат. І наркоз був символічний: першу половину операції я все відчував. Але велика дяка тим відважним маріупольським лікарям, що в мене є нога. Пізніше схожим пацієнтам кінцівок уже не лишали.
Коли ми потрапили в лікарню, усе було ще відносно непогано. Воду привозили хлопці з ДСНС, а ще волонтери — вони брали з криниці в парку біля Азовмашу. Була їжа та ліки. Давали якісь каші, навіть часом м’ясо. Багато чого приносили прості люди — хто жив поруч, готував удома й приносив хворим. Ці люди зробили велику справу, на жаль, ніхто ніколи вже не дізнається, хто вони були. Їхня допомога дуже велика.
Ми з мамою лежали в коридорі, хоча нам пропонували перебратися в палату — я відмовився. Така деталь, про яку ніколи не замислювався раніше: навіщо в лікарні такі великі вікна? Вони дуже великі. Скло вилетіло відразу, закрити рами було нічим, холод стояв страшний. Більшість персоналу жила в лікарні зі своїми рідними. Тільки-но наступала ніч, усі спускалися в підвали й не виходили. Якщо комусь потрібна була допомога вночі, то, на жаль, отримати її було неможливо.
«Вирішили зрівняти лікарню з землею»
Іноді в лікарню привозили українських військових. Їм надавали екстрену допомогу й передавали на військовий шпиталь. Якісь жінки зарепетували: «Через них нас обстрілюють!» Коли хтось з військових сказав, що тут, можливо, буде шпиталь, одразу здійнявся галас. Один чоловік з пораненням ноги навіть пошкандибав переховуватися в сусідній розбомблений будинок.
Ніякого шпиталю в нас не зробили, а військових невдовзі не стало. Звісно, обстріли не припинилися.
Навпаки, ситуація ставала дедалі гіршою, ми бачили, що обстрілюють усе ближче. Перший дуже серйозний обстріл стався 27 березня.
Це був День театру, і тоді я вперше почув, що розбомбили драмтеатр. Хтось прийшов із центру і розповів, що від авіаудару в одну мить загинуло бозна-скільки людей. Більшість просто не повірила в це. Десь після обіду по лікарні прилетів добрячий залп «градів». Загинув хлопець, він не був пацієнтом, просто переховувався в лікарні. Було багато поранених.
30 березня окупанти вирішили зрівняти лікарню з землею. Кожні п'ять хвилин прилітало щось важке, і так протягом кількох годин. Корпус, де ми перебували, рознесло вщент. Це було цілеспрямоване знищення лікарні. Хто міг пересуватися, той побіг у підвал. А ми з мамою просто лежали й чекали, бо йти я не міг. Це було так виснажливо, що через пів години я почав вирубатися. Мозок не витримує цього жахіття, і ти відключаєшся.
Коли обстріл закінчився, ми знайшли колісне крісло. Головна проблема була в тому, що нога моя не згиналася, вона завжди стирчала. Заледве вдалося сісти. Поїхали до сховища, дорогою розгрібаючи уламки й скло. Вхід був на першому поверсі, вниз до підвалу вели сходи. Але місця там уже не було, люди сиділи на сходах. Тож нам лишалося лише сісти навпроти дверей. Від моєї ноги до входу — кілька сантиметрів. Це була уявна безпека, але альтернатив ми не мали. Нам здавалося, що краще лишатися в лікарні, ніж вийти й загинути по дорозі. Дехто в тому підвалі помер: був чоловік з травмою обличчя, він не міг їсти, мабуть, згас від виснаження.
Передчуття
Два дні я так сидів у колісному кріслі, підставивши під ногу якусь табуретку. З їжею та водою стало скрутно. У підвалі були двоє постійно п’яних чоловіків, вони підходили й питали: «Що тобі потрібно? Пити хочеш?». Тоді йшли хтозна-куди (порпатися у спалених корпусах?) і не верталися, поки не знаходили те, що треба. Десь брали крупу, варили її. Якось обходилися. Люди ділилися між собою. Найбільшою проблемою для мене була відсутність цигарок.
Іноді ставало відносно тихо. Ну як тихо.
