24 лютого та перші дні
Цього дня я був на роботі, здавав нічну зміну. Десь о п’ятій ранку мені написала знайома, що почалася війна. Я поставився до того якось несерйозно. Яка війна? 24 лютого вже прилітало по Східному і лівобережжю, але щоб чув постріли, я не пригадую. З колегами потеревенили, що все ж таки тут заводи, усім потрібен метал, Ахметов поворушиться і все порішає. Потрясуть зброєю – і домовляться. Діти ще малі, до кінця не розуміли, що відбувається.
Я поговорив з дружиною, кажу: "Може, нам треба кудись звалити звідси, бо, можливо, часу і не так багато, як здається?" Вона не схотіла, я не став наполягати. Ми справді сподівалися, що все закінчиться сьогодні або завтра.
У лютому я продовжував ходити до майстерні. Був там до вечора, сідав на тролейбус і їхав додому. У ті дні в мене був рекорд, я робив по 11 робіт графіки, робота поглинула мене. Усе було чорне та біле – такі були настрої. Роботи стали менш абстрактні, бо з’явилася тема. Тема була всюди й уникнути її було неможливо, вона змусила змінити звичні рухи. Усі ці твори, на жаль, загинули в Маріуполі.
Зараз дивлюся на себе і розумію, що таким чином я намагався заспокоїти себе. Так тривало до 28 лютого. Того дня перестав курсувати транспорт, довелося ночувати в майстерні. Повертався додому наступного дня на попутках.
У березні почало прилітати в будівлі поруч з нашим домом, ставало дедалі гірше. У ніч на третє березня недалеко від нас прилетіла повна касета "градів". Просто в житловий дім. Це було жахливо. Підвал у нашому будинку не надавався до переховування, тож усією сім’єю ми сиділи в коридорі та ванній. Ще так вийшло, що до нас прибилася подруга моєї доньки. Вона втратила контакт з рідними й увесь цей час була з нами. Зв’язку вже не було, когось розшукати було неможливо.
Потрапили в інший світ
Наступного ранку по району почала їздити поліція та пропонувати евакуюватися в інші райони міста. Пригадую, що охочих виїхати чомусь було небагато. Я порадився з дружиною: ми вирішили їхати. Нам дали 10 хвилин, добре, що речі вже були зібрані. Через те, що нас було багато, в одну машину ми не влізли. Спочатку поїхали діти з дружиною, а за мною повернулися через годину, тоді вже почалися сильні обстріли. У машині сиділи якісь люди, тому я не зміг взяти валізу. А як виявилося пізніше, в ній були всі наші документи, я про це не знав.
Спочатку нас повезли в бомбосховище біля "Амстору" на лівому. Ми пробули там години зо дві, після нас повезли у центр. Підігнали старий автозак-газон, яким возять зеків, і на ньому всі вирушили по набережній уздовж Азовсталі. Навколо все гриміло. Газон круто оминав на дорозі якісь перешкоди, і нас мотало по всьому кузову. Досі пам’ятаю налякані очі своїх дітей у той момент.
У центрі Маріуполя здалося, що ми потрапили в інший світ. На лівому березі все вже було розбите, а тут їздять машини, по вулицях ходять люди з собаками, якісь крамниці відкриті, можна купити цигарки. Дивилися з дружиною на все це, як дикуни з лісу. Евакуйованих почали розселяти по гуртожитках, нас довезли до дев’ятиповерхівок ПДТУ біля «Адастри». Ми зайшли в ці приміщення і зрозуміли, що там у принципі так само небезпечно, як у нас вдома.
Через годину ми прийшли в мою майстерню, де пробули до наступного дня. Там вже переховувалися люди і було дуже холодно. Я не знаю, як то витримували діти, бо мені було важко.
У майстерні від нас утік Гоген. Мабуть, у нього був шок, і він з переляку заховався десь на складі матеріалів. Ми поставили йому води та корму, я кілька разів ходив шукати його. Вдалося знайти його два чи три дні по тому.
