Цього не трапиться зараз
До перспективи, що почнеться війна, я ставився доволі скептично. Було розуміння, що це може статися, але з новин складалося таке враження, що Росія ще не готова. Ми розуміли, що війна можлива, протягом останніх восьми років. Але цього не трапиться зараз, вважав я. Бісило, що наші не готуються. Представники уряду постійно казали, що ситуація штучно нагнітається, пояснювали, як це шкодить бізнесу й таке інше.
24 лютого я був удома з дітьми, збирався звикло починати робочий день. У дітей – навчання, у мене – багато справ по господарству, свійські тварини, дім й таке інше. Того ранку ми пішли, як зазвичай, до школи. У чаті питають: «Що ми, в школу йдемо чи ні?» Учителі відповідають: «Ви що! Сидіть вдома і піклуйтеся про близьких».
Перші дні весь час на новинах. Багато хто з селян їздив, як завжди, на ринок у Маріуполь повз частину ППО та аеропорт, котрі обстріляли в перший день. Бачили, як воно горіло, переказували. Так усе було до 26 або 27 лютого. Поки після поїздки на ринок нас ледве випустили назад через блокпост українські військові (вочевидь, з міркувань безпеки – через близькість аеропорту та дорога постійно обстрілювалася. – LB.ua). Більше в місті ми не були. Майже відразу втратив зв’язок з рідними в різних містах України, і це мене дуже непокоїло.
27 лютого зранку до мене прийшли хлопці-односельці. Дійшли згоди, що потрібно об’єднуватися, допомагати одне одному, щоб оцей воєнний час якось пережити. Спершу зробили групу в телеграмі й організували доставку води з криниці літнім людям. Один з тих хлопців контактував з Червоним Хрестом. Ми зібрали та встигли відправити машину гуманітарної допомоги на Маріуполь. Коли сполучення з містом перервалося, у нас зібралося багато продуктів. Молоко, сметана, картопля, олія, домашні консерви та купу одягу – усе зібрали та завантажити в машину. Поїхали до Нікольського, де мусили зустрітися з Червоним Хрестом. Це було 28 лютого. Тільки ми дочекалися їх і перевантажили все, як почався обстріл. Чути було конкретно.
Швидко рушили назад. Бачимо, на трасі стоїть машина, прошита кулями, пом’ята вся. Під’їжджаємо ближче: зовсім юнак у військовій формі видивляється через бінокль у бік селища. Так я вперше побачив окупанта.
Метрів за 500 по дорозі стояла величезна колона: "камази", БМП і все інше. Нам пощастило – до колони був поворот, не довелося їхати повз них. Це був шок для нас. Ніхто не очікував, що окупанти так стрімко зайдуть углиб країни. Останні дані були, що вони в Мелітополі. Уже ввечері нас наздогнали новини, що всі села навкруги окуповані.
Без спротиву
Про масштабні бої на підступах до Маріуполя ніхто з нас не чув, були тільки поодинокі обстріли військових колон. 1 березня в нас уже не було світла. Того дня ми почули прильоти в районі траси на Маріуполь. Пізніше ми бачили те місце, там лишилися два спалені БТР окупантів. У сусідньому селі було знищено два танки. Але це все було.., як це сказати. Слабенько. Ворожі війська постійно рухалися з півдня на північ, намагаючись охопити Маріуполь. Йшли такі величезні колони техніки, що оті одиничні втрати не мали ніякого значення.
Ватників у нашому селі вистачає. Багато хто тішився, що прийде Росія. Але якихось активних дій вони не чинили. Проте якби денеерівці приїхали в село і сказали: “А покажіть, хто тут за Україну?”, я впевнений, знайшлись би ті, хто вказав би пальцем. Один поліцай першого дня поїхав у райцентр відмічатися в нового начальства. Його назначили комендантом. Це було 6 чи 7 березня.
У райцентрі явно готувалися до приходу ворога – там буквально зустрічали окупантів з короваями. Але навіть не росіян, а денеерівців.
Регулярні війська РФ зайшли в село та пішли далі на позиції, під Маріуполь. А в райцентр заїхали донецьке МДБ, поліція і таке інше. Усе було оперативно. У перший день окупації прибув якийсь високопосадовець МНС з Донецька, йому влаштували дуже теплу зустріч. Місцеві виводили всіх пожежників урочисто зустрічати нового керманича.
Ми чули, як кулі цокали поруч з нами
2 березня нам подзвонили знайомі й попросили вивезти із сусіднього села дівчину з двома дітьми. То село також було вже захоплено, окупанти дізналися, що то сім’я військовослужбовця. Звісно, люди боялися, що їх будуть переслідувати.
Щоб забрати цю родину, нам потрібно було перетнути трасу, якою активно рухалася ворожа техніка. Ми з батьком розуміли, що це небезпечно, але відмовити не змогли.
