капелан Василь Федоренко
«Моя родина ніколи не ототожнювала себе з "русскими"»
Я народився в Мелітополі. Ріс у селі Терпіння Мелітопольського району на Запоріжжі. У сім’ї нас було троє братів. Моє дитинство минуло в сільській праці: як пастуха, садівника тощо.
У вересні 1989 року почав навчання у Красноармійську (сучасний Покровськ) у педагогічному училищі. Тут уперше зустрів носіїв української мови: багато молодих з Тернопільщини, Львівщини й інших західних областей у радянський час їхали вчитися на схід України. До цього додалися перші публікації про легіон УСС, вивчення історії Центральної Ради й УНР, розповіді нових друзів, за що боролася УПА. На Першотравень 1990 року моя група, 11-т (перший курс), у колоні навчального закладу підняла синьо-жовтий прапор. Зробив це мій одногрупник Гаюнов (імені, на жаль, не пам'ятаю). Тканину на прапор ми купували разом, і його мама пошила два прапори. Другий прапор я вивіз до батьків. Звісно, і директору училища, і куратору, і одногрупнику тоді дісталося, але ми про це не жалкували.
Заговорив українською я влітку 1992 року під час педагогічної практики в Алтагирі (селище Богатир) на Запоріжжі. Тоді й познайомився з майбутньою дружиною Вікторією, моїм першим коханням у житті. У грудні 1992 року знайшов осередок Кальміуської паланки Українського козацтва в Донецьку й долучився до українського козацького руху, зв'язок з яким тримаю і досі.
«З трьох тисяч кримських прикордонників з окупованого півострова вийшли 288»
Дні «русской весны» в Криму мене застали заступником начальника мобільної прикордонної застави «Керч» з персоналу Сімферопольського прикордонного загону (зараз це 79 прикордонний загін) у званні молодшого лейтенанта. Тоді ми навіть не уявляли, що від росіян може бути небезпека, це сприймали як нісенітницю. Мобільні групи застави направили спостерігати морське узбережжя від Кіммерика до мису Чауда, аби виявити десантування росіян з великих десантних кораблів на кримське узбережжя. Завдання свідомо безглузде, оскільки і так їм протиставити ми нічого не змогли б. Це тільки розпорошило наші сили й виснажило особовий склад. Настав час, коли нас просто повернули в розташування підрозділу.
Наш відділ прикордонної служби «Керч», на території якого була моя мобільна застава, здали ворогу. Уночі двері відчинили за командою начальника відділу — і співробітники ФСБ узяли під контроль кімнату зберігання зброї, засоби зв'язку, спецтехніку, автотранспорт. Потім тривала агітація особового складу. У ці дні керченські морські прикордонники здійснили перший героїчний чин: уночі через кригу Азовського моря весь справний корабельно-катерний склад вивели в порт Бердянськ. Прийшли «агітатори» і до мене — щоб я служив «народу Криму».
Наступного вечора після референдуму я, мій начальник застави капітан Крамар, його заступник лейтенант Симонов прийняли рішення самостійно покинути Кримський півострів, оскільки вже було зрозуміло, що його втрачено: через вікно квартири начальника застави ми постійно бачили, скільки техніки й особового складу противника прибуває в Крим через поромну переправу Крим — Кавказ, до нас приєдналися два контрактники нашої застави (з 27 осіб особового складу).
З трьох тисяч сухопутних прикордонників, які проходили службу в АР Крим, вийшли з окупованого півострова 288 осіб.
«Після падіння в Кальміус я вижив. 15 азовців потонули»
2019 року в мене виявили важку хворобу — пухлину в правій стегновій кістці. Це стало переломним етапом. До служіння в церкві підштовхнула дружина, і мені поталанило, що я зустрів досвідчену духовну особу, тогочасного капелана Маріупольського загону морської охорони отця Уара. Владика Сергій, митрополит Донецький і Маріупольський ПЦУ, благословив мене на пономарське служіння. Усе решта стало похідним, складалося, як пазли: і військова служба, і лікування, і служіння в церкві та навчання в семінарії, рукопокладання в сан диякона.
Війна для мене почалася 23 лютого після 22:00 з команди «база!». Весь особовий склад 23 ЗМО прибув у місця дислокації, озброївся. О 4:00 почався ракетний обстріл Маріуполя, розташування батальйону ППО ЗСУ, де служив мій син Андрій, одразу знищили. Я заступив черговим частини в штабі нашого ЗМО. Жінка не хотіла нічого слухати й не погоджувалася на евакуацію.