У підвалі
Лишатися в майстерні зі сім’єю було неможливо. Дружина запропонувала піти до родичів на вулицю Італійську, трохи нижче від драмтеатру. То був капітальний старий будинок з підвалом і товстими стінами, виглядало безпечно. Там був запас їжі, до того ж я кілька разів ходив до «Дзеркального». Доводилося займати чергу о 9-й ранку і стояти до 12-ї години, навколо все літало, але це був єдиний магазин, що працював.
Сусіди мародерили магазини, і ми, звісно, використовували ті продукти. Але особисто я з ними не ходив, для мене це було неприйнятно. Зараз я розумію, що то було необхідно робити, щоб вижити.
Пам’ятаю сварки за місця в підвалі, за дрова. Я був шокований, що такий час, а люди сваряться, наче тварини. Біжать щось грабувати, бити скло. Людська подоба втрачається дуже швидко, я це бачив. На жаль.
Воду ходили набирати на криничку в міськсад з атебешною тачкою та двома бутлями. Доводилося зливати воду з труб опалення, збирати сніг. Усі ці дні якось злилися в один. Щоденні справи – ходи по воду, розпалюй багаття, ніякого зв’язку нема, де що відбувається, ми не знали – одне за одним, усе вкупі. По центру прилітало, я це пам’ятаю. Ми дивилися, як горить завод "Азовсталь", літає літак і сипле навколо бомби. Це найстрашніше, бо незрозуміло, коли і куди воно прилетить. З цього періоду вдається виділити тільки дві вимушені мандрівки.
Вимушені мандрівки
6 березня мені довелося вернутися на лівий берег за документами. Вони лишилося у валізі, яку я тоді не взяв. Вичекав, коли стало тихіше, і в оце вікно вийшов у бік Пост-Мосту. Центр міста було вже побито, не було скла, магазини пограбовані, а будинки порушені, але мертвих людей на вулицях я не бачив. На мосту стояли наші вояки, я їм розповів, що мені треба на той берег, і вони порадили почекати, поки хтось буде їхати і підвезе. Так і сталося. Якийсь чоловік підібрав мене, виявилося, що він живе неподалік. Я навіть умовив його, щоб забрав мене назад. Домовилися зустрітися за пів години.
Удома швиденько пройшовся по речах, узяв щось для дітей, воду й побіг, але місця в машині вже не було. Довелося йти назад пішки. Лівий берег виглядав дуже погано. Багато прильотів по площі Перемоги, будинки на Московській були порушені, вулиці завалені склом та обірваними дротами. Тоді я усвідомив – це катастрофа. Я дійшов пішки до набережної, мене підібрали і довезли до Тресту, звідти до дому, де ми переховувалися, було вже близько.
Наступного дня довелося зробити ще одну мандрівку. Уже було зрозуміло, що рано чи пізно доведеться їхати, і я не міг взяти на себе відповідальність за чужу дитину. Подружка моєї доньки досі була з нами. Я дуже корив себе за це, в мене були сльози на очах, бо вона не хотіла йти від нас. Урешті я повів її пішки на селище Моряків до родичів. З Італійської вийшли по Нахімова через балку на П’ятачок. Дійшли без пригод, це було дивно. Зустрічали знайомих людей, розмовляли про те, що відбувається. Було щастям зустріти когось і перекинутися парою слів. Так ми дійшли до її хрещеної матері та бабусі, де вона залишилася. Мені пощастило, що я вибрався саме в ці дні, тоді було якесь затишшя, а от пізніше такі подорожі вже були неможливі.
Маріуполь – Бердянськ
У районі, де ми переховувалися, після 12 березня почалися дуже сильні обстріли. Постійно ходили чутки, що від драмтеатру буде евакуація. Там кожного дня збирався натовп. Але жодного разу я не бачив ніяких автобусів, тому не вірив, що це станеться. Варіантів поїхати в нас не було, бо п’ять людей і кіт, а свого транспорту немає. У ніч на 15 березня під нашим будинком стояв танк і гатив кудись. Уранці ми вирішили, що треба їхати будь-як і будь-куди. Ми пішли до драмтеатру і побачили, що там зібралися люди з речами. Вони чогось чекали. Бачимо: повз проїхала автівка, туди сіли люди і поїхали. І так кілька разів. Зрозуміли, що хтось підбирає випадкових людей і везе з Маріуполя. Ми побігли збиратися. За пів години всією сім’єю були на площі. Це було за день до того, як на драмтеатр скинули бомбу.
