Напередодні
22 лютого пізно ввечері ми ходили на мітинг біля драмтеатру, хотіли нагадати світові, що не хочемо тут "руского міру". Були впевнені, що наші заяви мають якусь вагу. 23 лютого – це був день тривоги. Чомусь всі чекали, що вторгнення буде саме 22 числа, потім очікували, що це станеться 26-го. 22 лютого минуло, і наче всі подумали, що обійшлося. 23-го лягали спати, дивилися новини, очікування біди не було. Хоча зараз розумію, що ми вже мали б про щось здогадуватися, стільки часу перед тим американці нас попереджали, а ми, як українці, були твердо впевнені, що все буде добре.
24 лютого
24 лютого прокинулася як завжди, о п’ятій ранку, бо маю бути на роботі о сьомій. Новин не дивилася й не знала, що сталося. Сіла біля ДТСААФу на тролейбус і поїхала на роботу на лівий берег. Коли ми вже проїжджали заводоуправління Азовсталі, якась жінка поруч розмовляла телефоном, поклала слухавку і каже до мене: «Бомблять Київ. Почалася війна». Це було десь пів на сьому. У тролейбусі не було чутно, але Східний уже обстрілювали. Тоді я помітила, що нам назустріч їде багато машин. Я вийшла на своїй зупинці, почала дзвонити доньці в Київ. Не додзвонилася. Згодом їй додзвонився мій син і передав, що вони у сховищі. Мені стало трохи спокійніше, я пішла на роботу.
Наша фірма робила капітальний ремонт у лікарні на вулиці Пашковського, я працювала там – була виконробом. Мені треба було зв’язатися з керівництвом і сказати працівникам, що робити. Тоді ми ще не усвідомлювали до кінця, що діється. Керівники сказали, що три дні не працюватимемо, а потім за ситуацією. Я позакривала всі об’єкти і об 11-й поїхала додому. Тоді вже весь транспорт був забитий людьми, що їхали зі Східного в центр. Вийшла на своїй зупинці і пішла в АТБ, вистояла довгу чергу, але накупила їжі родині і котові. Дуже добре, що я це зробила, бо всі ці продукти потім передала чоловікові.
Такий у нього характер
Коли я повернулася додому, чоловіка вдома не було. Як він зрозумів, що почалася війна, то відразу пішов до військкомату. Повернувся дуже пізно, але його не взяли. Наступного дня знову ходив – знову не взяли. Але лишатися осторонь він не міг – такий у нього характер. У 2014 році, коли почалася війна, він пішов у лави «Азову» – з ними воював у Широкиному. Потім повернувся до мирного життя, але завжди був активним громадянином. Брав участь у волонтерських рухах, формував міську дружину.
26 лютого чоловік повернувся з військкомату і сказав, що вже отримав зброю і має лише півтори години на збори. Після того я його більше не бачила. Тільки два рази чула телефоном, ми спілкувалися 26 і 28 лютого. Зв’язок пропав, але я знала, що з ним усе добре. Їхня частина захищала ділянку біля Пост-Мосту, я ходила на блокпост, і хлопці казали, що в їхньому підрозділі втрат немає – всі живі. Батько навіть одного разу бачив його, коли відносив чайники. Ми зібрали все, що могло стати в нагоді військовим і віднесли на блокпост. Як чоловік пішов, лишилися з батьком удвох.
Люди, що жили у квартирах, швидко опинилися в скрутному становищі
З батьком ми могли кудись виходити в місто, бо разом воно ніби не так страшно. Одного разу ходили на проспект Будівельників до знайомої, з якою втратили зв’язок, перевірити, що з нею. У місті вже не було води, люди стояли в чергах. Ми зрозуміли, як нам пощастило, бо поруч з домом була стара криниця, так званий фонтан, звідти місто брало воду ще в давні часи. Їжі також мали достатньо. Хто живе у власних будинках, завжди має якісь запаси. А люди, що жили у квартирах, швидко опинилися в скрутному становищі.
До першого березня ми ночували у своєму будинку. Потім біля нас почало прилітати, й дуже швидко весь будинок лишився без скла. Закривали плівкою. У нас був старий камін, але спочатку ми не змогли розпалити його. Після того як одного разу щось прилетіло поруч, з’явилася тяга – і ми змогли готувати їжу, не виходячи з будинку. До того ж могли грітися, бо весна виявилася дуже холодною, до восьми градусів морозу доходило. Але вже було відчуття, що в домі неможливо залишатися. Ми пішли наверх до проспекту і пройшлися по сховищах. Вони були всі настільки переповнені, усюди нам казали, що місць немає, люди переховувалися навіть стоячи. Ми повернулися додому дуже засмучені. На щастя, зустріли сусідів, у яких в будинку є велика бетонна комора. Ми повиносили звідти все зайве і з другого березня перебували там. Спочатку нас було дві сім’ї, потім доєдналася третя. Вода була поруч, продуктів вистачало. Рано-вранці ми набирали на фонтані води й готували їжу. Так і пробули в сусідів, поки не поїхали з Маріуполя зовсім.