Коли вороже кільце навколо міста почало стискатися, управління загону перемістили в порт, на територію судноремонтного заводу, де базувалися наші прикордонні катери.
В.о.командира 23 ЗМО, тоді ще капітан 2 рангу Петро Мельник (Герой України) поклав на мене обов'язки польового капелана, оскільки в Маріуполі не було священнослужителів. З благословення владики Сергія я духовно опікувався військовослужбовцями, як умів. Мій спостережний пункт Барбарис в управлінні судноремонтного заводу був місцем реабілітації для тих, хто занепав духом і запанікував, кому треба було хоч якось відновитися після важкої контузії. Я чергував і одночасно молився. Молився за всіх. І всі це знали.
Смерті не боявся: удень під обстрілами йшов до нашого храму і дзвонив у дзвони, читав молебні, з капеланом поліції навіть вдалося відслужити Літургію ранішосвячених дарів, уночі чергував на посту спостереження. Але це не значить, що я був відчайдухом.
Далі опинився на позиції Гора, де хрестив азовця-розвідника Івана, дивився в очі ворогу і смерті, де прийняв бойове хрещення і брав участь у взятті в полон денеерівців з 2АК.
«Редіс казав, що битимемося до останнього патрона й останнього ковтка води»
Потім був прорив сил оборони Приморського району міста на завод «Азовсталь»: я був у групі військових, що перебували на броні БТР «Буцефал», який зумів прорватися на міст через Кальміус, але внаслідок обстрілу перекинувся у воду. Я потрапив під корпус бронетранспортера й отримав забій правої частини тіла — права рука опухла й перестала слухатися. Практично весь час оборони території заводу я був трьохсотим. Усі, хто був зі мною на броні, вціліли, водій і другий номер також урятувалися, азовці, що були в десантному відділенні, потонули, їх було 14–15 осіб.
На заводі я продовжував щоденну молитву й духовну опіку над воїнами, наскільки це було в моїх силах. Багато хлопців приносили записки, щоб я молився за їхніх близьких.
Розуміння того, що ми приречені, було відразу, як опинились на заводі, де були темрява, холод і голод. Я розумів, що це початок кінця. Владика на початку оборони наполягав, щоб я спалив облачення і требники, не називаючись, вийшов через фільтраційні пункти окупантів з міста, пробивався на територію України. У мене на це не підіймалася рука, але Господь забрав у мене все сам: моє облачення, требники, церковне вино, миро, просфори — усе потонуло разом з технікою в Кальміусі. Залишився молитовник українського воїна 2014 року видання, що був у нагрудній кишені разом з документами.
До провалу в обороні спричинилися й певні особи з наших військових формувань. Тримаючи в напівголодному стані власних військовослужбовців, вводячи в оману керівництво оборони про наявність ресурсів, посадові особи, які відповідали за забезпечення харчами особового складу, допустили захоплення ворогом понад 10 тонн продуктів.
Наш загін, тобто те, що від нього залишилося — приблизно 100 осіб, базувався в підвалі третього рівня глибини Джерело під цехом стана 3600 разом з військовими з «Азову», морпіхами, тероборонівцями.
У наші перші дні на заводі, 15–16 квітня, Редіс (Денис Прокопенко) казав, що будемо битися до останнього патрона й до останнього ковтка води.
Ніхто не думав про добровільну здачу в полон, але всі розуміли, що смертельна розв'язка неминуча: через місяць перебування на заводі всі цехи та будівлі лягли, і ми готувалися до того, що росгвардія буде викурювати й вибивати нас із підземелля — про це говорили в російських новинах. Неодноразово в підвалі Джерело ми занурювалися в цементний туман унаслідок обстрілів і бомбардувань, а ще докучав п'ятисантиметровий шар графітової пилюки на підлозі — постійно згрібали її в кутки, поливали брудною водою, коли вона з'являлася. Усе літо в Оленівці я відхаркував цю пилюку.
У підвалі температура не перевищувала 15 градусів, вогкість і напівсутінки, голод… Але ніхто не втрачав людяності, і це давало сили триматися. Важливо було мати зв'язок з рідними й Україною. Мій телефон скупався в Кальміусі і не працював, але завжди хтось допомагав зв'язатися з рідними. Мали зв'язок через старлінк «Азову» (свій втратили під час прориву на завод), домовилися розмовляти до 10 хвилин на особу раз на три доби. Трохи зігрітися можна було біля вогнища, а висушити речі — на вихлопі дизель-генератора. Як 300 постійно перебував у підвалі, а хлопці заступали на позиції: Бетон, Шлачка (шлакова гора) і т.д. — багато гинуло...
