«Про те, що почалася війна, я дізналася від медсестер»
Перший день великої війни зустріла з мамою в лікарні. 25 січня вона впала — складний перелом руки. Я взяла на роботі відпустку. Довелося пройти довгу епопею перед тим, як потрапити на операцію. Ми мусили взяти кредит, бо треба було встановити титанову пластину. 20 лютого нарешті лягли в обласну лікарню, а 22 лютого маму прооперували. Я весь час була поруч: мама й так не давала собі ради, а операція зовсім ослабила її.
Про те, що почалася війна, дізналася від медсестер, а вже потім почула обстріли. Бахкало добряче. У той день усім скомандували переселятися в коридор.
Лежачих просто вивезли з палат — добре, що ліжка на колесах. Там їх вишикували в лінію, наче поїзд.
Обхід лікарів, крапельниці, процедури — тепер усе робили в коридорі, бо тільки там можна було заховатися від вікон.
«Поранених ставало все більше й більше»
Ми перебували в травматології на третьому поверсі. Того ж дня почали надходити поранені, їх теж розташовували в коридорі, разом з усіма.
Біля нас з мамою опинився чоловік, що працював охоронцем на Азовсталі, там потрапив під обстріл. На рівні ключиці йому встановили апарат Єлізарова, а потім просто поклали на підлогу. Хірурги зрізали одяг, то він лишився практично голий. А опалення, звісно, ніякого не було, у коридорі був справжній дубак. Я підійшла і спитала, чим можу допомогти. Він сказав єдине: «Холодно». Тоді пішла по палатах і знайшла якісь ковдри.
Пізніше попросив пити. Це був кремезний чолов’яга, і підвестися сам він не зміг. Я намагалася однією рукою підтримати, щоб попив, але він був заважкий, ще й ці всі залізяки на ньому. Тримала його, скільки стало сили, поки хоч трохи напився.
Виявилося, що в нього також пошкоджені дихальні шляхи, одночасно пити й дихати він не може. Тож усе це тривало дуже довго. Звали його Ігорем. Згодом Ігор згадав номер телефону дружини. Мені вдалося додзвонитися, і вона із центру міста пішки з двома малими дітьми дісталася до лікарні.
Трохи пізніше поруч поклали хлопчиська років 18: він з друзями переходив вулицю, потрапив під обстріл — другові відірвало ногу, а йому влучило у стегно й руку. Навколо цього хлопця все було в крові, і він не міг рухатися, я допомагала йому їсти й пити. Отакі були наші сусіди. Кілька днів доглядала за ними та ще за своєю мамою.
Поранених ставало все більше й більше. І вже скоро лягти стало ніде, новоприбулі мусили сидіти. Харчування було мізерне, давали кашу-розмазню, гарячого пиття не було. Медсестри бігали кудись до генератора, кип’ятили воду. Іноді перепадала чашка окропу, іноді — ні. Продуктами нам трохи допомагали родичі, але з того я ще підгодовувала сусідів.
«Виписували всіх, кого можна»
2 березня зник зв’язок, електрики вже не було. Тоді наш лікар, звали його Максим Сасунов, не приїхав до лікарні (хочу подякувати йому, він був дуже чуйним до нас). На все відділення залишилися завідувач Олексій Ставицький і ще один-два лікарі. Мені здається, лікарі просто не могли дістатися на роботу.
3 березня Ставицький почав виписувати всіх, кого можна. Звісно, ніяких документів уже не оформлювали. Він квапився, аби звільнити місця для поранених. Але просто взяти й піти ми не могли — у мами стояв катетер, як його вийняти, я не знала. Медсестра була одна на весь поверх, постійно надходили поранені, вона займалася в першу чергу ними. Чекали ми дуже довго. Нашвидкуруч мамі зняли катетер, а також і шви, які мали бути ще тиждень.
Коли ми приїхали додому, то привести себе до ладу не змогли. Помилися аж у квітні. Удома вже не було ні води, ні електрики, ні газу, ні зв’язку. Будинок наш на той момент ще стояв з вікнами, але все одно було дуже холодно.