Черга була невелика. Але швидко стало зрозуміло, що ніхто не зможе взяти нас усіх одразу, тому довелося розділитися. Жінка з двома молодшими дітьми та сумками поїхала першою, я зі старшою донькою та котом трохи пізніше. Домовилися, що зустрінемося в Бердянську, попрощалися, вони поїхали. Бачу, на площі стоїть сумка, а з неї вилазить кіт, красивий такий. Мабуть, хтось поїхав, а кота кинув. Гоген для нас ніби член родини; як можна кинути когось з родини – я не уявляю. Пізніше ми губили свого кота ще два рази, але завжди знаходили. Цей випадок чомусь дуже зачепив.
Блокпостів з Маріуполя ще не було, тому до Бердянська дісталися швидко. Уперше нас перевіряли вже на під’їзді до міста – глянули документи і пропустили. У мене лишалося кілька процентів заряду на телефоні, був зв’язок, тому швидко вдалося знайти дружину з молодшими дітьми. Нас усіх прийняла колега дружини та поселила в сезонні будиночки для туристів. Днів чотири ми там відпочивали після всього. Скоро стало зрозуміло що з продуктами в Бердянську проблеми. Особливо з хлібом, він був дорогий і в дефіциті. Ми розуміли, що лишатися надовго сенсу немає. Тому пішли до спорткомплексу, звідки відходили автоколони. Уже почалися проблеми з коридором: то росіяни не пропускали транспорт, то були обстріли. Посадка в автобуси – це було щось страшне: тиснява, сварки. Коли організували чергу, стало набагато краще. Ми затрималися в спорткомплексі на три дні. Жили в невеличкій роздягальні, спали на матах. Купити поїсти було проблематично, приймали тільки готівку, а в нас її не було. Волонтери щось приносили, проте людей ставало все більше і більше. Лише одного разу вдалося дістати ковбасу. Чай і сухі хлібці – оце все, що ми їли три дні, і здається, було якесь варення.
Бердянськ – Запоріжжя
21 березня нарешті дочекалися своєї черги. Цей зазвичай швидкий переїзд від Бердянська до Запоріжжя зайняв 11 годин. І ми ледве витримали, дуже пощастило, що мали змогу по черзі сидіти. Я не рахував блокпостів, але разів десять усіх висаджували з автобусів, роздягали, дивилися документи, татуювання, питали, що вони означають. Кожного разу одне й те саме.
На одному блокпосту бачив солдата з мосінкою, а на ній – оптичний приціл. Це було смішно.
Коли були під Запоріжжям, уже настала темрява. Трапилася ділянка, де всіх висадили з автобусів і треба було пройтися. Ніч була ясна, зоряна. Я добре запам’ятав, як ми йшли по цьому полю і дивилися в небо. Виникало сильне відчуття дисонансу між цим спокоєм у небі та шаленою метушнею на землі.
У Запоріжжі я зміг додзвонитися до батьків, тільки тоді дізнався, що вони живі. Місцеві волонтери вже почали прилаштовувати нас на ніч, і тут моя старша донька починає скаржитися на живіт. У медпункті виявилося, що є підозра на запалення апендикса. У лікарні підтвердили, о другій ночі зробили операцію. Усе склалося дуже добре. Якби це трапилося на день раніше, я не знаю, чим усе скінчилося б.
Лише тоді я відчув якесь полегшення. Відчуття відповідальності за родину, за їхнє життя, постійно змушувало мене щось робити. Ми не знали, що нас чекає попереду, втікали просто від небезпеки в той бік, куди це було можливо в той конкретний момент. Але зараз я розумію, що дуже важливо, що ми, попри всю небезпеку, виїхали до України, бо я вважаю себе українцем.
***
Родина художника разом з котом Гогеном евакуювалася до Болгарії. Сам Павло зараз живе та працює у Львові. Рефлексії пережитого в Маріуполі стали одним з основних мотивів у його творчості.