«Багато хлопців не здалися в полон. Їхня доля невідома»
15 травня Редіс прийшов до нас на Джерело й повідомив про «почесний полон»: табір-колонію в Оленівці, гуманне поводження з боку ворога, домовленість, що нас «обслуговуватиме» ФСВП РФ, а не «ДНР», і тому знущань не буде. Обіцяли нормальні побутові умови, постіль, душ, триразове харчування, присутність МЧХ у колонії та зв'язок з рідними. Завдання — вижити, а, мовляв, через три-чотири місяці нас обміняють і повернуть на підконтрольну Україні територію. Я в ці казки не вірив, знав, що ворог дуже підлий. Але між життям і смертю людина обирає життя. Проте доволі багато хлопців не пішли в полон: брали зброю, харчі та йшли своїм шляхом. Доля їхня, на жаль, невідома. Хоча розповідали про бійця, який вийшов сам з Маріуполя.
17 травня я за командою в.о. командира загону вийшов із заводу у складі групи військовослужбовців різних родів військ, здав автомат АК-74 (попередньо ми погнули всі стволи) у ворожу вантажівку, пройшов огляд у дагестанця (який не був агресивним, обличчя не було закрите, відчувалося, він зрадів тому, що бойові дії закінчилися), представився за вимогою на відеокамеру спецслужбовцю РФ (обличчя запаковане в балаклаву, на голові кепка) й сів у автобус із Ростова (було багато реклами в салоні з цього міста). Дагестанець, що нас конвоював, був переляканий і кілька разів смикав затворну раму, набої літали по салону, було зрозуміло, що він сам не свій, панічно боїться «нацистів». Усю ніч їхали в Оленівку і пів ночі стояли під огорожею з колючим дротом. На ранок відбулася прийомка в бараку 7–8. Для тих, хто з заводу — гуманна, без побиття, але морально принизлива, з обшуком до повного оголення, з вилученням речей і всіх гігієнічних засобів.
Нічого з того, що обіцяв ворог, не було виконано. Масових тортур тоді ще не було, але катували на допитах, у штрафному ізоляторі. Під час пересування колон поза межами бараку можна було отримати стусанів просто тому, що у вертухая або спецпризначенця поганий настрій. У бараках не було питної води, каналізації, ліжок, постелі. Їжа була дуже бідна й пуста, без будь-яких жирів, але раділи звичайному хлібу, оскільки за час оборони міста ми про нього й забули.
«Після теракту в Оленівці денеерівські журналісти розкладали фрагменти HIMARS»
Добре пам'ятаю ту ніч, коли хлопців знищили у бараці 200. Я прокинувся на першому поверсі бараку й побачив, як з-під огорожі колонії дає залп установка БМ-21 «Град» у бік Курахівської ТЕЦ, де була лінія фронту. Ми чули важкі вибухи, але розуміли, що це не в нас, тому не хвилювалися. На ранок дізналися, що вночі в дах нового бараку в промзоні був приліт. Потім хлопці з робочої групи нашого бараку розповіли, як прибирали трупи «азовців», бачили, як денеерівські журналісти розкладали залишки американських снарядів HIMARS, не соромлячись того, що це бачать українські полонені.
У бараці морських прикордонників утворилася своя парафія військових, і до нас приєдналися всі, хто мав у цьому потребу, наші наглядачі принесли Біблії, великий молитовник церковнослов'янською з тюремної каплиці УПЦ МП, у якій не було священника. З благословення владики Сергія під час здачі в полон я не повідомляв, що священник, у полон пішов як офіцер 23 ЗМО. Із першого допиту зіткнувся з агітацією перейти на ворожий бік, від чого зразу ухилився, і ті молоді російські офіцери, що допитували, вилучили мій паспорт і службове посвідчення, сказали, що мені буде важко в полоні, попередили, що не кожен це витримає.
Повернули мій солдатський молитовник 2014 року видання, в якому були описані приклади прояву Божої Сили під час Майдану.
Молилися ми щоденно. Спочатку поряд були дві-три особи, потім, незважаючи на те, що з нашого бараку з 22 травня почалися етапи (ми надіялися, що це обміни), молільників ставало більше. Коли відправляли на етап, побратими просили молитися за них.