Наприкінці лютого тихо — це коли щось бахало за кілька кілометрів від тебе, а наприкінці березня тихо — це коли вибухає за 50 метрів і ти вже вважаєш, що то дрібниці. Люди заговорили, що треба йти з лікарні — по ній били декілька днів поспіль, і цілеспрямовано.
Мав якесь передчуття й умовив маму спуститися зі сходів. У підвалі ховалися діти, поранені, цілі сім’ї, ми просто збилися в купку й чекали. Десь за 20 хвилин двері до сховища вирвало вибухом. Щось прилетіло по корпусу, здійнялася пожежа. Почали горіти пластикові труби, дим пішов у підвал. Ми змогли витримати хвилин 10, зробили собі маски з вологих ганчірок, але це не допомогло. Стало зрозуміло, що це край. Усі ходячі вже втекли, ми з мамою виповзли передостанніми. Пощастило, що колісне крісло стояло на місці. Вирішили шукати підвали в інших корпусах.
На вулиці на нас чекали картини пекла: з усіх боків палає вогонь, під ногами все в уламках, навколо лежать трупи, а ти намагаєшся через це пробратися й не втратити глузду. Ми дісталися до іншого підвалу, але він був уже переповнений, нас туди навіть не впустили. Поїхали до наступного корпусу, там підвал був завалений будматеріалами й усяким мотлохом. Раптом з’явилися якісь хлопці й допомогли його звільнити. Незабаром туди перебралося ще кілька людей. У цьому корпусі була добра сестра-господиня, вона мала воду та їжу. Готувати можна було лише на вулиці. Усі розуміли, що це може бути остання вечеря в житті, проте сміливці знаходилися. Була одна жінка, яка доглядала свого пораненого чоловіка. Вона вибігала готувати між обстрілами, і так постійно туди-сюди. Це героїзм.
Моя мама помирає на сходах
Ніч з 2 на 3 квітня я провів, сидячи на великому рулоні утеплювача. Настрої у всіх вже були такі, що треба тікати з лікарні в будь-якому разі. Уранці 3 квітня пішла перша група людей, усі вони могли пересуватися самостійно. Що з ними сталося, я не знаю. У підвалі лишилися поранені й та жінка, яка доглядала чоловіка. Їй довелося піклуватися про всіх інших, і вона це робила. Ми з мамою вирішили, що наступного дня теж підемо. Люди розповідали, що Пентагон уже розбомблено, його зайняли чеченці й там тихо. Ми хотіли дістатися додому або хоч куди, лишатися в лікарні не було сенсу.
4 квітня зранку почала збиратися наступна група, дочекалася затишшя й рушила. Я кажу мамі: «Бери крісло, теж підемо». Вона заметушилася, узялася витягувати крісло. І я не знаю, що сталося. Ніхто вже не поставить діагноз. Може, це серце, а може, щось інше. Їй стало погано, вона впала, допомогти було нікому.
Упродовж години моя мама помирала на сходах цього підвалу.
Години дві ми вмовляли тих, хто міг це зробити, винести її тіло на вулицю. Про поховання не було й мови. Маму поклали на каталку й вивезли.
Евакуація
5 квітня ввечері до нас прийшла медсестра й повідомила, що наступного дня о дев'ятій ранку буде евакуація. Нас лишилося 14 людей, усі із серйозними ушкодженнями. Уранці до підвалу зайшли «деенерівські» солдати й почали діставати нас. Це тривало дуже довго. Солдати були з Донеччини. Справді впевнені, що звільняють нас. Так і казали: «Ми вас звільняємо». А не будеш же казати, що ти про все це думаєш, бо в нього автомат, а в тебе зламана нога.
Але ми всі були вже в такому стані, що якби до нас прилетіли марсіани й сказали: «Ми забираємо вас на Марс і будемо робити експерименти», — ми погодилися б. Аби не лишатися там. Ніякого примусу. Усі благали: «Заберіть нас із цього пекла». Бо це вже було неможливо.
Нас вантажили у транспорт біля іншого корпусу. До нього тягли на візках, на яких у лікарнях возять брудну білизну та всякі бокси. Ти їдеш, а навколо все розбомблено, за пів метра стирчить труба від якогось снаряда. Десь бабахає. І ти сподіваєшся, що якщо вони організовують цю евакуацію, то хоча б їхні не будуть стріляти.