Палили під будинком багаття, щоб готувати їсти. Люди ходили грабувати гуртові бази, яких було чимало вздовж шосе. Там зберігали багато продуктів, проте я сама бачила, як тягнули дитячі іграшки й інші непотрібні речі. Частину складів пошкодило обстрілами, у них було нескладно залізти. Хоча розповідали, як деякі господарі самі давали доступ людям, щоб ті могли щось узяти. Зі складів нам дісталося багато квасолі й горошку в банках, мороженої риби в ящиках. З риби варили суп, бо поїсти гарячого дуже хотілося.
Подорож фільмом жахів
Моя донька Ольга жила тоді в Харкові. Нерви в мене були на межі, бо нічого одна про одну ми не знали. Від інших людей я почула, що біля офісу Київстару, на проспекті Будівельників, є зв’язок. Сказала синові Андрію: «Я вже не можу, треба йти й подзвонити Ользі». Ми пішли. Тоді я вперше побачила, на що перетворилося наше місто. Я була нажахана.
Багатоповерхівки навпроти «Порт Сіті» (ТРЦ у Маріуполі) стояли повністю чорні, обгорілі й страшні, деякі поверхи впали. Згадую, що подумала: а якщо там люди на верхніх поверхах залишилися, як їм спуститися?
Ми йшли вулицями, якими ходили багато разів, але дорогою мені здавалося, що я у прострації, усе навколо виглядало нереальним, ніби я потрапила у фільм жахів. Я йшла знайомими вулицями й не впізнавала їх. В одних будинках не було стін: ти йдеш і бачиш з вулиці кімнату — висить люстра, стоїть шафа з книжками, наче декорації в театрі.
Ми дійшли до кінотеатру «Савона» й побачили людей з телефонами. Я набрала Ольгу, і вона відповіла. Яке це було щастя! Ми просто ридали. Від сліз майже нічого не сказали, але були щасливі дізнатися, що всі живі.
Назад ішли іншою дорогою, проте картина була така сама. Усюди руїни, на клумбах і дитячих майданчиках з’явилися оці горбики: люди вже ховали своїх близьких у подвір’ях. Біля тепломережі на колінах стояла жінка, ридала, якийсь чоловік копав яму, поруч лежало накрите ковдрою тіло.
«Постійно бачили, як горять будинки»
Ми повернулися додому. Я була змушена залишалася весь час з мамою, бо вона без допомоги вже нічого не могла. У підвал ніхто з нас не спускався: мама просто не злізла б, та й не пристосований він був: до війни його постійно заливало фекаліями. Утім інші люди якось там переховувалися.
По воду мій син ходив на джерело біля дач — там стояли величезні черги людей, бо вода набиралася повільно. Поки були в місті, на джерелі загинуло щонайменше восьмеро людей. Вони потрапили під випадкові кулі чи обстріли. Коли син йшов по воду, щоразу моє серце колотилося.
Біля нашого будинку поранило двох чоловіків. Коли готували на вогнищі, щось прилетіло — і вони не встигли забігти в під’їзд. А от біля сусіднього будинку чоловіка вбило. Кожна вечеря на багатті — це був смертельний ризик.
Уночі по місту працювала авіація. Лежу в темряві, долинає гул літака, і все — мене починає трусити. Я читала молитви, щоб не впало на наш будинок. Десь далеко вибух — заспокоююся. Тільки задрімала — знову гул літака, і так цілу ніч. Ніколи доти не молилася вголос. Зараз живу в безпеці, у мирній країні, але щоразу звук літака мене лякає. Я досі не переношу його — усередині все перевертається.
Урешті, між нашим і сусіднім будинками прилетіло щось дуже потужне. Пощастило, що влучило в клумбу — там утворилася величезна вирва. Якби той снаряд поцілив у будинок, він розсипався б. А от кварталу через вулицю від нас не пощастило — постійно бачили, як там горять будинки.
«Тоді наш терпець урвався»
Так ми й жили до 18 березня. Того дня прилетіло так сильно, що вікна посипалися по обидва боки будинку. Коли ще було скло, вода у квартирі замерзала. Ми спали в одязі: кілька штанів і курток, — але це не рятувало взагалі. На вулиці було мінус 12 градусів. Тоді наш терпець урвався. У машині нашій вибило два вікна, чоловік із сином якось заклеїли це все плівкою, і ми вирішили їхати.
Вирушили з Маріуполя наступного дня. Найближчим виїздом з міста була Запорізька траса. Там стояв блокпост росіян, де нам сказали, що на Запоріжжя шляху немає, а можна їхати тільки на Новоазовськ через Старий Крим. Що робити — ми поїхали.
