27–28 лютого я ще сходила на роботу, як звичайно. А після цього почалися проблеми з транспортом і зв’язком, наш графік повністю збився. З 28 лютого заклад перевели на особливий режим, лишилися тільки чергові медсестри, а санітари та лікарі не виходили. Керівник приїжджав за можливості або термінової потреби.
Нас було четверо на зміні, але так збіглося, що серед колег я жила найближче до роботи, тому підстраховувала всіх. 1 березня мою колегу не змінили. Зв’язок ще був, вона подзвонила. Сказала, що не розраховувала, що затримається, тож я принесла їй поїсти. Думали, що залишимося вдвох, щоб не було так страшно, ще на добу. Але її змінниця таки доїхала в той день аж із селища Моряків. Наступного дня змінити її мала вже я.
Більшість загиблих лишилися невідомими
2 березня світла, водопостачання та опалення вже не було, транспорту також. Зять Олексій відвіз мене на роботу машиною, це було вдень. Я взяла з дому ліхтарик, трохи їжі та води, зарядила павербанк. Коли вже була на роботі, зник зв’язок – і я лишилася в ізоляції. Зв’язатися з керівником і рідними стало неможливо.
Холодно було дуже, а страшно ще дужче. Неподалік моргу був завод Ілліча, а навколо промислові майданчики. Вибухи було чутно з усіх боків, мабуть, там стояла якась техніка, бо летіло і звідти, і туди. Від мене якихось дві-три сотні метрів. Вікна на другому поверсі вже всі вилетіли, я піднялася нагору, всі кабінети замкнені. На першому деякі вікна теж вибило, проте виходити на вулицю, щоб якось їх зачинити, було страшно.
Холодильники вже не працювали, але вони все одно були вже повністю зайняті трупами. Людей привозили постійно, іноді на машинах, іноді несли пішки, якщо десь поблизу.
Ще були хлопці з муніципальної служби “Орфей”. То була одна й та сама бригада завжди, і вони працювали щодня, скільки могли. Їх, мабуть, нікому було змінити. Але я хоч сиділа на місці, а вони їздили містом під обстрілами, я уявляю, як їм було страшно.
Вони збирали загиблих з вулиць, здебільшого в таких людей не було документів. Тож я записувала в журнал реєстрації зі слів тих хлопців: «Чоловік з вулиці Миколаївської. Приблизний вік – 50 років, був одягнений у…» Щоб хоч приблизно можна було впізнати. Одного разу приїхали дві жіночки зі Старого Криму, їх направила поліція, і вони за описом і одежею впізнали когось зі своїх близьких Тоді я записала в журнал їхні прізвища, але більшість загиблих лишилися невідомими.
"Тіл було стільки, що двері не зачинялися"
У мирний час за зміну могло надійти кілька тіл. Якщо казати у цифрах, то коли більше ніж 5 тіл, то це означало щось екстраординарне. Місткість полиць холодильників у двох залах десь на 20 трупів. Рідко коли доводилося складати на підлозі. За весь час роботи таке пам’ятаю лише пару разів: коли випали довгі вихідні й усі лікарі не працювали і коли стався Іловайськ.
3 березня був приліт у район магазину "Каскад" на вулиці Торговій. Звідти та з прилеглих дворів одночасно привезли чоловік п’ять-шість. Запам’ятала охоронця – він був з документами – і дуже юну дівчинку.
Тепер трупи лежали не тільки в холодильниках, а й у секційних залах і коридорах, у холі. Лежали в пакетах, замотані скотчем, але здебільшого загорнуті в ковдри чи килими або просто накриті тим одягом, у якому були. Стояв сильний запах, добре, що на вулиці було холодно, бо це було б жахіття. Відчинити вікна я не могла – було страшно, тож посипала все хлоркою. Тіл було стільки, що двері до зали не зачинялися.
На два поверхи я була сама серед гори трупів. Дуже страшно зараз це все пригадувати. Але в той момент воно якось було наче і нестрашно, бо ти намагаєшся ні про що не думати, робиш усе, як робот.
"Я розуміла, що змінити мене ніхто не прийде"
3 березня мене мали б змінити, але ніхто не прийшов. Я вже розуміла, що ніхто і не прийде, проте все одно лишилася. Я заступила на зміну і не могла просто піти, кинувши морг. Іти я не збиралася зовсім, вирішила лишатися стільки, скільки буде можливо.
Наша кімната чергових розташована у глибині споруди за трьома стінами без вікон. Тому була надія, що якщо кудись влетить, я залишуся жива. З однієї сторони секційна зала, з іншої зали Скорботи, з третьої – холодильники. Все це було заповнено трупами.