Нас дотягли до зупинки «Заводський майданчик» біля залізничної колії. Там чекали автобуси, усіх доправили до Сартани. Тоді я знову побачив Мухіне. Минуло якихось три тижні, але порівняно з 16 березня не лишилося, як кажуть, каменя на камені. На узбіччях валялося багато розбитої техніки. На диво, Сартана була більш-менш цілою, якщо порівнювати з Маріуполем. Люди ходили, розмовляли по мобільному — було незвично це бачити. Мене переклали у швидку, сказали, що поїдемо в Селидове. Але чомусь повезли в Новоазовськ.
Новоазовськ
У Новоазовську привезли до лікарні і поклали в коридорі на старих радянських ношах. Там я зустрів солдата «ДНР», який мене витягував ще з маріупольської лікарні. Зі собою я мав дві речі: паспорт і телефон, звісно, розряджений. Попросив солдата подзвонити з його мобільного. У Росії жила моя рідна сестра. Розмова тривала лише хвилину, сказав, що мати померла, а я в Новоазовську. Намагався розпитати солдата про ситуацію в Україні. Він розповів, що Київ в облозі, а Запоріжжя захоплено. Пізніше я дізнався, що на той момент Київщину вже звільнили, а до Запоріжжя вони й не дійшли. Не знаю, навіщо він брехав.
Якось так склалося, що про мене постійно забували. Лежу в коридорі, до мене підходять: «А ти хто?». Даю паспорт. «Що в тебе?» Показую ногу. Минає декілька годин, і знову те саме. Це була якась транзитна лікарня, з неї постраждалих розвозили по закладах Ясинуватої, Горлівки й інших міст. У Новоазовській лікарні я провів два дні, там не годували і ніякої медичної допомоги не надавали.
7 квітня в коридор зайшла якась жінка, назвала моє ім’я: сестра, якій я телефонував, зв’язалася з моїм другом у Хмельницькому й передала моє розташування. Він подзвонив своїм друзям, які мали родичів у Новоазовську. Цей довгий ланцюжок спрацював, і за мною прийшли. Але оскільки мій запис постійно десь губили, то цій жінці відповіли, що мене немає. На щастя, вона мене знайшла.
План виїзду
Нарешті я отримав зв’язок. Виявилося, що одна моя знайома опинилася в Макіївці. Вона втекла з Маріуполя до родичів. Якось вирішилося, що я поїду до неї. У ніч на 8 квітня мене повезли в Макіївку. Там ми звернулися по медичну допомогу, але мені сказали: «У тебе все добре, йди додому». Виписали якісь пігулки та робили перев’язки — більше нічого. Я перебрався до подруги, вона мені дуже допомогла. Майже відразу ми почали організовувати план виїзду з окупованих територій. І я, і вона дуже прагнули цього.
Ми були в бульбашці пропаганди. Нам постійно вішали цю локшину, казали, що ніякої України вже немає, Європа закрита і єдиний варіант виїхати — Росія.
Я спочатку думав, що так і доведеться зробити. До того ж сестра в Росії, це виглядало більш-менш обґрунтовано. Але потім почали шукати інформацію, зрозуміли, що варіанти є. Маршрутні автобуси до кордону з Прибалтикою ходили щодня, потрібні були тільки гроші. А ще — фільтрація.
Ми поїхали в Донецьк проходити фільтрацію. На щастя, моя нога працювала наче перепустка. Коли мене бачили із цими залізяками, то все спрощувалося. Отже, фільтрацію мені зробили доволі швидко. Але в Донецьку, підіймаючись сходами, я невдало стрибнув й ушкодив ногу. Пізніше це виплило. Тепер треба було знайти гроші, бо подорож на автобусі коштувала 350 євро з людини. Із цим допоміг ще один друг. Це стало спасінням, адже ми були практично без копійки.
Два кроки по латвійській землі
26 квітня ми рушили за маршрутом Макіївка — Ростов — Латвія. Мене попередили, що на кордоні буде піший перехід, але лише 100 метрів. Я стрибав на милицях, але подумав, що впораюся без проблем. Підготувався: вичистив увесь телефон, видалив фейсбук й інстаграм, бо затримали б тільки через перелік друзів.