Рухалися всілякими дикими шляхами, ґрунтовками й імпровізованими мостиками, які я раніше переходити б побоялася, а ми машиною їхали. Щоб дістатися до Новоазовська, до котрого кілометрів 35, подолали маршрут понад 100 кілометрів. Бо іншого шляху не було — усе розбите або заміноване.
Фільтраційний табір
Перед Новоазовськом усіх відправляли в Безіменне — у російський фільтраційний табір. Це окрема жахлива історія. Табір був таких розмірів, що можна було легко загубитися. Черга на фільтрацію рухалася автівками, кількість їх була приголомшлива.
За три години можна було просунутися на машину. І якщо ти відразу не під’їдеш, то твою чергу займуть і ти ніколи не виберешся звідти. Тож чоловік із сином увесь цей час жили в машині. Це називалося фільтрацією.
Усі їхали родинами, було багато дітей, літніх людей, тварин, усім їм десь десь треба перебути. Російські емнеесники (у всіх форма із цими надписами), вони ставили величезні намети, людей на 25–30, у них – розкладні ліжка. (Обладнання було примітивне, тому встановлювали все швидко й цей табір стрімко розрісся до величезних розмірів.) У такому наметі я поселилася з мамою, вільних місць не було. Здебільшого з нами були маріупольці з лівобережжя, яке теж сильно постраждало. Пам’ятаю, коли вночі гули літака, то всі, як по команді, підхоплювалися. Люди з Маріуполя пам’ятатимуть цей звук усе життя.
Ми приїхали, мабуть, у перші дні функціонування табору. З часом людей ставало все більше і більше, з їжею теж ставало все гірше. На початку нам давали макарони й навіть якусь тушкованку, потім її вже не стало. Макарони були розварені до стану клейстеру, їсти це було неможливо. Щоб вистояти чергу за цією їжею, треба було лишити маму на чужих людей, бо вона могла загубитися. Я стала пропускати отримання їжі, бо стояти по неї було важко, а їсти там нічого — однаково голодний. Стояла лише по окріп, набирала в термос і приходила пити чай з мамою. Якщо пощастить — з хлібом, а частіше без нічого. Фактично більше нічого ми не їли. Кілька разів місцеві жінки, дякуємо їм, розносили пиріжки, якщо вистачало, то це можна було їсти.
У наметах опалювали буржуйками, дрова привозили емнеесники; уночі треба було чергувати, щоб кидати дрова, бо було холодно, якщо вогонь згасне — усі змерзнуть. Морози трималися, до того ж від табору було метрів 300 до моря — вітер проймав до кісток. Удень, якщо сонце, то здавалося, ще не так холодно, але вночі зігрітися було неможливо. Спали в одязі й накривалися будь-яким ганчір’ям. Достатньо води не було. Митися чи руки помити — про це взагалі жодної мови. Мила теж не було, елементарної гігієни. З’являлися іноді волонтери — роздавали памперси, корм для собак і кішок, а ще пізніше секонд-хенд. Загалом умови були нелюдські.
«Нас усе влаштовувало, поки не почалася війна»
У таких умовах ми прожили п’ять днів. На шостий серед ночі прийшов син і сказав, що дійшла наша черга. Хвіст за нами був величезний, машини з Маріуполя прибували безперервно. Ми під’їхали до намету, де росіяни оформлювали документи на виїзд. Тільки після цієї процедури ми могли б поїхати на Новоазовськ. Я не знала, як висадити маму, щоб вона могла пройти цю процедуру. Але вони зазирнули в машину і дозволили їй не виходити. А ми втрьох пішли. Це тривало дуже довго. Фільтрацію проводили російські військові, вони там працювали ледь не цілодобово. Бо він пише, а потім, бачу, уже заснув. Отакий мене опитував. Думаю собі: я цю анкету вже давно заповнила б. Ні, вони ставили питання й записували власноруч.
Питали, чи задоволена я владою київською, — намагалася ухилятися, не нариватися. Казала, що нас все влаштовувало, поки не почалася війна. Їх цікавило, чи маємо родичів, які служать у ЗСУ, а в мене брат — військовий. Я дуже боялася, що вони дізнаються. Відповіла, що не маю, а сина попередила, щоб він не казав, що має дядька. Про це ми умовилися завчасно. Питання повторювали, але не в тому самому порядку. Він щось запитає, а потім через два-три питання знову те саме. Мабуть, розраховано, що ти заплутаєшся у своїх словах.