Уранці сіли в машину. До того місця було хвилин 20, але так вийшло, що повернулися ми тільки через три дні.
Доїхали до точки призначення, не зустрівши жодної душі, швидко завантажили родину і рушили назад. Машина наша була позначена червоними хрестами з усіх боків. Ранок був туманний. Наближаючись до траси на Маріуполь, зауважили, що їде дуже велика колона російської техніки. Зупинився "Тигр", з нього вискочили солдати, без попередження почали стріляти в нас. Ми чули, як кулі цокали поруч. Як ніхто не загинув, не розумію досі. По газах – і назад.
Тільки-но сховалися в якомусь подвір’ї, почався артилерійський обстріл. Просиділи кілька годин, вирішили спробувати ще раз. Дісталися до того самого місця – нікого. Проїхали метрів 300 – бачимо танк, чуємо постріл з чогось важкого. Кинулися на узбіччя, закричали, що ми з дітьми: “Не стріляйте!”
Підійшли до нас якісь кавказці у формі РФ. Балакали дуже коректно. Їхній командир був дуже підозрілим, але майже нічого не питав. Машину витрусили повністю, почали нам погрожувати, мовляв, у них наказ розстрілювати всіх. Дівчина дуже боялась і плакала.
У батька забрали телефон, а він одразу задзвонив. Командир увімкнув гучний зв'язок і наказав відповідати російською. Батя знітився, занервував, каже, я забув російську. Довелося відповідати мені. То був сусід, він питав, як запустити механічну дійку. Кавказці зрозуміли, що пішли якісь балачки про корів, то відключили телефон. Поки ми стояли, повз нас проходили колони російської техніки: "камази", танки, БТР, БМП – усе, що тільки можна. Дуже багато. Протримавши якийсь час, сказали, якщо поїдемо далі в той бік, нас уб’ють. Тож ми завернули до знайомих.
Після варварів
Додому потрапили тільки 5 березня. Зустріли чоловіка, який прибув з нашого села. Він і повідомив, що можна проїхати.
Наш шлях проходив через ще одне село. Ми його не впізнали. Окупанти позносили все: дерева, знаки, паркани. Танками розбили дорогу, повалили майже всі електроопори. Думаю, вони це зробили навмисно, щоб лишити людей без електрики.
У цьому селі загарбники розстріляли з БМП фельдшерський пункт, усе в дірах. Спалили сільраду, стріляли в школу з танка, пограбували магазин. Якесь безглузде варварство, бо українських військових там не було.
Кажуть, окупанти шукали "нацистів". Це сусіднє село дуже постраждало, емоції передати важко.
А от нашому селищу пощастило. Росіяни в нас не затрималися, тож усе лишилося цілим. Тільки на в’їзді знищили машину з цивільними – їх розстріляли без попередження. Загиблих я дуже добре знав – звичайні хлопці. Тепер їхні діти лишилися сиротами.
Боялися переслідування
Десь 13 березня до нас почали доходити чутки, що можна якось виїхати на Бердянськ. Інформації про коридор не мали ніякої. 16 березня, коли вже побачили колони машин з Маріуполя, долучилися до них.
Мої батьки відмовилися покидати рідне село. Я взяв батькову машину та рушив зі своїми двома дітьми, тією дівчиною і її двома дітьми, яких ми вивезли на початку березня. Багато російських блокпостів пройшли, але доїхали того ж дня до Запоріжжя без особливих пригод.
Мотив у нас був дуже простий – ми боялися переслідування через політичні мотиви. Моя дружина та брат – військовослужбовці ЗСУ, чоловік тієї дівчини також у війську. Почалися оці всі історії про МДБ ДНР, про обшуки та чистки, потім у райцентрі вбили голову спілки АТО. Ми здогадувалися, що на нас це все також чекає. Повсюдно було елементарне зрадництво. У школах передбачені певні пільги для дітей, батьки котрих мають статус УБД. У журналі навпроти прізвищ таких дітей є відмітка. Я знав, що в райцентрі керівники освітніх закладів пішли на співпрацю з окупантами. Вони поселяли в дитсадках і школах російських військових. Я не сумнівався, що рано чи пізно ті отримають списки – і в нас почнуться проблеми. Усвідомлення такої перспективи дуже тиснуло на мене.
В один кінець
Плани на майбутні пару місяців пов'язані лише з дітьми. Потрібно, щоб вони здобували освіту. Здоровий глузд підказує, що в рідному селі вже робити нічого. Там і раніше було мало людей, а після цього повернеться ще менше. Звісно, я вірю в перемогу… Але ці рани надто глибокі.
***
Від редакції: Валентин з дітьми оселився в Кривому Розі, де мешкав якийсь час. Пізніше з-під Маріуполя змогли вибратися і його батьки. Залишивши своїх синів на бабусю з дідусем, Валентин добровольцем став до лав ЗСУ.