Зв’язок зі світом
На фонтан приходили люди з усього міста – розповідали, хто й де був, що бачив. Так ми дуже швидко дізнавалися, де що трапилося. Люди розповідали, куди попало, по яких вулицях краще не ходити, які райони окуповані – такі речі ми всі знали. Також іноді вдавалося поспілкуватися з військовими. Але було важливо дізнатися якісь офіційні новини зі столиці. Тож коли ми знайшли й змогли налаштувати старе радіо, то була дуже велика радість. Саме тоді ми зрозуміли, що країна бореться. Це дуже підтримувало наш дух, бо пліток було багато. Мобільного зв’язку фактично не було. Одного разу змогли зателефонувати й передати дітям, що живі. Поруч з обласним судом біля стовпа був слабкий сигнал. До того ж була проблема зарядити телефон. У церкві недалеко від нас на дві години вмикали генератор. Батько ходив туди кілька разів, завдяки цьому ми якось тримали зв’язок зі світом.
Драмтеатр
5 березня ми дізналися, що від драмтеатру має бути евакуація. Швидко зібрали речі та домовилися, щоб до місця нас підвезли. Але коли вже почали вантажитися, сусіди сказали, що евакуацію скасували. Ми все одно пішли до драмтеатру – там була шалена навала народу. Ніхто не розходився, бо були чутки, що евакуація може відбутися наступного дня або через день. Я так думаю, що всі ті люди з того часу і лишалися там до того злощасного дня, коли в театр влучила бомба.
Того дня – 16 березня – мій батько був поруч. Він ходив подивитися, чи є евакуація, і, на щастя, пішов звідти трохи раніше, ніж прилетіло. Коли впала бомба, я була на вулиці. Такого вибуху ніхто з нас ще не чув, це було надзвичайно потужно. Коли ти на війні, починаєш розуміти, з чого стріляють і куди приблизно воно має впасти. Бачиш – летить ракета, і розумієш, що вона тобі не загрожує. Ти радієш, але при тому розумієш, що вона таки когось уб’є в іншому місці. Це дуже суперечливе відчуття.
Кожні два дні з батьком по черзі ходили до Пост-Мосту дізнатися, що з моїм чоловіком. Коли в тебе є справа, то це якось збирає докупи. Також хотіли знати загальну ситуацію. Нам говорили, що коли буде евакуація, то буде оголошення. Але ще на початку березня військові натякнули, що міської влади вже немає. То хто повинен то оголошувати? 17 березня ми намагалися пройти на блокпост біля Пост-Мосту, але не дійшли. Військові нас розвернули – сказали, що дуже небезпечно. Дійсно, стріляли дуже сильно, на вулиці Торговій уже попадали всі стовпи. Навіть дивно, що дійшли та вернулися живі. Після цього далі від ДТСААФу вже нікуди не виходили. Мабуть, трагедія в драмтеатрі скувала всю волю останню, що в нас була.
Або вибиратися, або помирати
Я розуміла, що як дійде, куди треба, що я дружина військовослужбовця, то буде біда. Чоловік, коли йшов, сказав мені, що я не маю права здаватися: якщо мене візьмуть у полон, доведеться здаватися і йому. А я не хотіла б підставити чоловіка. Тому розуміла, що треба або вибиратися, або помирати. Такий був у мене вибір. Одного дня до нашого будинку приїжджала машина, я бачила її у вікно. Вони щось постояли та поїхали, мабуть, то була перевірка. Я впевнена – колаборанти знали про мене, проте ми вчасно виїхали. Усі знали, хто мій чоловік, хтось із сусідів міг вказати на нас пальцем. Якби я затрималася, мене заарештували б.
21 березня ми пішли з Маріуполя
Ми знали, що багато людей їдуть з Маріуполя. У сусідів було дві машини, проте вмовити їх поїхати так і не змогли. Кудись прилаштуватися теж ніяк не вдавалося. Із 17 березня обстріли стали майже безперервними. Прилітало весь час, людей біля фонтану вже не було, вони просто не доходили. Тоді стало зрозуміло, що це вже крайня ситуація і потрібно щось робити.
21 березня рано-вранці на подвір’я того будинку, де ми переховувалися, щось прилетіло – загорівся сарай. Поруч була криниця, то ми впоралися з пожежею. Але майже відразу прилетіло і в сам будинок, на щастя, там нікого не було. Ми побігли з батьком додому, сховалися всередині. Навколо все вибухало. Ми обійнялися, а батько почав навіть прощатися. Та я сказала, що не згодна сьогодні помирати, настане затишшя – і ми вибіжимо. І дійсно, невдовзі обстріл вщух. Там, де ми знаходилися, було неможливо вижити, а ми вижили.