Десь за годину я повернулася в машину до мами, а сина з чоловіком тримали ще довше. Їх роздягали, шукали татуювання, допитували. Урешті ми отримали ці папірці на виїзд і поїхали на Новоазовськ. Їхали голодними, грошей, щоб купити поїсти, не було, лише воду пили. За цей період я схудла на 16 кілограмів. Усі ми були на межі, виснажені морально й фізично.
«Такий тупик, що хоч з моста кидайся»
Дісталися Краснодара (Росія. — LB.ua), де в чоловіка родичі. Сподівалися швидко оформити пенсію на мою маму, бо потрібно було на щось існувати. Також записалися на одноразову матеріальну допомогу — 10 тисяч рублів кожному. Забігаючи наперед, скажу, що ця виплата прийшла тільки в липні, коли нас уже не було в Росії. Отака допомога. Якби не родичі чоловіка, ми не вижили б. Але швидко стикнулися з багатьма проблемами, і вони наростали, як снігова куля. Звернутися до лікарні по допомогу мамі не могли, бо не мали реєстрації. Оформити їй пенсію теж виявилося неможливо — потрібні були трудова книжка та свідоцтво про шлюб. Пояснювала їм, що мама виходила заміж у 1964 році — це по-перше, по-друге — їхали ми, рятуючись від смерті, про свідоцтва ніхто не думав. Їм було все одно.
Я розраховувала, якщо буде пенсія, то ми якось протягнемо. Як жити без грошей з людиною фактично з інвалідністю, не уявляла. Місяць ми протягнули, конвертуючи в рублі гривні зі своїх банківських карток. Це такі напівлегальні схеми, у яких багато втрачаєш. Допомоги ніякої ми так і не отримали, на роботу я не могла влаштуватися через маму, гуманітарну допомогу давали раз. Коли син прийшов удруге, йому сказали: «Ви ж уже отримували, вас сфотографували, досить, більше не даємо». Стало дуже сутужно. Усе зайшло в такий тупик, що хоч з моста кидайся.
Я просто не знала, що нам робити далі. Зв’язалася з донькою, вона — з однокласницею, яка давно живе в Арабських Еміратах. Та дівчина зібрала для нас 700 євро — дякуємо їй безмежно. Тоді я вирішила з мамою їхати в Україну, до доньки, а чоловік із сином лишився в Краснодарі.
«На чужині постійно щось нагадує про Маріуполь»
Москва, Латвія, Польща і нарешті Київ — чотири дні ми провели в дорозі, приїхали хворі, з температурою. У столиці нас зустріла донька. 1 червня приїхали до Харкова. Спочатку було відносно тихо. Але невдовзі почалося щось схоже на Маріуполь. Щоночі обстріли, вибухи й жертви. Десь тиждень ми так прожили в коридорах, без сну й спокою, а тоді виїхали в село на південь від Харкова. Роботи там не було взагалі. Існували на ті дві тисячі гривень, що платили ВПО, і на пенсію мами. Жили скромно, але не голодували. 20 жовтня мама померла. Невдовзі ми з донькою перебралися до Фінляндії та досі живемо тут — у безпеці, і до нас гарно ставляться. Зараз вчимо мову, хочемо влаштуватися на роботу.
Але дім є дім. На чужині постійно щось нагадує про Маріуполь — він назавжди залишиться нашою батьківщиною. Іноді їздимо в сусідні міста. Мені до душі Ювяскюля — це ніби обласний центр, там є річка, берег, місто нагадує Маріуполь, з парками та скверами.
Я сподіваюся, що колись зможу повернутися туди. Навіть з роботи не звільнялася, сказала, лишайте мене у штаті. Але розумію: що більше часу минає, то далі дорога додому. У Маріуполь зараз завезли людей з РФ, аби витіснити корінне населення. Читаю багато місцевих чатів — і волосся стає дибки. Усю цю нечисть потрібно вигнати туди, звідки вони припхалися. Якщо Маріуполь буде український і там буде безпечно, я повернулася б. Але хто знає, як воно буде.