«Доноси на мене почали писати ще у 2014 році»
Я жив на Донеччині практично на кордоні: до Росії від мого села якісь чотири кілометри. Росіяни окупували все навколо ще у 2014-му, і хоча бойових дій поблизу не було, я відразу відчув зміни. Усе стало якесь сіре й чуже, і люди швидко стали іншими. Бо пропаганда працювала потужно. Путін одразу дає кожному і телевізор, і пульт, ставить антени, щоб транслювати все це. А от українське телебачення до нас майже не діставало. Сигнал був дуже поганий, і я не розумів, чому за стільки років ніхто не зміг це налагодити. Україна в цьому сенсі недопрацьовувала конкретно.
Нових порядків я не прийняв. Спершу намагався спілкуватися з довколишніми, сподівався переконати, що те, що відбулося, не є добре. Проте дуже швидко зрозумів, що це безглузді зусилля. Доноси на мене почали писати ще у 2014 році, навіть одного разу тягали на допит у ФСБ. На щастя, відпустили. Мабуть, вирішили, що я занадто старий і не становлю небезпеки. Але ставлення до мене в селі стало відверто ворожим.
У Маріуполі жили моя донька, чотири сестри й купа племінників. Періодично я їздив до них, і з кожним роком різниця між тим, як жилося в «денеер» й Україні, ставала все помітнішою. Принаймні для мене.
24 лютого увімкнув телевізор, в українських новинах кажуть — війна. Я був повністю розбитий. Коли не розумієш, що тебе очікує, це важке відчуття, словами цього не поясниш. Якийсь час телебачення працювало, я дивився виступи українських політиків, пам’ятаю Арестовича і його «два-три тижні». Це дещо підносило дух. Маріуполь ще тримався, коли телесигнал у нас пропав. Лишилися радіо й мобільний інтернет, але вони теж працювали нестабільно. Незабаром утратив зв’язок з усіма рідними в Маріуполі. Що там відбувалося, ми знали лише з чуток.
У травні опинився в Тельмановому, бачив, як везли воїнів з Азовсталі. Автобуси йшли колонами, а в них замість сидінь були ноші — це везли поранених. Також бачив цивільних, яких евакуйовували. Не знаю, куди їх везли. Запам’ятав їхні очі, наче пусті. У магазині зустрів жінку з донькою. Мала відкусила цукерку, а половину поклала в кишеню й сказала: «Це на завтра». Отакі діти виїжджали, привчені цукерку розтягувати на два дні. Скільки та дитина пережила, щоб такого навчитися? Те, що росіяни влаштували в Маріуполі, — це злочин проти людства.
«Страшно було таке бачити, ще страшніше уявляти, як це відбувалося»
У перших числах липня подався до Маріуполя. Я не хотів, але мене умовив товариш. Разом узялися з’ясувати, що сталося з його та моїми родичами. У місто заїхали зі східної сторони, понад морем. Від церкви (тут про собор Архистратига Михайла. — Авт.) перші кілька будинків по Морському бульвару лишилися цілими, а все інше було зруйноване аж до Азовсталі. Від цього видовища можна було просто застигнути. На дорогах стояли розбиті російські танки й БМП. Вочевидь, наші хлопці добре дали їм прикурити.
У дворах усюди ми помітили хрести, люди мусили ховати близьких просто під вікнами. Страшно було все це бачити, ще страшніше уявляти, як це відбувалося.
У той період розбомблені будинки почали зносити. Їх рештки розвалювали екскаваторами й насипали у вантажівки. Завалів не розбирали, хто загинув у своїх квартирах, там і лишався. Проходячи повз, я бачив людську руку, ще щось схоже на шматки тіл. Це було жахливо. Під’їжджали самоскиди й вивозили це все, як потім з’ясувалося, просто на звалище. Я зауважив, що машини були з Бєлгородської та Брянської областей Росії. Місто заповнили прибулі із Середньої Азії та Кавказу, вони ж працювали на демонтажі будинків.