Десь о пів на дев’яту з тим, що мали в руках, вибігли з дому в бік узбережжя, на Слобідку. Йшли не зупиняючись, без будь-якої мети, просто від небезпеки. Поруч було багато людей, дехто пішки дістався з лівого берега. На узбережжі ще можна було зустріти машини наших військових. За чотири години дійшли до західної околиці міста, до селища Моряків, де побачили чергу авто на виїзд. Я просто стала перед машиною, що наближалася до черги, вона зупинилася, і виявилося, що в ній лише два хлопці. Вони взяли нас до себе – це було неймовірне щастя.
Перевірки
У машині їхали Денис і Микола. Вони були немісцеві, приїхали в Маріуполь на роботу. Денис був з Луганщини, а Микола – з Вінниці. Перший ворожий блокпост на трасі на Мелекіне ми пройшли швидко, але нас попередили, що далі буде серйозніша перевірка. Перед наступним блокпостом машини зупинили й вишикували в три ряди. Ми не могли зрозуміти, що взагалі коїться, просто чекали. Несподівано почався обстріл. Пострибали хто куди, в ями на узбіччі, хвилин 20 чекали, поки затихне. Тільки сіли – почалося вдруге. Не знаю, чи хтось постраждав – ми не побачили. Після другого обстрілу почали пропускати. Стояло багато машин, перевірили документи, речі, телефони, хлопців роздягали. Миколу не захотіли випускати далі, бо в нього не було паспорта – згорів у квартирі, де він мешкав. Також ще знайшли щось підозріле в його телефоні. Тобто навпаки – не знайшли, побачили, що там щось видалено. У мене на телефоні нічого такого не було, за себе я не переймалася. Підійшла до військових, почала казати, що дуже хвора і мені треба терміново доїхати кудись, де є медична допомога. Того хлопця я буквально відпросила, і ми поїхали далі.
Дісталися до Бердянська уночі, там на заправці нас знову перевіряли, машин уже майже не було. Хлопців знову завели кудись на перевірку, а нас з батьком не чіпали. Не було їх дуже довго. Потім мені сказали, що нас з батьком зараз пересадять в іншу машину і ми поїдемо далі. Я знову пішла просити. Військові на тому блокпосту були п’яні та, схоже, накурені, то було так страшно. Хто вони були – росіяни чи "денеерівці" – я не зрозуміла. Пішла шукати якогось старшого, хто був би хоч трохи в адекватному стані, знову розповіла, що маю проблеми зі здоров’ям. Невдовзі вийшов Денис. По тому, як він сів у машину, я зрозуміла, що там робилося щось жахливе, його всього трясло. Колю, скоріше за все, забрали через те, що він не мав документів і що був з Вінниці. Денис був з Луганська – мабуть, це його врятувало.
Набагато пізніше я дізналася, що Коля все ж таки вибрався.
Нарешті не в окупації
Попри те, що вже була пізня ніч, ми щодуху погнали далі. На російських блокпостах у нас постійно вимагали цигарки і дивувалися нашій відчайдушності. Так дісталися майже до Пологів, де на шляху стріли ще дві машини. На під’їзді до міста в цій колоні потрапили під обстріл і зупинилися. Врешті, на тому місці нам довелося заночувати. У Пологи потрапили о шостій ранку. Було таке враження, що ми на українській території: у місті військових не було, висіли жовто-блакитні прапори. У якійсь церкві нас зустріли волонтери, там ми змогли поїсти, перепочити та дозаправити машину.
Незабаром колонами по п’ять авто поїхали далі і врешті дісталися до української території. Коли я побачила українську поліцейську машину, була неймовірно щаслива. У Запоріжжі нас зустріли волонтери й психологи, ми отримали багато допомоги. Але перше, що я зробила – обійняла якусь дівчину і виплакалася.
Інколи я дзвоню тим, хто залишився в Маріуполі, але дуже рідко. Мені вже нецікаво, що там. Я дивлюся новини про Маріуполь, як будь-який інший колишній містянин, щоб дізнатися, що окупанти там ще вкрали або зруйнували. Війна не скінчиться, поки не будуть звільнені всі окуповані території, і я думаю, що це станеться військовим шляхом, не дипломатичним.
Чоловіка Оксани звільнили з полону під час обміну у грудні 2022 року. Жінка називає це різдвяним дивом. Отримавши поранення та провівши десять місяців в ув'язненні, він швидко відновився й у 2023 році вже повернувся до свого підрозділу. Зараз Оксана живе у Львові і на волонтерських засадах збирає кошти для підрозділу чоловіка.