Моя парафія зростала. У бараці я охрестив двох військовослужбовців, які виявили бажання прийняти серцем Христа. Для мене це було черговим відкриттям промислу Божого і відповіддю моєму внутрішньому я, чому опинився на війні і залишився живим. Один хлопець був з протестантської родини, але прийняв православний обряд. Улітку, коли було тепло й барак був переповнений, ми молились «у локальці» — дворику, який прилягає до бараку, під великим диким абрикосом; наші наглядачі (особливо спецпризначенці) були в емоційному щоці, як побачили що «нацисти» моляться: «Эти убийцы молятся?!!».
Аж занадто символічним у цьому мордорі для мене було те, що кожен шмон, де тебе примушують роздягнутись і сидіти голяка, проходив біля «Голгофи»: трьох дерев'яних хрестів із розп'яттями розбійників та Ісуса Христа, виконаних з дерева майже в натуральну величину.
«Я бачив, як старші офіцери не витримували катування голодом»
Найважчі тортури в полоні — це катування голодом. Життя в голоді роками виснажує психіку не менше, ніж інші тортури. Через голод хлопці переходили на бік ворога — спершу в Оленівці, у так званий добровольчий батальйон «ДНР» ім. Б. Хмельницького, потім у Камишині. Я бачив старших офіцерів, що спочатку добровільно зголосилися на господарські роботи (звичайно, за їжу), на допомогу російським зекам, що нас обслуговували, а потім відмовилися від українського громадянства.
Наступним був етап на Камишин Волгоградської області. Везли в «камазах» з обмотаними скотчем очима і зв’язаними руками, далі переліт на Іл-76, потім автозак і прийомка. Кожен полонений, вийшовши з автозака, потрапляв у коридор зі спецпризначенців, що били зв'язану людину, куди заманеться: мене швидко збили з ніг — упав навколішки, хтось із наглядачів схопив за комір светра й потягнув. Я не мав сил піднятися, і коли він мене «доставив», я отримав потужні удари важким гострим взуттям по печінці й селезінці, потім електрошокером по спині.
Далі стояв на колінах на дрібному гравії понад 12 годин: коліна були в крові, загоювалися понад три місяці. Під час прийомки я уникнув важких тортур завдяки подарунку дружини: коли матушка Вікторія прощалася зі мною в Маріуполі (виходила з міста пішки на Запоріжжя), то подарувала ікону святої Мотрони Московської. Наглядач запитав мене, що в кишенях? Я відповів, що молитовник й ікони Мотрони Московської та Святого сімейства Христа. Я побачив здивовані очі наглядача, який не знав, що мені далі казати. Так, я не уникнув принижень і побиття, але порівняно з іншими воно було майже символічним. Через півтора тижня старший офіцер 1 прикордонного загону Андрій Ремізов від побоїв під час прийомки впав у кому і помер.
За свідченням військовослужбовців «Азову», під час прийомки в Таганрозі забили до смерті близько 20 полонених.
«Нам не видавали шкарпеток і трусів. Це була форма приниження людської гідності»
Нас чекав інформаційний вакуум, відсутність навіть російських новин, постійні обшуки в камері з побиттям і приниженням, вивчення російських гімну й пісень, виснажливі фізичні вправи, безконечні присідання, по шість зарядок на день; дезінфекція з таблетками дезактину у воді за відсутності провітрювання камери, щотижневі знущання в лазні, знущання під час пересування до прогулянкового майданчика... Відсутність шкарпеток і трусів — це теж було формою приниження людської гідності. Труси з'явилися наприкінці червня 2024 року, під час так званої московської перевірки, літні шкарпетки видали 28 грудня 2025-го, перед видачею листів від рідних: під камеру, з рук якогось уповноваженого з прав людини від Держдуми РФ.
Окремим видом тортур були допити оперативної частини СІЗО, з електричним струмом. Слідчий Анатоль з хриплим прокуреним голосом допитував хлопців у парі з іншим слідчим, під час цих допитів до наших полонених застосовували ТА-57, тобто електричний струм від динамо-машини з ручним приводом, який крутили садисти-слідчі. Деякий час я перебував у камері поруч з цією «питочною» і чув крики хлопців, яких катували. Між собою росіяни (і зеки, і фсінівці) називали цю кімнату молільнею, бо хлопці постійно кричали: «я вас умоляю, гражданин начальник!». Мене чомусь не катували в такий спосіб, але застосовували електрошокер.