Між «ДНР» і Росією тоді ще був кордон. На цьому боці мене не чіпали, подивилися ногу, щось запитали й усе. А от на російському кордоні перевірка була досконаліша, але знову моя нога допомогла пройти швидше. Треба було заповнити анкету з дуже цікавими питаннями: як ви ставитеся до СВО, куди їдете й так далі. Я розігрував образ ботана-технаря, який знає тільки свої звукорежисерські залізяки, а в усьому іншому повний нуль. Понавигадував чогось нісенітного, бо розумів, що то гра в одні ворота.
Один прикордонник (вони, до речі, чомусь були всі азіати) запитав: «А як ти ставишся до всіх цих батальйонів?» Я кажу: «А ви бачили, що вони зробили з моїм містом?» Він не уточнював, про які саме батальйони питає, а я не уточнював, про які кажу. Так і вийшло, що ми говорили про різні речі й зрозуміли кожен по-своєму. Мене пропустили. В автобусі я сидів в останньому ряду посередині. Це єдине місце, де був простір для моєї ноги. Так я й їхав з ногою-пістолетом дві доби.
На кордон прибули о сьомій вечора, а запускати на пункт пропуску почали о другій ночі. Росіяни подивилися речі. Забрали паспорт. Через дві години повернули і сказали «до побачення». Це було 28 квітня, в мій день народження, мені виповнилося 30 років. Ми вирушили до латвійського кордону, і виявилося, що той перехід ну зовсім не 100 метрів, як мені розповідали. До КПП на латвійському боці я заледве дістався.
Там усе минуло дуже швидко, оформили папери й мали йти до автобуса. З’ясувалося, це ще далі, ніж пройшли до цього. З нами були якісь речі та ще кіт, тягнули все це в руках, звісно. Доходимо до маленької будочки, там стоїть жінка, їй треба віддати якийсь талончик. Я віддаю його, роблю перші два кроки по латвійській землі — і апарат зовнішньої фіксації виходить з ноги. Починається кровотеча, я намагаюся ту штуку засунути назад. Мені гіршає, стає зрозуміло, що потрібна медична допомога і далі ми не поїдемо.
«Твоя нога на два сантиметри коротша, ніж треба»
На кордон дуже оперативно прибула швидка, нас обох повезли в лікарню. Там зробили знімки. «А ти знаєш, що твоя нога на два сантиметри коротша, ніж треба?» А мене в попередній лікарні запевнили, що все добре. Але ж то було в «ДНР». По-їхньому, мабуть, це й означає «добре». Почався дуже довгий процес лікування, який триває і зараз.
У Латвії мені зробили дві великі операції. Спочатку повністю перебрали ногу й установили металеву пластину, бо я втратив шматочок кістки. Потім виконали трансплантацію з іншої ноги, щоб відновити втрачений фрагмент. Тоді інфекція — з нею ми боролися дуже довго, на жаль, вона знищила імплант. Треба робити все знову. Скільки це триватиме, невідомо. Європейська медицина дуже якісна, але дуже повільна. Я можу трохи ходити, але моя мобільність дуже обмежена. Поки що нічого не робили з вухом, на 50% лівим вухом я нічого не чую.
Я отримав багато ускладнень, можливо, через обставини травми й ті умови, у яких надавали першу допомогу. Авжеж, треба сказати, що на той момент лікарі зробили все, що було в їхніх силах, але їхні можливості були мізерні.
Мою маму поховали в селищі Виноградному. Коли вона померла, їй у кишеню поклали записку з даними. Родичі в Маріуполі змогли віднайти її та поховати по-людськи, в окремій могилі, а не в траншеї з номерком, як це робили окупанти.
Повертатися до Маріуполя, навіть коли його звільнять, немає до кого. Хтось помер, хтось поїхав, один мій кращий друг досі в полоні. А ті, хто лишився там свідомо, наприклад, колишні колеги по театру, з ними я не хочу мати нічого спільного. Думаю, шанс, що я повернуся до Маріуполя, дуже маленький, надзвичайно. Більшості з того, що я знав і любив, уже нема.