На вулиці, де жила одна моя сестра, лишилися тільки дві коробки від будинків. Сестри разом переховувалися в підвалах — якось усе пересиділи й лишилися живі. Чоловік моєї доньки загинув, а сама вона опинилася в Росії. У родини товариша все згоріло, його дружину захопили в полон чеченці, але батьки викупили її. Отакі новини чекали нас.
Сестри вмовляли лишитися в Маріуполі. Але після всього, що я побачив... Пам’ятаю, яким квітучим був Маріуполь до окупації: бульвари та пірси, усе було яскраве й красиве. А тепер усе в руїнах. До того ж сестри вважали, що місто знищили українські війська. Я їм кажу: «Ага, на російських літаках, російськими ракетами, а стріляли українці». Але їм нічого не доведеш. По вулицях уже їздив автобус з величезним телевізором і засмічував мізки. Я полишав Маріуполь з думкою, що більше ніколи туди не повернуся.
Потім я поїхав до Волновахи, хотів щось дізнатися про друзів: хто живий, хто ні. Зв’язку там не було, зателефонувати було неможливо. Знайшов будинок товариша Сашка, точніше його руїни. Волновахи майже не лишилося. Затримуватися там не було сенсу, я повернувся до себе, в село.
«Я не приховував, що підтримую Україну, і мене за це ненавиділи»
Серед односельців я не приховував, що підтримую Україну, і мене за це ненавиділи. І як це можна приховувати взагалі? Ти розмовляєш з людиною, а вона несе той брєд, який побачила по телевізору. Мені здавалося, що власних думок у них узагалі немає. Вони, як папуги, цитують Соловйова, Скабєєву, Кисельова. А часом не просто повторюють, а навіть вірять у всі ті нісенітниці. Пропаганда працює добре — це треба визнати. Після 24 лютого напруга навколо мене значно посилилася. Жити серед людей, які буквально хочуть тебе вбити, якось некомфортно.
Я вирішив вибиратися на підконтрольну Україні територію. Почав збирати гроші й у листопаді найняв перевізника. За домовленістю маршрут проходив через Тельманове, Донецьк, Луганськ, через Росію до пункту пропуску Колотилівка. Але в дорозі повідомили, що перехід закрили, доведеться їхати через Прибалтику й Польщу.
На російському кордоні я застряг на 10 годин. Нашу групу запустили на КПП о 17:00, а випустили звідти о другій ночі. Нас було шестеро, у всіх забрали документи, двері замкнули наручниками, вийти можна було тільки в туалет. Речей мав обмаль, буквально зміна білизни й документи, тому перевіряти там було нічого. Натомість допитували мене прискіпливо. Я думаю, що вони в комп’ютері побачили протокол мого допиту ще 2015 року, тому причепилися.
Змусили заповнювати анкету. Російський офіцер питає: «Чому в графі, чи схвалюєте СВО, нічого не написали?». Бо це провокаційне питання, відповідаю я. «То ви що, за Україну?» — продовжує він. «Так», — кажу.
Я здивувався, але реакція на мої слова була нульова — обличчя наче з каменю. Я ще в радянський час розмовляв з кадебістами, оце була саме та школа. Він по колу ставив одні й ті самі питання, я однаково відповідав. Не знаю, скільки це тривало. Мене вивели в коридор, а через якийсь час просто повернули документи й випхали на латвійську сторону. Потім була Варшава. Тоді нарешті дістався України. З Тельманового я виїхав у понеділок о четвертій ранку, а о другій ночі в п’ятницю був у Львові.
Я прожив у своєму селі дуже багато років, і мені там подобалося. Але довелося кинути все майно й усе господарство, бо жити серед людей, які бажають тобі смерті, вкрай важко. Не думаю, що я колись повернуся в те село. Навіть якщо Україна відвоює свої території, ті люди там усе одно залишаться. Коли я згадую, що зі мною сталося, то на думку приходить прислів’я «Обирай не хату — обирай сусідів».