Улітку 2023-го СІЗО-2 відвідала комісія МЧХ. Це був повний фарс, театр. Чотири дні нас привчали ходити рівно з нахиленою головою, не вимагали співати гімн і їхні дурні пісні. Нам суворо заборонили на щось скаржитися або щось розповідати про тюремне життя, отримувати або просити (писати) листи рідним. Потрібно було тільки запевняти: «У мене все добре, я чекаю на обмін». Нам поталанило, що до нас «не дійшли». Комусь не поталанило — і після 18:00, коли всі сторонні особи покинули СІЗО, ми чули, як у коридорі били наших полонених гумовими киями за те, що вони порушили інструктаж поведінки з представниками МЧХ. Єдиним позитивом стало те, що в камери роздали книги світових класиків і стали видавати настільні шахи на добу, по черзі між камерами.
Усі мої хлопці з бараку 7–8 з Оленівки знали, що я капелан, і справжнє диво Господнє, що ніхто за три роки полону не виказав мене наглядачам. Так, у Камишині ми опинилися в інших умовах, так, на війні невіруючих немає, але не всі люди вірять у Бога. Після того, як небезпека відступає, людина надто скоро забуває, що зверталася по допомогу до Сил Небесних, навіть у тюрмі.
Співкамерники просили мене читати молитви, які я пам'ятав, спочатку по неділях, потім поодинці просили навчити їх молитов; я розповідав відомі мені житія святих: Климента Римського, Луки Кримського, біографію Кароля Войтили (Івана Павла ІІ), історію Старого і Нового Заповіту, історію української церкви й історію України.
«Навесні 2025-го вперше довідався, що Україна не загинула й бореться»
Тричі я відчував над собою дихання Господа: це операційна, де мене двічі оперували від важкої хвороби; вівтар і жертовник під час Божої літургії; бойова позиція. Неодноразово після моїх молитов до Господа припинявся артелерійський обстріл. У полоні я часто подумки звертався до улюбленого святого ісповідника Луки Кримського й у відповідь бачив його яскраві ікони у сні, і ці сни надавали мені сил.
Під час оборони заводу я дізнався, що моя дружина Вікторія та донька Єлизавета зуміли добратися до Запоріжжя, і їхні життя в безпеці. 28 грудня 2024 року в СІЗО з рук уповноваженої особи з прав людини від Держдуми Росії я отримав лист від матінки Вікторії з Німеччини, з якого дізнався, що всі мої родичі живі і з моїми близькими все гаразд. Родичі отримали від мене повідомлення один раз через посередників, з підпільного телефона з Оленівки. Наступний «сеанс зв'язку» — це був обмін, на який я не прибув, але коли перебували в мавпʼятнику, по голосу мене впізнав офіцер 23 ЗМО, який дав звістку рідним, що я живий. Тоді мене повернули перед посадкою в автозак через те, що переплутали з однофамільцем з третього поверху.
Наприкінці листопада 2024 року неочікувано нас відвідав священник РПЦ, спитав, чи всі хрещенні, чи православні, благословив дерев'яним хрестом, прикладаючи його до голови полонених.
19 січня 2025-го СІЗО обійшов начальник установи, заходив у кожну камеру й повідомляв, що Росія готова поміняти українських полонених всіх на всіх, а Україна не готова, що як потепліє, почнуться прогулянки, буде покращення харчування, запитував, чи не ображає нас персонал установи. З того дня під час прийомів їжі нам вмикали перший канал російського радіо, проводили ранкові тілесні огляди (в трусах), перестали бити просто так, били тільки «по поводу». З лютого 2025-го в камери, окрім книжок, роздали дешеві примірники Євангелія.
За Божою волею навесні 2025 року я опинився в камері, де були українці, що потрапили в полон набагато пізніше, ніж я. Від них довідався, що Україна бореться і не загинула. Уперше за час полону я з’їв яйце (свячене) та крихітний шматок паски на Великдень 2025 року.
Я не озлобився на своїх мучителів — суд Божий над ними звершиться ще за їхнього земного життя. Але моя психіка не залізна, і росіяни, яких я зустрічав за кордоном, у Європі, Туреччині, дуже дратують. Вони всі для мене (крім тих, хто публічно зрікся Путіна) — нацисти. Для них українці, як колись євреї для Гітлера, не мають права на існування, тим паче не мають права на власну державу.
Ця війна для нас — війна за виживання. Для РФ це війна за збереження своєї імперії, оскільки без України ця імперія приречена на розпад.