У кімнаті було ліжко, але я сиділа під столом, накрившись з головою ковдрою, бо просто хотілося забитись у якийсь куток від страху. Весь час я сиділа в цій кімнаті, виходила відімкнути двері, зробити запис і назад. Бо іноді приходили люди, розшукували родичів, “Орфей” привозив нові тіла.
У кімнаті чергових був холодильник. Навіть без світла, через морози те, що лежало в холодильнику, було придатне для їжі. Але їсти насправді і не хотілося. З водою було гірше, її було мало, і ще я ділилася з хлопцями з “Орфея”. Утім знала, що в кабінеті начальника є якісь запаси. І можна було б його відімкнути в разі чого.
Уночі
У морзі вночі було дуже страшно. Воно й у звичайний час моторошно. А тут темінь непроглядна, гримить невпинно, усе трясеться від вибухів. Ти сидиш під столом, накрившись ковдрою, а о другій ночі хтось стукає у двері. У нормальний час тобі дзвонять, ти знаєш, що хтось буде, або іноді ми обговорювали умовний стук. А так абсолютно невідомо, хто буде стояти з того боку і що йому треба.
Тож вилазиш з-під стола, вмикаєш свій ліхтарик. Він ледве світить, бо сідає батарейка. Йдеш до дверей навпомацки, чіпляючись своїми ногами за ноги мертвих, бо вони вже абсолютно всюди. Відчиняєш, а за дверима стоїть хтось не зовсім тверезий і каже: «Пустіть, у мене тут братішка, я хочу його обійняти». Ти чуєш, як свистять снаряди, видно, як десь вирує полум’я і спалахують вибухи. І ти не знаєш, що йому відповісти. Це, м'яко кажучи, напряжно.
“Якби зять не забрав, у мене дах поїхав би”
Останні дві доби я фактично просиділа під столом. 5 березня вранці біля моргу побачила українських військових. У них був зв’язок, і я попросила, щоб дали подзвонити дітям. Хотіла сказати, що досі на роботі, що досі жива. Набрала зятя Олексія і кажу: “Льошо, я на роботі”. Він відповів, що зрозумів, і дуже швидко поклав слухавку. Ще ті військові були поруч, як він уже приїхав за мною: “Збирайся швиденько, поїдемо додому”.
Я відповіла, що не поїду, що не можу покинути документи, журнали та все інше. Насправді я просто не уявляла в той момент, наскільки критичною була ситуація навкруги. Які там до біса документи! Вже тепер це розумію.
Але зять умовив. Я намагалася заховати документи, написала записочку: «Немає нікого». Позамикала на ключ двері всередині, підсунула камінець до вхідних, щоб вони не зачинилися на замок.
Ми поїхали, і тоді я зрозуміла, які жахливі зміни сталися між 2 і 5 березня. 2 березня будинки навколо проспекту були ще цілі. 5 березня – проспект розбитий, дорога завалена дротами, валяються стовпи, на узбіччях – трупи. Це боже провидіння, що ми проскочили, в той момент ніхто, крім нас, не їхав проспектом.
Що було в морзі далі, я точно не знаю. Скільки я ще протягнула б – невідомо. Мені розповіли, що сама споруда була зруйнована, чи лишилася б я жива? Якби Олексій не забрав, мабуть, у мене дах поїхав би, це як мінімум. Виходить, я таки непогана теща, якщо, попри всю небезпеку, він поїхав за мною.
Коли ми їхали, тіл у морзі було дуже багато. Я вже не рахувала їх. Якщо приблизно – то в районі сотні. Тільки за ті три останні доби їх привезли близько п’ятдесяти. Я знаю, що потім окупанти всі тіла вивезли, але де їх поховали – не знаю.
Так само невідомо, де похований мій чоловік. Він помер удома 10 березня, спочатку його поховали поруч з будинком. За райвиконкомом є церква, біля неї ховали всіх з нашої округи. Через декілька днів туди влучив снаряд, а потім приїхали росіяни й усіх перепоховали, куди – вже ніхто не знає. Я намагалася з’ясувати, але ніяких слідів немає. Мабуть, уже ніколи не дізнаюся.
***
Софія виїхала з Маріуполя в середині березня. Разом з тисячами містян пройшла десятки ворожих блокпостів і безліч перевірок, щоб дістатися підконтрольної Україні території. Перебуваючи вдалині від дому, вона мріє про повернення, навіть попри такі важкі спогади.